У модерні нація — це інструмент легітимації держави й влади. У модерні нація — це множина людей, об’єднаних — майже сакрально — з одного боку, однією мовою і тим, що називають народною культурою: казками, міфологією, традицією та територією, на якій вони проживають; а з іншого — спільними економічними, майже корпоративними інтересами, що об’єднують їх у державу.

У цьому сенсі нацизм — не збій і не випадковість, не принесене кимось ззовні зло, а один із граничних ходів модерну. Нацизм — це один із піків ідеї модерну, доведеної до межі: нація, оголошена головною цінністю. Формально проголошується культ раціональності, науки й техніки — зокрема через демонстративне принесення гуманізму в жертву, розгляд людини як біологічного об’єкта, тварини, адаптацію ідей Дарвіна до політики та їх переробку в расову теорію і соціал-дарвінізм. У Гегеля історія — це саморозгортання світового духу, який іде через народи, через Volksgeist, через конкретні нації як через щаблі сходів. «Існування держави — це хода Бога у світі; її основою є сила розуму, що здійснює себе як волю». Нацисти доводять цю ідею до межі як політичний інструмент, утверджуючи міф про тисячолітній рейх і Німеччину як фінал «божественної ходи».

При цьому — зовні парадоксально — верхівка, що проповідує холодний раціоналізм, водночас тягнеться до містики, рун, арійських міфів, ритуалів. Це не випадково, адже міфи й народна культура в модерні — це інструмент легітимації нації та держави.

Сучасна ліберально-консервативна традиція стверджує, що «дух Заходу» — це індивідуальна свобода. Однак у Гегеля — одного з ключових мислителів Заходу — у «Філософії права»: «Свобода є істина необхідності». Тобто людина вільна рівно тією мірою, якою вона свідомо підпорядковує свою волю розумній волі держави/народу, Volksgeist. Отже, одне з ключових звинувачень нацизму — придушення індивідуальних свобод заради спільної мети — також є однією з центральних ідей західної думки, втілених у граничній формі.

Тут важливо зазначити, що будь-яка життєздатна думка, будь-яка дієздатна ідеологія є тотальною. Це означає, що вона розгортається на всіх рівнях суспільної системи: одні її частини логічно підтримують інші. Зрозуміло, більшість людей не сидять із філософським чи економічним довідником і не звіряють із ним власну логіку ухвалення рішень — радше йдеться про автоматизми всередині поля розгортання самої думки.

Тут показова історія суду над нацистськими злочинцями. Вони трималися перед судом доволі впевнено, будучи переконаними, що сама можливість такого суду підриває ідею держави як базової одиниці світового устрою. Таким чином, ідея, що громадяни країни, які діють в її інтересах, можуть бути підсудними, бачилася їм не просто спірною, а такою, що підриває сам порядок світу і радше послаблює владу переможців, ніж посилює її, роблячи їх у власних очах потенційно непідсудними.

Тим не менш їх судили з усією суворістю, що було, звісно, не причиною, але одним із ранніх симптомів занепаду модерну. Невдовзі після цього Ганна Арендт запропонувала концепцію тоталітаризму — саму по собі гуманістичну й ліберальну, але таку, що стала одним із ключових інструментів моральної делегітимації противника і перебудови світу. Вороги вільного світу стали вже не повноцінними конкурентами, а менш легітимними.

Хоча, якщо подивитися ширше, тотальні порядки існували й раніше: в епоху традиції світ також підпорядковував собі людину — її спосіб мислення, мораль, економіку, владу, приватне життя загалом — через релігію, сакральний порядок, ритуал. Різниця з модерном тут у тому, що тотальність виводилася не через раціоналізований сенс, а через релігійну сакральність. Постмодерн виникає саме на піку модерну, коли знаходить у ньому не до кінця подолану традицію. Цікаво, що Захід ніби виносить за дужки своїх власних «дітей» — нацизм і комунізм — і оголошує їх чимось зовнішнім, тим, що нібито ніколи не було його частиною.

Глобалізм — це вже епоха постмодерну, коли ідея держави долається не через пряму відміну, а через надзвичайно продуктивні інструменти самого постмодерну. «Підозра до великих наративів» робить будь-який більш-менш оформлений сенс надто тотальним, і тому сенс дедалі частіше замінюється пластичною формою.

Поняття нації, кордонів, суверенітету не зникають, але стають пластичними, ігровими, рухомими інструментами. Наприклад, в Україні встановлюються лозунги-маркери «Україна понад усе» — явна калька з «Deutschland über alles» з ігровими натяками в бік нацизму, а з іншого боку нацизмом оголошується вже передусім «напад на інші країни». З одного боку говорять, що Україна — це країна українців і треба докласти всіх зусиль, щоб українська мова була головною та єдиною, а з іншого — що країна має вбудуватися в загальну систему. Приклад України не поодинокий: одночасно проголошуються і пріоритет національного законодавства та національних інтересів, і переконання, що «міжнародні закони» мають пріоритет над національними. Це не обов’язково лицемірство — це нормальна логіка постмодерну, де суперечність перестає бути збоєм і стає робочим режимом.

Ключовий момент тут не в окремих суперечностях, а в міжнародній кооперації. Міжкорпоративні зв’язки та інтереси починають конкурувати з міждержавними не лише за сенсом, а й за реальною силою дії. Часто вже неможливо однозначно розібрати, яку саме стратегію і чиї інтереси переслідує та чи інша держава.

Сучасний устрій світу — це не наднаціональний уряд, не тіньовий центр і не єдиний штаб. Він розподілений. Так, існують потужні центри сили, але вони не утворюють єдиної вертикалі. За інтереси одночасно конкурують і держави, і корпорації, і глобальні інтереси різних індустрій як спільнот професіоналів, що їх обслуговують, і теологічні концепції, і способи устрою суспільства, наприклад іслам, і світські адаптації теократії, такі як сіонізм. Здебільшого глобальних аналітичних центрів немає. Не існує якихось конкретних глобалістів у вигляді окремих осіб, таємних товариств на кшталт «масонів» чи «клієнтів Епштейна». Глобальні фінансові компанії також не належать одній конкретній особі — радше це мережа, до якої включені власники фінансових активів із найрізноманітнішими інтересами. Система саморозгортається за своїми внутрішніми законами, у яких форма продуктивно домінує над сенсом. У глобалізмі справді немає єдиного координаційного центру, немає стійких кінцевих сенсів і цілей.

Глобалізм підтримує себе сам, бо відповідає інтересам величезної кількості людей. Більшість індустрій, які сьогодні забезпечують маси працею і капіталом, — освіта, виробництво, капітал, робочі процеси, корпоративна культура — у своєму нинішньому масштабі можуть існувати лише глобально. Тому глобалізм тиражує і відтворює себе не тільки через зовнішні форми, а й через практику самого мислення.

Будь-яка сильна думка є тотальною. Різниця між епохами не в наявності чи відсутності тотальності, а в її механізмі. Модерн тоталізує через сенс — націю, державу, історію, прогрес. Постмодерн тоталізує інакше — через форму, мережу, процедуру, сумісність і продуктивну відсутність єдиного обов’язкового сенсу. Тому глобалізм — це не розпад порядку, а нова, гнучкіша й ефективніша тотальна збірка світу.