Від автора перекладу.

Дозволяючи собі малесенький каламбурчик у власному вступному слові, безліччі слів to be honest, до Вашої шанованої уваги — публікація, під акацією, але не по акції. Під акацією, що по акції, публікація перекладу статті Фабіо Вігі Our zone of interest: The noise of permanent warfare , яка була розміщенна редакцією видання The Philosofical Salon 15 Квітня 2024 року. Правду кажучи, навіть уявити не можу, нащо Вам знати було календарну дату публікації, але добрий люд каже, що така інформація може бути корисною з міркувань того, що потенційно, цілком імовірно, за можливості, могла б з’явитись чи вже-бути стаття із такою ж назвою, і таким самим автором, але не за тією датою першої публікації… і от, щоб не виникли потім проблеми ідентифікації публікації, що не по акції, але під акацією, була вказана дата. Чи потрібно вказувати дату першого і поки що єдиного в своїй самості перекладу українською мовою публікації Фабіо Вігі англійською мовою? Вкажіть, якщо у цьому буде потреба.

Корисного ознайомлення!

Наша зона інтересу: гуркіт нескінченної воєнної кампанії / Фабіо Вігі

Загроза однієї катастрофи відтерміновується декількома іншими

Теодор Адорно

Слід не забувати про куди ширшу картину світу. Та вісь геополітичних конфліктів, в якій ми наразі перебуваємо (як правило, передбаченій корпоративними ЗМІ та загостреній в умовах спільних фінансових ринків) є не випадковою, а тим паче, і не довільною. Усе це є симптомами зростаючої хиткості системи, що вписана у діалектичне розгортання логіки капіталу; системи, яка доходить моменту свого колапсу. Такі гнітучі тенденції — ні в якому разі не унікальні в історії, але симптоматичні для краху нашої цивілізації — описуються народним висловом “коли усе навкруг руйнується, оголошують війну”. Усталений причинно-наслідковий зв’язок між соціально-економічною кризою та нещадним надзвичайним станом може виявитись протиріччям щодо здорового ґлузду, але глобально все ще є екзистенційною вимогою функціонування суспільства пізнього капіталізму, оскільки воно підтримується штучним створенням неосяжних та неймовірно зростаючих розмірів кредитних зобов’язань. Нам слід мати на увазі певну логічну інверсію: війни на периферії Імперії не є сутнісними причинами економічного спаду. Радше, імплозія економічного середовища активує воєнні конфлікти у відчайдушній спробі попередити виникнення останніх та відтермінувати їхнє redde rationem. Війни (особливо коли вони реалізуються як визвольні, оборонні, або “спрямовані проти террору”) є, по суті, злочинним шляхом заробітку “легких грошей”, які продовжують роздувати сьогоденні фінансові мильні бульбашки до рекордних розмірів у той час, як нагальні економічні умови мільйонів працюючих громадян (або “незайнятої робочої сили”) дедалі гіршають, такими ж рекордними темпами.

Нумо розбиратись детальніше. Величезна маса кредитних зобов’язань, які десятиріччями поповнювали багаторівневу архітектуру фінансової системи, що потребувала постійного рефінансування шляхом ще більших зобов’язань, сьогодні є ключовим чинником появи есхатологічних нарративів, що повсякчас з’являються, неначе гриби після дощу, навколо нас — від антропогенної ролі зміни клімату (накшталт глобального потепління) планетарного масштабу до пандемії COVID-19 та загрози ядерного холокосту. Воронка кредитних зобов’язань, в якій ми перебуваємо, це воронка смерті, у буквальному сенсі. Таке становище більше не може вважатись “продуктивним”. Світові кредитні зобов’язання зростають безпрецедентними темпами поки реальна економіка невпинно скорочується, без кінця-краю. В умовах капіталізму, все більше і більше кредитних зобов’язань повинні бути створені задля того, щоб покрити борг, який нависає над нашими головами дамокловим мечем. Без цього механізму уся фінансова та соціально-економічна системи зазнають краху. Доволі легко уявити, що з цього вийде: свавілля на вулицях, громадянські війни, руйнування соціальних зв’язків системи. Однак, негайним побічним ефектом постійного збільшення кредитної заборгованості для цілей “фінансування надзвичайних ситуацій” є девальвація валюти — суцільна криза грошей як засобу обміну, що вже шириться світом.

Можливо, це виклик часу, що навіть найбільш кмітливі мислителі, історики та експерти з геополітики відчувають труднощі при поясненні природи зв’язку нашої економічної системи, що заснована на боргових зобов’язаннях, та воєнних ескалацій. Примітно, що вони схоже не розуміють, чому Захід, який обтяжений гіперборгами, не полишає спроб очолити геополітичну боротьбу. Однак, логіка дуже проста: надзвичайні ситуації сьогодення не є незалежними змінніми, навпаки, вони є руйнуючими modus operandi імплозивного капіталістичного виробництва. Звуки вибухів в Україні, у секторі Газа, на Близькому Сході є оперним акомпанементом танця смерті рецесії та інфляції в епоху безмежної монетарної політики валютного стимулювання, стагнації доходів та структурної монетизації боргу. Неминучі реалії економічної імплозії повинні потонути в оглушливій какофонії війни або обіцянках загрози такої. Психопатичні фінансові еліти полюбляють запах напалму зранку. Лінія Мажино їхнього фінансового казино піддається неабиякого тиску так, що тільки безупинний геополітичний гуркіт взмозі зберегти ілюзію системної стійкості. Ось, наскільки перверсивним став механізм: глобальний капітал потребує пандемії, України, сектору Газа, хуситів, а зараз (імовірно) Ірану — в ідеалі все і одразу, але, одночасно, із проміжком у тижні — так, щоб вирішення кожної окремої проблеми можна було відкласти у довгий ящик.

Прискорена дезінтеграція високоінтегрованої соціально-економічної системи потребує більшого суспільного спустошення та людських жертв задля того, щоб сакральний механізм наживання міг і далі продовжувати свій рух. Економічна мета функціонування глобального виробництва хаосу та дестабілізації є, за своєю суттю, агресивною самообороною: вона подібна до експериментів Павлова із собакою та подразником (ліхтарик або дзвіночок, наприклад — translator’s note) для 1) значних монетарних вливань у булімічне тіло фінансового капіталізму; та 2) привернення уваги авторитарного нагляду до населення, що перебуває за межею бідності. Не варто боятись сказати про це вголос: шкода завдана людству “кризовим капіталізмом” призводить до формування нового тоталітарного устрою, а саме техно-фашизму, до заснованої на штучному інтелекті всеосяжної інфраструктури контролю, яка має своїм живильним джерелом, окрім усього іншого, руйнівну псевдо-ліву риторику.

Неважливо, чи то політика ідентичності, стурбованість питанням громадської безпеки, чи нова доктрина зеленої економіки із мінімальним відсотком шкідливих викидів, але така гуманістична риторика відіграє значну ідеологічну роль за двома взаємопов’язаними підставами: з метою маніпуляції та контролю дедалі більш знедоленого населення, а також аби придушити будь-яке серйозне масове хвилювання проти процвітаючої бідності та фізичного знешкодження зайвих, непродуктивних “жалюгідних людей суші” (показовим прикладом яких сьогодні є палестинці). Якщо коротко, то критика політичної економії заздалегідь виключена удаваним лівим консерватизмом, який в дійсності слугує інтересам еліт, а не інтересам знедолених та “вигнанців”. У результаті, пригноблення давно стало анонімним: втрачений будь-який сенс класової солідарності, у той час як атомізовані маси не взмозі усвідомити, що вони перетворились на об’єкти тих соціально-економічних процесів, які, за іронією долі, вони палко підтримують.

Ліберальні ліві, працюючи із корпораціями, банками, із тіньовими елітами, сприяють загостренню кризи системи. Те, що “прогресивний” дискурс сьогодення, який не тільки не спроможний реагувати на економічні виклики парадигми надзвичайного стану, але й проголошує їх конспірологічними, є остаточним доказом його капітуляції перед руйнівною логікою сучасного капіталізму або свідченням пристосування до неї. Особливо це стосується ліво-ліберального середнього класу, який отримав слабкий status quo і стає все більш подібним до правих. Будь-які ліві, які претендують на те, щоб називатись лівими, повинні починати із найголовнішого: із критики політичної економії. Така вимога є особливо нагальною у наш історичний проміжок часу, коли дискурс політичної економії (відтворення капіталістичних умов будь-якою ціною) став глобально домінуючим. Злочинні наслідки такого дискурсу лежать на поверхні, і не помічати їх, закривати на них очі, рівноцінно чиненню злочину. Наслідки, з якими ми стикнулись жахливі. У випадку найкращого сценарію, стійка девальвація фіатних валют призведе до нещадної де-соціалізації: знекровленню соціальних зв’язків.

У 1968 році, на світанку неоліберальної класової боротьби, Теодор Адорно висловив застереження: “Відносини виробництва (відносини між капіталістом та найманим працівником) не зазнали революційного впливу, влада капіталістів стала ще сильнішою, аніж була. Однак, у той самий час, оскільки такі відносини за своєю суттю об’єктивно анахронічні, вони були ослаблені, пошкоджені та підірвані. Вони більше не функціонують автономно. Економічне втручання більше не є, як вважали теоретики старої школи економічного лібералізму, зовнішнім, чужорідним, бодай, шкідливим елементом, навпаки, воно є невід’ємною частиною системи, її втіленим механізмом самозахисту”[1].

Вищезмальований стан справ деградував швидкими темпами. Як я вже стверджував, “самооборона” сучасного збанкрутілого бренду західного “розвиненого капіталізму” потребує економічного втручання у формі зовнішнього монетарного впливу (боргу); який, своєю чергою, потребуватиме надзвичайних безпекових заходів у формі геополітичного, епідеміологічного, тощо, впливу; який, своєю чергою, вимагатиме ідеологічного втручання у формі політичного тиску та наративного впливу корпоративних медіа, щоб загалом пришвидшити вищеописану сукупність тенденцій та взяти під свій контроль нагальне розкладання соціально-економічної системи. Напрямок вдосконалення важелів впливу, які дедалі більше стають тоталітарними, був, до слова, передбачений теоретиками Франкфуртської школи критичної теорії: ліберально-демократичний Захід, контрольований плакуванням залізних економічних законів, що зводять політичний клас до покірних технократичних виконавців інтересів фінансових кіл. Політичний порядок денний за замовчуванням диктується фінансовими алгоритмами у той час, як давні ілюзії про невидиму руку ринку розвіялись. Законодавці дедалі частіше стають виразниками політичної ідеології, метою якої є приховування соціально-економічних протиріч, які є у дійсності. З причини того, що капіталізм — як суспільні відносини, які підтримуються виробництвом доданої вартості — сьогодні переживає передсмертні страждання, політичні керівники фінансових алгоритмів забезпечують практику постійного надзвичайного стану, який більше й більше нагадує стан варварства.

Саме тому “зона інтересу” (Interessengebiet) змальована у однойменному фільмі режисера Джонатана Ґлейзера повинна сприйматись одночасно і як метафоричний осуд нашого морального та інтелектуального банкрутства перед обличчям триваючого геноциду у Палестині (на що натякає режисер), і як значуще нагадування того, що варварство є невідворотним результатом капіталістичного скептицизму. Фільм Ґлейзера про пам’ять, яка говорить до сьогодення та майбутнього (саме тому у ньому немає розвитку подій у часі). Фільм навмисно демонструє “банальність зла” Ханни Арендт, що втілена Рудольфом Гьоссом (комендантом Аушвіцу) та іншими нацистськими офіцерами, як сліпе наслідування капіталістичній об’єктивності, включаючи стурбованість отриманням доданої вартості та вигоди (наприклад, по відношенню до спалення тіл), індивідуалістичне прагнення кар’єрного зростання, беззмістовну буржуазну гіперактивність, та професійне планування нових “бізнес-моделей” для максимізації ефективності концентраційних таборів. Варварство зароджується у тій специфічній зоні непохитного капіталістичного інтересу, яка вкорінена у сучасній свідомості, що робить можливим замовчування геноциду. Ось, що має на увазі з приводу цього Ґлейзер: “Чим більш фрагментів інформації ми дізнавались про Рудольфа та Гедвіґ Гьосс з архівів Аушвіцу, тим більш я усвідомлював, що вони були представниками робітничого класу, що були гідними вищого за своє соціального та економічного положення. Вони прагнули стати буржуазною родиною, у нашому сучасному розумінні. Це було дечим потворним та вражаючим, що ми дізнались про них — наскільки подібними вони були до нас.

Всупереч позиції Ґлейзера, західні культурні агенти завжди намагались помістити нацистські (та інші) звірства у позаісторичні та метаполітичні рамки Абсолютного Зла, сутнісно відтворюючи головний міф нацистського містицизму зі зворотнього кінця морального спектру: очищення шляхом винищення [2]. Яскравим прикладом такого ідеологічного виверту є Список Шиндлера Стівена Спілберга, який захоплює нашу увагу спокутою постаті нациста та, одночасно, обізнаного у справі підприємця (Оскара Шиндлера) так, що зводить стіну між вільним капіталістичним суспільством працівників та нацистським тоталітаризмом. За уявленнями Спілберга, праця насправді робить нас вільними. У неочікуваній фінальній сцені Зони Інтересу, описане вище кліше піддається сумніву провокативним чином, що спонукає до роздумів, коли Ґлейзер переносить події фільму у сьогодення Меморіалу та Музею Аушвіц-Біркенау, показуючи нам доглядачів музею (усі жінки), які витирають пил з експонатів та пилососять пусті коридори після закриття. Концетраційний табір, іншими словами, все ще лишається робочим місцем, глибоко вкоріненим у капіталістичному способі виробництва. Не вдаючись у сентиментальність погляду у проєкцію майбутнього, про що стверджують деякі критики, це, можливо, найбільш прикрий уривок з фільму, який нагадує нам, що минулі, сьогоденні та майбутні звірства сучасного світу мають своєю причиною один спільний знаменник.

Глухий кут капіталізму надзвичайного стану свідчить, що немає ніякої прогресивної телеології в історії сучасності, оскільки умови для виникнення варварства регулярно відроджуються. Капіталізм як “соціально необхідна ілюзія” тріщить по всіх швах, але все ще наполегливо йде до своєї меті, використовуючи маніпулювання та абсолютне насилля. У самій сутності цієї стійкої живучості також знаходиться інша вирішальна перевага: постійне переконання фрагментованої та злиденної маси працівників у тому, що особисто вони відповідальні за власну долю. Саме вони повинні взяти усю відповідальність на себе. Також, вони повинні піти на самопожертву шляхом пристосування до мінливих умов ринку, опанування нових навичок, дискваліфікації та перекваліфікації, залишаючись під ідеологічним наглядом ЗМІ та політичного класу. Оскільки більше немає потреби у працемісткому виробництві, капітал успішно демонтував робітничий клас, таким чином піднісши його експлуатацію на новий рівень. Новітні технології усувають дедалі більші обсяги робочої сили, аніж капітал взмозі із вигодою засвоїти, але при цьому вимагаючи від працівників надлюдського рівня гнучкості, швидкості, та цинічного опортунізму — очі бояться, а руки роблять. Усе це підтверджує тезу, що сучасний капіталізм надзвичайного стану має не адміністративний характер. Це проєкт, який покликаний сприяти величезним прибуткам малих еліт, у той час як усі інші за кінцевим рахунком виявляються виключеними із цього механізму. Однак, саме з причини того, що старий пролетаріат продовжує втрачати свою цінність як суб’єкт виробництва доданої вартості та споживання, новим збіднілим верствам населення немає що втрачати. Вони продовжуватимуть становити загрозу, яка потенціально зможе вибухнути будь-якого моменту.

Капітал більше не знає, що робити із мільйонною чисельністю люду, який вже животіє у стані “символічної смерті”, давно не маючи ніякої ролі — навіть у сенсі марксистської “промислової резервної армії” — в епічній поемі капіталу. Чимала кількість майбутніх поколінь опиняться у позиції тих, котрих можна буде назвати “людським надлишком” відносно до сліпої та безжальної динаміки одержання прибутку. Із великою долею вірогідності, вони опиняться замкненими у системі контролю по відношенню до капіталістичної зони інтересу, або навіть гірше. Але, власне, як “непрацездатний та одноразовий надмір” вони являють собою заперечення (та потенційно зняття) системи. Цілком імовірно, соціально-антропологічний горизонт, альтернативного до капіталізму світоустрою, має бути створений ними і для них самих шляхом радикального витіснення.

Notes до оригінальної версії публікації Фабіо Вігі:

1. Theodor Adorno, ‘Late Capitalism or Industrial Society? ’, in Can One Live After Auschwitz? A Philosophical Reader, edited by Rolf Tiedemann (Stanford: Stanford UP, 2003), p. 122.

2. This powerful argument was developed by Italian intellectual (Jew and communist) Franco Fortini in his I cani del Sinai, penned on the occasion of the Six-Day War (1967). The book is available in English translation as The Dogs of Sinai (Kolkata: Seagull Books, 2014).

*** *** ***

Фабіо Вігі є професором критичної теорії та італійської мови у Кардіффському університеті, що у Великій Британії. До його наукових праць входять наступні екземпляри:

Crisi di valore: Lacan, Marx e il crepuscolo della società del lavoro, 2018

States of Crisis and Post-Capitalist Scenarios, 2016

Critical Theory and the Crisis of Contemporary Capitalism, 2015

Critical Theory and Film: Re-thinking Ideology through Film Noir, 2012

On Zizek’s Dialectics: Surplus, Subtraction, Sublimation, 2010

Sexual Difference in European Cinema: the Curse of Enjoyment, 2009

Zizek: Beyond Foucault, 2007

Traumatic Encounters in Italian Film, 2006