Минулого року багатьох приємно здивувала новина про отримання львівським фотографом Тарасом Бичко нагороди міжнародного щорічного конкурсу для професіоналів та аматорів International Photography Awards, який посів друге місце в номінації «Аналог/кінопортрет».
Однак, ви можете запитати: «Що тут може бути дивного?». Адже це навіть не єдина фотографія, що отримала приз у цьому конкурсі, не говорячи навіть загалом про неодноразове високе визнання українських фотографів у 2022. До прикладу, перше місце в категорії «Редакція/Преса/Війна/Конфлікт» і третє — у «Редакція/Преса/Фоторепортаж/Оповідання» отримали роботи пресофіцера полку «Азов» Дмитра Козацького. Цикл «Світло переможе» зображує картини життя в катакомбах на металургійному заводі «Азовсталь». Унікальні роботи від безпосереднього учасника подій, за якими слідкував та яким переживав увесь світ, мабуть, бачив кожен дорослий українець, а самі світлини засвідчили воєнні реалії та нелюдські умови, в яких знаходилися бійці та цивільні. Але вражаючі сцени на фотографіях не суперечили досить очікуваній реакції на них завдяки міжнародній увазі до війни в Україні.
Робота Бичка, на перший погляд, не торкається воєнної теми. На
Чим могла привернути увагу, на перший погляд, доволі конвенціональна робота? Художник працює в жанрі побутової, документальної та вуличної фотографії, фіксуючи образи урбаністичних пейзажів, одиноких людей, родин та дітей. Тож робота цілком вписується в загальне портфоліо художника і виділяється із загально ряду хіба що тільки монохромними кольорами в той час, коли Бичко в основному працює з яскравими, теплими та пастельними кольорами. Сімейна фотографія є класичним жанром, яким мало кого можна здивувати. А, може, в цьому й вся суть?
З початку війни ми бачимо багато фотографій з весілля: між військовими, волонтерами, біля передової, після звільнення з полону, в лікарні, біля церков, на площах, у містах та селах. Тема родини так чи інакше присутня у фотографіях, що висвітлюють війну: сім’ї, що намагаються евакуюватися, брат з сестрою, що ховаються в бомбосховищі, діти, що сидять біля могили одного з батьків. Якщо під час пандемії ми замкнулися в невеликих просторах, то під час війни ми були змушені навпаки вийти поза будь-які особисті межі, одночасно при цьому ще більше зв’язавши свій побут з чоловіками, дружинами та кровними родичами. Найважливіше — це коли вся родина разом, навіть якщо вона знаходиться в небезпечних умовах чи обставинах. Інший досвід взаємодії з оточенням — дружні стосунки, пізнання світу наодинці чи навіть навмисні зустрічі з незнайомцями — все це стає на деякий час другорядним.
Ми живемо в світі тенденцій, які ми встановлюємо крізь наші прагнення та емоції. Тому простір, замкнутий коридором і ілюзорно розширений відображеннями, в якому зображена спокійна мить у колі найдорожчих — чи це не те, чого багато хто з нас бажає?