radio.syg.ma


radio.syg.ma is a community platform for mixes, podcasts, live recordings and releases by independent musicians, sound artists and collectives
Create post
Philosophy and Humanities

Девід Абрам «Чаклування»

Vitalii Shchepanskyi

Девід Абрам (народився 24 червня 1957 р.) — американський філософ, антрополог, еколог, митець. Відомий завдяки своїм дослідження, що поєднують філософську традицію феноменології з питаннями навколишнього середовища та екологічними проблемами. Автор книг: «Сприйняття та мова у понадлюдському світі» (1996). «Стаючи твариною: Земна космологія» (2010).


Вони казали мені, що я маю Силу.

Силу? Я працював магом протягом семи років, постійно виступав у Сполучених Штатах Америки, розважав людей у клубах і ресторанах по всій країні, але я ніколи не чув, щоб хтось згадував про Силу. Звісно, декілька раз мене засуджували якісь глядачі, котрі щойно вийшли з біблійної школи, за «сатанинську справу», але більш звичним рефреном було: «Як ти це зробив?» Щовечора в клубах мене питали: «Як? Як це сталося?» — «Ну давай! Розкажи нам як це працює?».

«Не знаю», — казав я за звичкою, переважно через нудьгу, але також і через відчуття, що в цьому твердженні є частина правди. Бо існував певний аспект моїх хитрощів і спритності рук, який спантеличував навіть мене самого. Це не було чимось таким, що я міг пережити, репетируючи один дома перед дзеркалом. Та ввечері, коли я стояв перед аудиторією, дозволяючи своїм пальцям рутинно крутити позичені монетки — я бачив, як очі глядачів повільно округлюються від подиву, і в цьому було щось дивне для мене теж, хоч я не міг сказати, що саме.

Коли я отримав стипендію для річного дослідження теми переплетіння магії та медицини в Південно-східній Азії, то подумав, що в мене може бути шанс пізнати таємниці приховані в моїй власній магії, або принаймні визначити, які таємниці приховувала моя магія і що вона мала спільного з магією, яку використовували в традиційних культурах — не тільки для розваг, але й для зцілення, зміцнення і трансформації. Я мав намір використовувати свої вміння західного мага і фокусника, аби отримати доступ до місцевих практикуючих магів не як академічний дослідник і не як антрополог чи соціолог, а як маг за правом. Таким чином я думав дослідити зв’язок між ритуалом і трансформацією зсередини.

Як виявилося, цей метод працював добре, спершу аж занадто добре, оскільки сила магічних фокусів, яку я використовував у сільській місцевості Азії, створила певні тривожні труднощі. У глибинці острову Шри-Ланка, де розпочалися мої пошуки, я занадто відкрито демонстрував свої вміння; прагнув зрозуміти ставлення до магії місцевих мешканців, я почав виступати на перехрестях сільських доріг так само, як за три роки до того, коли подорожував як вуличний маг по країнах Європи. Але тепер це були інші вулиці, значно більш зношені та запилені, аніж ті бетонні магістралі. Вони смерділи куривом і слонами, їх так само часто відвідували боги і демони, як і місцеві жителі. Уже за тиждень з моменту як я почав витягувати хустинки з повітря, «молодий маг із Заходу» був відомий у всьому регіоні. Величезний натовп рухався за мною, куди б я не йшов, постійно до мене підходили охоплені хворобою, сліпі та покалічені люди — і всі вони просили мене вилікувати їх своєю Силою. Яке жахливо незручне становище! Коли ж я, як дурень, намагався довести, що мої магічні подвиги — лиш ілюзії, виконані спритними маніпуляціями рук, то тільки ображав цих людей. Очевидно, з їхньої точки зору, що я використовував такий набір незграбних пояснень лиш аби приховати свою справжню Силу. Я втік із Шри-Ланки через три тижні, страждаючи від серйозного етичного парадоксу та із твердим наміром почати все заново в Індонезії, де я, перш за все, буду тримати свою магію при собі.

Тільки через п’ять місяців після того, як я ретельно занурився в індонезійський острівний всесвіт, спостерігав та фіксував прояви культури, повільно і ненавмисно втягуючись у цей спосіб життя — моє тіло і голос вражали мене цілковито природним присвоєнням жестів і ритмів, які я вважав такими далекими — лише тоді я дозволив собі шанс дослідити більш незвичні можливості мого становища.

Упродовж п’яти місяців я не відступав від рішення тримати свою магію «в рукаві» значно довше, аніж на Шри-Ланці, та використовувати її лише зрідка, вичікуючи на правильний час аби зробити щось незвичне і лише для кількох людей одночасно. Я міг робити це в чайній крамниці або під час неспішних прогулянок повз рисові поля, але намагався ніколи не привертати до цього надмірної уваги. Так повільно і певно я вплітав себе в анімістичний суспільний лад. У мене було відчуття, що я стаю впізнаваним у цьому регіоні, та цього разу у більш витончений та цікавий спосіб — подекуди до мене доходили чутки про західняка, мигцем поміченого на протилежному боці острова, який має справжній доступ до невидимого світу, до духів. З часом зі мною почали контактувати дукуни (dukuns), частіше опосередковано, через дитину або друга — вони просили навідатися до них додому. Перші зустрічі були напруженими, іноді застрашливими, бо ж вони відчували, що їхньому статусу загрожує незнайомець, який із легкістю може матеріалізувати речі з повітря або змушувати ножі зникати поміж руками. У свою чергу, я відчував загрозу через зворотній опір — я не хотів, щоб ці чаклуни бачили в мені свого суперника, оскільки знав про неймовірну силу людської уяви і не хотів бути жертвою будь-яких темних заклинань (коли я занедужав від малярії у найгіршому її прояві, то був упевнений, що в я сам накликав цей стан на себе, образивши одного мага). Минали місяці, і я навчився не сахатися, а працювати із цим опором, і став майстерно перетворювати цей початковий опір у певну взаємоповагу, іноді у справжнє почуття дружби. Я жив з дукуном на острові Ява і обмінювався магічними секретами із балійским тапаканом, чи то медіумом, на острові Балі. Обоє були переконані, що моя присутність в їхніх родинах розширила їхній власний доступ до богів і посилила їхню силу як цілителів. Але це вже інша історія.

Шаман народу даяків Східна частина о. Борнео (Індонезія). На фото видно традиційне шаманське намисто, наповнене магічними оберегами та амулетами. Фото Ріо Хельмі з книги «Річка дорогоцінних каменів».

Шаман народу даяків Східна частина о. Борнео (Індонезія). На фото видно традиційне шаманське намисто, наповнене магічними оберегами та амулетами. Фото Ріо Хельмі з книги «Річка дорогоцінних каменів».

Одного дня, у сам початок періоду мусонів, я сидів у ятці, де продавали рис, десь у маленькому рибальському селі на північному узбережжі острову Балі. З приходом дощового сезону вся балійська зелень нарешті почала буяти і відчуватися у повітрі. Усередині стара жінка подавала рис через дерев’яну стільницю прилавку двом похмурим рибалкам, а в кутку приміщення троє інших рибалок сміялися і розмовляли на балійському діалекті. Злива зовні зупинилася раптово; тепер чутними стали інші звуки — собаки, що гавкали на відстані, чийсь спів. Я встав, щоб заплатити жінці, і, відрахувавши необхідну кількість монет, я потягнувся до неї рукою, аби їх передати. Я розкрив свою долоню, а монет не було! Ми з жінкою дивилися один на одного з подивом. Я руки кілька разів покрутив перед нею порожніми руками, оглянув брудну підлогу позаду себе, а потім, я поліз під свою чашу для рису і… знайшов там монети!

Симулюючи полегшення, я підняв монети і простягнув руку, щоб передати їх спантеличеній жінці — та коли я розкрив кулак монет знову не було. Тоді вже люди в кутку перестали розмовляти, а двоє за стійкою застигли над їжею, спостерігаючи моє, дедалі дужче, роздратування від пошуків своїх грошей на підлозі та лавці. Один з рибалок запропонував мені знову заглянути під свою чашу. Звісно! Я підняв посудину… але монет там не було. Засмучений, я дивився на інших. Один з них повільно позадкував вулицю. Я печально знизав плечима до жінки, а потім побачив дві наполовину заповнені рисові чаші, що стояли перед чоловіками за стійкою. Я нерішуче вказав на одного з рибалок — його брови збентежено здійнялися — аби він підняв свою чашу. Він озирнувся на інших, потім обережно підняв край чаші… Саме там вони і були! Монети блищали на пальмовому листку. Тоді рибалки почали недовірливо кричати один до одного. Стара жінка залилася сміхом.

Чоловік, який знайшов монети під своєю чашею, довго і пильно дивився на мене. Коли інші вийшли на вулицю, продовжуючи кричати, цей чоловік відставив свій рис, нахилився до мене і запитав по-індонезійськи, чи не буду я таким ласкавим пройтися з ним та зустрітися із його родиною. Щось тривожне в його голосі заінтригувало мене. Я кивнув. Він заплатив старій жінці, яка поплескала мене по плечу, коли ми виходили, і він повів мене по вулиці до пляжу. Перш ніж дійти до піщаного берега, він повернув праворуч — і я пішов за ним через рисові поля, балансуючи, як канатоходець, на одній із гребель, що розділяла затоплені квадрати.

Зліва від нас вздовж берега розгорталося селище; молода жінка бавила немовля, здіймався дим від багать для готування їжі, три свині поралися в купі ганчірок і дров. Чоловік повернув ліворуч між двома рисовими полями і провів мене через імпровізовані ворота у свій сімейний маєток. Діти у щось гралися. Він провів мене у один із двох будинків — в іншому живе його брат, пояснив він мені –там, де сиділа жінка з дитиною на колінах. Перш ніж я встиг формально привітатися, рибалка виштовхнув свою дружину і дитину за двері, повісивши ковдру на дверний отвір, а іншу на вікно. Він посадив мене у темряві, запропонував яванську сигарету, закурив одну сам, а потім сів поруч зі мною, схрестивши ноги на підлозі.

Чоловік схопив мене за щиколотку, коли почав пояснювати свою ситуацію. Він говорив швидко, але на ламаній індонезійській — і це добре, бо я б ніколи не вловив його історії, якби він говорив так само швидко балійською. По суті, він сказав наступне: що був бідним і неосвіченим рибалкою, благословенним люблячою дружиною і багатьма дітьми, і що, незважаючи на постійне і надпоривне умилостивлення місцевих богів і предків, протягом останніх шести місяців він заледве здатен зловити хоч якусь рибину. Це його особливо засмучувало, бо до того він був одним із найуспішніших рибалок у селі, і, крім того, — сказав він, — усім у селі було очевидно, що його теперішні труднощі були результатом якоїсь темної магії. Очевидно, що якимось чаклунством було викликало демона, який оселився у корпусі рибальського човна, і тепер відлякував рибу від його тенет.

Крім того, він знав, що інший рибалка в селі таємно отримав від священика якийсь талісман, чарівну мушлю, яка наповнювала човен цього чоловіка рибою щоразу, коли він виймав тенета з води. І тому, можливо, я, котрий очевидно є знавцем таких речей і має власні Сили — може захоче здійснити якусь особливу магію на його човні, щоби він знову міг ловити достатньо риби для своєї сім’ї.

Тепер було зрозуміло, що цей чоловік був чесним і серйозним водночас (його захват моєї бідної щиколотки ставав тільки дужчим). Однак я був у подібному становищі раніше, і хоча був менш збентежений цим, ніж п’ять місяців тому, все ж мені не хотілося дуже заграватися у просторі уяви культури, яка була для мене чужою. І тому я пояснив Геде (одне з його численних імен, через яке я міг до нього найбільш правильно звертатися), що моя магія годиться тільки для зникання монет або появи фруктів з повітря (я раптово витяг маленький банан з темряви і передав йому, викликавши сміх), що моя магія була безсилою у дійсно практичних справах, і що в будь-якому випадку я ніколи не працював з рибою, але був упевнений, що позаяк вона може дихати під водою і все таке, то її власні сили набагато сильніші за мої — і якщо демон відлякував її, то він або вона знаходяться за межами мого впливу. Геде кивнув на знак згоди, випустив мою щиколотку з рук і змінив тему. Через декілька хвилин він провів мене до дверей і подякував за те, що я прийшов.

Я був впевнений, що переконав його своїми виправданнями. Але, можливо, я не врахував звичку балійців усе заперечувати, перш ніж прийняти похвалу («Сая бодох» — «Я глупий», будь-який балійський шаман відповість так на твердження про те, що він чи вона — вправні), включаючи, мабуть, очікувану похвалу і повагу на дане їм складне завдання. Не знаючи цього, я пішов по пляжу до маленької бамбукової хатини, де зупинився на ніч. З’явився блідо-білий місяць, була майже повня. Вдалині, між підйомом і спуском, стояв великий вулкан, що тихо виднівся на горизонті… Тієї ночі мені було складно заснути. Дивна симфонія щебетання цвіркунів супроводжувалась хором жаб, що квакали в унісон позаду хатини. Іноді ця гучна музика раптово припинялася — тоді чулося лише тихе хлюпання хвиль і звук денного дощу, що стікає з нічного листя.

Ближче до півночі мене розбудив стукіт у вікні. Я схопився на ноги і підняв тонку бамбукову завісу — за нею, нервово посміхаючись, стояв Геде. Він прошипів, що ми повинні застосувати магію зараз, поки інші сплять. Тоді я зрозумів ситуацію, — Геде не прийняв «ні» як відповідь або, скоріше, що він прийняв мою відмову як згоду, — і я сам, як не дивно, на цей раз без вагань піддався виклику. Обернувши навколо себе саронг, я згадав сон, з якого стук Геде вирвав мене. Я повернувся у США, де творив дивну гіпнотичну магію над морськими чудовиськами у нічному клубі, який насправді був акваріумом. Незадовго до пробудження я почув оплески одного чудовиська, саме його плескання стало стуком у моє вікно. Тепер, поспішно озираючись на всі боки, я шукав щось, що можна використати. Схопив порожню пляшку з під кока-коли, яку кинув в куток, а потім — натхненний — заховав у рюкзаку трохи піропаперу, який привіз із США. (Піропапір — це звичайний інструмент сценічного мага. Тонкий папір, що був змочений в магнієвому розчині, при підпалі легко займається. Загорається раптово яскравим полум’ям, не залишаючи після себе попелу — чудова річ.) Я сунув піропапір у саронг і, схопивши пляшку з під кока-коли, поспішив на вулицю, де на мене чекав схвильований Геде. Коли він побачив мене, одразу повернувся і рушив униз до пляжу.

Ми швидко пішли уздовж краю води до того місця, де на піску стояли човни — їхні довгі пофарбовані корпуси блищали в місячному сяйві. Поки ми йшли, Геде пошепки розповів, що рибалки не виходять на риболовлю у ночі, коли видніється повня або майже повня, бо риба бачить рибацькі тенета. Тільки в таку ніч, як ця, ми могли таємно творити магію, поки інші рибалки сплять… Він зупинився перед блискучим біло-блакитним човном, трохи довшим, ніж інші, й жестом запросив мене допомогти. Ми підняли бамбукові опори — він з одного боку, а я — з іншого — і спустили човен на темну воду. Я зістрибнув назад на пляж і захопив пляшку кока-коли, повну чорного вулканічного піску, а потім побрів назад і заліз у човен разом з Геде. Довге каное з кінцівками — два бамбукових аутригера і коротка, грубо обтесана щогла біля носа човна, що спиралася на хвилі, поки Геде розгортав білий трикутник вітрила і піднімав його від балки на щоглі. Піднявся легкий вітерець, човен повільно і без зусиль почав рухатися серед тихої ночі. Над головою дрейфував місяць і повністю підсвічував хмари. Вулкан, осяйний, дивився і чекав.

У балійському всесвіті вулкан є свого роду воротами у вищий світ, світ предків, богів. Тим часом море забезпечує прохід у нижній світ демонів. Відомо, що ці шкідливі й часом руйнівні сили знаходяться в чорних глибинах моря, що оточує острів. Тож, ті жителі острова, які мешкають недалеко від берега, і особливо рибалки, які заробляють у водах, дуже переживають і бережуться, і вони набагато частіше, ніж середньостатистичний балієць, використовують анімістичні ритуали і церемонії для захисту, якими знаменитий острів. У цей момент моєї подорожі я тільки починав відчувати те, що пізніше зрозумів чіткіше; а саме, що хоч маги всіх традиційних культур фундаментально і працюють над однією і тією ж таємницею, та магія кожної культури, як і раніше, будується на основі конкретних підказок регіону, де вона практикується, тобто від конкретних сил землі, які можна знайти там — наприклад вулкан, або вітер, або океан, або пустеля, — бо магія розгортається від місцевості.

Вітер змістився, стало прохолодніше. Я пересів ближче до того місця, де сидів Геде на кормі, направляючи стерно, і запитав його, чому нам так важливо працювати таємно. «Що інші рибалки не заздрити», — м’яко пояснив він. Він закурив. Через деякий час я відвернувся від нього і засунув шматочок пом’ятого піропаперу у вінчик пляшки з під кока-коли. Пляж виднівся тонкою срібною лінією на відстані. Я сказав Геде, що думаю ми достатньо далеко, аби магія вступила в силу, — він погодився. Коли я зняв вітрило, то вклав решту піропаперу у щілину біля верхньої частини щогли. Геде кинув якір через борт, потім знову сів на корму, уважно спостерігаючи за мною.

Як зімпровізувати вигнання злого духа? Я сперся спиною на щоглу, звільнив розум від думок, відчув скелю й розгойдування цього крихітного човна в нічних водах. Невеликі хвилі плескали по корпусу, спочатку сердито, а потім м’якше, грайливіше, цікавіше. Поступово щось прояснилося — розгойдування набуло ритму, стійкий рок-н-рол, інтенсивність якого зростала, поки моє тіло входило в транс. Фосфоресцентні водорості мерехтіли навколо мене, як зірки. Човен став планетою, і я притулився спиною до осі світу, дерева з корінням в океані й гілками у небі, що нахилялися і оберталися. Не втрачаючи ритму, я почав рухатися до задньої частини човна, утримуючи його і погойдуючись, при цьому розмахуючи пляшкою із чорним піском навколо себе колами, перекладаючи її із однієї руки в іншу. Коли я добрався до Геде, я взяв сигарету з його руки, глибоко дмухнув на неї один чи два рази, потім торкнувся запаленим кінцем до вінчика пляшки.

Білий спалах вогню вибухнув з пляшки зі свистом під тиском повітря з середини — дикий дух, що прагнув на волю! Геде випростався, його руки тремтіли, хапаючись за борт човна. Я жестом показав йому, щоб він подав пригоршню — він так і зробив, і я опустив пляшку, насипаючи невелику купку піску на його долоні. Навколо корпусу розташовувалися невеликі платформи, симетрично прикріплені, на яких Геде, коли рибалив, розставляв свої ліхтарі, щоб виманити рибу з глибин моря. Я підійшов до кожного з них, всього дев’ять, до основних точок цієї дрейфуючій планети, і обережно на кожну насипав купку піску. Потім я всівся на дно вирізаного корпусу і поклав руки на дерево, на внутрішню частину цього видовбаного дерева, чекаючи контакту з тією злою сутністю, яка оселилася під виточеною поверхнею човна. Мені був потрібен звук, певний спів, щоб зберегти ритм, але я не міг придумати нічого підходящого, доки не згадав трохи тексту єврейської літургії, яка зірвалася із моїх губ, можливо це були спогади з моєї власної посвяти у тринадцять років. Я співав тихо. Планета здіймалася і скрипіла, порожнисте дерево котилося з боку в бік, пряме дерево з корінням у морі хиталося, немов маятник, на місячних хмарах. У якийсь момент сам місяць вийшов за хмар, і весь настрій змінився — різкі тіні ковзали вперед і назад по деревині. Десь всередині мене розгорнулася інша планета. Я почав відчувати себе трохи ослабленим. Я встав і почав плентатися із одного боку човна на інший, змітаючи піщані пагорби з платформ. Коли я підійшов до рибалки, я витягнув руки вгору до неба над ним і дістав з темряви ще одну цигарку, вже запалену. Я відчув жар, який запалив мої лоб і щоки. Я підніс цигарку спочатку до його рота, а потім до свого, кожен з нас затягувався. Я тримав дим у легенях, відійшов назад із запамороченням, і випустив довгу лінію диму від основи до вершини щогли. Потім я доторкнувся сигаретою до паперу, що був затиснутий у щілині. Полум’я припливло і вистрілило в небо. Миттєво я відчув себе краще — лихоманка зникла, оберти припинилися, маленький човен гойдався на хвилях.

Я повернувся до Геде і кивнув. Широка усмішка з’явилася на його обличчі. Він кинув пісок, який був все ще в його долонях, над головою у воду. Ми зняли якір, підняли вітрило і повернулися в село. Геде весело співав на стерні.

Мені довелося покинути узбережжя на наступний день, щоб почати роботу з іншим шаманом, але я пообіцяв Геде, що повернуся за місяць — чи близько того, аби перевірити результати мого імпровізованого екзорцизму.

Через п’ять тижнів я з трепетом повернувся у рибальське село. Я знайшов Геде, який чекав на мене із широкими обіймами. Мене представили його сім’ї, закидали подарунками і їжею. Моя магія виявилася успішною. Рибальський бізнес процвітав, як це було видно з нових воріт і нової прибудови, яку Геде звів для сімейної кухні. Після обіду він відвів мене в сторону, щоб розповісти про свої нові ідеї, проекти, які він міг би здійснити, якби йому надали невелику магічну допомогу. Я коректно відмовився, висловив свою повагу і покинув село, відчуваючи себе дивно і схвильовано.

Я пишу останні слова цієї історії за столом у невеликому нічному клубі Вермонта, де виступав із магічними трюками цієї зими. Сьогодні ввечері займався в основному картковою магією, але додав для показовості ще кілька носовичків та монет. Кілька годин тому жінка схопила мене за руку. «Як?» — ахнула вона. «Як ти це зробив?»

«Я чесно не знаю», — сказав я їй.

Думаю, в цій відповіді є щось правдиве.


Переклад: Віталій Щепанський з видання Parabola, Vol. 7:3. Subsequently published in the Utne Reader, and later in Carol Verburg, ed: Ourselves Among Others (a college textbook for writers)

Author