Щоб перемогти великого і сильного ворога, первісні Homo sapiens об’єднувались в групу, де у кожного була своя функція.

Тварину оточували. Частина групи відволікала увагу тварини — і мала бути достатньо спритною, щоб ухилятись від прямих атак. Інша частина протикала тварину списами — не до смерті, бо величезну істоту неможливо вбити легко чи швидко. Використовувалася тактика виснаження.

Через десятки, сотні маленьких порізів з тварини витікали сили. ЇЇ продовжували провокувати, дратувати — для того, щоб підвищити серцебиття і пришвидшити втрату крові. Нарешті, виснажена тварина падала, і мисливці підходили до неї, щоб добити.

Перемогти ворога, що переважає тебе за ресурсами, впливом і розміром, неможливо одним героїчним ударом. Йому потрібно нанести сотні маленьких порізів, і сподіватись, що сили покинуть його раніше, ніж тебе. Тож перша умова перемоги — витривалість. 

Гуртом і батька бити легше

Поки атакуєш ворога, не можеш відволікатись ні на що інше. Не можеш дозволити мамонту розтоптати твого одноплемінника, навіть якщо він колись вкрав у тебе курку, переспав з твоєю дружиною, чи його дід вбив твого діда. Бо варто тобі залишитись самому, як в тебе не залишається шансів вижити — тож ти терпиш одноплемінника і сподіваєшся, що він так само витерпить тебе. 

Друга умова перемоги — це згуртованість. Але якщо спробувати масштабувати ці принципи на нації чи політичні організації, вилізає проблема.

Противник великий, а всі його маленькі незадоволені вороги є індивідуалістами, самостійними одиницями, які бережуть свою автономію і стоять за своїми принципами. Вони не хочуть об’єднуватись, бо бояться втратити ідентичність. Якщо ворог достатньо розумний, він використає це у своїх інтересах. 

Далеко за прикладом ходити не треба. Аби гарантувати свою безпеку, росія вкладає монументальну кількість грошей в розпалювання конфліктів між Україною і країнами-сусідками (Польщею). Вкладає гроші в розпалювання конфлікту між Африкою і Європою, щоб налаштувати поки-що-нейтральну Африку проти “цивілізованого світу”. Розхитує стосунки між Ізраїлем і Америкою, дискредитує Ізраїль в інфополі й ізолює його від зовнішнього світу (пруфів нема, але скріньте).

росія воює з усім світом, тільки ми ще не усвідомили масштаби. росія знає всі союзи, всі слабкі місця стосунків між країнами, і уміло тисне на критичні точки. Тож крім того, що наш ворог величезний, він ще і надзвичайно розумний.

Що можемо протиставити ми? 

Як нація, ми не можемо залишити старі конфлікти в минулому — радісно ведемося на російські провокації й обіцяємо повторити Волинську різанину. Як представники активного суспільства, ми чіпляємось за уявні культурно-політичні розділення і дозволяємо паразитам системи продовжувати висмоктувати ресурси країни. Чому ми такі самовдоволені й вперті, та куди це нас приведе?

Manus manum lavat

Одна з причин, чому олігархів так важко прибрати з системи, є те, що вони досконало опанували принцип “рука руку миє”. 

Представники олігархічного кола готові жертвувати своїми ресурсами, щоб покривати одне одного. Вони розуміють, що навіть якщо одна ланка випаде з ланцюжка поруки, це ставить під ризик всі сусідні ланки, а може і діяльність та благополуччя всіх учасників схеми. Тому навіть якщо умовний “поганий” Ахметов організує колись схему з добування ДНК з маленьких дітей для свого омолодження, умовний “хороший” Пінчук прикриє його. Бо united we stand.

Якщо представники активного суспільства не навчаться такий самій безумовній, цинічній підтримці одне одного; якщо дозволять другорядним принципам роз’єднувати себе, у нас не буде шансів на перемогу. 

Як почати співпрацювати, але не залишитись в дурнях

Колись дуже розумний політолог Роберт Аксельрод організував турнір, який би раз і назавжди вирішив: яка тактика найкраща для вирішення дилеми в’язня? Тоді комп’ютерні програми ще записувались на дискетах — тож він оголосив про конкурс і запропонував всім охочим надіслати свої дискети зі стратегіями гри, які б змагалися одна проти одної. 

Дилема в’язня — це відома гра, яка має дуже глибоке антропологічне і соціальне значення. В ній два гравця мають обирати між співпрацею чи переслідуванням власних інтересів, і отримують за це бали протягом n-ої кількості раундів. Коли кожен гравець обирає “раціональну” поведінку (переслідувати свої інтереси), обидва одержують менший виграш, ніж якби обидва співпрацювали. Тож це гра про хитрість, маніпуляції й вміння обманути іншого гравця. Чи насправді ні?

Турніри (їх було декілька) Аксельрода визначили переможну стратегію з-поміж 60+ стратегій: вона називалась “око за око”. Її суть полягає в тому, що гравець зі стратегією “око за око” починає гру, завжди обираючи кооперацію. Але як тільки другий гравець обирає “удар”, стратегія “око за око” в наступному раунді повторює попередній вибір другого гравця; тобто, чинить симетрично. 

Така стратегія в симуляції з більш як 1000 раундів приводить до абсолютно кращого результату по балах. А щоб зупинити симетричний обмін “ударами”, в стратегію закладали деякий відсоток прощення — найкраще працював 10%. Тобто, на кожен 1 з 10 ударів “око за око” прощавало другого гравця. І все одно гра закінчувалась для стратегії оптимальним результатом.

Вау, невже це просте й інтуїтивне розв’язання проблеми, в якій дві сторони не довіряють одна одній, але хочуть досягти спільного результату? Невже нам залишилось тільки перестати дивитися далі свого носа? Makes you think about society.

Як не реагувати на провокації

Всі ми напевно відчуваємо себе дуже розумними і досвідченими користувачами Інтернету, і зверхньо ставимось до бабусь, які клікають на банер “Ви стали 100000 відвідувачем сайту!” Але метафорично клікаємо на банер, коли маємо справу з російськими іпсо.

Ось картиночка, яку треба зберегти й періодично переглядати.

Давайте об'єднуватись, щоб вбити метафоричного мамонта. The end.