Create post

Пограбування

Наталія Богренцова
Оля Генда

Вагон повинні були списати ще році, так у 1985. Натомість, полиці обтягнули новою тканиною, яка вже встигла стати не новою. Особливість цієї тканини не у м’якості, а в тому, що вона, як найкраще всотує всі запахи, що їдуть з пункту «А» в пункт «Б». запахи накопичуються, додаються, множаться і врешті утворюють таку какофонію смороду, що здатні звести з розуму найстійкішого.

Якийсь геній інженерії присобачив у сральниках сенсори. Але вони ніколи не працюють. Для чого вони призначені, я також уявлення не маю, адже вода змивається все тими ж педальками. Тиснеш на них, наче велосипедист — качаєш ноги.

За час експлуатації вагона, змінилося троє генеральних секретарів комуністичної партії Радянського Союзу. Потім розвалився сам Радянський Союз. На троні встиг побувати кримінальний злочинець з двома ходками за спиною і втекти в Ростов. За час його служби встигли придумати інтернет, мобільний зв’язок, а мобільні телефони стали розумнішими за їхніх власників. І от, людство наблизилося до нано ери і повстання сталевих термінаторів. За ці кілька десятиліть, людство розвинулося більше ніж за попередні два тисячоліття. А вагон все бігає від міста до міста і розвозить інтелігенцію, що потрапивши в нього, перетворюється в крупну рогату скотину.

За сорок років, вагон-пенсіонер, перевіз 700 тисяч спітнілих, смердючих тіл. Це, приблизно, два населення Люксембургу. Світ, за цей час, змінився до кратної невпізнаваності. Тільки не вагон. Більше того — він сам змінює всіх хто, за примхою долі, потрапив до нього.

Бляха-муха, чоловіче, у тебе дохера вищих освіт, ти кандидат в доктори якихось там наук. Ти вільно володієш кількома мовами, навіть японською трохи. Якого хера ти розклав на столику печену курку і лупаєш свої круті яйця? О, матері твоїй, у тебе навіть сіль у хрестоматійній сірниковій коробці. Якого хера ти ділиш свою трапезу із селюком, у якого інтелект дорівнює середньому значенню свині схрещеної з різницьким ножем? Ти йому розповідаєш про свої протони і розгін частинок у атомному колайдері. А він тобі чеше про свою жінку-доярку, про тещині похорони і про сина-їбаната, що по закінченню школи обов’язково втече у велике місто і майже стовідсотково, стане поліцаєм. Це якщо складе фізуху і зможе вивчити кілька статей Конституції. От побачиш — він обов’язково стане поліцаєм.

А найсмішніше те, що ні він тебе, ні ти його не здатні зрозуміти. Знаєш чому? Тому, що вас цікавить лише власне лайно. І срати ви хотіли на чуже. Тому, що ви однакові. Ти — бидло з інститутами, а він — бидло зі свиньми і кролями.

Це все вагон. Він всіх рівняє. Вагон показує все, яким воно є насправді. Великий, смердючий, залізний, синій з жовтою полосою, скрипучий зрівнювач.

Я теж рагулина, якщо дозволяю своїй сраці їхати у цьому пережитку тоталітаризму. Хоча й за електронним квитком. Ось так — квитки новообрядні, свідомість — старорежимна.

Придушую свою гордість і замовляю в провідниці залізничний чай за 6 гривень. Гранчак, підстаканник, цукор, пакетик — все, як «дєди ваєвалє». Смак у чаю такий, наче вирощують та розфасовують його прямо в депо, між тепловозом і мазутою. Не витримую лихої долі і йду палити в тамбур. Тамбур, як тамбур: в одних дверях повністю відсутнє скло. Покінчити життя самогубством, вистрибнувши з вікна, заважають дві селумінові планки, що тягнуться горизонтально через усе вікно і кредит на смартфон; підлога хизується кількома плювками та недопалками; не нав’язливо смердить сциклинням.

Над дверима в наступний вагон висить табличка на іноземній, а віднедавна ще й ворожій мові: «НЕ КУРИТЬ». Колись, у далекому дитинстві, я дуже боявся переходити через ці страшні двері. Особливо коли потяг рухався. Можливо, колись, років 25 тому, мені вже доводилось бувати саме у цьому вагоні і переходити в наступний саме через ці двері. Пам’ятаю тваринний жах, коли сталева потвора, побічний продукт радянського танкобудування, гримів колесами по кривизні рельсів, а я повинен переходити у інший кінець ешелону за батьком. Від остаточного збожеволення і обсцикання штанців, рятувала тільки міцно стиснута батьківська рука.

Напис «НЕ КУРИТЬ», над дверима, був наче зловісним попередженням про неминучу страшну смерть, з там-того боку дверей.

Зараз мені зовсім байдуже, що там. Бо там «зчіпка» і нічого більше. Мені начхати на «НЕ КУРИТЬ» бо принципово не розумію ворожих написів.

Припалюю свій «Ротманз». Випускаю синій дим у відсутнє вікно. Двері різко відчиняються, в тамбур влітає провідниця. Клята бабера наче відчуває, що тут відбувається протизаконня. На фейсі у неї страшна гримаса злості, але оченята-гудзики іскряться хитрою посмішкою. Запахло наживою. Який хороший закон проти паління у громадських місцях. «Ось і ти, любчику, попався. Зараз я з тебе три шкури здеру. Такі, як ти мені дуууже нравляться ше з тищу дивіццот вісімсять шостого».

— Ви, шо, — каже вона, — не відітє, шо курить не можна?!

— Не бачу. — відповідаю, зробивши глибоку затяжку. — Я іноземних мов не розумію.

Чувіха підзависла. Крізь щілини черепної коробки, пробився тріск її дерев’яної рахівниці: клац-клац.

— Так, яка ж то іноземна? — видала результат «розумової діяльності» — То ж по-нашому, по-рускі напісано.

Боюся вас розчаровувати, жіночко, але ви не знаєте ні української, ні російської. У вас суцільне «здаєм бєльйо» в голові. Суцільні (хапальні) рефлекси та (основні) інстинкти.

— А, от, якби ти, — продовжує вона, — купив би в мене сігарєти, — ні, серйозно, вона так і сказала: «сігарєти», — все нормально було б. — побачивши, що опонент не реагує, додала. — Ну, то шо, шановний, будем штраф платить, чи купимо пачку?

З цим я сперечатися не став. Мій внутрішній жлоб навідріз відмовився платити 370 гривень за одну скурену сигарету. Купив пачку за ціною двох. Але маленький, нещасний і постійно хворий внутрішній добропорядний громадянин, вимагав справедливості, хотів штрафу. Я послав його на хер, втопивши у пиві.

Решту ночі нутро вагона хропло, сопло, перділо, матюкалося, бухало, ригало, світило дірявими шкарпетками, грало в дурня на шалабани, падало п'яним з верхніх полиць і губило зубні протези, котило непідйомні валізи, грюкало, стукало, виходило, заходило, виводило, зайобувало, блядь!

О 5.12 ранку за Києвом, сволочний вагон-монстро виригнув мої рештки на перон, потрібного мені вокзалу. За дванадцять з гаком годин, цей крокодил перетравив мене повністю. Мабуть це їхнє первинне завдання — ковтати людей, а випльовувати переконаних соціопатів та мізантропів.

Місто зустрічає не виспаного, а тому дуже злого, мізантропа темрявою та липучим холодом, що пронизує наскрізь. Вокзальні таксисти з хвойдами, вічно вагітні циганки, автомати з отруєною кавою, мєнти, носії, злодії — буквально все бісить. Теж мені — культурна столиця. Не смішіть мої шкарпетки. Звичайне собі місто, що застрягло в радянській утопії і ніяк не вибереться з цього болота. Чи не може, чи не хоче — питання сорок восьме.

— Таксі! — випірнає з темряви мужик у шкірянці, бавлячись ключами. — Мужчина, таксі берем.

Я проходжу повз, щоб уникнути насильства. Живи поки, дядя.

До прибуття першого трамвая ще хвилин сорок. За цей час, я спокійно дійду додому пішки. Так і роблю. Холод собачий, ще й сніг пішов. Не сніг, а якесь противне желе, що одразу ж примерзає до асфальтів, бруківок та бетонів. Та є один плюс — порожні вулиці. Від людей, від автомобілів, громадського транспорту. Лише патрульні «Пріуси» час від часу помигують заспокійливим синім. Тиша. Шкода, що така краса продовжиться ще, максимум, на півгодини. Мені й не потрібно більше.

На зупинці біля костелу стоїть якесь мудило і силкується припалити сигарету, не зовсім добропорядною запальничкою. На ньому кепка «злодійка», дута спортивна куртка, спортивні штани з «лампасами» і (о, Боже мій!) черевики з гострим носаком. Я гадав — такі типажі у ДВІ ТИСЯЧІ ШІСТНАДЦЯТОМУ році зустрічаються лише в кінохроніці і таких «шедеврах», як «Бригада» чи «Бандитский Петербург».

Мудилові нарешті вдається припалити, в той же час помічає мене. Він перезирнувся врізнобіч і, дочекавшись коли я його промину, рушив за мною. Руки в кишенях куртки, кепка на переніссі, цигарка в зубах, черевики, бойовий сколіоз другої степені — «О, курва! Ще не вистачало, щоб у моєму ж місті мене пограбувала якась зашморгана гопота з дев’яностих».

Що в нього в кишені? У лівій, звичайно, крадена мобіла. А у правій? Скоріше за все — «викидуха». Не стільки для проштрикання, як для залякування лохів. Стандартний набір. Ну, що ж, мудаче, твій хід. Просто так я не дамся.

Міри безпеки: затиснута запальничка «ВІС» у правому кулаці, для посилення удару; перейти на середину тротуару, для маневру; та знизити швидкість руху, для перевірки серйозності намірів ймовірного супротивника. Може він пройде повз. «Але не дай тобі Господи, пройти надто близько. Мій удар буде першим. Так і знай собі». — я помічаю, як кутики мого рота вигнулися у замріяній посмішці. Тепер я точно хочу, аби це була спроба пограбування.

Гопник пришвидшив крок. Молодчинка. Давай — йди до мене, зроби приємність.

Моя радість була не тривалою. За кілька кроків до нокауту з розвороту, мудило здав ліворуч і пішов на обгін. Ще за кілька секунд він вирвався далеко вперед. Ну, як так можна засмучувати людей? Крок за кроком, гопник все далі віддалявся від мене. Жахлива неповага, мудаче.

— Ей, ти! — роздратовано вирвалося з моєї горлянки.

Зупинився. Обернувся:

— Шо?!

Часу гаяти не можна. Зробивши надзусилля, в карколомному стрибку, наскакую і надпотужним «кросом» ламаю йому носа. В повітря злітають помаранчеві іскри, ніс чвакає, кепка падає, чувак обіймається з бруком. «Будеш знати, мудаче, як на людей не нападати, коли вони цього потребують!».

Він корчиться, схопившись обома руками за закривавлений фейс. Сопе. Під-час зустрічі з бруківкою, з його куртки випадає мобіла. Дешева, але функціональна китайська підробка смартфона. Забираю її собі. І нічого, що екран тріснув. Це мій трофей. Моя сатисфакція.

Сині блимавки патрульного «Пріуса» примушують мене звернути в маленьку, не примітну вуличку.

Клята «УкрЗалізниця»! Що ж ти з людьми робиш?!

Одеса. 02.04.2016

Subscribe to our channel in Telegram to read the best materials of the platform and be aware of everything that happens on syg.ma
Наталія Богренцова
Оля Генда

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About