Романтичне кохання як біологічний феномен, найімовірніше, існувало не тільки на зорі первісних людських культур, а й серед наших мавпоподібних предків, проте в якості соціального та культурного феномену його розвиток йшов вкрай неоднорідно. Тим не менш, є підстави вважати, що романтична модель кохання характерна для переважної більшості людських суспільств.

Традиційно прийнято пов’язувати появу романтичного кохання із середньовічними ідеалами лицарства, які культивувалися лицарськими романами та піснями того часу. Трубадури, ваганти та мінезінгери оспівували романтичне почуття до прекрасної дами, яке було пронизане сексуальним потягом. Чи можна вважати, що поява романтичного кохання є характеристикою виключно європейської культури? Етнографічні дані, які зібрані дослідниками, дозволяють говорити про те, що романтичне кохання зустрічається в багатьох традиційних культурах і, найімовірніше, у тому чи іншому вигляді могло існувати в примітивних первісних культурах.

Відразу важливо відзначити, яке визначення буде актуальним для цієї статті. Отже, романтичне кохання — це біологічно обумовлена емоційна прихильність, і навіть сексуалізоване почуття, що передбачає вибудовування інтимних парних стосунків. Також актульним можна вважати й інше визначення, яке дали австралійський антрополог Адам Боуд (Adam Bode) та еволюційний психолог Девід Басс (David Buss). Романтичне кохання — це складний набір адаптацій та функцій (а також їх побічних продуктів), які пов’язані з парними інтимними стосунками та відтворенням потомства. Якщо брати до уваги, що романтичне кохання є насамперед біосоціальним явищем, яке має своє еволюційне підґрунтя, при цьому його культурні аспекти сформувалися під впливом певних соціальних умов, то можна вважати, що воно цілком може бути універсальним або майже універсальним людським феноменом. Принаймні, так вважає Віктор де Мунк (Victor de Munck) — один з авторів великого дослідження «Romantic Love and Family Organization: A Case for Romantic Love as a Biosocial Universal», яке було опубліковано в журналі «Evolutionary Psychology». Мунк вважає, що біологічне підгрунтя романтичного почуття, яке пов’язане з формуванням парних інтимних стосунків, є частиною біології людської поведінки, а значить властиво в тому чи іншому вигляді практично всім людям. Звичайно, є ще культурні аспекти цього феномену, проте вони є другорядними по відношенню до біологічної складової.

Соціальні умови можуть сприяти культурному розвитку чи навпаки придушенню прояву романтичного кохання.

Американський антрополог Вільям Янковяк (William R. Jankowiak) підкреслює, що антропологічні дослідження в галузі романтичного кохання проводяться вкрай слабо і неохоче, цьому становищу сприяє поширена хибна думка серед вчених про те, що романтичне почуття являється характеристикою виключно євроамериканської культури. Безперечно, важко уявити, що така потужна мотиваційна сила є прерогативою емоційного життя лише європейців. Хоча варто врахувати і той факт, що соціальні умови можуть сприяти культурному розвитку чи навпаки придушенню прояву романтичного кохання. Крос-культурні дослідження, які провели антропологи Вільям Янковяк та Едвард Фішер, вказують на те, що романтичне почуття є майже у всіх людських культурах. Значення проведеної роботи полягає в тому, що у романтичного кохання було виявлено еволюційне коріння, яке дозволяє йому бути культурною універсалією, а також був встановлений прямий зв’язок між соціокультурними та біологічними аспектами щодо культурних особливостей людських суспільств.

Крос-культурна вибірка (SCCS) Мердока і Уайта вказує на те, що зі 186 досліджуваних суспільств велика частина вказала на присутність ознак романтичного кохання (втеча пари через взаємну прихильність, любовний фольклор, розповіді тубільців про свої почуття тощо). Але чому вживається слово «майже», тобто майже серед всіх культур? Дані, які представлені в роботі Вільяма Янковяка, вказують на те, що зі 166 культур лише 147 можна віднести до категорії «романтичних»; залишаються 19 (11,5%), у яких не вдалося виявити ознаки романтичного кохання або вони виявилися невідповідним місцем для культурного розвитку романтичного почуття. Інакше кажучи, романтичне кохання як інтенсивний потяг з ідеалізацією іншого в еротичному контексті з очікуванням парних відносин, — нехарактерне явище для цілого ряду корінних народів.

Судячи з усього, біологічні еволюційні зміни не такі стрімкі, як зміни соціокультурного характеру. Можливо, цим частково пояснюється те, що емоційна прихильність залишається іманентною частиною біології статевої поведінки людини, при цьому культурні ритуали можуть багато разів змінюватися в ході історії, і не завжди сприятимуть культуванню романтичного почуття; тобто люди можуть переживати закоханість, але місцеві ритуали не підтримують це. В інших етнографічних дослідженнях, згідно з якими стверджувалося, що в ряді суспільств немає поняття романтичного кохання, була виявлена така проблема. Вільям Янковяк вважає, що не всі дослідники точно визначали поняття романтичного кохання та характерні для нього патерни, і не завжди відрізняли його від статевого потягу. Нездатність провести межу між базовими типами любовного переживання і хіттю могли призвести до того, що антропологи робили невірні висновки про наявність романтичного кохання. Як було зазначено вище, романтичне кохання соціокультурний феномен, який культивується далеко не у всіх культурах, проте воно може бути змістом внутрішнього емоційного життя закоханих.

Розвиток романтичного кохання рухається в ногу з розвитком парних стосунків. По мірі того, як у нашому еволюційному минулому зростала роль моногамних відносин, розквітали й романтичні любовні почуття.

Антропологи відзначають, що романтичне кохання як особлива «біосоціальна програма» та набір статевих адаптацій — явище досить давнє, а отже, у тому чи іншому прояві було притаманне і нашим мавпоподібним предкам. По суті, розвиток романтичного кохання рухається в ногу з розвитком парних стосунків. По мірі того, як у нашому еволюційному минулому зростала роль моногамних відносин, розквітали й романтичні любовні почуття. Однак це не означає, що в епоху палеоліту серед племінного немоногамного життя у давніх людей зовсім були відсутні будь-які романтичні прагнення. Судячи з усього, вони були (на це вказують деякі накреслення та любовні малюнки мисливців та збирачів), але романтичні зв’язки не були, так би мовити, культуроутворюючим трендом. Виходить, що всупереч тій ситуації, що склалася із сімейним життям у палеоліт, прагнення до довготривалих парних стосунків із романтичною складовою все ж таки були.

Адам Боуд зазначає, що історично значення романтичного кохання зростає по мірі занепаду та змін патріархальних договірних шлюбів. Однак це зовсім не означає, що в добу архаїчного патріархату та договірних шлюбів романтичне почуття, яке передбачає залицяння та вільне взаємне прийняття, зовсім не було. Скоріше воно могло існувати в якомусь прихованому вигляді, і навіть у деяких випадках могло бути частиною сімейних відносин. Проте доба договірних шлюбів не сприяла культивуванню романтичного кохання, особливо коли йдеться про ті суспільства, де патріархальна культура стрімко пригнічує такі тенденції. При цьому Віктор де Мунк зазначає, що в тих архаїчних суспільствах, де сформувалися традиції матрилокальних шлюбів, тобто проживання з дружиною на території її роду та племені, існує відносна рівноправність між статями, а отже є благодатний ґрунт для розвитку романтичного кохання.

Канадська психологиня Карен Діон (Karen К. Dion) у своїх дослідженнях зазначає, що на психологію романтичного кохання дуже сильно впливає індивідуалізм: у тих суспільствах, де існує установка на колективізм, модель романтичних прагнень виявляється вкрай недоречною та незатребуваною, однак у суспільствах, які тяжіють до «самостійного» індивідуалізму, є потужне соціокультурне підґрунтя для розвитку культури романтичних почуттів. При цьому вчений зазначає, що люди з більш колективістських культурних традицій, які згодом тяжіють до індивідуалізму, можуть демонструвати зовсім інші моделі інтимних стосунків, ніж люди, які були завжди прив’язані до індивідуалістичного типу культури.

Кохання як біологічно обумовлена мотиваційна «програма» було і залишається частиною нашої статевої поведінки.

Виходить, що в нашому давньому культурному минулому існували різні соціокультурні тенденції, які сприяли розвитку романтичного кохання або навпаки пригнічували його прояви (тобто його культурні аспекти постійно коливалися), але одне можна сказати більш впевнено, що кохання як біологічно обумовлена мотиваційна «програма» було і залишається частиною нашої статевої поведінки. Можуть змінюватись його соціальні та культурні маркери, проте у своєму біологічному аспекті воно нікуди не зникне.

Незважаючи на те, що аналіз етнографічних даних Янковяка і Фішера побічно вказує на те, що романтичне кохання було виявлено в переважній більшості суспільств, але все ж таки не у всіх 166 культурах; його виявлене еволюційне підґрунтя дозволяє припустити, що даний феномен характерний для всього людства.

Джерела:

Adam Bode, Geoff Kushnick. Proximate and Ultimate Perspectives on Romantic Love // Frontiers in Psychology. — 2021. April 12. 12: 573123.

Karen Dion, Kenneth Dion. Cultural Perspectives on Romantic Love // Personal Relationships. Vol. 3 (1). March 1996. P. 5 — 17.

Victor de Munck et al. (2016). Romantic Love and Family Organization: A Case for Romantic Love as a Biosocial Universal // Evolutionary Psychology. — Vol. 14 (4). First published online — December 19, 2016.

William R. Jankowiak, Edward F. Fischer. A Cross-Cultural Perspective on Romantic Love // Ethnology. — Vol. 31, No. 2 (Apr., 1992). P. 149 — 155.