radio.syg.ma


radio.syg.ma is a community platform for mixes, podcasts, live recordings and releases by independent musicians, sound artists and collectives
Create post

Любов зла

Оля Генда 🔥

емоційний відгук на виставу, прастітє-ізвінітє, кому зроблю бобо

У певний період мого життя мені дуже подобався твір Лесі Українки «Блакитна троянда». Кажу «твір», бо писати «психологічна драма» чи ще якось — не хочу. Насправді,«Блакитна троянда» це казна-що української літератури.

постер до вистави ЛЮБОВ у театрі Лесі

постер до вистави ЛЮБОВ у театрі Лесі

Унікальний твір, написаний чорнилами з молодого дурного вина. Вина дешевого, але смачного, кислого і засолодженого водночас, вина, яким можна впитись дуже хутко, але на ранок завжди болить голова. Твір мені цікавий не глибиною переживань головної героїні чи вигадливої комбінації сюжетних ліній, якої там нема. Він цікавий тим, що написаний «на живо», зітканий з емоційного стану драматургині і, на мою суб'єктивну думку, є спробою Лесі дослідити себе, свої емоції, свої contrudictions, яких, вочевидь, у неї було чимало. Мені подобався цей заплутаний і неймовірно пустий текст, бо я нічого не тямила в своєму житті, була підлітком-максималістом і любила часто постраждати. Очевидно моє серце тоді увійшло в резонанс із цим абсолютно деструктивним, понівеченим правками і вивихами свідомості текстом.


Мені стало цікаво глянути виставу ЛЮБОВ} у режисурі Артема Вусика на сцені Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Режисер означив її як виставу-дослідження, тож я вмостилась зручненько і налаштувала всі фібри своєї душі. Яке чудове попадання в яблучко мене очікувало — вистава-дослідження! Як можна описати стан глядача, якому терпець вривається побачити щось таке, що крутиться в нього на язиці, щось таке, що пурхає в думках і б'ється в грудях? Абсолютно провальна драма Лесі Українки вкотре на сцені, на цей раз за кермом візуалізації і пластично-звукової реалізації молоді митці, талановиті актори і головне — сучасна публіка! Який же це експеримент, курва-мать! Ну досить вже пестощів, перейдімо до самого сексу вистави.


Хвала вигадливому режисеру, що дав читців для цього дійства, бо коли б актори самі читали всю ту трагедію і драму, яку написала Леся, то ми би морозили свої дупи не півтори години, а цілих три. А так ми мали нагоду спостерігати етюди-реакції кожного героя на читаний у мікрофон текст — чи то були репліки, чи то були ремарки — кожне слово було трансльовано пластикою акторів, котрі шалено сіпалися, скручувались, вовтузились, розтягувались, сповільнювались і видовжувались. Кожен з акторів мав свій пластично-сіпальний образ і тримав його до кінця дійства, що дуже тішило. Щоправда, хтілось би більшої виразності, бо навіть якщо ти сіпаєшся на сцені — ти маєш робити це чітко і довершено. Це теж хореографія, ще й яка. Халявити тут не можна. Но-но! (махаю вказівним пальцем). Але скажу крамольнєйшую вєщь — може треба було якого хореографа запросить у виставу?

OMG really?

OMG really?

У цій виставі можна оцінити пластичні здібності акторів, що я і зроблю. Зграбну пластику і довершеність у рухах я спостерегла у Анни Єпатко, Богдана Грицюка, Юрія Сулика та Галі-Марії Павлик. Володимир Пантєлєєв був чудовий, коли його перемотали скотчем і скрутили руки наніц, але in general тобі, Володю, треба добре працювати з тілом, ти високий і тебе дуже видно на сцені, роби шось. Риті Гуркач треба подбати про закінчення жестових фраз та знайти якийсь великий сікатор, аби позбутись шаблонних трюків. Треба рухатись далі, може навіть забути старі ролі. На шляху до розвитку всі методи хороші. Назар Павлик точно може краще, тому цей раз просто заліплю очі смолою. Загалом хотілось більше повітря між акторами, бо деякі жести не було видно, так як актори стояли одне поперед другого. Можливо ще не пристосувались до іншого формату простору, надіюсь цей недолік скоро вгамується репертуарним стилем життя вистави.


Найбільше зауважень до виконавиці головної ролі — Оксани Цимбаліст, що і не дивно, адже від своїх героїв ми вимагаємо найвищих показників. Не можу сказати, що режисер виділив її як головну героїню, адже дослідження «що таке любов?» радше стосувалось кожного присутнього на сцені і перед нею. Проте Любов у виконанні Оксани Цимбаліст однозначно зла. Зле лице, зла пластика, злі різкі рухи. Мені це виглядало бідно, обтріпано і не цікаво. Але я вже навіть придумала виправдання — актриса просто не встигає урізноманітнитись від надміру жестових фраз та перевантаження пластичного рисунку.

Навіщо так багато метушні : незрозумілих жестів, які не закінчуються і рухів, які не починаються?

Весь час у мене не зникало панічне передчуття, що актриса не встигне зі всіма вийти на поклон, вона так спішила все нам показати, що я її не догнала. Не знаю до кого стукати — до режисера чи до актриси: може вартує прийнять на серце, як то кажуть, трохи лаконізму? Як формалізм може бути чесним, якщо він не чіткий? Якщо ти скажеш правду, не витягнувши з рота вату, то що ми почуємо? Треба позбуватись всього зайвого, треба добряче чистити роль від надміру її увиразнення. Ну і що мені було зовсім незрозуміло — це фінальна пісня Любові. Ну це вже занадто, люди, де контекст? Це ж не капустяник, аби виїжджати на окремих талантах. І ще й де? У фіналі? Прям празднік жизні какой-то. Повмирали і співають. Естетику існування порвав якийсь злий Тузік.

Потішила сценографія. Дуже файно зробили багатофункціональну коробочку — найс-найс-найс. Можна було б такій сценографії знайти ще крутіше застосування і обіграти її трішки більше, ніж фінальний вихід на поклон, але це вже мої сексуальні фантазії на тему сучасного українського театру, тому про це не будемо, бо текст можуть читати поважні театрознавці. Костюми клас, дуже допомагали у розумінні образів та підкреслювали ці, як їх, зерна. Єдине зауваження — спідничка Любові. Коли я вдягала таку в дитинстві, то мій тато казав, що я виглядаю, як підстрелена. Може то мої тяжолі спогади, може й ні, але спідничка не ок! Світло зазвичай тупило вмикатись, що можна пробачити студентському театру, але це, здається не був студентський театр, правда?


По-справжньому я закайфувала від текстів, що не були писані Лесею, а були надиктовані серцями акторів та соціологічними даними. Оце було круто. Це те, що справді цікаво, воно в мене вчіпилось і не відпускає досі. Треба помогти українцям зрозуміти, що шлюб — це не маст хев, а народження дитини — це не маст бі. Треба розказати статистику розірваних шлюбів і спробувати пояснити причини свіжоспечених і хутко гниючих шлюбів. Круто. Молодці. От якби ж на цьому зробити акцент-акцентіщє. Остап Дзядек — тобі окремий респект за читаний текст, бачу прогрес і це мене тішить, але зупинятись не варто, працюй більше, тобі потрібно десь викопати більше впевненості. Бери лопату і копай.


Хочеться закінчити піднесено, бо вистава не зла, якщо добре її почистити і достойно запустити в репертуар. Народ піде, особливо школярі і це я без сарказму. Хочеться сказати — ой як добре, що поставили Лесю Українку в театрі Лесі Українки, але я займусь богохульством і скажу: нашо брати хуйові п'єси і тягнути їх за вуха на сцену, трахати собі мозок і думати як зробити це сучасним? Звісно на поміч завжди прийде формалізм, класне світло, пластика, смачний і дорогий серцю кітч і та інші модні штуки. В мене не з«явилось відчуття якогось оригінального прочитання “Блакитної троянди”, навіть не з»явилось відчуття осучаснення матеріалу. Може тому що матеріал цього просто не вартий і треба забути про цей Лесін фейл раз і назавжди, хоча хто я така щоб зазіхати на таке. Проте, дуже сумно коли молоді актори танцюють брейк-денс, читають тіпа реп, а тобі чути відрижку якихось бухих дев'яностих і це ващє не модно, а страшно до усирачки. Іспанський стид і якийсь каліцьких катарсис короче.

Ну дійсно, не ображайтесь. Лишіться ви тих класиків, вони нікуди не дінуться. Ставте сучасників, пишіть щось своє, вигадуйте, варюйте, бунтуйте. Я незнаю, я певне якась ненормальна, але мені чомусь хочеться, щоб молоді митці ставили молодих драматургів. Живих і свіженьких, яким після вистави можна плюнути в лице або міцно обійняти. Подивіться на нашу країну, вона дуже довго жила класикою і ні до чого доброго це не привело. Чого нас може навчити «Блакитна троянда»? Що вона нам може дати? Деструктивний текст про деструктивну любов. Добре, що талант режисера перетворив твір на щось слухабельне і візуально сприйнятне, але якими жертвами? Чи не вартувало б ці сили кинути на абсолютно сучасну актуальну постановку, розвинути тему, якою режисер тільки-но полоскотав наші нерви?

Зверніть увагу на кількість знаків питання на метр квадратний

Може треба робити щось, чого ми ще не робили? Або ставити щось таке, чого ми не ставили? Або писати так, як ми ще не писали?



Подпишитесь на наш канал в Telegram, чтобы читать лучшие материалы платформы и быть в курсе всего, что происходит на сигме.

Author