Create post

Якось

…В суботу з ранку було. Представляєш, прокидаюся вранці, ну як вранці, так, годині о дванадцятій. Прокидаюся, значить і щось мені не те. Диво дивне — не можу зрозуміти, що відбувається. Прислухаюся до самопочуття і нічого не відчуваю. Тобто зовсім нічого. Ліг годині так о четвертій ранку — бухав з колективом після прем’єри. А в мене жодного натяку на похмілля і абсолютно нічого не болить. Нічого дивного в цьому не було б якби був молодший рочків так на двадцять п’ять. Насправді класно бути вісімнадцятилітнім — всю ніч п*єш, гуляєш, з дискотеки приходиш п'яний, як чіп, на ногах не тримаєшся, а з ранку, як нічого не було. Але ж, чоловіче, я вже давно не пацан. Мені сорок три рочки, слава Богу.

Встаю, значить, і щелепу з землі не можу підняти від здивування. Я про ноги… легкість в ногах надзвичайна. Та до того ж мені легко і не вимушено, що вони (ноги тобто) самі пританцьовувати почали. Драйв такий в середині, як в молоденького козлика гірського. От ти спробуй після перепою першим ділом потанцюй. Так ото ж бо.

Ну, думаю, класно. Мабуть горілка попалась хороша. Класно мені, файно, що зовсім вилетіло з голови — сьогодні ж друга субота місяця. А це означає лише одне — через годину приїде жінка, дітей привезе на побачення. Тобто колишня жінка. Ми розлучені вже другий рік. За рішенням суду я маю право бачити дітей кожну другу і четверту суботу місяця. Козли. Великодушно, бачте, дозволили бачитись з моїми власними дітьми. Щоб їм так хтось колись дозволив.

Слухай, не знаю, що робити, за що взятися. В хаті справжній кавардак, як після війни ядреної, смердить перегаром так, що здається його можна помацати. А ця курва не запізнюється ніколи, ще й раніше може приїхати. Пунктуальна, блін.

Поки зустрічалися, ну, знаєш — «квітково-цукерковий» період, завжди запізнювалась на побачення. Дванадцять років разом прожили і завжди, от завжди, через неї запізнювались. Всюди. Поки туалет наведе, поки намалює чуже обличчя на своєму то вже й поспішати нікуди не треба. А коли розлучилися ні з того ні з сього пунктуальною стала ніби в роду німці пробігали.

Доречі, ти знаєш — це ж вона винна втому, що ми розійшлися і мої діти батька бачить двадцять шість разів на рік по дві години. Доки халтури були все було нормально. Любов до могильної плити і тому подібне. Та як тільки криза наступила, замовлень поменшало тут то почалися приколи. «Якщо не кинеш той свій театр і не знайдеш нормальну роботу то я тебе кину» — це вона мені каже. Курва! Не пройшло і тижня після такої заяви, як ця, просссти Господи, медсестра з дев’ятьма класами середньої школи і медучилищем за плечима, представила мені якогось сарацина з Португалії та заявила, що подає на розлучення.

Ми актори народ запальний, спалахуємо з півоберта. Сів на смуглого зверху та й б*ю собі. А шо мені. Не знаю звідки в нього скальпель взявся, хірург напевне? Бік досі на погоду ниє. В суді ці двоє з мене якогось бузувіра зробили. Ледь не людожера зі схильністю до педофілії.

Ну, то таке… вибач, з’їхав з теми. Наболіло.

Де я зупинився? А, так от: що робити, думаю? Метнувся я з тією жвавістю гірського козлика чистоту наводити. Першим ділом до ліжка — застеляти. Тільки обернувся тут же на місці остовпів — у мене в хаті, на моєму ж таки ліжку спить мужик зубами до стінки. «Ну, все, — думаю,- от я і догрався. По-п’яні привів якогось гомика. Чим ми займалися в ночі страшно навіть уявити. Залишається лише сподіватись, що він пасивний». Думаю, хто ж це, в біса, такий? Всіх гомиків з театру я знаю. Жоден з них під параметри цього мужика не підходить. Всі вони лисі, як один. То певне якийсь фейскод, якого вони дотримуються. Зайдеш в наш театр — побачиш лисого, знай — це блакитний. Цей же навпаки — шикарна шевелюра. Насичений чорний колір, де-не-де сиві пасма. Майже, як у мене. Одразу видно — доглядає за волоссям.

Ну, раз на те пішло, раз прийшлось стати не таким як усі, то треба знати в лице представника чоловічої статі котрого доведеться називати «коханою», у гіршому випадку «коханим». Поштовхав у ребра — ніякого результату. Перевернути на спину також не вдалося. Думаю, нічого собі! Скільки ж це тєло важить? І тут ця туша сама, зі страшенним гуркотом, як мені тоді здалося, гупнулося спиною об постіль, зплющивши мій мозок до розмірів пя*тикопієчної монети. Все моє життя промайнуло переді мною в секунді. Солоний піт проступив крізь пори. Там, у зіжмаканій постелі вибалушив на мене свої матові, мертві очі…Я?! Я сам! Мать твою, перераз так! Блідий колір обличчя дав мені зрозуміти, що я … помер?! Ну, не я той який тут, а той який другий. Подумати тільки — мужчина 43 рочки, можна сказати у повному розквіті сил. Йому, тобто мені, ще б жити і жити. Хоча з іншого боку — чудовий вік для актора щоб врізати дуба. Ех, отак завжди, кращі покидають цей світ першими.

Візьмемо, приміром Висоцького. Той до сорока трьох взагалі не дожив. І нічо. Цього часу йому повністю вистачило, щоб вписати своє ім’я в історію. Пам’ятають, люблять…

Уявляю собі свій похорон: робота припинилась всі заходи, включно з виставами відмінили. Колеги плачуть, несуть квіти, вінки. Я лежу в труні на сцені, кожен підходить цілує мене в лоб, навіть ті кого я не люблю (тобто не любив). Потім виносять мене з театру під гучні оплески і в цей момент в голови приходить загальне розуміння кого вони насправді втратили. Процесія поволі рухається через центр міста у напрямку кладовища.

 — Шановні, — будуть питатися перехожі, — а кого ховають?

 — Це ВІН. — Відповідатимуть неутішні колеги. — ВІН покинув нас назавжди.

 — ВІН?! Ах, яке горе. — Побиватимуться перехожі. — ВІН був таким талановитим, як ВІН грав Гамлета.

І кожен забуде про свої справи щоб провести свого кумира в останню путь. Процесія все збільшуватиметься і поки дійде до кладовища — розтягнеться на кілометри. Дорожній рух відновлять лишу у вечері.

Потім пам’ячник гранітний поставлять у весь зріст, а на театрі прикрутять меморіальну дошку з написом: «Тут творив ВІН». Згодом фільм знімуть, а Безруков зіграє мене.

Хотів було розплакатись, думки навіяли тугу, але всі мої старання виявились марними. Ха! На сцені запросто пускав сльозу. Без жодних зусиль. О, знаєш, я був майстром сльозопускання: сльози радості, рясні сльози, міг заходитись плачем, скупі чоловічі сльози, міг навіть плакати по черзі то лівим оком, то правим. А тут раптом таке. При вигляді власного холодного, скоцюрбленого трупа — хоч би тобі сльозинка. Єдине, що вдалося зробити, то скорчити печальну міну і застогнати. Аж самому гидко стало.

Потім кинувся до пляшки, але клятий корок ніяк не хотів відкручуватись. Тепер я все зрозумів і те, що труп не перевертався, і цей корок — все пов’язано. Я ж тепер створіння духовне. Так що до матеріального світу не маю ніякого відношення і не можу впливати на матерію. Але чому залишився тут, на землі? За всіма духовними канонами, я ж повинен був вознестись на небо, ну, або провалитись крізь землю в пекло. Доречі, другий варіант більш підходящий у моєму випадку. Всі ж знають, що акторів до раю не пускають. Тим паче хороших. А? Що ти кажеш? Так, я це зрозумів, що дух залишається на землі три дні після смерті фізичної оболонки, поки тіло не поховають. На цьому місці я перелякався, якщо це так можна назвати (духи за визначенням нічого не повинні боятися). Але той факт, що доведеться цілих три дні «гриміти ланцюгами» тиняючись по власній квартирі і дивитися, як спотворюється моє тіло, налякав мене не на жарт. Це ще якщо пощастить — три дні. А якщо схопляться через тиждень. Доведеться вдихати цей сморід розкладання. В решті-решт з голоду здохнути можна — не їсти цілий тиждень…сам подумай.

Тут я згадав про колишню з дітьми, котрі з хвилини на хвилину повинні приїхати. Годинник на стіні показував без п*яти хвилин першу. Ех, і закортіло ж мені «двинути коні» саме цього суботнього ранку. От вони приїдуть, знайдуть мене в такому не презентабельному вигляді. Налякаються бідолашні. Мої бідолашні дітки, мабуть, отримають психологічну травму на все життя. Будуть кричати: «Тату, тату вставай. Та-а-ату!». При такій думці мені знову захотілося розплакатись від жалю, але знову нічого не вийшло. Кинувся до цигарок, але тут же згадав про свій теперішній стан. Блін! Я навіть закурити не можу! Я ж довбаний мрець! Трясця! Ех! Хріново бути мертвим.

Підчас цього внутрішнього монологу у двері подзвонили. «А-а! це вони! Так і знав, що раніше приїдуть». То вона робить за принципом «скорше сядеш, скорше вийдеш». Терпіти мене не може. А дітки, донечки мої — навпаки. Люблять мене і дуже сумують. Боже, боже. Бідолашні. Ще не знають, що нема в них більше тата. А це стерво певне втішиться. Сучка. От сто відсотків зрадіє. Я тобі кажу. А що? Аліментів я все одно не плачу — сама відмовилась. Той сарацин дійсно хірургом виявився і досить таки успішним. Заробляє «у-у-у!». Космос. «Лексус» їй купив. Донечки також нагодовані, одягнені. Він взагалі не поганий мужик виявився. До моїх малих, як до своїх відноситься, хоч і власних має. Мені навіть здається він їх любить. Словом, не бідують без мене. Сам розумієш — тепліше їм від тих двох-трьох сотень не стане. Єдине, що можу зробити то раз в два тижні зводити в «МакДональдз» на морозиво. Малі його просто обожнюють. Коротше, помічник з мене, як з кізяка патрони. Для неї моя передчасна смерть великий-привеликий плюс. Не доведеться більше бачитись, витрачати дорогоцінний час і нерви.

Дзвінки тим часом ставали все довшими і наглішими. «Ну, що ти дзвониш, кобила?! Хто тобі відчинить? Мертвий я, мертвий!».

Хоч би набридло і вони повернули додому. А то зайдуть, а тут…

Бог не почув моїх благань. З-за дверей почулося шкряботіння ключа. Чому я не забрав у неї ключ? Вже два роки збираюся і все ніяк. От дурбецело! Я не стримався і в розпачі закричав:

 — Не заходь, дура!

Зі скрипом відчинилися двері і в коридор війнуло свіжим повітрям. На порозі стояв лютий вираз обличчя колишньої і мої близнючки з обох боків. Хоч би вони в спальню не зайшли. Краще нехай мене сусіди знайдуть. Прийдуть на запах і знайдуть.

 — Ким, ким, ким ти мене назвав?! — прогарчала вона дивлячись просто мені в очі.

Я розгубився. Закрутив головою у різні боки в пошуках когось живого, до кого вона могла б звертатися. Не знайшов.

 — …и-и…Хто?…и-и… Я?

 — А хто?! Я?!

Близнючки підбігли до мене і міцно обійняли, кожна зі свого боку.

 — Тату, ти так довго не відчиняв! Ми подумали що з тобою щось сталося.

Ех, бідолашні. Одразу відчули що з татком біда.

 — Як?! Ви мене бачите?

Вона стояла на порозі така розлючена і люта, що мені стало не по-собі. Очі-свердла буравили моє перенісся. За звичай після такого погляду вона вибухала стервозним криком. Від того ультразвуку хотілося заховатися під ліжко, забувши про чоловічу гідність і ніколи не вилазити з відти. У передчутті бурі я заплющив очі і привідкрив рот щоб пом’якшити ударну хвилю. Я хоч і дух безтілесний, але… ні трохи не здивувався б якби вплигнув назад у тіло, щоб знову ж таки померти. Як же я ненавиджу жіночий крик, а її особливо.

 — Ну, ти нормальний, взагалі?! — Розкрила свій рот нащадниця міфічних сирен. — Від власних дітей ховаєшся!

 — Мам, не кричи на тата, будь ласка. — Стали на мій захист дівчатка і притислися до мене ще сильніше.

 — Так! Ану бігом у спальню! Мені треба поговорити з вашим, якщо так можна висловитись, татом! — Гиркнула на дітей. Йомайо, якби я був живий у мене волосся від того крику дибки стало б.

 — Ні-і! — скрикнув я. — Тільки не у спальню! Там…- ледь не розколовся я — …не прибрано. Краще в гостинну.

Одразу ж вказав на двері до гостьової кімнати.

 — Побудьте там, поки ми з мамою поговоримо.

 — Татусю, мамусю, тільки не сваріться. Будьла-асочка. — Синхронно, неначе за командою, попросили малі. Вони взагалі майже все роблять синхронно. Такий собі близьнюково-колективний розум.

 — Не буду. — Також одночасно відповіли ми. — Ми просто поговоримо. — Також синхронно натягли штучну посмішку і люблячим поглядом супроводили близнючок до кімнати.

 — А чого це ти так забігав при слові «спальня»?! А?! — Завелася вона, як тільки зачинилися двері. — В тебе там курва?

Не розумію яке їй діло до того з ким я сплю останні два роки. Я ж нічого не кажу за її сарацина з його баблом. Мені от байдуже.

 — Не хвилюйся, не курва. — Ага, зараз я так взяв і сказав, що там труп мій лежить. — Я ж сказав — там не прибрано.

 — Коли це тебе хвилював порядок вдома? — Розвивала свій наступ колишня. Ну, якщо направду то я собі також не повірив би бувши нею. Відмазка дійсно гальма. — Ти зовсім забув про власних дітей! Мало того, що курву додому привів так ще й ховаєшся. Забув, що в мене ключі є? Думав не застукаю?

 — Ти не розумієш, не міг я відчинити. Повір, сам не знав, що так станеться, але зараз вам краще піти. Мені дуже шкода.

 — Що-о?! Піти? — Все, тепер цю пожежу не погасить навіть все МНС. — Краще для кого? Для тебе? Ти ще не натрахався? Ану, пусти мене, я хочу бачити ту хто тобі важливіший за твоїх нащадків.

Уподібнившись танку рушила в напрямку спальні. Я, в свою чергу, зіграв роль протитанкового їжака — перегородив дорогу.

 — Слухай, розумій це як завгодно, але туди ти не зайдеш.

З-за дверей визирнули дівчатка.

 — Мам, тат, не сваріться.

 — Не сваримося, сонечки. — Заспокоїла їх колишня. — Просто голосно розмовляємо.

 — Так, так. — Підтримав я. — Ми будемо тихіше.

 — Побудте ще в кімнаті. — Продовжила колишня.

 — Значить так, — майже пошепки сказала вона коли малі зачинилися, — якщо зараз же не пропустиш то я тобі обіцяю — я зроблю все можливе, щоб ти їх більше не побачив. Ти мене знаєш.

Тепер, сам розумієш, ніякі земні заборони мені не страшні. Тепер спостерігатиму з того світу. Хай, но мене тільки поховають і я вознесусь. Та й дівчатка надто мене люблять то, певне будуть відвідувати могилку мою. Але тут вона зробила величе-езну помилку бо зачепила віддушинку. Боже мій, як шкода, що у мене немає тіла і я не можу вліпити цій курві ляпаса.

 — Слухай, ти! — Піддався я емоціям. — Хочеш знати чому я не відчиняв. Та тому що не міг. Буквально не міг. Я тобі скажу, тільки малим цього знати не треба. Тобі теж не хотів казати, бо те, що я скажу навряд чи поміститься у твоїх курячих мізочках, люба моя!

 — Ой, хто б говорив! — Образилася на «курячі мізочки». — Теж мені Альберт Ейнштейн…

 — Не перебивай. Мене марно перебивати бо те, що ти бачиш це не я, а дух безтілесний.

 — Здурів? Допився нарешті до гарячки!

 — Помер я, розумієш. Помер. Нема мене. А у спальні труп лежить!

 — А-а… все ясно. — неврастенічно затрясла головою. — І запах відповідний…

Скільки її знаю, все одно не перестаю дивуватися безпросвітній тупості. Як вона вену в пацієнтів знаходить не втямлю. Кажеш людською мовою: «два на два буде чотири», сказано тією ж таки людською мовою, що мертвий значить мертвий, нема мене, все, крапка. Все одно мусить перевірити.

 — Не віриш? То йди глянь!

Вона витріщила очі з таким виразом ніби у мене в руках закривавлена сокира, чи ще яка біда, була. Попасом почала відходити назад.

 — Е-е, ти знаєш, — проплямкали її губи, — нам, напевне, дійсно треба піти.

Ну, ні дорогенька. Хотіла встромити свого носа куди тебе не раді. Маєш. Просто так тепер не відкрутишся. Зараз ти побачиш те неподобство на ліжку і нехай тебе шляк трафить. Будемо тоді разом на тому світі жити. А як не трафить — також не погано. Похорон відбудеться вчасно.

 — Стій! — Кажу. — Ти нікуди не підеш доки не побачиш це на власні очі. Хомиха ти невіруюча. — Потім майже благальним тоном додав. — Ти повинна це побачити. Будь ласка…

Це був відвертий блеф. Звичайно блеф. Спробуй без живої плоті втримати жінку в хаті. Залишилося зіграти роль і більш нічого. Якщо вона зараз збереться, забере дітей і поїде то про мою кончину дізнаються ще не скоро. Сморід ще довго стоятиме відбиваючи у потенційних мешканців охоту оселитися в цій квартирі. А мене, гниляка доведеться ховати у герметично закритій труні. Така перспектива мало тішила. Тож, як не крути, довелося вдатися до акторської майстерності.

 — Ти мене лякаєш. — Зробила ще один крок назад.

 — Не бійся, — кажу, — я просто хочу щоб ти переконалася, що я не брешу.

 — Перестань…

 — Прошу тебе, благаю. — Дич прямо з-під рук вислизала, втримати силоміць її, сам розумієш, не було жодного шансу. — Ти лише поглянь і ви підете. Сам хочу щоб ви пішли. Ти лише поглянь…

 — Обіцяєш?

 — Обіцяю. Тільки поглянь.

Вона набрала повні груди повітря (а набирати було куди) і голосно видихнула, як важкоатлет перед ривком. Рушила до дверей. Та в останню долю секунди зупинилася.

 — Я зайду, але давай ти перший. Не люблю, як хтось в спину дихає.

Дурна якась. Певне подумала: «Я зараз зайду, а цей по голові мене чимось ззаду вдарить». Вона завжди була боягузкою. Хоча, з іншого боку я сам винен. Зірвався на крик. І потім, не кожного ж дня чуєш від людини, що вона померла. Ще вчора я б сам не повірив у подібну заяву. Та зараз мені було необхідно щоб хтось виявив мій, поки що красивий, труп. Хоч вчасно поховають і я зможу нарешті покинути цей порочний світ. Тому я не сказав ні слова, тільки не помітно кивнув і слухняно виконав прохання.

В спальні зависла криклива тиша.

 — Бачиш, — кажу, — лежу.

Замість відповіді почув, як щось важке гупнуло об підлогу. О, думаю, нормальна реакція жінки на вигляд мертвого чоловіка (хоч і колишнього).

 — Ну, що? — Кажу, повернувшись на звук. — Переконалась.

Колишня сиділа на дубовому паркеті, вибалушила круглі очі на тіло і дрібно-дрібно трясла головою. Свідомість не втратила. А повинна була. Направду дивні ці істоти жінки. Покажеш їм, наприклад, мишку чи ще якусь в тисячу разів меншу за неї істоту — неодмінно зомліють. А тут цілий хлоп мертвий лежить, розкладається, а ця навіть не думає вмлівати. Аж злість бере.

 — Тепер віриш? Чи хочеш ближче подивитися?

Замість відповіді почув лише прискорене дихання, яке переходило в схлипування. Її обличчя скорчилось в огидній гримасі, а очі налилися вологою. Та-ак. Шок значить пройшов. Зараз почнеться істерика. Боже мій, як я цього не люблю.

 — Але. як це сталося? — Схлипувала і шморгала носом вона. — Це ж не реально…

 — Сам дивуюся. Але факт — я мертвий.

 — Але ж я з тобою розмовляю.

 — О, це так. Це справді дивно. Я не впевнений, але може це через спорідненість наших душ. Ми ж прожили разом цілих дванадцять років. Може тому? Не знаю.

Вона встала з підлоги не відводячи погляду від тіла. Потім, так, знаєш, глибоко-глибоко, зазирнула мені в очі і кинулася в обійми.

 — Любасику, як мені прикро. Нам бракуватиме тебе.

Ага, так я і повірив: «…нам бракуватиме тебе». «Любасиком» мене на радощах назвала. Цієї клички я не чув уже…уже…в загалом давно не чув. Взагалі якось надто легко сприйняла мою смерть. Я то сподівався, мінімум, на довгу істерику. А отримав: впала; встала; страданула на ліво, страданула на право… «Любасику». Дивно все це… Певне подумки вже шампанським попід саму стелю стріляє. Салюти різнокольорові, як у новорічну ніч «бах –бах, та-ра-рах». Зверху типу: «я така вся в печалі», а насправді радіє. Зараза.

 — Ти знаєш, — кажу, — вам треба йти. Поки дівчатка не побачили. А то… сама розумієш.

Поцілувала в щоку, промокнула сльози хусточкою та нічого не говорячи розвернулася щоб піти. Стерво лукаве.

 — Зачекай. Зроби мені, будь ласка, послугу. Подзвони в морг, нехай мене заберуть поки псуватись не почав.

Вона мовчки набрала номер.

 — Алло. Морг? Приїздіть, будь ласка, мій чоловік помер. Що? Звідки знаю. Ой — сам сказав. Добре. Чекаю.

Дурна чи що? Хто ж їй повірить. Тільки вона могла таке ляпнути не подумавши про наслідки.

 — Що сказали? — Цікавлюся.

 — Ой, любаску, сказали — за п*ять хвилин будуть.

 — Ну, прощавай. Запрошую вас на поминки і сарацина свого можеш взяти. — невдало пожартував я чим знову загнав її у сльзи.

З кімнати вийшли близнючки.

 — Мам, ти плачеш?

 — Мені просто шкода вашого тата. Йому… погано. Захворів тато. Прощайтеся, нам треба йти.

 — Тат. Скоріше виздоровлюй.

Малі підбігли до мене і поцілували в обидві щоки. Ех, бідолашні мої. Як же вони тепер без мене.

 — Виздоровлюй. — Повторили дівчатка вже з порогу. — Па-па.

Якби ти знав, як мені гірко стало в цей момент. Ти собі навіть не уявляєш.

 — Прощавайте.

Пішли. Один. Зовсім один залишився. Сумно. От, завжди так з держслужбами, типу «швидкої» чи міліції. Кажуть будуть через п’ять хвилин. Так, зараз, взяли і приїхали… через годину. А куди їм поспішати? Нікуди. Покійник же нікуди не втече. Так занудився поки ту труповозку чекав. Неймовірно. Бляха муха, якби випити можна було чи. Хоча б, «ящик» подивитись — було б веселіше.

Нарешті через годину і двадцять сім хвилин, (робити було нічого то ж я спостерігав, як повзуть стрілки на годиннику), в двері постукали. Ну. Думаю, нарешті. Приїхали. От же ж кретини. На дверях дзвінок, як бик з червоною кнопкою, а вони стукають. Чого б це я стукав якщо дзвінок є? Хіба що кретин, ну, або ліліпут — до дзвінка не дотягуюсь. Але, на скільки я знаю, в трупарнях ліліпути не працюють. Тягати мертвяків справа не легка. Малі не впораються. Все ясно — безперечно це кретини.

Підійшов я до дверей, ну, цікаво ж як вони далі себе поведуть. Ще чого доброго клепки не вистачить перевірити чи двері часом відчинені, розвернуться собі і підуть. Колишня не зачинила за собою (я попросив). Чую — знову стукають, голосніше. «Лобом постукай, — кажу, — може двері виб’єш».

 — Е-ей! — Крикнуло з того боку. — Є хто вдома?

 — Ну, є, — іронізую собі під носа, — і що воно вам допоможе?

 — То відчиніть якщо вдома.

Я аж рота роззявив. Нічого собі! Невже тепер трупарні медіумів наймають з духами теревенити.

 — Ви мене чуєте?!

 — Слухайте, ми з вами в піжмурки будемо бавитись, чи одразу відчинете?

 — Я не можу відчинити, — кажу, — але тут не замкнено. Самі заходьте.

 — Хто тут помер? — Сказав один з мордоворотів як відчинилися двері.

 — Я помер. Але хіба ви повинні мене бачити? — Спитав я розгублено.

 — От саме вас ми і повинні бачити. — Каже другий.

 — Як давно це трапилося?

 — Сталося що? — Ще не відійшов від шоку я.

 — Померли коли?

 — А-а. схоже на те, що сьогодні вранці, або десь під полудень. Точно не знаю.

 — Ну, тоді збирайтеся ми по вашу душу.

Ось тут до мене дійшло хто ці двоє. Так і є, все сходиться: красиві, здоровенні блондини, з п’ят до голови в білому. Це не труповози. Це янголи. По мою душу прийшли.

 — Так, мені нічого не треба. Я готовий.

 — тоді пішли. — і взяли мене попід руки.

 — Хлопці, — кажу, — а мене в рай чи в пекло? — Цікаво все–таки де доведеться коротати вічність.

Один з них добродушно посміхнувся і погладив мене по плечу.

 — Ну, що ви. Звичайно, що в рай.

Так я опинився тут. Чуєш, ти знав, що в раю є чотири поверхи? Саме тут я тепер і перебуваю. Другий поверх, палата номер шість. Як заманеться помирати — з радістю чекаю в гості.

Subscribe to our channel in Telegram to read the best materials of the platform and be aware of everything that happens on syg.ma

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About