Автор: Томас Клєр (Thomas Claer), німецький правник, редактор журналу «Justament».

Завжди корисно критично оцінювати себе і свої погляди, прислухатися й серйозно розглядати контраргументи і не відкидати, що інший може виявитися правим. Зрештою, одна з головних переваг плюралістичного суспільства полягає в тому, що можна мати іншу думку майже з будь-якого питання, не побоюючись, що одного дня ні з того ні з сього випадеш з вікна або раптом, хоча й не зовсім несподівано, тебе звалять смертельні спазми шлунку. Або що можете втратити роботу лише через «непатріотичну діяльність».

Але чи мають справді переконливі аргументи ті, хто вже понад три роки в Німеччині наполегливо виступають за укладення миру в Україні шляхом посилення діялогу з Росією, хто стверджують, що західні країни частково несуть відповідальність за початок війни через постійне розширення НАТО на схід, і тепер хочуть запобігти поширенню війни на решту Европи, хто вважають Трампа хорошим президентом США, принаймні в Українському питанні, та хто вважають, що протести на Майдані в Києві 2013–2014 років вибухнули через вплив Заходу?

Якщо взяти до уваги основні тези з актуальної полемічної книжки «Війна чи мир? Німеччина перед вибором» Кляуса фон Донаньї та Ериха Вада, яких можна назвати інтелектуальними лідерами так званого «путінферштеєризму», то слід визнати: вони, в чомусь, мають рацію. Можливо, навіть у декількох речах.

Так, якщо хочеш покласти край військовим конфліктам, завжди слід намагатися підтримувати діялог з іншою стороною. Звісно, завжди корисно також поставити себе на місце супротивника й зрозуміти мотиви його дій. І справді, в міжнародній політиці, мабуть, завжди існували певні сфери впливу великих держав, які варто поважати. Але те, що підхід, заснований на таких передумовах, сьогодні, після стількох різних спроб, може привести до припинення бойових дій між Україною та Росією, на жаль, виглядає далеким від реальности.

Прямим тестом на реальність для тез «путінферштеєрів» виявилась зустріч на найвищому рівні між президентами США та Росії, що відбулася декілька тижнів тому на Алясці, де стало очевидно: Путін не має жодного наміру на укладення миру, якщо тільки йому не подарують ще більше землі, яку він ще не встиг завоювати, та дозволять просування армії за українським захисним валом на Донбасі (звідки вона може мати вигідну позицію для подальших завоювань), та відмовляється від гарантій безпеки для України через розміщення міжнародних військ (та, звісно, виключає членство України в НАТО). У підсумку це могло б бути рівнозначно тому, що Україна одразу капітулювала та стала васальною державою Росії. Російська армія наразі просувається на фронті дуже повільно та з величезними втратами, але безперервно, тож Путін продовжує, адже російське виробництво зброї постійно працює на повну потужність, і йому не потрібно зважати на кількість жертв серед своїх солдатів, бо коли у нього закінчаться бійці з сільських регіонів Росії, він просто візьме нових з Північної Кореї.

Трамп натомість виявляє великий інтерес до укладення миру в Україні, що робить його популярним у згаданих колах. Однак, перш за все, це тому, що він хотів би отримати Нобелівську премію миру, а по-друге — відновити економічні відносини з Росією. Останнє, звичайно, було б вигідним і для Росії, але для Путіна це далеко не так важливо, як власні завоювання. Натомість, доля України, схоже, Трампу цілком байдужа. При нагоді він буде шантажувати і так змучену країну, щоб виторгувати для США вигідні угоди на постачання сировини. Щодо введення посилених санкцій США проти Росії, Трамп, який нещодавно погрожував Путіну (навіть поставивши ультиматум, який Путін просто проігнорував), тепер, очевидно, втратив до цього інтерес.

Путін — воєнний злочинець, щодо якого Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт та якого від початку війни до цієї зустрічі всі західні політики сприймали лише як ізгоя. Після зустрічі з Трампом він знову постав у ролі блискуче реабілітованого політика, при цьому не зробивши жодної зустрічної поступки. 

І ще гірше: так званий «майстер домовленостей» мабуть справив слабке важення на Путіна, адже відтоді він наважився бомбити Україну сильніше, ніж будь-коли раніше, і останнім часом навіть запускав безпілотники у великій кількості проти країни НАТО. Очевидно Росія у такий спосіб намагається перевірити, наскільки Сполучені Штати все ще дотримуються своїх союзницьких зобов’язань у рамках НАТО.

У цьому відношенні можна вважати успіхом те, що завдяки наполегливим зусиллям (і лестощам) европейців вдалося на деякий час унеможливити найгірший сценарій, угоду між Трампом і Путіном за спинами українців і европейців, тобто свого роду Мюнхенську угоду 2.0. Але чи справді Путін припинив би, як вважають його німецькі прихильники, якби йому дали те, чого він хоче? Його нещодавня заява: «Де б не ступила нога російського солдата, там і наше», зовсім не дає підстав так вважати. Також і карта, нещодавно показана на російському державному телебаченні під час наради офіцерів, де території далеко за Одесою, аж до молдовського кордону, були зафарбовані як частина Росії, лише посилює занепокоєння. Крім того, варто нагадати, що Путін у своєму «ультиматумі» західним країнам восени 2021 року вимагав виведення НАТО з усієї Східної Европи, включно з Польщею. (А Кляус фон Донаньї приблизно навесні 2022 року в одному ток-шоу заявив, що західні країни мали б вести переговори з Путіним щодо цього, аби, можливо, ще можна було запобігти майбутньому повномасштабному російському вторгненню в Україну.)

Своїми історичними орієнтирами, серед яких цар Петро І та імператриця Катерина ІІ, які у XVII–XVIII століттях розширили російські володіння, Путін, до речі, поділився в інтерв’ю ведучому Fox News Такеру Карлсону (у лютому 2024 року). Там він заявив, що у розв’язанні Другої світової війни нібито винна Польща, адже країна могла б погодитися на вимоги, які 1939 року їй висунули Гітлер і Сталін, і таким чином уникнути війни. Так само, як у 2022 році мала б, на його думку, вчинити Україна та Европа. Чи справді такий діяч є здатним на конструктивні мирні переговори?

Але чи не має Путін, як вважають його прихильники та тлумачі, насправді рації, коли наполягає на визнанні російської сфери впливу? Хіба врешті-решт самі західні країни не спровокували вторгнення Росії в Україну, адже НАТО протягом десятиліть поступово розширювалося на схід та, зрештою, Україна навіть закріпила свій вступ до НАТО як державну мету в Конституції? Якщо, як наводять приклад Донаньї та Вад, у Мексиці до влади прийшов би новий уряд, який прагнув би вступити до Евразійського союзу Путіна та розмістити російські військові бази й ракетні установки на Ріо-Ґранде, чи не вчинили б і США тоді військове вторгнення в Мексику?

Різниця полягає насамперед у тому, що подібний сценарій у Мексиці, ймовірно, ніколи не відбудеться, адже по-перше, Евразійський союз (як і військовий альянс ОДКБ) — на відміну від ЕС і НАТО у випадку Східної Европи та України — географічно взагалі далекі від Центральної Америки. По-друге, у Мексиці ніхто — на відміну від Східної Европи та України щодо Росії — не боїться територіяльних претензій, тим більше нападів з боку США (принаймні поки що, хоча з огляду на нинішнього президента США це ще варто уточнити), від яких членство в подібному альянсі могло б захищати. І по-третє, Евразійський союз і ОДКБ не відомі як перевірений за 76 років суто оборонний альянс, на відміну від НАТО, яке, окрім зовсім іншої ситуації під час війни в Косово 1999 року, ніколи не розпочинало наступальної війни проти іншої країни, і тим більше НАТО використовують не для реалізації територіяльних претензій, а навпаки — його створили саме для того, щоб стримувати інших від таких дій.

Ба більше, коли країни Східної Европи добровільно вирішили приєднатися до НАТО, західні країни аж ніяк не проігнорували Росію, а в постійному діялозі з нею доклали значних зусиль, аби врахувати російські застереження, через що бажаний для України вступ до НАТО (не в останню чергу за наполяганням Німеччини) було відкладено на невизначений термін. Саме Росія ще в 2014 році розпочала насильницьке зміщення кордонів в Европі. І саме дві західні країни, Франція та Німеччина, навіть після цього продовжували докладати зусиль для досягнення компромісу з Росією в рамках Мінських угод.

До того ж, справжня (і фактично одинока) загроза Росії, а точніше — російському режиму з боку західних країн полягає в західному способі життя, якому властиві індивідуальні свободи, економічне процвітання та колективний добробут (особливо у порівнянні зі станом в Росії), і тому Кремль побоюється, що люди в Росії можуть сприйняти цей спосіб життя як бажаний, особливо якщо він пошириться в сусідніх країнах. Коли вибухнули протести на Майдані в Києві (2013/2014), глобальне поширення соціяльних медій та мереж вже набуло такого масштабу, що цілеспрямований вплив на українське суспільство з метою його орієнтації на Захід з точки зору західних спецслужб був би цілком зайвим і, радше за все, є пропагандистською вигадкою Кремля.

Як відомо, виробництво брехливої державної пропаганди та дезінформації за замовленням держави — як всередині країни, так і за її межами — в Росії досягло такого рівня, що його вже можна вважати третім за важливістю сектором економіки країни (після сировинно сектора та виробництва зброї).

Що випливає з усього цього? Найбільш дієвим шляхом завершити війну проти України та запобігти її поширенню на решту Европи, ймовірно, є таке озброєння України, яке не дозволить Росії продовжувати військові дії проти неї. Тільки тоді Путін буде готовий до перемир’я, тому що тільки тоді для нього більше не буде сенсу продовжувати марнувати свої ресурси. Чи зможе Европа впоратися власними силами і без допомоги США, покаже час. Доки вона діє згуртовано та єдино, вона може й надалі давати відсіч агресору. І саме це відповідає національним інтересам Німеччини. Ті, хто замислюється над тим, щоб залишити Україну напризволяще, мають також зважати на те, які нові потоки біженців до Европейського Союзу це могло б спричинити. Як колись часто казали раніше: що добре для Европи, те добре й для Німеччини.

P.S: Після того, як я написав цей текст, з’явилася інформація, що Доналд Трамп все ж таки запровадить жорсткіші санкції проти Росії, але лише за умови, що всі без винятку країни НАТО — тобто, наприклад, і Туреччина — погодяться більше не купувати російську нафту і ввести високі штрафні мита на імпорт із Китаю. Можна сумніватися, чи це взагалі колись здійсниться… Крім того, Трамп, зокрема, ще заявив, що ця «смертоносна, але безглузда війна» є, зрештою, «війною Байдена і Зеленського», як він уже заявляв раніше, що Україна ніколи не мала розпочинати цю війну. Постає питання, чи не скаже він наступного разу, що Друга світова війна, мовляв, була «війною Черчиля і Рузвелта», а Польща ніколи не повинна була її починати. У світі «альтернативних фактів» Трампа можливо все.

Статтю вперше було опубліковано німецькою мовою під назвою «Anmerkungen zur Debatte über den Ukraine-Krieg» в журналі «Justament» (justament.de) у 15 вересня 2025 року.

Переклали студент_ки групи 24прн Факультету іноземної філології Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.