«Свобода без соціалізму — привілей та несправедливість; соціалізм без свободи — рабство», — М. Бакунін.

Перед прочитанням цього есе хочу порекомендувати ознайомитися з попереднім, деякі думки з якого тут були доповнені, а деякі взагалі спростовані.

РОЗДІЛ I

Прирікаючи себе на сліпоту, людина прирекла себе і на пасивність не тільки стосовно еліт, а й щодо самої себе, але при цьому всьому вона є пасивною лише «по відношенню», але не взагалі. Такий парадокс виникає через відчуження людей від їхньої власної праці, яка є початком і водночас результатом усього, що має індивід. Здавалося б, що в такому разі сьогоднішні еліти мають бути пасивними по відношенню до робітників, але ми отримуємо зовсім інший результат, оскільки трудящий не в змозі сьогодні прийти до усвідомлення свого внеску у власне і чуже життя, до усвідомлення, з яким іде і розуміння внеску, а отже, і можливостей робітничого класу. Але що ж таке пасивність? Ось що пише Сартр у своїй праці «Буття та ніщо»:

«Ну і ось, модус percipi — пасивність. Якщо, отже, буття феномена полягає в його percipi, то це буття — пасивність. Відносність і пасивність — такими будуть характерні структури esse, оскільки це останнє зводиться до percipi. Що таке пасивність? Я пасивний, коли змінююся, не будучи ні джерелом, ні основою, ні творцем цієї зміни. Отже, моє буття підтримує спосіб буття, джерело якого не воно саме. Тільки для його підтримання необхідно ще, щоб існував я, і тим самим моє існування завжди перебуває поза пасивністю. Звідси така альтернатива: або я не пасивний у своєму бутті, і тоді я стаю основою своїх прихильностей, навіть якщо спершу я не був їхнім джерелом; або я у своєму існуванні страждаю на пасивність, моє буття є буттям усталеним, і тоді все провалюється в ніщо. Таким чином, пасивність є феноменом подвійно відносним: відносним у зіставленні з активністю того, хто діє, і з існуванням того, хто страждає. Це передбачає, що пасивність не може зачіпати саме буття пасивно сущого. Вона — відношення одного буття до іншого буття, а не буття до ніщо».

Через свою відчуженість робітник добровільно віддає свої зусилля, те, що він повинен мати в розпорядженні, в руки власників. Не можна заперечувати добровільність цього процесу, але не можна і замовчувати обманний метод досягнення цієї добровільності, не можна миритися з цим. Шахрая, наприклад, не виправдовує те, що пенсіонерка віддає гроші добровільно, але й старенька, треба визнати, не найкмітливіша. Усвідомлення результатів і причин праці не може йти раніше або пізніше за їхнє розуміння, оскільки вони рухаються нога в ногу. Це також описує Сартр у вищезгаданій праці, де говорить про задоволення, на місце якого ми підставляємо розуміння:

«Задоволення не можна відрізнити — навіть логічно — від свідомості задоволення. Свідомість задоволення створює задоволення як самий спосіб існування, як матерію, з якої воно зроблене, а не як форму, що накладається на вже існуючу матерію насолоди. Задоволення не може існувати «перед» свідомістю задоволення — навіть у формі віртуальності, здатності. Потенційне задоволення не могло б існувати інакше як у свідомості потенційного буття, немає віртуальності свідомості, крім свідомості».

Створюючи обставини і не усвідомлюючи (розуміючи) їх, індивід дедалі сильніше вганяє себе в морок звички, яка рухає ним, яка підштовхує людину до посилення впливу волі, а значить і своєї дурості. Формувати, не розуміти обставини — це вибір людини, який її може влаштовувати, а може й ні, але факт у тому, що індивід не зможе переступити через них без усвідомлення свого внеску. А внесок цей настільки глибокий, що стає зрозумілою маячня сьогоднішнього виробництва і розподілу, яких дехто примудрився обізвати справедливими, відштовхуючись від того, що «кожен отримує те, на що він заробив». Ця теза є не більше ніж міфом, оскільки робітник, який займається формуванням благ і збитків, відчужений від результатів своєї праці, які розподіляються на власність і належать саме власникам, а отже доступ до цього мають вони, а не всі, хоча внесок у це все саме загальнолюдський.

Мушу зауважити, що робітник відчужений не повністю, а моментами навіть занадто обдарований результатами своїх старань, а саме їхньою згубною частиною, від якої буржуа і бюрократи намагаються себе захистити. Неможливо пізнати в точності внесок кожного, розподіляючи це все на власність, та й безглуздо було б це, тому що без одного блага або убогості не було б і іншого, про що й писав Кропоткін: «Наука і промисловість, знання і його застосування, відкриття та їхнє практичне здійснення, що веде до нових відкриттів,праця розумова і праця ручна, думка і продукт матеріальної праці — все це пов'язано між собою. Кожне відкриття, кожен крок уперед, кожне збільшення багатств людства має свій початок у всій сукупності фізичної та розумової праці, як у минулому, так і в сьогоденні», а це означає, що сама наявність власності — крадіжка не тільки у людей сьогодення, а й у людей історії, які вже не є буттям, але продукт їхньої праці — буття, дане їхнім буттям.

«Якби мені треба було відповісти на запитання: “Що таке рабство?» — я відповів би: «Це вбивство», і думка моя була б одразу ж зрозуміла. Мені не було б потреби в довгих міркуваннях, щоб показати, що право забрати у людини її думку, волю, її особистість є право над її життям і смертю, і зробити людину рабом — значить вбити її. Чому ж на інше запитання: «Що таке власність?» — я не міг би відповісти просто, не боячись бути незрозумілим: «Це крадіжка», — тим більше що це друге речення є лише перефразованим першим”, — П.Ж. Прудон, «Що таке власність?».

Приватна власність є результатом і початком експлуатації та конкуренції, які є неминучим елементом сьогоднішньої економічної системи, яка започатковує і соціальний устрій, що неминуче впливає на людину, формуючи її зіпсованість. Сартр писав: «Ми не вибираємо час, але ми вибираємо себе в цьому часі», тим самим відриваючи людину від її праці, від її причетності до формування часу, що некоректно. Саме індивід своєю працею, яка є САМЕ ДІЄЮ людини, частиною її «Я", формує все, що її оточує. Тут хочеться процитувати слова Маркса, написані в "Капіталі»: «Праця є насамперед процес, що відбувається між людиною і природою, процес, у якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. Речовині природи вона сама протистоїть як сила природи. Для того щоб привласнити речовину природи у формі, придатній для її власного життя, вона приводить у рух природні сили, що належать її тілу: руки і ноги, голову і пальці. Впливаючи за допомогою цього руху на зовнішню природу і змінюючи її, вона в водночас змінює свою власну природу». Саме люди відповідальні за свої та чужі обставини, які впливають і на їхні дії. Це, зокрема, висловлює Жан-Поль у «Проблемі методу»:

«Утім, сказати про людину, що вона "є", — означає сказати, що вона може, і навпаки: матеріальні умови її існування окреслюють поле її можливостей (людина, зайнята надмірно важкою працею, занадто втомлюється, щоб випробувати себе в профспілковій або політичній діяльності). Таким чином, поле можливостей є мета, у напрямі якої діяч перевершує об 'єктивну ситуацію».

Таким чином стає зрозуміло, що в жодному разі не можна відривати обставини від людини, а значить і заперечувати відповідальність індивідуума за інших і себе самого, а отже, і за відсутність розуміння свого внеску, яке в тому числі є результатом і причиною нашого становища. Саме ми відповідальні за сьогоднішній день. Нам нема на кого спертися, скинути свою провину. Неможна звинуватити у всьому обставини, оскільки їх формуємо ми. Неможна звинуватити навіть Бога, адже якщо він і існує, то люди давно відокремилися від нього, подібно книзі, яка стає незалежною від автора, в якій фіксується його думка. Тільки якщо книга пасивна в матеріальному плані, а в ідеальному статична як така, то людина може самостійно формувати все це, навіть незважаючи на те, що вона чиє-небудь творіння. Звинувачувати Бога, обставини, виключно дядька згори — дурне самоутішення.

З цього може здатися, що свобода це щось жахливе, трагічне. З якогось боку це справді так, людина і справді приречена на свободу в будь-яких умовах, але це зовсім не означає, що треба рухатися у зворотний бік, до диктатури, наприклад, адже, як вже говорилося раніше, свободу це не скасовує, вибір нікуди не зникає. Якщо людина відповідальна за щось, то значить вона може на це і вплинути, а отже, необхідно організувати ту систему, в якій людська свобода буде добре організованою, де пануватиме індивідуалізм. Зараз же ним і не пахне, що можна зрозуміти з вищеназваних тез. Сьогодні намагаються створити його ілюзію, що дає свої плоди. Навіть деякі «анархісти» вхопилися за капіталізм як за "індивідуалістичну" систему, брехливість якої можна вибудувати навіть за тим, що людині доводиться віддавати своє і красти чуже "Я" під прикриттям добровільності. Міф про індивідуалізм капіталізму стоїть і на ілюзії товарного достатку, який, нібито, може задовольнити будь-який людський каприз. Гарна казка, особливо якщо порівнювати ті самі США та Індію, де дедалі більше людей ідуть до маоїстів, щоб вберегти себе від терору уряду; заради боротьби проти усталеної там несправедливості, проти неї загалом. На фоні того як хтось їсть різного роду смаколики, думає про машину як про показник статусу, а десь в Африці банально немає світла.

«Але всі ми знаємо і бачимо на власні очі, скільки сил людських витрачають абсолютно даремно, тоді як вони могли б послужити для виробництва необхідних речей, а особливо — для приготування знарядь, потрібних для майбутнього полібшення виробництва. Досить буде вказати на мільярди, які Європа витрачає на озброєння з єдиною метою — завоювання нових ринків або для того, щоб підкорювати сусідів своєму економічному впливу і полегшувати експлоатацію всередині країни; досить буде вказати на мільйони, що виплачуються щорічно всіляким чиновникам, роль яких полягає в підтримці панування небагатьох над економічним життям усього народу; мільйони, що витрачаються на суддів, на в'язниці, на жандармів, на весь механізм, що називається правосуддям, тоді як відомо, що варто тільки хоч трохи полегшити бідність у великих містах, щоб злочинність уже зменшилася в значних розмірах; нарешті, мільйони, що вживаються на поширення шляхом друку шкідливих ідей і неправдивих звісток в інтересах тієї чи іншої партії, якого-небудь політичного діяча або ж компанії експлоататорів», — П. Кропоткін, «Хліб і Воля».

Немає передумов до розвитку індивіда. Для розвитку необхідне те матеріальне становище, за якого людина зможе не тільки підтримувати працездатність, а й почуватися комфортно, причому не тільки в плані матеріальних потреб, але зокрема в духовному. Це необхідно кожному для його розвитку.

РОЗДІЛ II

Будом, що дає можливість опанувати себе, подолати пасивність по відношенню до себе і забезпечити кожного комфортними умовами є комунізм. Ох вже ж ця багатостраждальна система, яку оббрехали як тільки могли. Але саме комунізм, а не бюрократія, здатен надати індивідуалізм індивідууму. Саме комуністичний хід дій може забезпечити людям не просто розвиток, а саме розквіт свободи.

«Свобода особистості має бути головним і єдиним пріоритетом у будь-якій соціальній організації, тому що тільки вільний індивід може розвиватися і досягати свого потенціалу», — Лев Чорний, «Новий напрям в Анархізмі: асоціаційний анархізм».

Не можна ігнорувати свободу людини, ставлячи в пріоритет її освіченість, але не можна заплющувати очі й на навчання, адже розвиток індивідуума без свободи — це лише усвідомлення інформації, що веде до пасивного знання і відчуженої дії; свобода без освіти — сліпе існування, що слідує за волею. Рівність можливостей, надана комунізмом, є плацдармом для свободи та розвитку людей, адже саме цим аспектом зможуть користуватися, щоб створити ті обставини, які будуть потрібні для комфортного існування та активності не тільки сьогоднішнього буття, а й для майбутніх претендентів на цю спадщину, до чого й веде Маркс:

«Люди самі роблять свою історію, але вони її роблять не так, як їм заманеться, за обставин, які не самі вони вибрали, а які безпосередньо наявні, дані їм і перейшли від минулого».

Необхідно створити не просто обставини, прийнятні зараз, а й ті, за яких нащадки зможуть сформувати прийнятне для себе буття без вимушеної пасивності, яке буде підштовхувати до творення свого і чужого життя на благо індивіду. Саме взаємне, самоорганізоване надання одне одному розвитку та свободи є справжнім індивідуалізмом, без якого комунізм перетворюється на казарму…

Саме в суспільстві, в колективі можливий найбільш вигідний і прогресивний індивідуалізм. Людина не може без суспільства, воно наповнює індивіда, формуючи таким чином і себе, тобто індивіди формують індивідів. Колектив має стати для людини засобом надання взаємного прогресу, а не абстрактною метою. Якщо люди обопільно діють собі на зло, конкуруючи між собою й експлуатуючи один одного, то ми отримаємо відповідне суспільство, бо його одиниця — гниль. Від впливу людини на людину нікуди не дітися, це просто неможливо. Навіть відлюдник іде жити в ліс через вплив суспільства, а отже, необхідне таке оточення, щоб задовольняти людей (одиниць), а не шкодити їм. Таким чином акцент ми встановлюємо саме на особистості.

«У суспільстві людина може бути вільною або рабом, щасливою або нещасною, але в суспільстві вона має залишатися, бо таким є контекст її людського буття. Тому, замість прагнення до якоїсь уявної і неможливої автономії, вона має шукати підґрунтя своєї свободи і щастя у злагоді зі своїми ближніми, об'єднуючись з рештою для пристосування тих соціальних інститутів, які його не влаштовують», — Е. Малатеста, "Індивідуалізм в Анархізмі".

Використовуючи суспільство як засіб, воно не перестає бути і метою, адже разом із одиницями формується і загальнолюдськість, тому відривати стан людини від суспільства, а стан суспільства від індивіда — дурість.

Для усвідомлення суспільства як засобу, а індивіда як мети необхідно вводити людей у ні що інше як екзистенціальний жах: «Екзистенціальний жах — це усвідомлення того, що ми самі несемо відповідальність за своє життя і що всі наші рішення мають наслідки». Усвідомлення своєї ролі у власному та чужих життях дає змогу людині просвічувати свідомістю, як ліхтариком, деталі. Опускаючись униз, аналізуючи, індивід приходить до істини, усвідомлюючи стан речей, знаходячи знання, що веде до усвідомленої, проаналізованої дії, яку людина в силах контролювати, розуміти її причини та наслідки. Аналіз ситуації, який не зупиняється на сьогоднішній системі, а йде далі за неї, шукає методи, засоби і цілі глибше сьогоднішнього устрою, неминуче веде до революційних настроїв.

Але як же підштовхнути людей до аналізу? Необхідно насамперед працювати в галузі пропаганди, причому не просто пропаганди як нав 'язування статичної ідеї певної ідеології, а нав 'язувати ідею протидії будь-якій волі. Темою нашої інформаційної атаки має бути тверезий аналіз, який і допоможе прийти людям до екзистенціального жаху, а значить і до індивідуалізму. Саме усвідомлення сьогоднішнього розкладу дасть змогу зрозуміти всю його убогість і непрактичність навіть під впливом найефективніших реформ. Сам принцип пропагування об 'єктивного мислення несе за собою використання пропаганди як засобу, а не мети. Пропаганда як засіб використовується заради ліквідації «промивання мозку» в майбутньому, а не заради встановлення нових догматів, шкідливість яких описав Фромм у «Мати чи бути?»: «Ці методи “промивання мізків” небезпечні не тільки тому, що вони спонукають нас купувати речі, які нам зовсім не потрібні і які ми не хочемо купувати, але ще й тому, що вони змушують нас обирати тих політичних діячів, яких ми б ніколи не обрали, якби ми повністю контролювали себе. Але ми далеко не повністю себе контролюємо, бо в пропаганді використовуються методи гіпнотичного впливу на людей. І з метою боротьби з цією всезростаючою небезпекою ми повинні заборонити використання всіх форм гіпнотичного впливу, що застосовуються пропагандою як у сфері споживання, так і в галузі політики. Ці гіпнотичні методи, використовувані в рекламі та політичній пропаганді, становлять серйозну загрозу психічному здоров 'ю, особливо ясному і критичному мисленню та емоційній незалежності».

РОЗДІЛ III

Але, на жаль, передача знання від одних суб 'єктів до інших є недостатньою, хоча це й знання, що несе за собою усвідомлення внеску, і дає змогу діяти невідчужено. Для розвитку та реалізації знання, дії від якого спрямовані далі сьогоднішнього ладу, необхідне створення відповідних умов, за яких можна буде покласти першу цеглину до індивідуалізму, а саме ті умови, в яких людина зможе розвиватися, гармонізуючи свою свободу. Засіб до цього — експропріація.

«Але для того, щоб це вдоволення перейшло в дійсність, потрібно, щоб весь цей величезний капітал — міста, будинки, розорані поля, заводи, шляхи сполучення, виховання — перестав вважатися приватною власністю, якою той, хто захопив її розпоряджається на свій розсуд. Потрібно, щоб усе це багатство знарядь виробництва, з такою працею придбане, побудоване, вироблене, винайдене нашими предками, стало спільною власністю, щоб суспільство, за допомогою свого колективного розуму, могло витягти з нього найбільшу вигоду для всіх. Для цього потрібна експропріація. А тому достаток для всіх — наша мета; експропріація — наш засіб», — П. Кропоткін, «Хліб і Воля».

Необхідно також, як ішлося вище, забезпечити кожного для комфортного розвитку. Для цього необхідно впровадити індивідуалізм не тільки в соціальну систему, але ще й у розподіл і виробництво, що і дає змогу здійснити комунізм. Це насамперед означає, що потрібно зробити акцент саме на особистості, а значить поставити за мету не абстрактний прогрес, який відчуватиме лише буржуазна меншість, а вироблення благ для кожного, хто цього потребує. Для ефективнішого задоволення людських потреб і розвитку на деякий час основний акцент у виробництві стоятиме на тому, чого люди саме потребують, відкидаючи непотрібні, а іноді й шкідливі для людини примхи.

«Щоб повніше охарактеризувати принцип володіння, який ми тут розглядаємо, необхідно зробити ще одне уточнення і показати функцію екзистенціального володіння; саме людське існування з метою виживання вимагає, щоб ми мали і зберігали певні речі, дбали про них і користувалися ними. Це стосується нашого тіла, їжі, житла, одягу, а також знарядь виробництва, необхідних для задоволення наших потреб. Таку форму володіння можна назвати екзистенціальним володінням, тому що воно корениться в самих умовах людського існування. Воно являє собою раціонально зумовлене прагнення до самозбереження — на відміну від характерологічного володіння, пристрасного бажання утримати і зберегти, про яке йшлося до сих пір і яке не є вродженим, а виникло внаслідок впливу соціальних умов на біологічно даний людський вид», — Е. Фромм, «Мати чи бути?».

Ясна річ, що те, чого потребують люди, визначатимуть вони самі шляхом голосувань, спрямованих саме на консенсус, якщо того, само собою, побажають самі суб 'єкти. Залученість індивідів до життя комуни має бути гарантованою, оскільки це допоможе краще усвідомити свій і чужий внесок, і, що вкрай важливо, відчути його на собі. Ухвалення рішень не повинно обмежуватися голосуваннями і консенсусами, має бути дискусія в повсякденному житті, в якій обов'язковим аспектом є критика, що ми можемо спостерігати в Самарі:

«Активна участь у процесі ухвалення рішень є нормою; вони приймаються на неформальних загальних зборах, без жодного шару бюрократії, який, на думку членів Самара, задушив кібуци істеблішменту за останні роки. Можливо, ще більшу роль, ніж загальні збори (які збираються спорадично, щоб винести остаточне рішення), відіграє в житті Самара постійний процес неформального діалогу. Готовність говорити й обговорювати все відкрито жила в засновниках і підстьобувала їх ще до того, як поселення було створено, і культура постійної, органічної розмови стала основоположною частиною існування Самара», — Автономна дія, «Анархія в пустелі Арава».

Те саме можемо побачити в Черані:

«у Черані, і в Курдистані можна спостерігати процес переосмислення демократичних політик. Тобто, радикальна демократія не є абстрактним поняттям для жителів регіону, а матеріалізується в повсякденному житті чоловіків, жінок, дітей і літніх людей за допомогою створення інститутів для колективних обговорень і пошуку згоди, що формує культуру участі, активізму та критичну політичну культуру. Ці чинники сприяють просуванню способу життя соціуму без втручання держави або маніпуляцій з боку інститутів, характерних для сучасного капіталізму. Вони дозволяють народам будувати свій власний шлях знизу, беручи до уваги свої власні культурні стратегії. Методи та перспективи цього процесу залежать від створення політики, яка цінує розмаїття як принцип організації та проникає в усі сфери соціального, культурного, політичного та економічного життя», — Альберто Колін та Алі Цісек, «Курдінсіан і Черан: помста національній державі».

«Пекло — це інші» — писав Сартр, маючи на увазі, що людина руйнує зарозумілість об інших суб 'єктів, які висловлюють їй свою думку про її персону, на що вона також відповідає критикою, руйнуючи вже їхню зарозумілість. Таким чином можна зрозуміти, що людина є людині дзеркалом. Критика не має бути злою, а має бути конструктивною, основаною на аналізі та фактах, щоб людина могла зрозуміти, що вона робить не так. Критика — необхідний засіб для розвитку індивіда, а отже потрібно сформулювати до неї позитивне ставлення, яке не несе за собою образу, а аналіз і усвідомлення сказаного, що веде до знання й обдуманої дії. Критика може дати знання не тільки про ставлення певного суб 'єкта, а й про ставлення соціальних та економічних груп, до яких він належить (чи то місце проживання, субкультура, ідеологія, місце роботи, клас, тощо).

Самар також дає нам приклад розподілу доходів і реалізації ідей для розвитку і забезпечення людей. Подібний принцип є саме індивідуалістичним та екзистенціальним, оскільки кожен відчуває на собі свій і чужий внесок, усвідомлюючи його наслідки, а також кожен може спокійно користуватися сумою, якої він потребує:

«У той час як комунальне споживання в кібуцах істеблішменту довго мало форму продиктованого колективом бюджету для кожного члена, учасники Самара відродили систему, яка існувала в найбільш ранніх кибуцах: спільна каса, з якої члени можуть вільно брати стільки, скільки їм потрібно. Кожен бере те, що він або вона вважатиме за потрібне, і ніщо з цього не записується. Ця система прекрасно працює ось уже протягом більш ніж 30 років! <…> Основним джерелом доходу Самара є сільське господарство, вирощування фініків, молочна ферма й аквакультура, які забезпечують економічну основу кібуца. Але це гнучке і динамічне суспільство, відкрите для диверсифікації своєї економічної структури. Якщо в когось з'являється ідея якогось нового проєкту, він або вона створює неформальний ініціативний комітет і здійснює його. Це призвело до того, що протягом минулих років постійно робилися експерименти з новими кооперативними проектами, з різним ступенем успіху. Усе майно, включно із засобами виробництва, перебуває у власності та під контролем колективу, економічні рішення ухвалюються цілком на основі спільної участі».

Поділ формувань (федерацій, комун, районів, сквотів, тощо) на зони впливу споживачів дасть змогу заручитися суб 'єктам довірою, адже людям справді легше жити і працювати поруч із тими, з ким вони знайомі, у кому вони впевнені. Немов за вченням Декарта індивід сьогодні сумнівається, що є правильним. Але зараз він не хоче засумніватися в тому, в чому потрібно, бачачи притягнуті за вуха успіхи сучасної системи, які виглядають переконливо на фоні глобальних криз і провалів бюрократів. Це також є результатом обману, який не дозволяє людям дивитися далі капіталізму. Важливість поділу при низової організації в плані відносин суб 'єктів можна описати цитатою Сартра, взятою з «Екзистенціалізм — це гуманізм»: «Я ж на це відповідаю, що я завжди буду розраховувати на товаришів по боротьбі тією мірою, якою вони беруть участь разом зі мною в загальній конкретній боротьбі, пов'язані єдністю партії або угруповання, дію якої я більш-менш можу контролювати, — я перебуваю в ній, і мені відомо все, що в ній робиться. І ось за таких умов розраховувати на єдність і на волю цієї партії — це все одно що розраховувати на те, що трамвай прийде вчасно або що поїзд не зійде з рейок. Але я не можу розраховувати на людей, яких не знаю, ґрунтуючись на вірі в людську доброту або зацікавленість людини в суспільному благу». Саме коло надійних людей, за фактом сімейне коло, може забезпечити найефективніший і найприємніший взаємний розвиток і створення гармонії свободи. Знайомі нам люди пізнані нами як особистості, а ті суб 'єкти, яких ми не знаємо саме як особистість знайому, а не абстрактну, представляють для нас лише абстрактне суспільство, за яким все ж таки потрібно визнати буття індивідів і буття, що йде від їхнього буття, як факт, але без усвідомлення їхнього впливу на наше буття далі факту як знання ці буття не йдуть. Треба також розуміти, що в абстрактному суспільстві поза нашим колом знайомств у тому числі утворюється пізнання суб 'єктів як особистостей, тобто знайомства, а отже для абстрактного суспільства, яке для його суб 'єктів таким не є, ми і наші непізнані ними знайомі є абстрактною субстанцією. З огляду на присутність пізнаних особистостями особистостей у незнайомих нам суспільствах і потребу в комунікації розчленованих формувань між собою при низовій організації в децентралізованому суспільстві, стає ясно, що різні пізнані особистості, які формують для інших суб 'єктів абстрактні суспільства, все ж будуть жити в знайомому для себе колективі, а потреба у взаємодії з іншими формуваннями, що є непізнаними колективами, дасть змогу не тільки за можливості пізнати цю абстракцію як набір знайомих особистостей, а й усвідомити їхній внесок у життя пізнаного формування, що йтиме по всіх одиницях, несучи за собою знання про суспільства, роблячи їх менш відчуженими. Таким чином коло довіри буде поступово розширюватися, ґрунтуючись на взаємопідтримці формувань індивідів, що за вдалого розкладу зможе забезпечити справді надію на людство, ґрунтуючись на невідчуженій людській праці, яку можна буде не тільки зафіксувати, усвідомлюючи її, а й відчути результати дій на собі.

Зрозуміло, що відразу не вийде створити комуну, не кажучи вже про федерацію, тому необхідно починати з малого, не скасовуючи зазначених вище пунктів. Одним із прикладів таких ініціатив можна назвати ReSew:

«ReSew — найбільш “пролетарський» проєкт з усіх представлених тут. Це швейний кооператив, і, як можна здогадатися з назви, він дає старим речам нове життя. Колись він відокремився від арт-проєкту «Швеми», зберігши неієрархічний устрій, позначивши при цьому політичні позиції своїх учасниць. Сьогодні швейний кооператив працює в Києві, у просторі, вільному від дискримінації за будь-якою ознакою. Це горизонтальний проект, де немає начальниць і підлеглих, де практикуються альтернативні капіталістичним схеми розподілу прибутку, де всі рівною мірою несуть відповідальність за роботу, а рішення ухвалюють тільки спільно <…> Учасниці кооперативу також практикують швейний коворкінг — кілька днів на тиждень вони готові відкрити свою майстерню для всіх тих, хто бажає попрацювати на їхньому обладнанні та отримати поради майстринь”, — Егалітє, «СУЧАСНИЙ ФЕМІНІЗМ І КООПЕРАЦІЯ. ПРИКЛАДИ АНТИАВТОРИТАРНИХ ПРОЕКТІВ».

Навіть у таких невеликих, але безперечно значущих формуваннях, уже можна гармонійно організовувати принцип вираження свободи, який непогано описав Малатеста в "Індивідуалізм в Анархізмі": «Таким чином, анархісти-індивідуалісти, неперевершені у своєму палкому прагненні до загального блага, потребували способу більш-менш логічного примирення постійного блага кожного і принципу нерозбавленої свободи особистості. І вони прийшли до цього, дотримуючись іншого принципу: гармонії за природним законом. Роби, що хочеш; але річ у тім, кажуть вони, що, непрошено і природно, ти будеш хотіти тільки того, що не може порушити рівні права інших чинити так, як вони хочуть». Іншими словами можна висловитися так: Свобода «Я" закінчується на свободі іншого “Я”. Цей принцип прямо протилежний експлуатації людини людиною, а отже, і власності, оскільки, як ішлося вище, праця — в тому числі "Я».

РОЗДІЛ IV

Але як би плачевно це не було, іноді не те що організація колективів, які претендують на вихід за межі не тільки держави, а й капіталізму є проблематичною, а труднощі викликає навіть громадянська діяльність , на кшталт активістського руху. Яким би ризикованим не був запропонований тут хід, але він, як мені здається, сьогодні необхідний у рамках реформаторського лібертарного руху, який, однак, діє не заради поліпшення сьогоднішньої системи, хоч і робить у це певний внесок, а працює заради благополуччя перебування в цьому болоті людини, тобто робить акцент на особистості, а отже заради ефективнішого розвитку власної діяльності. Кажу я про такий крок як формування партії.

«Для здійснення революції потрібна революційна партія. Без революційної партії <…> неможливо привести робітничий клас і широкі народні маси до перемоги над імперіалізмом і його поплічниками», — Мао Цзедун, «Революційні сили усього світу, гуртуйтеся на боротьбу проти імперіалістичної агресії!».

Треба зауважити, що в плані діяльності сподіватися на партію варто лише як на реформаторський інструмент, але не засіб революційного характеру, оскільки партія все ж залишається в рамках держави. До її функціоналу мають входити заходи, як ішлося вище, щодо поліпшення економічної та політичної діяльності, яка якраз є революційною, тобто робити на політичному фронті все, що можливо в рамках держави для того, щоб рух множився і розвивався. Партія в жодному разі не повинна мати владу над низовими формуваннями, а якраз навпаки, низові формування мають диктувати дії партії, оскільки без автономних громад немає сенсу і в самій партії, яка є маріонетковим засобом, що існує тільки заради прогресу революційних формувань. Розвиток контр-суспільства — мета; партія — лише засіб. Таким чином ми отримуємо саме інструмент низової організації, в якому кожен суб'єкт є виборним народом членом, який має можливість перебратися в будь-який момент, а також має право на голос у виборі учасників партії, який є не більшим і не меншим, а рівним голосу суб 'єкта автономної громади, тобто одиницею, що стосується не тільки виборів членів партії, а й інших подібних заходів. Також цей інструмент має виконувати функцію делегата від революційних формувань до держави, і зокрема від низових організацій до них же. Це означає, що саме партія має підсумовувати вимоги автономних колективів і висувати їх їм же заради зручності та кращого розуміння один одного, а також будувати свою політику, відповідаючи їм. Якщо партія не так розуміє народ, то споживачі автономних колективів мають можливість критикувати її, що має призводити до публічної самокритики, зверненої не тільки до індивідів контр-суспільств, а й до суспільства загалом, що має призвести до виправлення прогалин. Якщо невдачі не виправляються, то члени партії замінюються на інших.

Партія зобов'язана позиціонувати себе не тільки в не розриві від народу, а й відкрито заявляти, що вона — залежний від низової організації інструмент, суб 'єкти якого вважатимуться зрадниками у разі відчуження від суб 'єктів автономних формувань низової організації.

У разі, якщо висунутий кандидат, який є лише формальністю без будь-якої будь-якої влади, який також є виборним, виграє на президентських виборах, привівши інструмент до влади, партія повинна всіляко послаблювати державу, вставляючи їй по мірі можливостей палиці в колеса, що має призвести до ефективнішого розвитку революційних низових формувань, мета яких — довести справу до кінця, знищивши ієрархічні державні інститути шляхом революції, після чого партія має саморозпуститися, остаточно передавши пряме управління в руки низових громад. Тільки після вдалих дій з боку партії, які мають привести до повсюдного децентралізованого ладу, її можна буде визнати революційним апаратом.

З огляду на все вищесказане, ми можемо дійти висновку, що процес побудови комунізму вимагає як економічної та політичної дії, так і соціальної. При цьому всьому ці три фронти мають розвиватися одночасно, щоб своїми успіхами один напрямок доповнював інший. Якщо один фронт впаде, то не зможуть встояти й інші.

«Необхідність глибокої зміни людини постає не тільки як етична або релігійну вимогу, не тільки як психологічна потреба, зумовлена патогенною природою сучасної людини. патогенною природою сучасної людини, але і як обов'язкова умова фізичного виживання роду людського. Праведне життя вже не розглядається як виконання моральної та релігійної вимоги. Уперше в історії фізичне збереження людства ставиться в залежність від радикальних змін людської душі, які, втім, потрібні й можливі лише тією мірою, якою серйозні економічні та соціальні зміни дадуть кожному смертному шанс, а також необхідну мужність і волю, щоб успішно здійснити ці зміни», — Е. Фромм «Мати чи бути?».

Економіка сама по собі формує політику, що створює потребу і в їїрозвитку, а економіка не зможе зародитися і розвинутися в пануванні протилежної їй економічної системи без соціальних перебудов до тієї міри, коли сама зможе формувати соціум, а якщо не буде економіки, то не стане і політики.

Саме ці три аспекти та їхній розвиток кладуть початок комунізму, який, подібно до свідомості та почуттю, йде сам із собою нога в ногу. Звичайно, комунізм не випливає сам із себе, як це робить свідомість, але він іде сам із собою, оскільки комунізм «не можна відрізнити — навіть логічно -» від побудови комунізму через відсутність фіналізму у цьому процесі. Тому виходить так, що там, де бере початок комунізм є і сам комунізм, що формує і власне дзеркало, яким є культура.

РОЗДІЛ V

«Певна культура (розглянута як система поглядів) є відображенням політики та економіки певного суспільства і, своєю чергою, чинить величезний вплив і на політику та економіку даного суспільства; економіка є базисом, політика ж є концентрованим вираження економіки. Такий у своїй основі наш погляд на відносини між культурою, з одного боку, і політикою та економікою — з іншого, і на відносини між політикою та економікою», — Мао Цзедун, «Про нову демократію».

Комуністична культура, сформована економікою (а значить і політикою), показує їм їхнє ж відображення, тобто відображення людської праці самим же людям, сформоване цими ж суб 'єктами, що набуває вже соціального характеру, а отже, у відповідь впливає на економіку, а отже, і на політику. «Таким чином, політика й економіка даної формації визначають її культуру, і лише потім ця культура, своєю чергою, впливає на політику і економіку даної формації». З огляду на це твердження Мао, а також раніше названі тези, можна дійти висновку, що комуністична культура, як і економіка, а також політика, що виходить від неї, матиме характер екзистенціального жаху, а саме усвідомлення свого внеску, зокрема в культуру, яка відображатиме цей же внесок на суб 'єкті. Через відсутність зайвих посередників між суб 'єктами і формуванням культури, вона, ця сама культура, набуватиме вигляду саме об 'єктивної критики системи, заснованої на аналізі та конструктивності, на що і спрямована пропаганда — аспект політики, а оскільки система, а також культура — людська праця (внесок), усвідомлення якої обов'язкове, культура буде являти собою критику і самокритику суб 'єктів, які її формують, що впливатиме на їхні дії, а отже, і на формування ладу. Із цього можна зрозуміти, що культурна революція йде за руку з революцією класовою і є показником її успіху. Звісно, в бюрократичній системі культуру цілком можуть підігнати під вимоги, але найчастіше це виглядає вкрай награно і безглуздо, особливо якщо вдаватися в аналіз як системи, так і її культурної складової. Якщо одночасно з комунізмом не приходить культурна революція і є потреба в її відчуженому, централізованому допрацюванні, значить щось іде не так.

Сама ж класова революція є не тільки екзистенціальним жахом, а й масовим екзистенціальним дрейфом, під час якого, бажаючи того чи ні, кожен обирає свою позицію, варіації якої поділяються тільки на підтримку або протидію революції. Навіть найстійкіша аполітичність під час цього дрейфу обертається в позицію вищеназваних варіацій, що може звільнити від пасивності по відношенню до бюрократів та буржуа, або ж зберегти її, якщо людина пішла проти революційного ходу. Революцію варто розділити на два етапи, а саме на революцію свідомості і сам процес революції, який є серединою між усталеною топією (сьогоднішнім режимом) та утопією, яка також набуде форми топії в майбутньому. Однак революційність революції визначає якраз її результат, який має відповідати саме заміні системи, а не її реформації, а якщо заміни ладу не відбулося в ході революції, то вона є лише переворотом, що також можна сказати про революцію свідомості. Про революцію можна висловитися так:

«Революція — це не званий обід, не літературна творчість, не малювання або вишивання; вона не може відбуватися так витончено, так спокійно і делікатно, так чинно й чемно. Революція — це повстання, це насильницький акт одного класу, що скидає владу іншого класу», — Мао Цзедун, «Доповідь про обстеження селянського руху в провінції Хунань».

І справді, те, що точно можна сказати про революцію — це потреба в насильстві. Чи погано це? Це не просто погано, а огидно, але, на жаль, необхідно, бо якби буржуа і бюрократи посунулися добровільно, ставши вільними серед вільних, то не було б і потреби в насильстві, а значить і в революції. А раз насильницького акту не уникнути, то необхідно, подібно до свободи, гармонізувати його, правильно організувавши, а саме так як описав це Малатеста в «Анархія і насильство»: «Насильство істинно анархічне, це — насильство, яке припиняється там, де припиняється необхідність захисту і звільнення <…> анархічне насильство надихається не ненавистю, а любов'ю; воно священне, тому, що домагається звільнення всіх, а не заміщення влади інших власною владою. Анархісти не лицемірять. На силу потрібно відповідати силою: сьогодні боротися проти гноблення сьогоднішнього дня, завтра — проти того гноблення, що спробує замінити сьогоднішнє. Ми хочемо свободу для всіх, для нас і для друзів так само, як і для наших супротивників і ворогів». Саме самооборона і захист ближнього має керувати насильством революції, а не сліпа помста. Однак мушу зауважити, що революціонер все ж навряд чи любить свого ворога. Революція відбувається якраз через ненависть, але не через ненависть заради неї ж самої, а через нетерпіння до відсутності любові, що суперечить обопільному розвитку в рівності, а отже й індивідуалізму. Насильство з метою оборони може бути досягнуто тільки шляхом усвідомлення свого контролю над насильством, а значить і контролю революції. Тільки революція, що відбувається під впливом екзистенціального жаху, може бути індивідуалістичною і приводити до індивідуалізму, оскільки саме за такої революції люди розуміють вплив свого буття на інші, що робить їхні дії усвідомлено значущими для робітників загалом, активність і ефективність яких у топії забезпечує невідчужена участь у постійному експерименті, що є гарантованим аспектом відсутності фіналізму, а також який сформований і контрольований безпосередньо самими індивідами, а в період же переходу до утопії усвідомлена експериментальна боротьба з вищеназваними характеристиками.

«На льотному полі поблизу Лондона “слон», який ніколи раніше не пілотував, захопив літак і перелетів через Ла-Манш. Ця людина — «кольорова», вона позбавлена права служити в льотному складі. Заборона стає для неї суб 'єктивним збіднінням; але суб 'єктивне відразу ж перевершується в об'єктивності: майбутнє, в якому йому відмовлено, відображає в його очах долю його «раси» і расизм англійців. Загальний заколот «кольорових» проти колонізаторів виражається у нього в приватному неприйнятті цієї заборони”, — Ж.П. Сартр, «Проблеми методу».

Червоний індивідуалізм може виникнути тільки в результаті революції, навіть щоб бути підготовкою до її більш глобальної форми, яка у своєму процесі неминуче має нести в собі екзистенціальний, а отже й індивідуалістичний комунізм, протиставлений усьому тому, що виключає гармонію свободи.

Кос Кук від Асоціації Індивідуалістів В.О 
для Creative Association of Anti-fascists