Donate
AKRATEIA

Петро Кропоткін і національне питання

Редакция AKRATEIA20/02/24 09:34764
Четвертий конгрес Інтернаціоналу 1869 р. у Базелі
Четвертий конгрес Інтернаціоналу 1869 р. у Базелі

Багато сучасних людей, які називають себе “анархістами”, глибоко ігнорують і нехтують національним питанням і рефлексією над проблемою національно-визвольної боротьби. Головним і утертим аргументом у них слугує посилання на “класиків анархічної теорії”, які нібито не виявляли жодної уваги до проблеми пригноблених націй. У зв’язку з цим стаття російського анархіста Ліпоткіна, в якій він хоч і коротко, але по суті, розповідає про позицію Петра Кропоткіна — найкласичнішого анархічного філософа — вкрай актуальна у контексті просвітницької боротьби проти бездумного спотворення поглядів класиків анархізму у питанні підтримки поневолених націй та їхньої боротьби проти іноземного пригноблення.

Автор: Лазар Ліпоткін
Переклад: Денис Хромий

Лазар Ліпоткін (1891-1959)
Лазар Ліпоткін (1891-1959)

У анархічній літературі національне питанню дуже мало розроблене. Навіть Петро Кропоткін — найкращий анархічний теоретик, який присвятив довгі роки свого життя розробці ідей комуністичного анархізму — приділив дуже мало уваги цьому питанню. За винятком кількох статей з цієї теми, написаних ним у різний час, він у своїх численних творах мало торкається національних проблем. Окремі думки та ідеї Петра Кропоткіна з національного питання можна знайти в деяких його книгах та брошурах, але спеціальної роботи з цього питання Петро Кропоткін не написав.

Кропоткін підходить до вирішення національного питання з точки зору комуністичного анархізму. Він палко вітає прагнення всіх пригноблених народностей, у тому числі найменших, до національного відродження. Він вірить, що кожен крок пригніченої нації, що веде до пробудження її народної самосвідомості, полегшує досягнення істинного міжнародного союзу людей.

Петро Кропоткін розрізняє два поняття національної самосвідомості: «народне» та «панівне». На прикладі з історії російської громадськості він показує як слов’янофіли та народники, виходячи з одних і тих же передумов, у своїй подальшій еволюції дійшли абсолютно протилежних висновків: слов’янофіли, залишаючись людьми панівного класу, створили зі своєї національної віри лише нову опору для самодержавства та православ’я, тим часом народники, злившись з пригнобленими трудящими масами і перейнявшись їхніми поглядами та ідеями, стали виразниками народної самобутності та прагнули внести до міжнародного життя народів ідеали російського общинного селянства. «Націоналізм» слов’янофілів, як прихильників панівного класу, став оплотом реакції та шовінізму, а «націоналізм» народників, як захисників і прибічників звільнення пригніченої селянської маси, був прогресивним чинником у процесі звільнення трудового російського народу.

Петро Кропоткін вірить, що з залученням народних мас пригноблених національностей до сучасної культури, з їхнім свідомим вступом на історичну арену, національний рух серед пригноблених народностей не падає, а навпаки отримує міцнішу опору в масах. Несвідомий націоналізм мас, що виражався раніше у відчуженні від усього нерідного, замінюється тепер свідомим прагненням національного відродження. Це прагнення охоплює сьогодні найширші верстви пригноблених національностей, причому, не тільки буржуазія та інтелігенція охоплені цим прагненням, але значною мірою і трудящі верстви, у тому числі передовий і революційний клас — пролетаріат. Але це єдність національних прагнень трудящих мас і буржуазного класу ілюзорна: прагнучи начебто до однієї й тієї ж мети — до національного визволення — пролетаріат і буржуазія пригноблених національностей розуміють її зовсім по-різному. Буржуазія прагне лише національного відродження, у той час як пролетаріат прагне національного та соціально-визвольного руху, правильно вважаючи, що відродження будь-якої національності настане лише після її соціального звільнення. Ця відмінність у розумінні ідеї національного визволення має для Кропоткіна та його ставлення до національного питання вирішальне значення.

У чому полягає головне значення національного питання? Згідно з поглядами Петра Кропоткіна, головне значення національного питання полягає у його корінному, соціальному вирішенні, бо національне питання не може бути вирішене пригнобленими національностями поза їхнім соціальним звільненням. Суть національного питання тепер, коли він із питання місцевого та внутрішньодержавного перетворився на питання міжнародного і навіть світового значення, полягає саме у боротьбі народних пригноблених мас і залежних підневільних національностей проти національної експлуатації та політичного поневолення цих національностей з боку панівної буржуазії. Зрозуміло, що йдеться тут не про те, що буржуазія однієї національності побиває або може побити в суперницькій боротьбі чи імперіалістичній війні буржуазію іншої національності, а про те, що пануюча буржуазія пригнічує трудящі маси, а пригнічуючи та експлуатуючи ці маси, вона цим штовхає їх у боротьбу з імперіалізмом і робить їх союзниками соціальної пролетарської боротьби. Основний пункт національного питання, отже, становить частину загальнонародного визвольного руху та остаточне вирішення цього питання пов’язано із соціальною перемогою трудового народу.

Це твердження Петра Кропоткіна — історична істина. Відомо, що багато рекрутів у революційну армію постачали передові елементи пригноблених національностей: поляки, євреї, латиші, вірмени, грузини. Відомо також, що вся русифікаторська політика царського уряду не привела до мети: їй не вдалося прищепити російське національне почуття і казенний патріотизм пригнобленим народам. Навпаки, ця політика пробудила в них найзапеклішу ворожнечу до русифікаторів і змусила їх ще більш запекло боротися за збереження своєї національності. У тих, хто зберіг прагнення до національної та політичної незалежності, як, наприклад., поляки, почуття ненависті, яке колись заснуло, прокидалося з новою силою. Це саме почуття зароджувалося і серед тих народів, що хотіли зберегти колишню свободу в хоча б обмеженому вигляді. У всіх пригноблених національностей завжди було сильно розвинене почуття симпатії до всякого роду опозиції «своєї» держави, і в них, при цьому, можна було помітити особливу симпатію до тих революційних партій, які вимагали заміни сучасної насильницької централізації держави вільним, добровільним союзом і федерацією національностей.

«Дело труда» (випуск за квітень-травень 1932), с. 13–15
1 / 3

Нині, після світової війни і революцій у Європі, дедалі більше і більше виявляється прагнення підкорених національностей і так званих національних меншин до самостійного, автономного життя. Велика російська революція 1917 року проголосила принцип федерації національностей і дала пригнобленим народностям право на самовизначення.

До децентралізації держав і федерації національностей нас ведуть сучасні події. Зрозуміло, що це не є кінцевим ідеалом, далі якого пригноблене людство не піде, але це не суперечить основним ідеям анархічного вчення про автономне і федеративне життя народів, а, навпаки, перебуває в повній гармонії з головними принципами анархізму. І в цьому відношенні треба сподіватися, що повне вирішення національного питання здійсниться не без впливу анархічних ідей Петра Кропоткіна.

Джерело: «Дело труда» (випуск за квітень-травень 1932), с. 13–15.

Читайте у журналі

Надя Бадауи
ζῷοДраківка
Quinchenzzo Delmoro
+1
Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About