radio.syg.ma


radio.syg.ma is a community platform for mixes, podcasts, live recordings and releases by independent musicians, sound artists and collectives
Create post

Чи тій вони дали?

Arina Radionova

За минулий місяць в Білорусії маємо дві новини: одна, що нікого не здивувала, а друга — дуже несподівана і приголомшлива. Перша — про нового президента зі старим призвищем, а друга — Нобелівською лауреаткою в галузі літератури стала білоруська письменниця Світлана Алексієвич.

З цього приводу рясно висловилися майже всі російські письменники: від провладних до опозиційних, російські публіцисти проливали тони бруду і так само висилали привітання. Напруга серед фейсбук-коментаторів не спадає до тепер, а блогери збирають все більше радикальних висловлювань Прилєпіна і Лімонова у дайджести і намагаються виявити, чому "Нам тут набрасывают".

В Україні всі новини починалися приміткою «народжена в Івано-Франківську письменниця…». Навіть на офіційній сторінці президента Порошенка привітальне повідомлення закінчувалося двозначне: «Де б ми не були, якою б мовою не говорили і не писали — ми завжди залишаємось українцями!»

Що спонукало нас, власне, подумати, кого з українських письменниць і за які заслуги могли би нагородити престижною премією Шведської короліської академії?

Ліна Костенко «За вміння робити довгі паузи»

Звичайно, письменницею номер один в Україні вважають Ліну Костенко, яка вже в 70-ті роки була живою легендою, увійшла до підручників української літератури і снилася школярам в жахах про Марусю Чурай. Пані Костенко зникає з небосхила української літератури двічі: після своєї дисидентської діяльності, виступів і закликів підтримати українську інтелигенцію з 1963-ого до 1977-ого, потім отримує Шевченківську премію за поему «Маруся Чурай» і після ще трьох збірок поезій, в тому числі для дітей, знову зникає на більше чим 20 років. За цей час Україна отримує незалежність, Радянський Союз розпадається, а в українській літературі зявляються молоді спритні нові постаті, які будують власне її наново.

Ліна Костенко

Ліна Костенко

До речі, в довгоочікуваній книжці Ліни Костенко, вона вискаже вустами свого головного героя думки нарахунок цієї нової літератури:

"Слово знецінилось. Мова втрачає пульс. Виникають якісь культи й культики. Речники порожнечі приколюються в епатаж. Увійшли в моду ялові молодички, що описують секс. Шибздики й симулякри викаблучуються в цинізмі. Той убрався в пір’я, рекламує презервативи. Той просторікує про оральний секс, той заповзявся писати виключно матом. А всі разом хочуть насюсяти на великих, витерти ноги об попередників, проголосивши у тональності язикатої Хвеськи: «Літератури у нас нема». А якщо у вас нема літератури, і нема культури, і нема історії, — то чого ж я тут мучуся, ідіть ви під три чорти!

Воно, бідацтво, хвалиться, чим може. Розміром бюста, довжиною ніг, тим, що украло помаду, що переспало з іноземцем за заморську сукенку. Це вже навіть не епатажна література, а блювотна".

Тут і ще в декількох місцях своєї нової книги «Записки українського самашедшого», що вийде аж у 2010-ому році Ліна Костенко прозоро натякає на роман Забужко, який наробив галасу наприкінці 90-х. Крім жовчі відносно до молодих колег і нашого, любі друзі, інтелектуального стану, пані Костенко додасть свою оцінку дійсності, перетворюючи роман на довгу стрічку новин, складену з катастроф, вбивств, насилля, політичних і соціальних конфліктів.

«В Одесі обвалився будинок.
У Москві щось вибухнуло в метро на станції «Білоруська — Кільцева». На щастя, поїзд трохи спізнився, вбитих немає. Але багато поранених.
Біля Ґалапаґосів зазнав аварії танкер «Джессіка». Моржики викидаються на сушу. Гинуть гігантські черепахи. Сотні тонн нафти витекло в море. Птиці волочать крила, як обсмоктані чортом. Риба тіпається в мазуті.
Трохи забагато як для позитивної Змії.
В Індії землетрус, перший такий потужний у новому столітті, дев’ять балів за Ріхтером. Якраз на їхнє велике свято, День республіки, був військовий парад, і раптом задвигтіла земля, в Бомбеї розтріскувались будинки, люди в паніці вибігали на вулицю. Найбільше трясло у штаті Гуджарат, загинуло десятки тисяч людей. Півмільйона залишилось без даху над головою.
Цього ж місяця перед тим трясло Японію, двічі трусило Сальвадор. Земля не витримує. Вони таки зрушать її з орбіти своїми бомбами і терактами».

Але… найцікавше мабуть то, що письменниця замовкла знову, раптово, вже під час презентації книги і зустрічей з читачами. Не витримала критики трьох львівських інтелегентів, що збиралися в клюбі «Кабінет». Звичайно, «прогресивна спільнота» почала палко захищати першу леді української літератури: хто вони такі, а хто така велика Ліна Костенко і критикувати її роман немає ніякої можливості, бо сприйняти всю глибину тексту може, хіба що, сама пані Ліно. Мені, наприклад, як читачу незрозуміло, звідки в описаній в романі родині, яка ледве зводить кінці з кінцями, у 2000-ому році є компютер і інтернет, ба, більше того, як вони дозволяють свому 6-річному сину, що ходить до садочку користуватися мейлом (!) і сидіти в чатах (!).

«Для малого Тінейджер найбільший авторитет. Він йому скидає на мило різні месиджі, вчить користуватися аською для зв’язку. Малий вже сидить у чатах, кнюпає на клаві як заправський юзер, а часом трапиться якийсь ґлюк, звертається до нього, а не до мене. Борька відходить на другий план.
Я хотів би цю дружбу засейвити — час летить, малому потрібен старший товариш. Бо Борька це Борька, я не скажу: ідіот, у Швеції педагоги коректно сказали б: «дитина прихованого потенціалу». Потенціал настільки прихований, що хтозна, що з того Борьки виросте. А Тінейджер іде з випередженням на кілька порядків. Добре вчиться. Багато читає. їздить на олімпіади з математики. У нього вже є лазерний принтер і портативний комп’ютер з доступом до інтернету. Як на мене, вони його балують. Захотів сканер — купили. Наймодерніший сідіплеєр — будь ласка. Хоч і мишку з червоного дерева, вони все йому куплять».

Це ж нібито не науково-фантастичний роман, Інтернет став поширеним в Україні хіба що в 2004-2005ому роках і то — був далеко не в кожному домі. Я вже мовчу про дивні захоплення системного адміністратора гороскопом:

«Але у мене такий характер. За гороскопом я Терези. Я сім разів зважу, один раз одміряю. Але вже потім не переважую. І нікого в житті не обважив. А також я — Кінь. Я тягну. У мене великий запас витривалості.
Холеричний темперамент дружини я зрівноважую. Уявляю, що б це було, якби її супутником був Тигр або Скорпіон.У мене один полюс українського характеру, у неї — другий. Найкраще, звичайно, було б посередині, але у нас так»

Ці слова більше би пасували герою роману «Три сонця в Північному домі» або «Мовчання екстрасенсів». Але у нас тільки одна єдина Ліна Костенко і незважаючи на стиль, сенс і якість того, що вона пише її з радістю публікують, випускають 80000-ні тиражі і розкуповують. А там вже будемо шукати геніальність в тому, що є. Але Нобелівську премію варто дати було би тільки за мовчання, тому що, уявіть собі, скільки би могла такої прози написати пані Ліно за ті 20 років


«Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс».
На презентації книги «Час секонд-хенд»

На презентації книги «Час секонд-хенд»

Оксана Забужко «За польові дослідження української літератури»

Коли Світлані Алексієвич присудили нагороду, першою, хто висказувався була Оксана Забужко:

З вереском і вистрибом вітаю Світлану Алексієвич з Нобелем!!! (я знала, я знала! — тільки до останньої хвилини забобонно боялась промовити вголос!)))))

Оксана Стефанівна одразу присвятила появу книжки “Let My People Go” знайомству з білоруською нобелісткою, до того, ще в 1998 році вона перекладала і писала передмову до «Чорнобиль: Хроніка майбутнього» Алексієвич. На відміну від Ліни Костенко пані Забужко ніколи не припиняла писати, як почала з підліткового віку друкуватися на сторінках тоді ще радянських газет, так і дотепер старанно випускає нові твори. Хоча популярність її «Польових дослідженнь українського сексу»складно перевищити. Це ніби щоденник, написаний істерично і відверто, незважаючи на орфографію, пунктуацію і очі читача, якому би хотілося це все розвідити.

«Колись мала одну, також неабияк патрiотично схарапуджену, товаришку, котра все нарiкала — мовляв, ми закохуємося не в мужчину, а в нацiональну iдею, — й скiнчила тим, що пройшлася кiлькарiчним демаршем по койках заморських дiдусiв, доки в котрiйсь не осiла-таки, пiдчепивши бебi, — яке, не виключено, вирiсши, може, навiть вивчить українську мову, якщо, звiсно, захоче, а тимчасом його ма-ма пiдробляє дешевими репортажами на українськiй «Свободi», яку Клiнтон усе не збереться закрити, — витьохкує колись рiдною мовою з тими, наче пружини з матраца, випираючими чужинськими iнтонацiя-ми, якi мають засвiдчити, що вона вже — бери вище! — не з нашого села: вирвалась!»

Проза Оксани Забужко переповнена особистими перверзіями, комплексами, повязаними з віком, тілом, яке вона то вихваляє, то констатує, що в 34 виглядає на 40, бо ніхто не може її, як слід, задовільнити, до того ж між сентенціями про то, як багато їй накупив один коханець, і як вона намагалась пригрозити іншому, що жив за її рахунок, головна героїня «Польових досліджень» відкриває нам світ тих, кого прийнято вважати українськими інтелектуалами, принаймні закордоном:

«Взагалi все, що українцi здатнi про себе повiдати, — то як, i скiльки, i на який спосiб їх били: iнформацiя, що й казати, малоцiкава для стороннiх, одначе, коли бiльше нiчого нi в родиннiй, нi в нацiональнiй iсторiї не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим — адiть, як нас били, а ми ще не вмерли, — кембрiджськi приятелi лягали зо смiху, коли ти переклала їм початок нацiонального гiмну, Ukraine has not died yet…».

Після «Шефченківського міфу України», після «Музею покинутих секретів» і навіть опублікованого листування з Юрієм Шевельовим, найкраще визначення творчості письменниці ми знаходимо в її ж власній книжці, в її першому бестселері, як прийнято казати:

“You are, а superb poet”, — кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, — але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, — пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, — а тому, що заклято тебе — на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати — по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, i нi фiга з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак сьогоднi є ти, котра через усiх тих людей переступити — негодна, негодна i все, iскорки їхньої присутностi нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й є твоя родина, родове твоє древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий вiдступ, ледi й джентльмени, тим бiльше, що до нашої теми вiн, властиво, не тичеться".

Марія Матіос «За пошук украденного щастя нації і людини»

Марія Матіос

Марія Матіос

Марія Матіос на рік старша від Оксани Забужко, так само почала публікувати вірші з підліткового віку, але весь цей час паралельно з письменницькою карьєрою вистроювала свою політичну. Вона два рази ставала народним депутатом: від партії «Удар» і від Блоку Порошенка, працювала у РНБО. Цікаво, що пані Марія є з 2003 року — заступником голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, а також лауреатом цієї премії вже в 2005 році за роман «Солодка Даруся». Але це цілком природньо в умовах роботи нашого Міністерства культури.

Ми в жодному разі не хочимо зменшити літературну вартість роману про життя гуцульського села на березі Черемошу в буремні роки безвладдя, коли, ніби в більш відомою завдяки радянському фільму Маліновці, то приходять «червоні», то «білі». Втім «білих» в романі Матіос заміняють румуни, потім німці.

«На другий день після свого приходу німці через посильних скликали село перед церквою на віче. Німецький офіцер у наваксованих до блиску чоботах, високому чорному кашкеті з високою кокардою і добре випрасуваному чорному мундирі із таким знаком на рукаві, як у Черемошному писали писанки — двома перекладеними навхрест і загнутими в різні боки скобами, — говорив недовгими реченнями, а Танасій Максим«юк перекладав німецьку бесіду зрозумілими для людей словами. Він по—німецьки говорив ще з австрійської войни. Німець сказав, що велика Німеччина і великий фірер Адольф Гітлер почали війну з большевиками заради визволення окупованих людей з—під страху і безчинств; казав війни не боятися, але нову владу слухати, а про тих, хто тут чинив людям кривди впродовж останнього року, забути назавжди. Школу в селі відкриє нова адміністрація. Священик щонеділі правитиме службу. Людям повернуть право раз на тиждень легально спілкуватися зі своїми родинами з другого боку ріки, де також панує німецька влада, як скоро запанує і по всій Європі. В село приїжджатиме німецький лікар і лікуватиме всяку заразу, яку плодили і заохочували большевики. Іще німець попросив мовчанням пом»янути тих, кого кривда торкнулася найбільше, — і з листка прочитав фамілії десяти черемошнянських ґаздів, чиї сім'ї були забрані з села за тиждень до початку війни, чим викликав поодинокі жіночі схлипи. Воєнний стан, казав офіцер, триватиме недовго. Різдво люди будуть зустрічати під залпи переможного салюту».

З часу виходу роману «Солодка Даруся» книжка витримала 6 видань загальним накладом по–над 200 тисяч. Книга «Солодка Даруся» визнана найкращою книгою першого 15-річчя Незалежності, яка найбільше вплинула на українців.

«Даруся шепче довго, гаряче, палко, лиш коли—не—коли відривається від хреста, озираючись навкруг, обшарює поглядом усе довкола, і знову припадає до землі, і шепче швидко, ніби боїться, що хтось почує її страшну мову. Вона ніколи не палить тут свічку. Бо свічка горить—горить та й випалює все, що є довкіл людського. Вогонь свічки виганяє не тільки злий дух, але й дух людини, яка не завжди була мертвою. А як зникає дух —тоді за вмерлою людиною тужиш все менше і менше, поки не перестаєш тужити зовсім.»

По роману Матіос «Нація» поставили виставу, на якої плакала сама жінка тогдашнього гаранта Януковича, а останні кілька років намагаються екранізувати «Солодку Дарусю», вже за підтримки сьогоднішнього президента Порошенка. І, судячи з тізеру, цілком вдало.

Кадр з фільму «Солодка Даруся»

Кадр з фільму «Солодка Даруся»

Крім Ордену княгині Ольги, Шевченківської премії, всіх своїх премій «Книга року» Нобелівська премія буде дуже добре пасувати пані Марії, як за збереження національних традицій, несамовіте відчуття місцевих говірок, так і за довгу послідовну громадську позицію, що особливо любить Нобелівський комітет.

Наприкінці, хочеться поділитися одним єдиним висновком, якій зробив український письменник Андрій Любка і прошепотіти: «Дякувати Богу»:

Подпишитесь на наш канал в Telegram, чтобы читать лучшие материалы платформы и быть в курсе всего, что происходит на сигме.

Author