Лагідні зауваження від автора/авторки/авторів. Визначити для себе останнє та підкреслити, залежно від того, як Ви самі мене бачите чи відчуваєте)

Отже, …

За чисельними проханнями зовнішньої відносно мене публіки та за своїми власними мотивами, вирішую опублікувати деякі слова та речі, сукупність слів та сенсів, які були складені мною особисто у цілісну картинку (я на це сподіваюсь) далеким, давнім, але, що найголовніше для такої специфічної теми, 2022 році (if you know what I mean), у процессі написання магістерської роботи. Як Ви могли вже здогадатись, саме тому це "серія пост-дипломних біополітичних згадок".

І було у Автора чотири згадки, Згадка Перша, найстарша, Згадка Друга і Згадка Третя - двійнята, і Згадка Четверта, найменша із чотирьох авторових згадок. Згадка Перша коротко, стисло, об’ємно, за горнятком кави або кружечкою чаю розповість про біополітичну концепцію Мішеля Фуко. Згадка Друга, та що з двійнят, розповість про біополітичні міркування Джорджо Агамбена, про homo sacer, надзвичайний стан та «голе життя». Своєю чергою Згадка Третя, та що весь час десь подорожує, та що побачила майже усю планету, розкаже про біополітичні погляди Майкла Хардта та Антоніо Негрі. А Четверта Згадка, найменша із чотирьох авторових згадок, розкаже про некрополітику, біополітику і колоніальний розподіл смерті зі слів Ашиля Мбембе.

Уважний читач має помітити, що читати згадки слід саме у цій послідовності: їх можна буде знайти у профілі. Тому, приємного читання) Усі питання, пропозиції, критику, побажання, захоплення, зауваження, можна і потрібно залишати, буду рада звернути на них увагу)

Із усією щирістю, автор/авторка/автори.

Як і Агамбен, Хардт і Негрі критикують неоднозначний опис біополітики Фуко. Як вони пишуть в Імперії, якщо б ми запитали Фуко, хто чи що керує системою, або скоріше, хто такий "біос", його відповідь буде невимовною, або взагалі ніякою" [1]. Але першочергово слід визначити, чому саме Імперія. За думкою авторів праці, усе просто: “проблематика Імперії визначається насамперед одним простим фактом — це світовий порядок” [1]. І цей порядок виражений у вигляді правової структури. Так що їх найпершим завданням є осягнення логіки порядку, що формується сьогодні. Однак необхідно з самого початку виключити з розгляду два загальноприйняті уявлення про цей порядок, які виражають крайні точки зору і повністю суперечать один одному: перше, уявлення про те, що нинішній порядок певним чином спонтанно виникає із взаємодії абсолютно різнорідних глобальних сил, як якби цей порядок був струнким оркестром, керованим природною та нейтральною невидимою рукою світового ринку; і друге, — уявлення про те, що порядок нав’язується раціонально діючими єдиною владою і єдиним центром управління, які трансцендентні світовим силам і спрямовують різні фази історичного розвитку згідно зі своїм свідомо розробленим і передбачаючим усі деталі планом, щось на зразок теорії змови глобалізації [1]. Отже, розмірковуючи щодо логіки та механіки імперії, вони починають з того, що процеси глобалізації — це вже не просто факт, але також джерело правових визначень, що тяжіють до втілення єдиного наднаціонального образу політичної влади. Вони також зазначають, що інші теоретики з великим небажанням визнають велике зрушення у глобальних відносинах влади, оскільки бачать, що провідні капіталістичні національні держави продовжують здійснювати імперіалістичне панування над іншими країнами та регіонами земної кулі. З цієї точки зору, сучасні тенденції до утворення Імперії являють собою не принципово нове явище, а просто удосконалення імперіалізму. Дослідники переконують, що прийшла ідея єдиної влади, що визначає зрештою політику держав, одноманітно їх структурує і застосовує до них одне загальне поняття права, що безсумнівно є постколоніальним та постімперіалістичним. Це справді відправна точка у дослідженні Імперії: нове уявлення про право, вірніше новий спосіб наділення владою, а також провадження норм та легітимних інструментів насильства, що є гарантією виконання договорів та засобом вирішення конфліктів. Фактично, юридичне перетворення є ознакою змін матеріального біополітичного устрою наших суспільств. Ці зміни стосуються не лише міжнародного права та міжнародних відносин, а й відносин влади усередині кожної країни [1].

Окрім цього, корисним буде поглянути на модель імперської влади, за якою вона функціонує. Нова парадигма є одночасно системою та ієрархією, централізованим конструюванням норм та масштабним виробництвом легітимності, що розгортається у світовому просторі. Світ, спокій та припинення конфліктів є якраз тими цінностями, на досягнення яких усе й спрямоване. Розвиток глобальної системи (насамперед імперського права) видається розвитком машини, що встановлює процедури безперервного вироблення та реалізації домовленостей, що ведуть до досягнення системної рівноваги — машини, що створює постійний запит на владу. Ця машина визначає умови здійснення влади та дії у всьому соціальному просторі. Будь-який рух фіксований і може знайти призначене йому місце лише всередині самої системи у відповідних їй ієрархічних відносинах. Цей наперед заданий рух визначає реальність процесу становлення устрою імперського світового порядку — нової парадигми [1].

Як вже було згадано на початку цього підрозділу, Хардт та Негрі у своїх роздумах спираються на біополітичну концепцію. То ж, вони звертаються до неї з метою прояснити сутність влади у суспільстві контролю, що прийде на зміну дисциплінарному суспільству. Ми повинні зрозуміти суспільство контролю як суспільство, яке формується на зорі сучасності і розвивається, рухаючись до періоду постсучасності, суспільство, де механізми примусу стають ще більшими, «демократичними», ще більш іманентними соціальному полю, поширюючись на свідомість і тіла громадян. Тепер влада здійснюється за допомогою машин, які безпосередньо цілеспрямовано впливають на свідомість (за допомогою комунікаційних систем, інформаційних мереж тощо) та тіла (через системи соцзабезпечення, моніторинг діяльності тощо), формуючи стан автономного відчуження від сенсу життя та творчих устремлінь. Біовлада стає такою формою влади, яка регулює суспільне життя зсередини, слідуючи їй, інтерпретуючи, поглинаючи і наново артикулюючи її. Влада може досягти дійсного контролю за всім життям суспільства лише тоді, коли вона стає невід’ємною, життєвою функцією, яку кожен індивід приймає та виконує за власною згодою. Біовлада звертається до ситуації, в якій ставка робиться безпосередньо на виробництво та відтворення самого життя [1]. Більше того, Хардт і Негрі стверджують, що це біополітичне виробництво (biopotenza) стає все більше поза межами розуміння капіталу. Справді, вони стверджують, що вартість «нематеріального виробництва» праці, заснованої на виробництві знань, афективних відносинах, спілкуванні, а також, що важливо, розмивання робочого та життєвого простору «надмірна щодо вартості, яку може отримати капітал від нього, тому що капітал ніколи не може повністю охопити все життя». Іншими словами, постфордизм знаменує поширення способів створення суспільного багатства, внутрішніх для праці та зовнішніх для капіталу, «загальну, живу субстанцію… виробляючи понад усі традиційні політико-економічні міри вартості так, що капітал може сподіватися лише на вимивання, а не на контроль. Що означає біопотенза для обробки космосу Хардтом і Негрі? Як пояснюється як імперією, так і безліччю, завдяки своїй безперервній продуктивності множина в своїй основі детериторіалізація. Натовп — це сила, що підриває і усуває будь-який вид просторовості, що ґрунтується на кордонах або територіально розташованих рахунках ідентичності та її відмінності. Це, у свою чергу, має значні наслідки для того, як Хардт і Негрі відображають глобальну форму сучасного капіталістичного суспільного ладу, або biopotere.Як говорять дослідники, контрреволюційні сили другого порядку (biopolitics-as-biopotere) поступово з’явилася у XX столітті, щоб імітувати перший порядок безмісцевості конституційної влади (biopolitics-as-biopotenza), розташованої на «краю часу». З цієї точки зору інститути, інфраструктура та культурні практики, пов’язані з «глобалізацією», наприклад, виражають спробу капіталу іманентно виробляти соціальний порядок і керувати ним у моделі, запропонованій натовпом. Справді, на відміну від сучасних трансцендентних форм влади, які діють за допомогою картографії «розділяй і володарюй», Імперія (щодавно усвідомлена контрреволюційна географія Хардта і Негрі) є «суспільством контролю», в якому влада «поширюється на всі глибини свідомості», і органами населення і водночас по всій сукупності суспільних відносин» [2]. Це буквально біополітика як біопотера, що набуває форми біопотенції: контрреволюція проходить і експлуатує найінтимніші детериторіалізовані заглибини, які вже вирізали безліч робітників. Справді, Хардт і Негрі стверджують, що капітал, який зараз працює повсюдно «через реле та мережі домінування, не покладаючись на трансцендентний центр влади», прийшов до сукупності соціального поля, від якого він залежить, і таким чином здійснили згладжування смугастості сучасного соціального простору».У цьому формулюванні Імперія — це децентрована, дифузна мережа «машин», або основа практики та інститутів, щодо яких формується суб’єктивність, та спроба привласнювати соціальний світ шляхом напруги, а також одночасно експлуатуючи просторово іманентну здатність робочої множини до генерації та виробництва. Перший момент, який, на нашу думку, заслуговує висвітлення в цьому дослідженні, — це шлях у якому Хардт і Негрі надають біополітичному виразно метафізичну конституцію. На відміну від архівного, а також обґрунтованого в часі та місця дослідження механізмів і технологій правління, які створюють соціальний порядок, Хардт і Негрі опираються на всеосяжну модель «творчої живої праці», яка не є ні історично, ні географічно обґрунтованою. У будь-якому випадку, спільний людський акт Хардта і Негрі, коли вони схиляються над порожнечею майбутнього часу, пригодою за межами часу.

Другий момент, який слід зазначити, це те, як сильна метафізична позиція Хардта і Негрі сприймається біополітика панування та опір у універсалістських відтінках, і як, в результаті, Хардт і Негрі прихильні обліковим записам, які не стосуються часу та місця глобальної соціальної боротьби. З одного боку, у текстах Хардта і Негрі йдеться про складний перетин загального та окремого. Але це обмін, у якому неминуче перемагає загальне. Найпростіше це охарактеризувати як поступове скочування від особливостей біополітичного виробництва до більш узагальнених умов біополітичної приналежності, а також біополітичної експлуатації. Наприклад, дотримуючись визначення Негрі кайроса як єдиної тимчасовості події, в якій назва та річ збігаються, Хардт і Негрі звертають увагу на конкретне контексти, в яких спочатку відбувається біополітичне виробництво. В імперії вони стверджують, постійний кризовий стан контрреволюції є результатом протесту, характерного для певного часу та місця, як-от площа Тяньаньмень[2].

Справді, для Хардта і Негрі безліч продукуючих тіл іманентно конституюються через соціальні та просторові відмінності таким чином, що розчиняють останні. Як каже Негрі, «коли ім’я вимовлено й почуто, коли воно живе в мові, кожен кайрос буде відкритим для інших кайро, і в цілому ці події іменування, зіткнувшись один з одним, у діалозі та, можливо, коли зіткнуться, становитимуть спільність. По суті, привілейований і глобалізуючий «погляд звідусіль» Хардта та Негрі нав’язує поняттю опору свою власну форму спільної міри, яка, звужує можливості стійкої суб’єктивності, усуваючи будь-яке врахування історично та географічно конкретної боротьби з насильством і жорстокістю, узаконених нормами, за допомогою яких підтримується суспільне життя. Парадоксально, але метафізична й універсальна глобальна географія, яка лежить в основі спроб Хардта та Негрі теоретизувати опір капіталістичному порядку, таким чином, суперечить їхнім власним етичним та політичним зобов’язанням до відкритості та свободи. Проте можна вважати важливим визнаний простір для маневру в Хардта і Негрі, особливо у зв’язку з тим, що ми бачимо який стриманий виклад біополітичної влади, що його Агамбен втілює у своїй роботі.

Аналізуючи процес розгортання нового імперіалізму, Хард та Негрі звертаються до історичного досвіду імперіалізму европейских держав старого зразка, так би мовити. Вони вказують на те, що криза сучасності з самого початку була тісно пов’язана з расовим підпорядкуванням і колонізацією. У той час як на своїй території національна держава та супутні ідеологічні структури невтомно працювали над виробництвом та відтворенням чистоти народу, у зовнішньому світі національна держава виступала машиною, яка виробляє Інших, створює расові відмінності та зводить кордони, що розділяють та підтримують суб’єкт суверенітету епохи сучасності[1]. Житель Сходу, африканець, індіанець — усі вони були і є необхідними негативними компонентами основи європейської ідентичності та сучасного ставлення до суверенітету як такого. Темний (у сенсі не просвітлений, неосвічений, неграмотний) Інший європейського Просвітництва виявляється самим його підставою так само, як виробничі відносини з «темними континентами» є економічним фундаментом європейських національних держав. Із цього виникає колоніальне панування та відносини насилля, залежності, культурної експансії, а також творення один одного як якісно відмінних протилежностей, та самостей водночас. Колонія перебуває у діалектичній протилежності європейської державності як її необхідний двійник та непереборний антагоніст. В такому разі якнайкраще казати про те явище, яке описує Дж. Агамбен, про так зване голе життя. Населення колонії являло собою голе життя відносно європейського життя, яке було забезпечено законом суверена. Капіталізм народжується в Європі з крові та поту завойованих та колонізованих не-європейських народів: «для прихованого рабства найманих робітників у Європі потрібно було як фундамент рабство sans phrase (без застережень) у Новому Світі».

Тут немає суперечності: рабська праця в колоніях уможливлювала капіталізм у Європі, і європейський капітал не був зацікавлений у відмові від нього.Рабство, кріпацтво та всі інші маски примусової організації праці — від кулізму в Океанії та пеонажу в Латинській Америці до апартеїду в Південній Африці — є важливими елементами, властивими процесам капіталістичного розвитку [1]. Таким чином, колоніалізм і расове підпорядкування виступають як тимчасове рішення кризи європейської сучасності не тільки в економічних та політичних термінах, але також у термінах ідентичності та культури. Колоніалізм створює образи інакшості і поєднує їх потоки в складну діалектичну структуру. Конструювання в негативному плані не-європейських інших зрештою виявляється тим, що формує та підтримує саму європейську ідентичність.

Як говорить Франц Фанон, «колоніальний світ є світ, розколотий надвоє» [3]. Колонізовані виключені з європейських просторів не тільки у фізичних та територіальних категоріях і не лише у категоріях прав та привілеїв, але навіть у категоріях мислення та цінностей. Колонізований суб’єкт конструюється в уяві колонізатора як Інший і таким чином відкидається за межі визначальних основ європейських цивілізованих цінностей настільки далеко, наскільки це можливо. Інакшість є створеною, а не данною. Цей посил сприймається як відправна точка широкого кола досліджень, що з’явилися в останні десятиліття, і в тому числі вона прийнята у відомій книзі Едварда Саїда, яка заклала новий напрямок: «Я почав з припущення, що Схід був створений - або, як я називаю це, "орієнталізований"»[4]. Орієнталізм не є просто науковим проєктом для отримання більш точного знання про реальний об’єкт, про Схід, але скоріше дискурс, який створює свій власний об’єкт у процесі розгортання самого цього дискурсу. Результатом, як показує Саїд, виявляється не Схід, який він є, як емпіричний об’єкт, але Схід орієнталізований, об’єкт європейського дискурсу. Схід тим самим, у всякому разі, яким ми його знаємо завдяки орієнталізму, є продукт дискурсу, створеного в Європі і ввезеного назад на Схід. Отриманий у результаті образ є і формою виключення, і формою результату виробництва.

З реальних відмінностей неєвропейських народів антропологи ХІХ століття створили істоту іншої природи; відмінні культурні та фізичні риси були витлумачені як сутність Африканьця, Араба, Тулібця. Антропологічний опис неєвропейських Інших у цій еволюційній теорії цивілізацій служило для підтвердження та затвердження особливого становища європейців і цим легітимувало колоніалістські проєкти в цілому. Процес складається фактично із двох елементів, які діалектично пов’язані. Перший — у тому, що відмінність має бути доведеною до крайності. У колоніальній уяві колонізований не просто іншим, висланий за межі цивілізованого світу; швидше він зрозумілий чи створений як Інший, як абсолютне заперечення, як найдальша точка горизонту. Неєвропейський суб’єкт діє, говорить і думає способом, прямо протилежним до європейського. Саме тому, що відмінність Іншого абсолютна, наступним моментом вона може бути звернена в основу Самості. Іншими словами, зло, варварство і розбещеність колонізованого Іншого і є те, що уможливлює доброту, громадянськість і пристойність Самості європейця. Білий і Чорний, Європеєць і Азіат, колонізатор і колонізований є образами, які функціонують лише у взаємовідносинах іншого і (попри всю правдоподібність такого твердження) не мають реальної необхідної підстави у природі, біології чи раціональності [1]. Колоніалізм є абстрактною машиною, що виготовляє інакшість та ідентичність. Щоб постійно відтворюватися, Європейська Самість потребує насильства та протистояння зі своїм Іншим для відчуття та підтримки своєї потужності.

У кінцевому висновку зазначимо наступне. У своїй фундаментальній праці «Імперія», присвяченій аналізу нового світового порядку глобалізації, М. Хардт та А. Негрі стверджують, що вся сучасна політика – це біополітика. Автори розширюють концептуальну основу М. Фуко, екстраполюючи її на глобальне домінування транснаціональних промислових та фінансових корпорацій, які «дійсно розпочали біополітичне структурування світового територіального простору». Констеляція різних механізмів експлуатації та контролю, що управляють сьогоднішнім світом, позначається авторами поняттям «Імперія», яке характеризує глобальну форму біополітичного суверенітету, позбавленого центру та прив’язки до певної території. Ідея Імперії насамперед має на увазі безмежне панування: «Імперія не тільки управляє територіями та населенням, вона створює той світ, в якому живе. Вона не тільки регулює відносини між людьми, але також прагне безпосереднього оволодіння людською природою. Об’єктом її контролю є суспільне життя в його цілісності, і таким чином Імперія є досконалою формою біовлади. Загалом М. Хардт та А. Негрі дотримуються неомарксистської інтерпретації біовлади: висхідний посил полягає в тому, що роботу влади слід розуміти як вилучення якоїсь «додаткової вартості» з людського життя, від якого залежить Імперія. Крім того, вони об’єднують це уявлення про всемогутню і всепроникну біовладу з ідеєю французького філософа Ж. Дельоза, який стверджує, що ми перейшли від «суспільств дисципліни» до «суспільств контролю». М.Фуко характеризував «дисциплінарні суспільства» як суспільства, в яких управління включенням та винятком здійснювалося комплексом дисциплінарних установ, розкиданих по всьому соціальному полю – притулків, фабрик, шкіл, лікарень, в’язниць, університетів, – кожен із яких прагне впровадити спосіб поведінки у тіло, а його кореляцію – у душу. Сьогодні, на думку Ж. Дельоза, контроль не обмежується такими інститутами, він стає все більш «демократичним», стає іманентним у гнучких та мінливих мережах самого соціального існування, отже практики соціальної інтеграції та виключення виявляються внутрішньою сутністю самих суб’єктів. М. Хардт та А. Негрі підхоплюють цю ідею, коли припускають, що біополітика – це форма влади, яка регулює суспільне життя зсередини, і виражається в управлінні, яке розповсюджується по всій глибині свідомості та тіла населення. В умовах біополітичної влади соціальне тіло повністю поглинається владною машиною та розвивається у її віртуальності.

Примітки:

1. Негри, А. Труд множества и ткань биополитики.

2. Coleman, Matthew; Grove, Kevin. 2009. “Biopolitics, Biopower, and the Return of Sovereignty.” Environment and Planning: Society and Space 27 (3): 489-507.

3. Stone, Dan. 2010 [2008]. “Biopower and Modern Genocide.” In: Moses, Dirk A. (ed.). Empire, Colony, Genocide: Conquest, Occupation, and Subaltern Resistance in World History. New York/Oxford: Berghahn Books. 162-179.

4. Said, Edward. 1986. “Foucault and the Imagination of Power.” In: Hoy, David Couzens (ed.). Foucault: A Critical Reader. Oxford: Blackwell. 149-156.