radio.syg.ma


radio.syg.ma is a community platform for mixes, podcasts, live recordings and releases by independent musicians, sound artists and collectives
Create post

Кожен народ сам пише свою історію.

Наташа Степанова 🔥1

Я навчаюсь на першому курсі і з історії отримала завдання: відвідати будь-який музей, що розповідає про історію 20 століття, та написати рецензію. Я вибрала інший варіант : зробити фотографії історичних пам'яток цього періоду якогось села та викласти у Вікіпедію.

Під час канікул я відвідала село Потіївка та зробила декілька фотографій. Могила загиблим під час Другої Світової, пам`ятник діячу партизанського руху та меморіал на пам`ять ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС. Мені навіть пощастило, зазвичай в селах стоїть тільки один пам'ятник невідомому солдату. А тут навіть є маленький «парк слави» з могилами та списком загиблих воїнів з цього села під час Другої Світової війни.

Коли я ходила цим парком, подивилась на список загиблих, що складався з-по–над 150 прізвищ, де одне прізвище могло повторюватися, тільки імена різні. Напевно, це була сім'я. Батько та шестеро синів. І всі вони загинули.

Я підійшла до гранітної могильної плити, щоб сфотографувати її, але не змогла розібрати, що на ній написано. Вона поросла мохом, де-не-де букви потьмяніли. Щоб зрозуміти, що ж там написано, я терла рукою ці букви і ледь змогла прочитати " Захарчук Пётр Яковлевич, родился в 1920 г, расстрелян 3 марта в 1943 г". Перше, що спало на думку , — а чи знають його внуки чи правнуки, що його могила заходиться тут, в цьому селі, під цим деревом. Але потім підрахувала, що йому було 23 і малоймовірно, що він мав сім'ю та дітей.

Я ходила між плитами, фотографувала пам'ятники. Потім мене відвезли до розваленого колгоспу, біля якого була декілька років тому зірка слави. Проте ми її не знайшли, мабуть, хтось вкрав і продав на металобрухт.

Після того, як я все сфотографувала, мій двоюрідний брат возив мене найдовшою вулицею, на якій було близько 100 будинків, показував найстарішу вулицю, розказував про вуличку з однаковими будиночками, на якій жили переселенці з одного села, яке було поблизу Чорнобиля. Вони переїхали туди після аварії на ЧАЕС. Проте ніякого знаку, таблички чи хоча б одного напису про це не було.

Старожили розказували про історію цього села. Я не буду детально описувати всі ці події, адже вони схожі на історію інших сіл на Поліссі. Церква, яка була перероблена під дім культури за радянських часів, а після незалежності знову відновлена, повалений пам`ятник Леніну, який впав під час всеукраїнського ленінопаду. Хоча тут було два пам’ятники Леніну. Того, що стояв біля школи, демонтували ще раніше за ініціативи директора школи. А ось про історію партизан могла б розповісти дев'яносторічна бабуся, яка живе біля школи.

Я їхала додому і мала відчувати радість, адже проект з історії майже зроблений і мені не треба хвилюватися про це завдання. Але думки мої були в цьому селі. Я думала про те, що через десять чи двадцять років надписи з могильних плит неможливо буде прочитати, та бабуся помре, а про її розповіді будуть знати одиниці. І те, що люди, які живуть на вулиці з однаковими будиночками, жили колись в селі біля Чорнобиля, будуть знати хіба що старожили.

Я б хотіла знати, де могили моїх родичів, які загинули під час війни, щоб розказати про це своїм дітям. Але що розказувати? Історію, яка переписується залежно від того, хто при владі, історію, про яку розказує екскурсовод в національному музеї історії України? І що я зможу показати їм? Порослу мохом могилу, на якій неможливо нічого прочитати?

Кожен народ сам пише свою історію. Я ніколи не задумувалась про значення цього вислову. Але після того, як я зробила завдання з історії в університет, моє ставлення до цього змінилось.

Якщо ми не будемо слухати та записувати розповіді очевидців історичних подій (ветеранів та старожилів), ми не будемо знати правду. Якщо ми не зробимо табличку про те, що на цій вулиці живуть переселенці з Чорнобиля, то через 50 років це забудеться. Нам не буде що розказати своїм дітям. І ми хіба що поведемо їх до музею чи дамо прочитати гарну книгу. Але це не залишить в їхній свідомості жодного сліду. Якби вони побачили на власні очі могилу, в якій похований хлопець двадцяти трьох років, то вони б зрозуміли, що війна забирала життя людей, юнаків, у яких все було попереду, які могли б стати видатними письменниками, науковцями, лікарями… проте їхнє життя забрала війна. Якби вони побачили у тому списку імена всієї сім'ї, батька та шістьох синів, вони б, напевно, це запам'ятали. Але якщо вони просто послухають екскурсовода в музеї та подивляться на фото, розвішені на стінах, для них це нічого не значитиме.

Ми самі пишемо історію. І якщо ми не будемо писати справжню історію, вона зникне, а замість неї для нас напишуть іншу.

Сьогодні на наших очах твориться нова історія. Проте і її вже перекручують на свій лад, хто як може. Я не хочу забувати, те що бачила, що знаю, про що чула. Я хочу розказати про це своїм дітям. Я хочу, щоб цю історію ніхто не забув, ніхто не переписував. Кожен з нас хоче жити в успішній, розвиненій, вільній Україні. Але якщо ми будемо дозволяти писати для нас історію, ми будемо маріонетками в руках людей, які стоять вище від нас в ієрархії соціальних статусів. І ми не будемо в змозі будувати країну так, як ми хочемо. Нам будуть диктувати це. Кожен народ сам пише свою історію. І кожен за це відповідальний.

Подпишитесь на наш канал в Telegram, чтобы читать лучшие материалы платформы и быть в курсе всего, что происходит на сигме.

Author