Я напевне уже б вмерла, тільки дзвіночки,

залізні дзвіночки примундштучені до

живота і коливаються під ритм проти вітру.

Очі б випалило, а потім вирізало до коренів

сонце слідуючи під тонку шкіру циркулем.

Зняла б пилюку із куска паперу, залізла б

губами в легеневу плівку, там де вона

простелилась дірявими вихлопними матеріями.

З шафи витягла б вінтажні плаття тої,

середнього росту, безсловесну кіноплівку,

розмочену вистояною сечею, брудними

пальцями міряючи, на спину взуваючи,

зашнуровуючи галонами кольорового пива

розлитого на стегна. Ці стіни такі

вітражні, здається що зіскребу їх нігтями,

пройду крізь них. Куди? В келії воєнкомату,

де міряють сантиметром органи, в амбулаторії,

в кімнати, де здають на прокат кров,

заливають у колби і до схочу в жолобах плавають.

Так рухається рот, так рухають губи

від краю до вени, що розходиться, в саду

земних насолод, за стежками в нікуди,

в горло, у вухо, чи в ніс, чи в розколоті навпіл

груди. Паралельно, декілька версій, в різних шлунках,

різних риб маневрують між Сциллою та Харибдою

поліграфічних, розлитих фарб. Я, напевне,

вимазалась ними ціла, навмисне натерлась

цим кремом. Ти приходиш тоді, коли сплю,

випускаєш з орбіт сіру юшку з очей на шкіру.

Ти приходиш з зашитим ротом, який

на перебій видає одну за одною фрази,

і чорний твій слід тягне за собою,

пусті, нічні автостради, тягне,

як дим, що входить у мене

повністю, який дістається

до віддалених, поза межею досяжності

атомів, тягне червоними вагінальними

узорами, зорами, зграями птахів,

кинулись з ячмінних смуг, залітають

у рот, сідають на гнізда кутніх зубів,

у віча пустих криниць, якби не ти.