Отже, згадується мені мій командир ЗР дивізіону, капітан Ковтун. Молодий (двадцяти семи річний) офіцер. Славився він не лише тим, що у такому досить молодому віці займав підполковничу посаду. І не тільки своєю жорстокістю до підопічних — всі солдати його ненавиділи, а офіцерам він був просто противним. А славився він своєрідним почуттям гумору, відповідним до свого паскудного характеру.

Справа була восени 2003 року. Якось виїхав наш дивізіон на бойове чергування, за декілька кілометрів від міста у якому базувалася наша частина. Ще літом всі (4) дивізіони нашого полку, в тому числі і мій — третій, приймали участь у облаштуванні площадки для протиповітряного комплексу. Роботи щойно завершилися і тому площадка ще була не обжита. Хавчик привозили з частини, дуже часто запізнювалися і в солдатські шлунки він потрапляв вже холодним. Спали ми в холодних кунгах, тому, що опалювалися за допомогою електро батарей, а перебої з електропостачанням — звична справа для польових умов. Про облаштування туалетів я взагалі мовчу. Взагалі до мого звільнення в запас, у мене була заповітна мрія — посидіти на справжньому унітазі. Туалети типу «параша». Викопана яма глибиною два метри, а на ній дерев’яна будка. Зимою ще нормально, але літом…!!! Ну, в деталі вдаватися не буду, ви мене зрозуміли.

Десь, на третій день стояв я в наряді. У внутрішньому патрулі — це коли нічого не робиш, тільки ходиш туди — сюди по частині, харишся, мерзнеш і неймовірно хочеш спати. Отже — стою, тобто, ходжу, нікого не рухаю, раптом — бачу, летить мій капітан, з квадратними очима і тримається за дупу. Прямо у напрямку дерев’яної споруди з вирізаним сердечком у дверях біжить. Я поспішив відійти з дороги, щоб наш «коханий» командир мене не розчавив. Коли в людини вмикається тунельний синдром і вона бачить перед собою лише ціль, то краще відійти з дороги, аби чого не вийшло. Залетів він у двері і тишина, і тільки ракетні комплекси вздовж дороги стоять…

Треба, було ще сказати, що мій кеп в той день теж був у наряді — черговим по частині. А черговим офіцерам положено при собі мати табельний пістолет «ПМ». Яке було моє здивування, коли мій кеп вилетів з дерев’яного будиночка ще більш стурбованим ніж влетів і без табельного ствола.

 — Скажеш комусь, — прошипів він мені, — згною нах…!

Я розгублено закивав головою і «люблячим» поглядом супроводив командира у бік казарми. То і не дивно, що він так озвірів — най краще, що могло б статися з капітаном за втрату табельної зброї то вигнання вищезгаданого з армії без пенсії. І просидів би Ковтун до самої смерті охороняючи чиюсь дачу. А якщо б нормально взялися за цю справу то ще й посидів.

А відбулося все дуже просто. Оскільки ніяких вішаків в польовій параші бути не могло, то наряд котрому припекло вішав портупею зі зброєю на шию. Капітан так і зробив. Але пістолет важкий — переважив портупею і нормально собі сповз у смердючу невідомість.

Менше ніж через дві хвилини горесерун біг назад в костюмі хімзахисту і протигазі. Як казав герой одного російського фільму: «Жыть захочеш — не так розкарячешся».

 — Довгань, — підбігши до мене бубнів з гумового намордника командир, — Стоїш тут і нікого в парашу не пускаєш!!! Поняв?!

З цими словами кеп залетів в парашу.

Не знаю як він туди заліз, як шукав пропажу, але те що в гумовому костюмі в туалет просто так не ходять було зрозуміло.

«Ги. Нормально?! — про себе подумав я — Нікого не пускаєш. Легко сказати… Ну добре, що сам поліз, а міг би мене напрягти».

Але закон підлості ніхто ще не відміняв. Тільки гумовий чоловічок зайшов у нужник, зараз же, з боку казарми, нерівною ходою поспішав п’яний майор Гречкін і тримався за живіт в районі кишківника. Бляха муха, і що його робити? Я зрозумів, що мені майора не втримати.

Гречкін вже перезрілий майор, котрому підполковником стати вже не судилося, був тоді відповідальним офіцером нашого дивізіону. Старий хрон займав посаду замполіта дивізіону, (бухав безпробудно, як і належить кожному замполіту), і зрозуміло, був підлеглим вищезгаданого капітана.

 — Товариш майор — розпочав я, щоб хоч якось затримати Гречкіна, — дозвольте до…

 — Патом даложиш, — обірвав на півслові майор, відштовхуючи мене вбік, — єслі ти шяс даложиш то я налажу…

З цими словами він щез за дерев’яними дверима.

А тепер починається найцікавіше, ви ж ще пам’ятаєте, що мій кеп славився своєрідним почуттям гумору. Ви бачили, як африканські та афроамериканські бігуни ставлять світові рекорди? Запевняю вас то все фігня у порівнянні з тим як Гречкін вилітав з ватер клозету. Це при тому, що напівспущені штани не аби, як заважали руху, а хмарочосний мат заповнив увесь простір військової частини.

Сам не бачив, але слухи у військових частинах пост радянського простору поширюються швидше ніж у селах того ж простору, тобто швидше ніж ви можете собі уявити. І з повною відповідальністю можу заявити, що 99% слухів — правдиві.

У чому тут справа? А от у чому. Гречкін обрав, з шести очок, саме те у якому «купався» кеп. Представте собі картину — п’яний майор спускає штани, сідає навшпиньки і, нічогісінько не підозрюючи, намагається розслабитись (так би мовити «подумати про високе). А в цей час, прямо під ним, знаходиться злий, весь обліплений лайном кеп. І тут кепу, і без того злому на весь світ, щось огидно слизьке лиється прямо на голову. Він хоч і весь в гумі, але, повірте, приємного в тому мало. А далі йде сцена з мультфільму про Вінні Пуха, ну знаєте, там де ослик Іа загубив свій хвіст. Той момент коли сова причепила його до дзвіночка на дверях, а Вінні смикає за цей «шнурок». Мій кеп, напевне, подумав, що, те що звисає над нам — то ні що інше, як шнурок для дзвіночка. Смикнув!!!

Ковтун помилився — не до дзвіночка шнурочок був причеплений, а до майорських яєчок, точніше він з тих самих яєчок ріс. Не маю жодного уявлення, як майор залишився при свідомості, та ще й таке видав у плані ненормативної лексики, що я навряд чи зможу повторити.

Що відбувалося далі — не знаю, мене прийшли змінити на посту і я пішов спати у свій смердючий кунг. Знаю лише те, що капітан за два місяці отримав чергове звання. Може тому, що ця історія дійшла до вищого командування і воно зацінило жарт. Або навпаки — не дойшло.

Що до Гречкіна то він взяв лікарняний на два тижні за власний рахунок. А коли з’явився в частині то став іншою людиною. Старий алкаш, котрий з пляшкою розлучався тільки тоді коли лягав спати, кинув пити…