Театральне мистецтво в порівнянні з іншими проявами людської фантазійності має на меті вдосконалення світосприйняття так званого глядача, що а) цілеспрямовано, б) випадково, в) з метою підгорнути жінку (чоловіка), г) по рознарядці управління культури, або д) просто за компанію йде в театр. Натомість, здебільшого український театр, як явище, загруз у комедіантстві та міфотворенні за попитом державних (та не тільки) інституцій. Химери хибних переконань та звільнення від забобонів — сьогодні не в прицілі театру. Це — факт. Але, в кожному з правил є виключення. Виключення — це не маргінальність, це — не випендрьож. Це те, що дає надію та насолоду через побачене.

Є такий режисер в Україні — Олексій Коломійцев. Не зірка, не ТБперсона, не… не… не… Але попри все — він є. Його вистави не приносять так званого задоволення та солодких переживань. Скоріше — це сеанси активної психотерапії задля перезавантаження світоглядів. Його наративи без перебільшення гіперактуальні у пошуках горезвісної істини. Зокрема, остання вистава Коломійцева «Цвєточкі…» глибоко (а може, й занадто) моралістична в своєму посиланні до української нації — не через гасла та лозунги, не через патріотичні заклики, а через муку народження свободної думки. «Думайте вільно» — каже Коломійцев своєму глядачу та б’є його табуретом по голові, як він любить висловлюватись.

Окрема насолода спостерігати за глядачами, тим більше, коли дивишся виставу не вперше — з публікою вочевидь відбуваються якісь внутрішні процеси. Мені, наприклад, це нагадало гіпноз змія Каа з «Мауглі», коли мавпи (я в їхньому числі) почали смикати руками у сцені, під час якої молодий Гітлер починає «зігувати» та заражає своїми жестами всіх присутніх — персонажів вистави та глядачів. Коломійцев блискуче (або потворно — це хто як сприймає) проводить свій експеримент та доводить — як легко ми всі піддаємося на примітивні маніпуляції.

У великого Жуан Цзі якось спитали: «Що таке істина?» Він відповів (як би зараз сказали — ніби стовідсотковий постмодерніст): «Істина подібна до цвяхів, але козлів треба годувати капустою». Перепрошую за таке зухвале та можливо образливе порівняння, але Коломійцев всіх тих, хто здатний нині бачити та чути, вводить у площину надсвідомості та простягає руку тим, хто хоче вивільнитись з капканів минулого. На жаль, бажають того далеко не всі.

Минуло сто років відтоді, коли відбулася вірогідна зустріч у віденській кав’ярні Сталіна, Троцького, Гітлера та Фройда (сюжет вистави). Та хіба має це значення — було — не було. Свідомість та відповідальність суспільства як такого за сторіччя не зросла ані на йоту. Чи суспільства національні (зокрема ті, що пережили жахи двох світових війн) хоч трохи навчилися оберігати самих себе від самознищення? Ворожість світу на свою власну адресу, людська схильність до ворогування та латентна перманентна ненависть знову набирає обертів. Людина, мабуть завжди залишиться хижаком, небезпечним до подібних собі насамперед.

Влади пострадянських держав вигідно для себе використовують цю можливість, створюючи історико-культурні переконання — кайдани свідомості, обертаючи Громадянина на підлеглого, а зайвих на полеглих.

Звісно, ця вистава не зруйнує ці кайдани; але на моє глибоке переконання, «Цвєточкі» Коломійцева мають більше значення для сучасної України, ніж про те можна подумати на перший погляд. Насправді, історію роблять одинаки та маргінали.

Час доведе — помиляюсь я чи ні.

Наступна вистава «Цвєточкі» відбудеться в приміщенні одеського Будинку Клоунів 14 грудня 2018 р.

Інформація тут: https://www.facebook.com/events/1026279510886264/

Фото — Ірина Моісеєва