Традиція деконструкції працює з першоджерелами через читання їхніх фігуративних підстановок. Чому ж у психоаналізі деконструкція працює задля викриття автора, а не для прочитання тексту? На якому принципі ототожнюється теоретична робота і клінічна практика? І якою логічною ланкою виводиться висновок, що ефективність теорії скасовується її розщепленням?
Що означають терміни "переливи" та "інше"? І чому щось має спрацьовувати, коли не пояснено, як це працює? Через перформативну віру?
