"Поступ (розвиток) людства — це величезний і дуже складний механізм. Як у природі загалом, так і в розвої людства кермо держать два могутні двигуни… голод і любов. Голод — це матеріальні і духовні потреби людини, а любов — це чуття, що пов’язує людину з іншими людьми",

— Іван Франко, "Що таке поступ?"

"Китай"

— З тобою я хоч до Китаю,

І поклонятися вождю

За декілька юань в кармані,

Аби ти тільки говорила

Про наші надлюдські гріхи,

А я би тебе просто слухав,

Не псуючи моменти ці.

Але мене ти не згадаєш,

Коли зайдем за береги

Кохання вільного без смути,

Аж до державної ханжі.

— Сімейне "щастя" нас погубить,

Як централістський апарат.

Впустимо в життя своє

Суспільний, всенародний смрад.

Дійдемо, любий, до Китаю,

І всього за три юані

Традицій приймем постулат.

— А я до того ж, моя люба, на роботі буду нить,

Щоб наш Господь бюрократичний…

— Це той,

Якому «не начхати»!

— На відчужені стоявши,

Зміцнити міг свій власний гніт.

А ти ж що будеш для Китаю,

В цьому ж самому сараї,

Могутній нації робить?

— Я, любчику ти мій, за станком в руках чужих

Продукти буду виробляти,

Щоб ріс безмежно той товар,

А разом з ним і капітал,

Що нас в станок і заганяє,

Залишаючи з нічим.

— Окрім.

— Окрім тих самих трьох юанів,

За які я у Китаї

Вождя хóчу благословить.

(А протиріччя все ростуть, впливаючи на весь свій ґрунт,

Що спровокує бідний люд

На акт насилля проти зла).

І це усе у тім Китаї,

Де за декілька юанів

Життя формує з нас сміття.

Пройшло всього дві сотні років,

Як ми приїхали сюди,

Та посилилися в ті труби,

Що стоять пустими дні,

А потім всі залазять рачки,

Налякані своїм лицем,

Яке побачити вдалося

У розкішних тих дверях,

Які самі собою гірші,

Ніж те,

Що можеш взяти там.

Пізніше ранок настає,

Гіркий, бо все те саме знову —

Станок, робота, кров із носа.

Та потім ще раз йду в кабак, Загнувший всі ті починання,

Які я так і не почав,

Бо зрозумів, що марно все,

Що ніс з собою цілу вічність,

Коли не втратив ще тебе,

Загубивши так бездарно

Це буття моє німе —

Що віддзеркалює від дна

Свою діяльність працьовиту,

Яка родила ті жахи,

Що кинуть горе грошовите,

Яке усіх нас тут і вб'є.

Ілюзій цих брудних кварталів

У мене досталь в шафах є.

І кожен скелет я впізнаю,

Бо в цьому я,

Що надивився

Тих бридких речей,

Яких насправді і нема.

А ззаду ходить і вона,

Якої також не існує,

Яку я також уявляв,

Коли їхав до Китаю

Не за ті пусті юані,

А щоб справжнісінька вона

Мені трохи розказала,

Бо раніше не бувало,

Що вона і є й нема,

І це все у тому ж часі,

Коли ми разом в кімнаті

Мнемося в одному такті

Під її точний, грубий блюз.

І нудьга не відпускає,

Що обмежує нас двох,

Направляючи в маршрути, в дофамінових окоп,

Який нас і консервує, залишаючи з нічим,

Не враховуючи те,

Що являємся ми ним.

По новинах все те саме — катаклізми, вбивства, гул,

А я лише в трубі молюся,

Щоб не видихнутись в нуль.

Роботяги також стогнуть,

Розуміючи все те, що не буде завтра сонця,

Не відкриє нам усе

Той самий гарний конгресмен,

Який стоїть на пустирі,

А за купюрами й не видно

Відкрив вже писок свій чи ні.

І все було як у Китаї,

Де імпонуючі вождю,

Що абсолютно не вражало,

Йшли в сотий раз по комусь бить,

І як завжди не боючись,

Зустріли вперше той супротив,

Який серйозним мусив буть.

У ржавих трубах загорівся

Червоним самий грізний бій,

Який зробив Китай бордовим, охопивши все, що міг.

Саме тут тебе й побачив.

Ти ж мене, на жаль, згадаєш

Тільки в тих кутках далеких,

Де блукать тобі не слід.

Через них ти і прийшла

У цей світ пустих дурниць —

Ілюзій,

Що затьмарені любов’ю,

Що вб’ють нас головою вниз.

_{Кос Кук}

"Ренесанс"

Я в кімнаті зі стінами в бруді,

Я хотів, тепер час зупиню.

*Перший уламок*

Між німими, скелястими кручами,

Я лечу слід за квіткою вниз,

Моя шкіра здирається змучено,

Перший номер скінчився на біс.

*Другий уламок*

Дві зміюки вчепилися в мене,

Забуваю своє я ім’я,

Але поруч літає метелик,

Мені двійки достатньо сповна!

*Третій уламок*

Я сльозами створив собі море,

І на дно тихо каменем іду,

А луну забуваю від горя,

Цифра три закінчилася тут.

*Четвертий уламок*

"Чи опудало, чи символ віри?",

На хресті я у себе питав.

Проводжаючи мéне з четвірки,

Щось кричав і летів поруч Птах.

*П’ятий уламок*

Перенісся я знову в кімнату,

Знову стіни мерзотні гнітять,

Що робити тепер точно знаю,

Сам закінчу я свій номер п’ять!

І встромив собі в шию уламок,

Всім прикрасивши стіни нудні,

Я на шосте життя сподіваюсь,

Хочу скельце останнє знайти.

*Абсолютно інше*

Я стою, оглядаю картини,

Їх тепер на стіні цілих шість,

Всі оздоблені, дуже красиві,

Лиш одна там пустою висить.

Це не все, що мене дивувало,

Бо не був я у залі один,

І не буду вже мабуть в печалі,

Бо маячить в дверях чиясь тінь.

Я відроджений мертвий, я йду, я митець!

^{Не-Борис Сасайхрін}

"Мы возведём вам памятники"

Мы возведём вам памятники! Всем, кто разделял

И властвовал в угоду чреву и больному эгу,

Кто убивал и мучил, осквернял и усмирял,

И созидающих трудов присваивал успехи,

Кто грабил и обманывал, не ведая стыда,

В масштабах колоссальных, порождая преступления,

Не зная меры для себя, законы написал

Бесчисленным заложникам границ своих империй.

Кто войны для захватничества яростные вёл,

Когда не доставало от рабов своих налогов,

И нечистотный век в кровавой праздности провёл

На бедах угнетённых и затравленных народов.

Царям, султанам, шейхам, президентам и вождям,

Монархам всех мастей, нечистых по определению,

Партийным бонзам, фюррерам и генсекретарям!

Навеки в бронзе отольём все ваши преступления!

Мы вас увековечим не героями совсем,

Как в воспалённых мните вы самих себя фантазмах.

Казнящими и ненавидящими всё и всех,

Подписывающими все преступные указы.

Самих себя лишь нежно обожающими и

Пирующими трупами несчастных и голодных,

И жажду утоляющими литрами крови,

И оскверняющими естеством своим природу.

И свита ваша будет вместе с вами отлита,

Метающая, рвущая за ваше одобрение,

От посягательств не дающая совсем щита,

А насмехающаяся, берущая последнее.

Бросающая беззащитных всех на произвол,

И в тюрьмах этот произвол безумнейший творимая,

И, чтобы все запомнили навечно, кто есть кто!

Без ваших героических бравад поганых, лживых!

И стороной служителей церквей не обойдём,

Которые писания и веру оскверняли,

В угоду власти освещали льющуюся кровь,

Наместниками Бога всех тиранов возвещали.

Предстаньте-же не на иконах чистых и святых,

А в образе чернейших, словно дух ваш, истуканов,

Поклоны бьющих, жертвы приносящих князю тьмы

Люциферу, сатане, иблису, шайтану.

И с джиннами, чертями в плясках, душу распродав,

И демонами распинаемых по договору,

Варящихся, плескающихся на огне в котлах

За все грехи земные, обвиняли всех в которых!

Чревоугодие, гордыня до самих небес,

Убийства, ложь и грязная чудовищная похоть,

За души, оптом что скупал у вас лукавый бес

Людей, в чьей крови руки ваши грязные по локоть.

И вечной памятью о ваших зверствах навсегда

Впитают мудрость чуткие умы любых народов,

Что вовсе не во благо людям власть была дана

И там, где есть она, там гибнет всякая Свобода.

И что нельзя Свободу, Жизнь покорно доверять

Тем, кто посмел тщеславно возноситься над другими,

И что нельзя себя над кем-то также возвышать.

Всех равными, свободными на этот свет родили!

Что надо помогать другим, таким же как ты сам,

И как свою свободу чтить свободу и другого,

И защищать её, чтобы вовеки никогда

Тираны в виде ни в каком не воцарились снова!

Что власти места никогда нигде не может быть,

Лишь только Солидарность, Равенство, Любовь и Дружба

Останутся и будут даже в воздухе парить,

Служа непринудительную добрую всем службу.

А монументы, истуканы, летописи всё

О вас и ваших низменных деяниях расскажут

В забвения долины ничего не унесёт.

Потомкам через годы и века они покажут.

И голоса замученных и изнурённых жертв

Сквозь время прозвучат, о ваших зверствах повествуя.

Мы сохраним на память каждый ваш кровавый след,

А иго безвозвратно ваше как кошмар минует.

^{Константин Чернов-Петроградский}

***

Ми споживаємо у двох,

Ми купуємо за трьох.

Не бажаємо висот,

Вченням вліпимо бойкот.

Вчора ми купили тачку,

Щоб ходить було не важко.

Потім ми пили й курили,

Зовсім ми не говорили.

По телевізору сказали,

Щоб купляли самовари.

Самовари дорогі, гроші витратили всі.

Он плакатик на стіні,

Там написано — "Живи!".

Жити в купі самоварів?

Розвернулись та й пішли.

Сіли, знову покурили,

Знову ми не говорили.

А про що нам говорити?

Вже зів’яли в серці квіти.

На роботі одні муки,

Хочеться скоріш забути.

Вдули літру, може п’ять.

Як його порахувать…

Квартира наша невеличка,

А дім схожий на поличку.

Але все влаштовано зі смаком —

Так сказала сама Хаган.

Сіли, трохи покурили, майже ми не говорили:

— На сніданок в нас щось є?

— Ні, немає.

— Що ж таке…

Перемкнуло щось у нас.

Це через те, що подорожчав газ?

Ні, це щось не те, це щось сильніше.

Це те, що завжди на афішах,

Воно постійно серед нас,

Виготовля відчуження й екстаз.

Це те, що виїдає особистість,

Воно не любить всю барвистість.

Продава нам особистий бунт,

На Че Гевару нагнав смут.

Сиділи разом і курили, ми багато говорили.

Викинули самовар, стали за життя штурвал.

^{Сонна Ко}

"ДЕГРАДСКОЙ-ЗАВОДСКОЙ"

Что, простолюдины.

Ну что, фанфароны.

Ну как вы, бонвиваны.

И как же тут без вас,

Товарищи маргиналы.

Шантрапы великомученного кредо.

Незыблемого искусства саботёры.

И где же тот быдларь,

Несущий нам мораль.

Зарезервированный им краткий порицай:

«На Хую вертел я весь ваш светский лит.гламур

И "вашэ" Бу-Ба-Дур».

И такова его аспекта,

Презрительно смела и несуразна,

Но и моя конверсива кондоминиумом

К ней разделена и абсолютно обоюдна.

"Гы-гы", "Га-га" — и вся ваша фабула.

Архинелепая квинтэссенция нелепого поэт.творца.

^{Денис Хромый}

"Археологістика"

Стара робітня, книги, мапи, літній стіл,

Папери, звіти, скригіт вікон… Все хаос

Накрив. Повітря повне згадок та думок.

І я себе спитав: "Чи цього ти хотів?"

"Бо рама плаче скельцями блідими так,

Що на світлині через це сумним стаєш.

Вона твоє лице веселе зберігала

Й ті знання, що зараз тануть на очах."

"Нема близьких, ніхто по тебе не прийшов.

Невже Та-Кемету¹ секрети пропадуть?

Невже немає зовсім сенсу у житті?

Невже всі досліди зведуться у ніщо?"

"Я не дозволю цьому статися! Ніколи!

Ти розкопками своїми шлях важкий

Проклав і майже до мети дійшов. Тепер

Дуат² чекає, нумо, передай перо!"

^{Не-Борис Сасайхрін}

^{(лапками позначені думки головного героя)}

^{1 — Те-Кéмет — так єгиптяни називали свої землі, дослівно — чорна земля (родюча місцина,}

^{де вони жили)}

^{2 — Дуáт — єгипетська назва світу мертвих}

***

Если вдруг умру, кто узнает?

Кто балладу споет обо мне?

Эхом в просторах бескрайних

Прозвенит ли имя моё в тишине?

Кто, смотря из окна в ночи,

Тяжело прошептает: "Скучаю.

Люди тебя, конечно, почли

Да забыли. Совсем нечаянно…"

И сколько же лиц безымянных

Гниёт теперь в сырой земле?

Без памяти, бесславные,

Пропащие во бездонной мгле?

А вдруг я умру,

Вдруг наскоро настигнет смерть?

Останется меня лишь рано поутру

В гробу холодном запереть.

Я не успею вымолвить ни слова,

Я не смогу сказать заветное: "Прощай",

Кто вспомнит вирши снова

И прозу… невзначай?

^Е.С.

***

Я видела всё это явственно:

Вы говорили чётко и ясно мне,

Что грязь, проблема и язва я.

Я выросла, взмыла ястребом

В раскалённое небо ясное.

Я ввысь лечу быстрыми ядрами,

Я жива, закалённая ядами.

Ничего не добились вы -

Вновь я счастлива.

Ничего не измените -

Плачьте, радуйтесь.

Только жалким теперь

И гадостным

Кажется всё,

Что с вами связано.

***

Лучше замёрзнуть насмерть,

Чем клетки предаться теплу.

Улепётывают от казни

Редкие следы на снегу.

Молча кричат о боли,

О лжи миллиардов страниц

Эти бегущие ноги

И слёзы детских ресниц.

Сколько бед от одного наброска,

Сколько бед от одного подростка.

^{Алиса Артельная}

Під редактурою і написанням учасників

Creative Association of Anti-fascists