Брате мій, чи поховали твої кістки з усіма почестями,

чи захоронили їх так глибоко, що не зможуть дістались

до них пустельні собаки, які заблукали супроводжуючи

її до безпечного місця, адже нема для неї такого клаптя

землі, усюди, де б не пішла вона, за нею слідуватимуть

ті трикляті собаки. Брате мій, чи пішли з тобою під землю

усі чоловіки, яких встиг ти наплодити, а з ними вагітні жінки?

Я ж бо не знаю твого імені, не взиваю твого імені, я ж бо вчепився

за гачкувату спину старої жінки. Які б сніги не скували гору,

вона завжди через неї переправиться. Хуткіше на санях

не запряжених з низу до гори, насміхаючись наді мною.

Я тримав поблизу столу вбраного свічку, я не міг заснути

у її домі лежачи на підлозі, завжди здавалось що от-от

її кістляві руки затиснуть мене і притулять до холодних,

обвислих грудей, серце уже не б’ється, але бачу як виходить

вона, і стукають важкі двері, обертається і прямує догори

у місто, у нічній сорочці, на якій присохла сеча і випорожнення.

Її важкі кроки не дозволяють за нею довго слідувати, впавши

у петлю голки не в змозі крізь неї вийти, яким би малим

не благав себе стати. Ріжте мене та їжте, але робіть це обережно,

щоби зміг вийти заново неушкодженим, щоби не корчився

від болю, і вам не довелось ліпити мене заново.

Похований так глибоко, що не чую твого голосу, ніч сидить

поруч моїх ніг та перебирає у руках кості, не пропонує зіграти

з нею, я все чекаю, поки вона їх нарешті викине, але цей час

ще не настав, боюся, що він наступить тоді, коли змій випустить

свій хвіст з пащі і води почнуть давити на мою домовину,

та я їх не впущу, не впущу у свій дім зубожілого нічного

перехожого, адже він сам винен у своїй нерозумності.

Зітни йому голову, що розплилась у посмішці, коли проходитимеш

повз його золоті сади. Його сміх — єдине, що залишилось живого

там, де мертва земля, вихолощена та вирвана назовні тими,

хто заганяв своїх у вузькі камери, де ті корчились всього декілька

хвилин, а лиш тоді падали замертво. Чистота вимагає прибирання,

видирання зубів та волосся, що швидко забруднюється.

Я розкажу тобі, як убивав, того не бажаючи, як різав на собі шкіру,

намагаючись зняти із себе її аби не збожеволіти. Я розкажу тобі,

розкажу, блюватиму тобі під ноги одну і ту ж саму історію аби

не збожеволіти, аби носити її все ближче торкаючись губами

тієї землі, об неї витертись. Витри мій рот із крові, бо їла

м'ясо в день, коли їсти його жінкам заборонено. Офіри скапують

на підлогу воском, тримаю обома руками її лице, спека і зрізані

квіти пахнуть гнилою солодкістю. Розлили по куткам оцет, майже

випарувався. Схилили додолу в хустки замотані головки капустяні,

я стрибаю у конюшину, стрибаю кілька метрів вниз зацвілого глоду.

Вилазить з яйця сонце, бо має причину, бо повинно змертвляти.

І руки його дерев’яні, зодягнені у дрантя, адже не він тут присутній,

йому справили похорони і розмістили частини його тіла на різних

землях. Навіть якби позбирав він їх докупи, то носив би у спеціальному

футлярі, поки б не з’їли їх голодні звірі, тоді в людському образі

повстав би, і йшов би слідом за траурною процесією. Йшов би

як той, чий сміх вважається неприйнятним упродовж цієї події.

Містом возять покійника, сонно пересуваються мухи у висохлому

кобилячому черепі. Містом возять покійника. Піт і молитви б’ють

на бруківку гнилими зубами у цибулевий суп, на її молочні руки,

коли та схиляється щоби налити свіжого молока, піднесла до вибритих

щік у чаші липкі від вина за євхаристією.

…………………………………………………………………………………

Вода — важка, вода — волога, розкриває рани землі і у них проникає,

в ній переправляють до народження після смерті.

Вода Рейну — не така бистротечна і на її берегах

відчутний схлип, ковтаючий лемент. Холоне, не в змозі

стояти, провалишся до дна висмоктуючого темного болота.

Там завжди присутня ніч, коли ти зачерпуєш до вух

густої нафти. Води Рейну переносять у собі дерев’яні оселі, споруджені

для одного мешканця. Зруби сковані річною глиною.

Їх поскладано один на одного щоби батько чув свого сина,

а син — тих прабатьків, що завжди наступав на них і мив високі пороги,

відтирав їх від свого сліду, схиливши голову. Чи зустрів їх велет?

Здавалось його діти сповна помстились за його пустощі.

Убили його через смерть їхньої матері, той з нетерпінням

виривав їх з її живота. Так заструменіли ріки

її волоссям, ним закрив своє лице Пан у післяобідній

сон. Вона більше не зможе вийти із цих вод і мчатимуть

її змінні течії, перевозитимуть на собі черепахи, дивуватимуть

людей розкриваючи її внутрішності не перед кожним, хто обрав

собі смерть у воді. Там на краю річки завжди з’являються пусті

човни та здаються такими важкими, що ледь не тонуть

під своєю вагою, ніби були вщерть наповнені, занурені під борти ледь заходить

повітря. І сісти у них що аж рота покривило від холодного й липкого поцілунку

розпашіли щоки під важким диханням, розв’язались вузли, що тримали

корпуси. І тріщать твої в’язи, трясеться м'ясо на вертелі. Не надійний

охоронець твій анус, для біди до тебе причеплений, він не в силах

прогнати цікавих до твоєї їжі. Ти збирала квітки із голів, сипались

локони по воді, загубила золотий гребінь на березі, розсипались

у стоячій воді, що прогнила ще до твого народження.

Мамо, коли ти мене зродила, то не співали сови,

то він гострив ножі, і клявся, що один за одним

приставлятиме до твоєї білої шиї. Хіба ти злякалась,

розпеленала собі ноги та пішла мокрою травою босоніж.

Скільки дітей ще я у тобі з’їла, розрізаючи їх тіла, смажачи їх жир.

Тобі не холодно? Так і не дібралась до їх сердець

і не вирізала. Смуток вилився на стежки батька,

який з тих часів повинен бути відсутнім. Я ношу

для нього свіжих орлів, так він набув кращого зору,

так він більше не зможе тебе побачити.

Ти даруєш своїх дітей своїм братам. Ось вони

тобою ж не будуть впізнані. На перехресті зустріли свого

справжнього батька, який виявився їм до смаку.

Тлін пуповини насправді нічого не зв’язує, навіть

якщо ти встигла закопати його під грушею.

До міста прибули всі, хто мав можливість коли-небудь

там мешкати. З глибоких нір, полишаючи

зблідлих мертвяків повилазила вся комашня вітати

малу дитину, новоприбулого. Вони роздивлялись його

з притаманною для рідкісних моментів цікавістю.

Кожен обрав свій шлях для миттєвого запам’ятовування.

Хтось лічив відстані певних частин тіла і множив

приводячи у різновікові пропорції. Хтось притуляв носа,

намагаючись вловити первісний запах.

Господар з небувалою радістю рахував своїх гостей і з

небаченою тривогою, очікував того, хто завжди не прийде.

адже усі його гості зобов’язались не чинити насильства

супроти нового мешканця. Крадеться його страх за ним

навпочіпки. Чи достатньо принесено дарів. Все, що кинуте йому

під ноги виблискувало самоцвітами, та коли той заснув, проходив

білосніжні палати вистелені до стелі лайном.

І кожна кімната вирізнялась все багатшим убранством, і кожен його ворог

з особливою щедрістю обдаровував його проклятою часткою свого багатства,

ознаменуючи прихід нового часу. Не вирватись з нього,

так би хотів закричати, перерізати горло малому регенту. Він тримав його

на руках і підносив до неба. Він носить печать

своєї матері, ознаку їх тимчасового з’єднання у плазмі гарячої крові.

Змиває брудну з її ніг, коли прийде убивши батька.

Голомоза у домі свого батька, карлиця, приймає за

визначеним розкладом. Для неї облаштували кімнату

зовсім крихітними меблями. Крихітними пальчиками

вимиває їх голови, крихітними руками зістригає його локони,

що він потім у безсилій агонії дозволяє

себе зв’язати трійці посіпак ледь виставивши ногу

за двері. Росте трава, виростає за день

до людського росту. У ній не чути кличу,

бойового кличу. Але ж він обіцяв, але ж він зібрав

усе плем’я для зарані спланованої війни.

Для цієї війни вони довго шили костюми і вчились

штрикати гострі палиці туди, де плоть — найбільш піддатлива.

Так кілька десятків із них відійшли,

їх сплавили вниз за руслом і стежили щоби шлях

їх не зазнав перешкод, бо йшли вони воїнами.

Він не знав, що піднести у дарунок своєму другу

аж поки не побачив шовкову хустку на жінці.

Пальці на її ногах зрослися за первинним планом,

тому її ходьба здавалась качиною. Йшов такий радий,

що при цьому підстрибував, підстрибував до стелі

разом з сином, для них це було єдиною

можливістю виключити з їх компанії

хижу жінку з гострими рисами лиця під скальпом

немовляти. Завернута в оксамити, додає порох до складу

напою, що спочиває на ранок

при одному оці, яке може свідчити. Її будинок

збудований на краю постелі пані. Вона поставлена

тут щоби охороняти, але ж не свідчити. Білявий

з блідою шкірою хотів би здерти з плеча шовкову

хустку щоби услужити другу ще не знає, що плечі

її покриті віспою, і друг його торкається до них губами

вночі, коли прокидається від диких криків, коли пожежа

спалює його кінцівки, спалює кожну окремо, по частинах, але

ніколи — цілого. Ти доплив до воріт, що перед тобою не відчиняться.

Де взялося це немовля, чешуть дзьобом пір’я ворони.

Його принесла вода після смерті матері. Ковтнула стеблину

разом з чистою водою, ковтнула і відчула, як почала набрякати

зсередини. Бігла вздовж берега, і не могла зупинитись.

лізла на вістря і висіла вниз скубучи зубами мандрагору у домі,

її чоловіка. На їхньому ложі шепотіла, скреготіла

замовляння, бо була наповнена, бо була повна, переливалась назовні

спермою. Пластини із золота покривають ще декілька разів,

декілька шарів різними металами. Овечий бурдюк

не здатен тримати у собі, тому він кричить, рветься

і падає на папір стигла кров з вишень,

Її плоть така ж тонка, нагадує листкову шкарлупу.

Шелестить віднесена вітром в казан разом з лавровим

листом на обід мандрівнику, який ліг перепочити.

За ним ідуть, майже у крок, батьки з’їдених ним

дітей, який той брався охороняти. Червоним залитий

захід сонця, впали сливи. Він віднайшов дерева у

саду брата ведмедя, який не дозволить себе їсти людям,

адже є тим, хто просить до танцю, коли ті заблукають

у лісі. Найвправніших обдаровує та відпускає живими,

а тих, хто потрапляють йому до лап, тим уже

не вибратись. Моя люба, полежи у мене на плечі,

ти зовсім не можеш говорити, якже глибоко повідрізували

тобі язики, волочиш своє тіло у пустелі. Хто сховав тебе

там? Я пам’ятаю, як витирав твої коси від вина.

Але ж підкосились її ноги і впала перед

вівтарем, і молила прощення, заточила себе на довге життя.

Я покликав чорну тінь. Я кричав до неї, розмовляв до неї,

але ж та була непорушна. Коли нарешті насмілився підійти

ближче, то побачив замість неї сірий обрубок липи.

Кидає йому шматок м’яса, той носить його при собі,

запихаючи в одяг у їх присутності. Бавиться ним ніби не

знає як з ним вчинити, ніби геть спантеличений,

у кам’яному залі, куди привіз його цей чоловік, що є

його дядьком. Він убив його батька заманивши на полюванні

у тінисті хащі. Тепер малий кидається до ніг його гостей і

вдає дурника. Потішає їх у час зимовий, за північ,

сховавшись за напівмертвим охоронцем біля спалень прибулого

короля. Господиня розкинула ножі у покоях і встромляє їх

у курей промовляючи, як легко дістатись до кімнат твого

володаря, яка тонка його шия, як вистукує його серце у грудях,

який міцний сон у того, хто повернувся із поля бою. Нашіптує

у вуха господарю, паперові, віслячі, б’ються, стискаються

докупи, коли така бажана вість тече потом загнаної тварини.

Собакам дістанеться тільки цей піт, з такою умовою

пускаються у погоню. Чи був я спочатку, чи був я

єдиним, коли прийшов, то світило у мене сонце, розпластався

на камені у позі мученика і не смів сказати нічого.

Вони витягли цей обряд на острові з жінок,

коли освоїли досконало, то вирішили убити

найстарших представниць клану і муштрувати своїх

хлопчиків у спеціальних халупах, щоби ті проходили

крізь вістря костюмованої смерті. Подих розірветься на двоє,

подих відійде недоторканний. Я гладжу зачищеними від скалок

палками мертвих, а їх кількість продовжує зростати, не розумію

причин моїх дій, не знаю чому залишена на одинці

з твоїм голим тілом, з пластмасовим, я б воліла втекти,

кинутись з вікна, сховатись за повний холодильник, що називаю

своїм іменем, мої стопи — тільки пару сантиметрів, продовжую

бігти, називати і вітатись до кожної частини меблів.

Мене підіймають і ставлять, здається, на шафу,

притискають до стегон холодну праску. Спи, мій білий

світе, спіть, лона рожевого кольору. Присмалене волосся на 

лобку. Стою на лаві і пищать мої вуха, і очі голодні

жеруть людей, так від них слизько, бо випали на килими

поверх соснової підлоги сльози благодаті разом з очними

яблуками, так ніби потім, як ми звідси вийдемо уже не буде, ніби

тільки зараз має значення. Я і без того погано бачу

і благаю когось з потемнілим лицем на іконостасі

подарувати мені такі ж сині очі, як у моєї матері.

Годинник пробив шосту, майже зійшов сніг.

вартовий чекав на зміну, бачив імпровізований морський

берег порослий низькими травами, серед яких бовванів

старий лавр, продовжував плодоносити. Вартовий — заточений,

очікував свого звільнення, його очі виблискували,

коли видивлялись у морській далі кораблі, та вони

все минали пустий берег. Його суть поступово

відмирала, сокира час від часу пестила цю шкіру.

Волосся перев’язане хустками тільки спереду

здавалось сірим, допоки дурник не завершив гру у

шахи та вмився, злетіли хустини, які приховували

золоте волосся. Його руки міцно тримали зброю.

І піднеслись з-під землі йому на підмогу впалі воїни.

позлітались чорні ворони на розпатрані тіла, вискубувати

серця, щоби зготувати своєму господарю живильного напою.

Час подолав багато циклів, поле бою спустошене,

його земля мертва і не народить жодної стеблини,

не випустить зі своїх надр заблукалих,

малих дітей. Їх відкриті роти запечатані у міському

склі віконному, неначе придавлені непереносимим звуком,

так і завмерли, скупчились і видають з себе

Я крики, під чорними саркофагами, кидайте тінь

більшу за себе. Кидайте і заливайте між ними

проміжки гарячим свинцем, щоби стали від будівель

невід’ємними. Рот навічно залишиться чорним виходом.

Сходи вималювані сірою фарбою здавались тхнули нею завжди,

навічно залишились навіть після пожежі. Єдине, що залишилось,

це, напевне, тільки й ці сходи. Видряпуєшся аж до гори, сісти

намагаєшся вище сусіда. Наче зліплені докупи тільки тут,

бо вимагала цього мить, та незручність такого тимчасового сидіння

давала знати болем у спині. Вони ніколи не намагались

стати ближче, адже така можливість виключалась з загального

плану. Здираєш нігтями цю фарбу, що поступово зуби набувають

такого ж відтінку. Йдеш і пускаються за тобою вітри із квітів, які

мав необережність зірвати. От білим папером застелене пусте озеро,

пересохло, і почало заростати вербами, якийсь чоловік намагається

здолати його з запеленою свічкою, та все марно, доводиться

назад, на протилежний берег, вертатись, бо гасне свічка від

теплоти його дихання, від іскр, які падають з розплющених очей,

тих, хто не встиг втекти і завмер у камені під вогняним градом,

розкриті святі писання у них на колінах. Читай їх, словом нанизані

………………………………………………………………………….

Чад сірить стіну. Візьме, вчепить пальцями за дрібне полотно

збитої, високої конструкції і втече. Бач, уже за рогом, не видно.

Повернеться обов’язково знімаючи з лиця все нову і нову міну,

кидає під ніс, що задимленим здається коридор, який відділяє

нас. Повернеться для забави і для такого дзвінкого сміху,

зістрибує зі сходинок. Спостерігаємо за небом поцяткованим

літальними апаратами. Без назв, а хіба називали

тих правителів, які так часто змінювались, встигали

тільки доліпити їм лиця під короною з зірками,

тільки ж лиця будуть змінюватись, залишаючи під собою

атлетичні статури. Мої подорожі призначені для смерті.

Убив матір. Вона тепер відсутня, і хто б не казав, які зримі

ті, хто замотують горло та все міцніше, та все вправніше.

Мати лиса безпорадного, він навіть не здатен триматись

на ногах, але все ж домальовує собі слонячі ходулі

щоби стати вище, щоби стати на весь ріст, затиснути шию

лебедю. Ллється, ллється його пісня у плинні речі. Ось, бачиш,

як розбухла клепсидра стікає зі столу, а він сам ледь не 

плавиться, змочує землю собою. Матір лиса він поховав,

як належне у виритій норі. Я не дивлюся у неї, бо очі поросли

травою та мохом, бо впала, роз’їдає, роса на дерево. Кинь жменю

землі за мною, кинь мені хліба, я ж відкуплюсь, виплавила

жменю монет спеціально для цього випадку. Він перестав

помічати напівкислий, її вранішній піт, коли ховає шматок

паперу під подушку, перестав помічати полотно над головою,

і вдаряється кожного разу об двері. Не відчиняй, а то зайде,

і у домі зчиниться ґвалт. Там ведуть жваві розмови, говорять про,

того, хто як, про того, хто де. Я бачу як їм очі надулись,

набрякли, набрались гноєм, що от-от вибухнуть, і витече

звідти лава. Чи не забрудняться такі чисті сорочки, які з усією

обережністю накрохмалені й випрасувані

до цього виходу потрібно було заздалегідь готуватись. Ні,

мовчиш. На чому він грав? Здається на лірі. Та так

майстерно. Існувала істинна причина

пожежі, що так і не дісталась до нижніх ярусів, у тебе

там помер друг. Невже не встиг врятуватись? Та ні,

ось він іде. Ви обоє покинули попелище у пошуках

пригод, ступили за межі міста. Більше не буде

закритих келій, які від гарячих факелів багровіють.

Ви встигли прийти якраз вчасно, адже господарі

заміського палацу уже встигли відправити у подорож

дітей, а самі наклали на себе руки. Безлюдно, навіть не чути

свисту вітру з пустелі та визгу служниці, тож вашим утіхам

завадить тільки неприсутність. У неї була сестра. Не знаю,

яке призначення виконувала, але ж точно була якась

безхребетна істота. Позбавити когось життя видається

надлишковим завданням, недолугим кроком. З нього так голосно

сміються, бо він не зміг виконати те єдине, на що був спроможний.

Як опустіло враз, позбавило себе часткових органів його тіло.

Якщо ти прямуєш, значення твоєму шляху надає лише

наявність ще одної прямої, в іншому випадку, я розкрию

печерні, круглі двері, я скребтиму їх, щоби ті набули потрібної

форми та розміру, щоби закотити всередину велетенський камінь.

Сонце малює цей камінь, тінь тримаєш всередині, дре криком,

дре мертвими птахами, які повернулись без гілок, сніг на вершинах.

Напрямлений всередину отвору, переливається різними кольорами.

Якщо впаде, зігни голову, щоби можна було дістатись злого ока

твого. Руки затерпають, не відчуваю часами, коли мелю

пісок, зібрала, таки зібрала досить, кожен утрачений гранул

прилип до ніг. Він сказав, що уже давно боїться білого пуделя,

і тому не виходить надвір, а тільки з матір’ю. Ти пам’ятаєш,

цей папуга обожнював плащ, коли спостерігав його

поблизу, то хапався за поділ дзьобом, улюблений папуга

цього художника, хоча я не зовсім певна, ще один такий,

такого ж штибу був улюбленцем якогось письменника.

Їх настільки багато, і уже не відрізниш їх пір’я. Вона вичесувала

волосся, я ціла увігнута в неї. Її руки споруджують мені

додаткові органи чутливості, вони витворюють та віднаходять

з цією метою розкидані повсібіч камені сакрального.

Двоє старих людей викидали їх з кишень з таким запалом,

що не був притаманний їх віку. Він виходить надвір тільки

у супроводі матері. Обіцяне нею ніщо, але він все ж жадає її

ніжних дотиків. Поспішають. Кидаються до кожного перехожого

ця вулиця, де волять на повідку собак люди з брудними лицями,

від яких тхне сильніше, ніж від їх собак. Їх досить багато.

Не запитаєш, бо не знають навіть того, де знаходять.

Він розбиває горло пляшки, розливає їм за спини гарячий напій,

і ті слідують за своїми собаками, обліпили собою вузьку алею.

Та ж не підійду, та ж не спитаю, чому ж ти від мене цього

очікуєш. Ти думала, що замовчить, була уже готова,

але ні, знову дивиться напіввідкритим, набряклим

оком. Їм напевне парко, хто ж одягає так

багато на себе одягу, а хіба на тобі менше? Я знаю, куди

вони йдуть. Кожного вечора у той самий час хтось

завжди стрибає із вежі. Вони всі ідуть щоби засвідчити

стрибок, чи засвідчити смерть, хіба це настільки

важливо свідчити про щось, що залишилось незрозумілим.

Якби ж дістав дна, того самого дна, де топчуть

у багнюці ноги, думаючи, що давлять своєю вагою

виноградні грона, якби дістався того дна, то би скував

твої рухи саван, і слова б не зірвались, не котились виноградинами

з розрізаних грудей жінки, яка прагне стати чоловіком.

Що за безглуздя, що змушує її чинити смерть

своїм ненародженим дітям? Чи приходить кожного разу

новий стрибун, чи він залишається єдиним, хто

опанував мистецтво вмирати прилюдно. Якже це так,

різати за ним асфальт, виливати заново у форми глиняних

чоловічків випечених у печі. Скільки разів, скільки партій

засувати у розколене жерло щоб випекти саме таких жовтих,

не перепечених чорних, недопечених білих, блідих, а саме –

жовтих? Тримають кожні завжди окремо. І гримлять своїми

інструментами витворюючи ілюзію, що їх багато, що

всі вони — єдині, і тільки так здатні витворити неперевершений

гул. Та насправді, зітри їх кілька, і бриньчатимуть,

зітри ще декілька, поки не залишиться один. Невже

кинеться у паніці спалювати океан? Відставить убік

свій інструмент, знайде відображення іншого. До іншого

линутиме до того часу стане неповоротким і згасне.

А той, все ж продовжує кидатись вниз. Ми наповнені

молоком на сході. Ми — занадто великі щоби йти, щоби

себе значити. Відрубаєш палець, і на його місці

виросте інший, але не з людьми. Висохли, хаотично

розсипали крапки, хаотично проводять під ними пряму.

Він висить, та де ж — він. Висить одяг.

Йдуть дорогою всіяною попелом, чи просто стоять у довжелезній черзі.

Якась жінка шепоче на вухо іншій, не розібрати що,

але після цього на вустах її проступає посмішка, і те, що

двір цей повен голодних та спраглих, на морозі, вийшли, чи

то краще сказати, виповзли з лігв нагрітих гасовими

лампами, закриваючи своє лице аби не випасти назовні,

адже випадають. Закрились ковдрами, які кишать блощицями,

червоні набряки не помічаю, вмовляючи себе призвичаїтись

до того щоб не знати про те, про що знати потрібно. Який

слабкий голос, здається порветься, вона випускає його теплим

подихом, досі ще теплим подихом. Щось посередині, перепона

дитячого плачу. Сьогодні на сніданок нас пригощали…

Не пам’ятаю, бо вирізував дуже акуратно букви, у цьому суть

моєї роботи, це кажу, коли мене запитують. Ми обвисли, вхопились

міцно за лоно нашої спільної матері. Вона залізом схлипувала

важко на нас. Серед нас є той, хто знає найбільше слів, які позначають

дію. Раніше він роздавав їх, коли затирались зв’язки і ми

не могли виконувати ту саму дію постійно. За межами дому ніхто

не живе. Я спостерігав страту усіх причетних. Ми бачили як убивають

великого птаха, а той розкинув крила на воду, випускав із себе

мертвих голубок. Перейти воду можна лише у безкінечності,

бо ти уже її перейшов, ти на іншому боці. Раз за разом

скубеш собі волосся, як скубеш гусок перед Різдвом. Твій плач

витягує з рота рибні гачки не врятованих жінок, утрачених жінок

твоїх, завжди зрадять. Іди слідом за змученими

тілами тварин. Ти ж це вчинив, ти ж провернув послідовні

дії. У тобі смерть розростається відколи розстебнуті очі канули

у темну воду. Засни. Матір викупає, та яка залишила

і пірнула у льодяне озеро. Засни. Весна прийме босі ноги,

прийме знаки різьблені на підлозі. Ніде, але я б так хотіла щоб було

місце мого існування, я б так хотіла схоронитись із зрубами дерев,

які розпускають квітуче гілля у голові. Я весь зроблений з дерева,

втікаю до берега поки не зловив мене той, хто линув до мене

і шепотів наздоганяючи, як дорожить мною, втрачаючи по собі

шмат за шматом, на корм людям. Нас не було, нам не залишилось чогось

пам’ятати, коли возвели ці високі мури, ці прекрасні палаци,

де один рівний поміж всіма. Надувається шкіра, дрижить.

вже за темна жінка, здавалась ще зовсім молодою

займає місце утопленої. Чутно як пересуваються мисливці,

як скрипить сніг під їх чоботами, зранку годовані їх собаки.

Вона лягає на кам’яний виступ щоби місячні промені

мали змогу до неї дістатись. Безвірні, лякливі злилися із сонцем

в час завершення того світу. Бліда рухливість, та у ній

нема страху. Чую досить чітко, як каже одна жінка

іншій стоячи у черзі на розбитій площі, як запитує,

впізнає її, чи здатна вона описати, як собаки

догризають кістки її сина. Посміхається і відповідає,

що — звісно, випльовує на землю згусток засохлої крові. Хтось

кидається до нього і злизує, обтирає собі язиком руки, не тямить,

поки не відтягнуть його назад з пустими очима, вибитими,

як скло у віконницях. Бо випали. Коридор розмиває

відчинені на всі боки двері та вікна, та не вийти,

бо та герметично відчинене все, що майже не дихаю,

зберігаю на довше повітря. Вона зрубана падає на

коліна, тут не пасує розмовляти з собою, коли б’ються

об стелю голови. Тут не пасує розмовляти до себе, кликати

тінь, яка не має потреби себе створити, повисли шиї квітів.

Добре вгодовані пацюки перетинають дорогу, їх колонії у центрі

такі густі, не зважають на мене, долають кілька

метрів пересохлого шляху, в горлі пищить, непереносимість

сирості гумових рук, які звисають над травою. Тіло лялькове,

неначе витрусили з нею все життя, а вона сама продовжує

висіти на петельці кожуха. Нас впізнають, якщо потрапимо

на очі, як тільки виліземо зі свого кута. Якщо відкриємо свої

лиця, зморені лиця. Нас вигрібають звідти разом із золою,

нас виплюнуть звідти і роздивлятимуться безкінечно

натерті пальці слиною. Найважче плисти на мілині,

або ж зовсім без води. Заклич свого друга, того, хто найняв

тебе сидіти тут поруч мене і чистити свої черевики.

Але ж ти нікуди не виходиш від тоді, як тут з’явився

коли взагалі ти тут з’явився? Не пам’ятаю. Чому ти вирішив,

що це я тебе стережу, що ти прийшов сюди першим?

А що як це був я? Ні, це виключено. Такого не може

бути. Чи є взагалі третій? Звісно, що є. хтось же доглядає

за цим малим ліфтом. Чому ти не вийдеш надвір,

адже уже навіть блистять твої черевики. Навіщо

старанно їх чистиш? Захочу і вийду, от побачиш,

захочу і вийду. Не вийдеш. Ні, вийду, от побачиш,

що вийду. Океан позбавив дихання, коливаємось тепер,

переміщаючи вагу зі стопи на стопу. Відкриває рот,

а він переповнений перлинами, що аж сиплються, стукають

на склі під ногами, пекучими рясами скувало ноги, витирають

відлогу від шматків хліба змішаного з вином. Вона — дитя

твоє, витягує із шафи свої старечі руки. Думала, що трапиться

краща нагода, але певно більше такої не випаде.

Чи ти знала мене, приймала з губ у губи. Бачиш,

як вони сидять, приймають один одного з губ у губи.

Теж значить це дерево, під яким вони сидять,

адже після них його не буде. Чи знали ти мене так?

Ось тримай, візьми мішок з гримучими кістками

мого батька. Я не встигла перейняти когось, перенести.

Ні, у ньому — ягня, у ньому завжди ягня, ти ж помітила, як

спалахнув кущ, як викрикнула земля, як піднялись

води. Він не може ковтати словом, і якби не просила жінка,

той мовчить. Тремтить із середини, чуєш? Ось його

розмова, тримає напрям до верху. Тримає за руку

своїх дітей, бо знають, що не можна обертатись.

У тому місті, де тебе не впізнають відгодовують

тіні, яких не можливо позбутись. Годують, поки ті,

не розбухають, не набирають достатньої ваги, щоби

замістити собою живих. Не бачу, уже зовсім світло.

Котіть бочки вина до залу, повернулась ображена дочка,

котіть, бо нема чим заливати кров її помсти.

Мабуть завершення можливе тоді, коли у цьому залі

нікого не мине така доля. Недоїдки гниють разом із

розваленою плоттю. Це місце не згорить, згорять очі дикого

вовка, який вистрибнув із себе. Не посміє взяти нічого

зі столу. Білі сорочки прядуть, білі сорочки прядуть і ховають

у скрині. Ближче до ночі, коли не побачить сусід, коли не 

прийде дізнатись, що ж ти у нього крадеш. Уже встигли продати.

Пан тримає мої руки, Пан відтинає мої руки, це ж не — я,

мені не зашкодить. Лізуть мокрі павуки під губи,

розбивають золоті камінці, Пан запитує мене, де я

їх взяла, мій Пан запитує, чому ними вимазані руки.

А я сидів на бенкеті схрестивши ноги, а я плював

у їхнє вино, і торкався їхніх жінок. Та чи їх? Не відшукав

ніяких ознак на їх тілах, навіть свідчень. Тягнуться

до мене білими руками, їх висікла стара для обряду.

Починає колоти своїми зубами, починає оживляти. Ні,

видурює, витягують його із води. Ще зовсім рано, сонце

недавно зійшло, а у чоловіка із зів’ялою шкірою, у того,

хто вбив сусіда причесана голова і наглянсовані черевики

ще є час скупатись у ванні, вище над стічною канавою,

у розкинених агах жінки з пацюками.

Побрязкують монети у дірявому ситі хлопчика від лавки

до лавки покірно схиливши голову, притуляє до плечей,

ось-ось наблизиться до тебе, якщо не встигнеш піти

раніше. Мило розтануло у кишені, таке ж еластичне,

як глина. Вона просила трояндове. Скільки років повинно

було виповнитись вашому хлопчику? Жваво складає у дерев’яний

ящик усіх своїх дітей, але й досі боїться заходити у великі

ванни, очікує на прихід того, хто принесе йому одяг більшого

розміру. Вештається. Ноги мої зовсім стерлись, проходили

день у день це місто, але так і не знайшли того, кого шукали.

Мило розтануло. Він підіймає над собою вагу позолоти

храму, затхлість повітря, за яким нема знання. Вони всі

прийшли за знаннями, а вже завтра на перших

шпальтах з’являться повідомлення про ці знання, які ті,

недолуго зіскребли з лиць своїх старших родичів. Вже

завтра, щоб не проклясти того, хто дарував ці

безцінні знання. Черга за ними сформувалась ще за місяць.

Він підіймає досить важкі повіки, щоби не обсипались

вниз ці вбрані в людей, ці відсирілі товсті стіни, тримає на видиху,

та не може довше, кидає на плитку, розбивається,

втікає надвір. Там не тихіше. Позамерзали вугрі на порозі.

Не переступиш. Я бачила його зі спини. Чи ніс він тоді з собою

мило? Не знаю. Скільки б не кликала, не зможе почути.

Колись намагалась стоячи на постаменті. Тоді мене уже

вдягнену відповідно до пори року додатково вдягали перехожі.

Розуміла, що не отримаю жодної відповіді, і терпляче приймала

все, що давали, у відповідь вручала ще зовсім малих тхорів.

Дякували та йшли обіцяючи не годувати, бо ті ще ситі

м’ясом ведмедя. Це — він. Дівчинка вказує вимазаним у крейді

пальцем. Це він вимазує мої сорочки попелом. Одноокий

дивиться на те місце, де б мала стояти вона, її вирізали і поміняли

місцями з крикливим хлопчиком. Батьку, я бачив як біля

твоєї крамниці комусь пороли живіт, розбирали звідти, немов намиста

все, що було всередині, а коли побачили, що за ними спостерігаю,

то кинулись навтьоки. Вночі буде дощ, а вона сказала, що

небо червоне — на вітер. Останнім часом так багато говорить.

не затикається рот. Стрибає у колесо, розкручує

його і знову, раз за разом повертається до крайньої точки,

кипить, закипає, обмазується слиною, коли дістається

цього місця, повторює так кілька разів з наростаючою швидкістю,

поки не впаде у ліжко. Вивітриться крізь вікно, замовкне

і довго ходитиме та показуватиме на перев’язаний рот.

Чисте плесо води приймає у себе човни,

у чому ти так ревно її запевняєш, мабуть не знаєш,

як вона тримається за кишеню брата, коли темрява

сходить вглиб у землю, накриваючи цибулини нарцисів.

Витрушує на подоли суконь сирої землі, потьмяніли

очі, коли розбивали білки у нічні горщики, коли всотували

їх у себе з жахом на тілі, з знаком, само ж нічого

не варте. Переступай, де розтікся він, там його нема,

але переступай так, як вчили переступати могили.

Вогка земля від дощу змішується із нашим потом,

неначе побачив себе у дзеркало ковтаючи молоко. Хвиля вища

за лоскіт трави підіймається до шиї і виносить із жінки.

…………………………………………………………………………………………………………

Твої виколоті очі сягають тепер потемнілих переходів,

спуск, якими колись був рівноцінний смерті, тепер же вільно

ти долаєш його навантажений вугіллям. Не впізнавай імені свого,

як тільки хтось викрикне у натовпі. Ти не причетний.

Вони всі, як один вкинули пусті бюлетені до урни, чим

спричинили кінець світу. Коли їх кликали, коли збирали на допит

витягали серед ночі та везли у невідомому напрямку,

їх родичі охоче відчиняли двері, ніхто не переховувався у пивницях,

ніхто не намагався втекти, чим викликали безглузді

вирази облич тих, хто мав чинити відплату. Божеволіли,

виривались за відсутності хоча б проблиску насильства.

Мучителі, які були запрограмовані чинити правосуддя не

знаходили у своєму арсеналі жодної зброї та з відчаю вішались

перед тими, хто були приведені на муки. Вона давно заточена

у підвалі прямісінько під сценою, сюди іноді досягають згустки

крові та поту, хоча жоден звук звідти так і не проривається

крізь товщу вологих стін. До зовсім крихітного вічка припадають

всі присутні. Витворюючи щось схоже на щоденний ритуал.

Як тільки зійде сонце, їхня кількість не відома, жоден з них

не намагався їх перерахувати. Тільки обліплюють вічко, як

тільки зійде сонце, далі, коли уже увірвався промінь

і ковзає, він втрачає своє значення, так сама як втрачаються

у густій темряві лиця, не розрізниш. Чекає її виходу, але ж сам

туди запрторив. Вони не знають, що відбувається з тими, хто вийшов,

не повертаються. Якби ж хтось відав причини, чому

з відкритих ям долинають мелодійні звуки, випускають

з відкритих рук слабкі подихи. Суд завжди нічого не каже.

Він уже на них не дивиться. До країв набиті тирсою лантухи,

не варті того, щоби відкинути їх із свого шляху, але він уже

не дивиться на них, ковтає у себе світло, яке пробивається

крізь нього, точить його з середини страхом, аж меркнуть

від цього прекрасні риси обличчя. Нагадай мені загадку,

розгадавши яку повинен щезнути той, хто загадав, бо його

місце надто вакантне. Він навчений швидко вмирати,

але не позбувається простір його тіла, хоч носить на собі, відспівує

та відряджає, віддає йому спеціально відведений клапоть, не зупинить.

Двічі померти, і так залишитись, двічі померти — не викликає

додаткового болю. Напружуються судини на лобі, як би тебе

не торкались, не зрушити їм з місця. Кедровий стовбур

випустив корінь ще задовго до цього. Згустилось повітря, перекликаються.

Злива не має тих властивостей, якими наділений

сніг, коли морозні струмені шпаринами під матрац,

довгими пальцями в’їдаються під шкіру. Його тут не було,

і ось же ж виник. Його тут не було, але ти прив’язано

до мотузки волочила за собою всюди, де тільки не йшла

його в’язку м’якоть. Я уявляю його сидіння, сірий

відтінок шкіри, знебарвлені, витікаючи з кадру очі, обпертість

статури об стіл. Якби схоже на людину. Розплутує нитки,

бо давно це стало його постійним заняттям. Неприходу.

Неприходу, на довгих столах палахкотять свічки, ті

свічки, яких не гасить злива, бо хлопець стоїть серед неї, гасить

сніг, обережно підв’язуючи язики полум’я, як підв’язує щелепу

на одрі. Я виймаю без будь-якої послідовності

все, з чого ти складений, як те, що нічого

не варте, щоби дослідити зблизька, щоби подивитись який ти.

Занадто багато отворів у тобі, через них вислизає твій двійник,

і чинить діла йому угодні, тобі ж за них — кара. Ти

розставив довкола свого дому пастки, та далі, так і не зайдеш,

далі свого дому. Чоловік попросився у море не маючи

жодних вмінь, попросив себе прив’язати підчас шторму до щогли,

зробившись меншим за свій справжній ріст. Птахи поклювали

все, що залишилось після нього. Той, хто ходив і зупиняв

перехожих, той, хто відвідував всі їхні вишукані свята і бовкав,

і бамкав одну історію, виношував у собі, кожного

разу не порушуючи її структури, так заклинання тримають

у собі посвячені, так бережуть у собі, чи носять у собі люди.

те, що записане у них, не терпить паперового перепису.

Ще один чоловік попросився під ешафот, ще один чоловік хотів

розділити останні хвилини життя із повішаним. Ні, не перейшов

він межу, спалах відрази зіяє на краю насолоди. Накладається,

входить в пустоти, але втрачається, бо дірява матерія, їм

дана лише така, в такому вигляді. Вона насолоджується вдаючи

знання від жаху. Накопичує всі можливі повтори візуального ряду.

облизує губи, сідає з нетерпінням за стіл, стискає в руках дитячу

іграшку, мабуть котрогось з її дітей. Не виникає нічого. Пуста автострада,

парке повітря, прилипає одяг до шкіри. Вони не розпорошили перед 

собою щось з лампи, щось чому не ймуть віри. Хочеш бачити?

Та кого-завгодно, не важливо. Уже тут, уже всі тут стоять і тільки

чекають своїй черги. Злазить покрив глянцу з прилаштованих

рукомийників, скільки ще вас вилазитиме з-під підлоги? Кидає

у будь-якому напрямку, висікає довгу просіку, настільки довгу, що

кінця її не видно. Перелякана, що втрачає міцний посаг. Ти не 

помічаєш який він чорний, а новий визріває у висоту, на стійкість.

Тільки й це здатне зупинитись, завмерти, витягти шию

повздовж, тільки й це, навіть трава, яка дотуляється до голови,

яка вирощує гранати не має такої здатності. Залий вуха

свої воском, як тільки подолаємо те, що не можливо здолати.

Що вони подають на вечерю? Ти не торкнувся жодної страви,

причаїлись по кутках дуже вмілі співці, підіймають келихи,

а разом з тим, згодом випалюють сухі трави на цвинтарі, де

похований їхній батько. Вони не вбивали свого батька.

Його тіло досі лежить поверх столу, його не забувають час від часу

погладжувати спеціально призначені на цю посаду.

Вийти надвір, ковтнути нічного повітря, а що як знову

зустріну сина, і він не подасть мені руку? Я з жахом отямлюсь

пливучи у своєму ліжку, приніс з собою багнюку, не відмитись,

вода не відрубає відростки пуповини, коли назовні — пустеля.

Які ознаки вашого відбуття, і чи вирішили ви піднявшись

з-за столу? Звісно, що зрозумієш хитро сплетеність не коректно

вжитої фрази, розбивши табір під їхньою імпровізованою

трибуною. Голосять, голосять, неоголошені вийдіть, вона

тримає мене іноді за руку і в спину видає у саме ту

мить сокровенне. Я готувалась почути, навіть переналаштувала

певні свої органи, які не мали такої здатності,

які не були призначені для слухання. Ти прагнеш повернутись

туди, здебільшого одразу після зими, коли білий змішується

з болотом, от бачиш біжить попереду нас і котять залізні,

заіржавілі колеса. Йди навпростець, через ліс, але ж я звідси.

Віднеси їй обід. Не оминеш руками висічених брам. Зачепи для

страху, зачепи на ній блискуче брязкальце взамін на свободу.

Я не володію знанням. Господар, якому доносять

все вироблене у цьому домі — відсутній. Запитую, невже

вони ніколи не хотіли його побачити. Кажуть, що завжди

бачать, коли розподіляють блага. Долаючи болі, заринаю

ногами у викрадені поспіхом зі столу нашого господаря міцні

костюми, що не пропускають повітря, сповити ними голову.

Хто не вирішив, хто сказав, хто підняв нерухомих, звились

довкола своїх тіл, слизом обмазані. Зовсім не відтягти в

інший бік ні руки, ні ноги. Ти здатен пірнути, жоден не

перечитиме тобі. Вийми віз, збираючи у нього все, що

можна помістити, хоч і не все, що здобув. Впрягається у

нього. За якою війною, ти ж загинав пальці, коли

просили підрахувати, яка ж це була війна. Тобі надано

для цього занадто багато, достатньо — шести. Куди б він

не йшов, ти встанеш на його шляху, так ніби далі йому

зась, ось чому ти — досі тут, а не разом з усіма, закритий

у камерах до верху залитих водою. Що вони виробляють

собою, який продукт достеменно не відомо. Обгоріли пальці,

які весь час повинні поміщати у центр ядра,

воно позбавлене будь-яких ознак розрізнення, єдине, суцільне.

Дим відводить далеко, занадто далеко від цього місця

щоби не викликати зайвих підозр, хоч зрештою, які

можуть виникнути підозри. Коли здоровань гамселить

і розкошує серед свого насипного острова, за певний

час насипле і для своїх дітей, хоча місце досить

непостійне, і вирізняється крихкістю. Але продовжує

гамселити на вулиці того, хто вважається не гідним

через певні, нестабільні вірування, з того аж сиплються

іскри та піниться рот, але все ж намагається

потрапити у ту саму дірку у голові, яка прекрасно

замаскована. Ні, не володію знанням, якби виразно

не розчинялись переді мною розбиті чола. Не володію

знанням, хрипнуть голоси, зготуй мені та принеси

на пробу, бо я сам займався ловлею кожного, бо кожен

з них вартий мого столу. Чи вартий життя? Місто

випускає на волю. Місто видавило чиряки із легень, влаштувало

з цієї нагоди свято. Вона просила його щоби

не впізнав, і прикладала до тих частин тіла, які ще

не були уражені тканини свого батька. Він обіцяв їй

вічне життя, і сивіли, і старіли речі у її кімнаті, але попри це

вона ніяк не могла померти. Ні, не безглуздість її бажань

зробила все щоби досягти такого ефекту, що досі висять тонкі

волоски, розвішані над прірвою. Я повинна слідувати графіку

і годувати вчасно своїх дітей, в іншому випадку,

кидатимуться один на одного, я часто спостерігала як

поїдають вони свого старшого брата, не торкаючись його.

Уже не сміють. Щоб не зчинився ґвалт, і щоб хтось не 

прийшов часом на поміч. Зрештою, у місті не залишилось майже

нікого, перед тим як впала пилюка, я майже наколола її

собі на виделку, я майже наздогнала вислизаючу. Він поспішав

до пташиного гнізда, та з переляку знову зарився у купу сіна, і

чекає мого відходу. Ніхто не помітить, бачиш, як почорніли їх

очі, і байдуже, що цей чоловік нахилявся над кожним милим

личком і розповідав про жінку з різнобарвними очима.

Спить лис піднявши, підібгавши щоки, пускає дим

під своїх широкополим капелюхом, чекає на слушну мить

щоби випустити жало з рушниці. Скорчився у кріслі чоловік,

і всім собою себе захищає, не продасть своє місце за подвійну

ціну, призначену ціну, швидше за все вистрибне, як навіжений

із потяга на ходу. Завжди і кожному з таких чоловіків призначений

вибір. Їх фігури завжди кремезні, сильні голоси, які не зачепить

так просто мисливець на сильку. З братом своїм вони

борються за право, за місце, за місце для дому в пустелі,

вони тягнуть віз народженні для невибору, народженні після смерті.

………………………………………………………………………………………………………

Я окреслюю межі свого перебування, концентричні кола розходяться,

не зачепитись, розтікаються долонями, мчати, але не можливо

осягнути, тримаєшся за вільхову гілку, бо її входження у ці

межі — єдине можливе, єдине доторканне. Вони не відчувають

запаху тліючих хмарочосів, ще кілька днів тому у паніці

люди з них кидались вниз, а всі, хто стояли поблизу намагались

втекти, та коли небезпека минула, вони повернулись до

осілих місць. Вони не відчували, звиклись з запахом вуглецю,

закоптились зсередини, потріскує шкіра, що майже нагадує краплі

дощу, якщо сидіти до виходу спиною. Їх прив’язують до

цього місця, не виходять за норму, щодень вимірюють рівень

причетності до відсутності. Діри у стінах, що аж можна запхати

руку, у залишені після себе отвори тих, хто пішли з певних

причин, здебільшого через невідповідності. Несуть дерев’яні

фігури, зроблені народними умільцями щоби вшанувати,

обдурити, бо нема серед живих того, кого б хотіли вшанувати, і

навіть іноді чув в затхлих тавернах, що насправді його не було.

Аякже? Але ж після нього залишились діти? Я тримав його за голову,

витримував його погляд, і кидав йому у відсіч, що не було ніяких

дітей, а гілля горіли на висохлому оливковому дереві через те, що

змовились. Доме мій, я будую тебе кілька століть і не можу дістатись,

не можу зайти у твої пенати. Нанесли глини, висаджують

зелень на даху, до того часу — пожовкла. Новий потік людей,

як поміж ними прошмигнути? Крокують маршем стиглі лиця

зодягнені в шифри. Вона виконує те, що

закладено в неї, не більше й не менше. Кидають їм під ноги

квіти. Вони — новий потік, новий потік людей, завезений

від ранку. Хочеш піднятись з нею в повітря, але й там відчуватимеш,

що тебе обікрали, і що найважливіше, то крали

тільки твої інкубаторські брати. Вона опускає очі вниз,

при тому блискавично змінює вираз обличчя, вона — перша

дістанеться на зустріч з темним богом. А твоя зустріч

уже відбулась у цьому домі, у цьому місті, до якого

ти прив’язаний, і за його межі ніколи не виходиш. Я тут був,

серед похилених паркових арок заплетених у вузли на

маківці стовбурів. Змінюючи панораму, але все ж дивлячись,

не загрібаючи в плавні, в кути з набундюченою зеленню.

Вона ж на нас не дивиться, і не спостерігає, її лице не

стає суворішим, якщо повертати голову з різних, віддалених

точок. Тіла розкрились та підносять себе до небес, застигнувши

у страждальних позах. Я приховаю свій погляд від

сорому, але вони досі голодні, посідали у лави і ніяк не

надивляться, ковтають слину. Струменіє шкіра, якщо

глибше в око, не тоне, виливається з чаші, піднеси до

губ, якщо гідний цього вина. Хоча, не тобі цей кубок зготований,

тобі ж тільки наказано добути його для короля, якого прокляли,

йому з нього пити, йому свою землю оживляти.

Чи бажала та по–над усе життя, ліниво вилазять

стеблини із неї, і новий потік людей, я прибула з ними,

я прибула невпізнана з ними, забивав у підлогу

цвяхи, так як твій син не зупиняючись вбивав їх у

твою голову, але була справа, якою пишатимешся

до кінця життя — ти обслугував короля. Нам обіцяли нового

ворога, одразу коли старого розбив параліч. Кажуть, він тоді

не говорив, то ж його отрута не могла сочитися крізь стіни, але

наш Господар приберіг для такого випадку досить цього голосу

і власноруч обмазував ним кожні вхідні двері, щоби кожен

боявся однаково. Чому ви це кажете? Тільки тому, що

вимагаємо сильнішого ворога для притлумлення голову, з

якого оглядового майданчика ти б дивився, сходять

лавини нових людей, і кожного разу є серед них той, хто впізнає.

Вона спустилась до них у білих шатах так, що важко

було навіть впізнати це ще колись мале дитя, зараз

же плямує собою вузьку смужку серед лісу у новоутвореному

поселенню, чи то заблукав, чи навмисне прийшов

одразу за нею. Запримітив, схилив коліна перед якоюсь

фігурою, на яку вказувала її рука, завжди досить міцно

закріплена і майже нерухома у колі молодих жінок.

Її завжди врятують у випадку, якщо її методи ставлення набудуть

крайньої жорстокості, завжди знайдеться той, хто свій

труп простелить на її шляху та витягне із в’язниці.

А поки дивиться на себе, розпиляє аромат вічної

жіночності, терпкий смак м’яса танучий на зубах,

власне, він їй не належить, якби він взагалі існував,

то дивитись би в очі медузі коштувало життя, а не

дивитись, не обернутись — туги, за тим, чого нема.

Обвислі грона ще не зібрані, ще чекають дня, коли

оголосять збір урожаю. Я навчився сміятись так щоби

не бачила мене моя мати, я навчився так широко

відкривати рот просячи хліба для себе, найголосніше

викрикував слова пісні присвяченої нашому прекрасному

світу, що мене призначили солістом на усіх можливих

святах. Я підбирався до неї повільно, щоб не злякати, виношував

план, врешті таки вкрав, а вона натомість за свободу запропонувала

своє тіло, тіло мертвого не здавалось бажаним звіру.

Вони вийняли себе з кольорових чохлів, зовсім страшно

наткнутись на якусь серед білого дня, зовсім страшно,

особливо коли вони досить гідно одягнені перетинають міст.

Не знаю, на кого дивитись, бо вони поводяться приязно,

випускають попереду себе букети рук, обіймають тебе

і зичать усього доброго. Я не боявся колись, а швидше

навпаки дивився з захопленням на юнака, був тоді ще хлопчиком,

але шляхетна статура цього юнака, який минав сади

залиті зеленню, неначе відпливав із гавані, здавалась мені

гідною королів. Як жваві хлопчики вимазані сажею,

ти повинен пам’ятати їх, я уже не можу уявити,

як виглядав годинник за їх життя, але досі пам’ятаю

замурзані сажею лиця, брудні штани, плащі, які

не відповідали сезону. Де вони тепер купаються, ти

не знаєш, де це озеро? Озеро, звідки долинає їх сміх.

А ще білосніжка, ти дорахувався на її тілі родимок?

Ні! Він не може стерпіти, висмикується з їх широких

плечей, вистрибує надвір, каже, що розбивається на друзки

головний біль, так можна назвати густих ризом, вибухають

спазмами. Та ні, він не втік, от розлігся поруч з ними, розвіявся

дим у вітальні на підлозі. Цього разу не підіймусь на вершину.

Тобі не забракне сил. А причина, напевне, криється і іншому.

Він сказав, що до неба потрібно підіймати і руки, і

ноги. Ноги — частіше. Вони повинні танцювати,

вони не розколють собою ніч, і навіть втомлені розпадуться

на звуки у горлі щура, який раптово відчувши їх, проковтнув

свій визг. Розсілись на деревах, розпалили багаття щоби

зігрітись, видно здалеку, подорожній не омине, а той,

хто зняв з себе обличчя, так далеко не зайде.

Ні, нема нічого у цьому повітрі, воно — чисте. А там, де

гострили ножі та врешті покинули млини, вода забуває їх.

Війна створена не для того щоби висіли під куполом пилюки страчені,

тільки зійде сонце, тільки хтось всередині осушить стакан,

і здаватиметься геть таким справжнім, моторошним демон з

потойбіччя. Все це зовсім не схоже на перериті рови, якими носять

з нижніх поверхів якусь дивну сировину, додає доблесті, пряде

кадр за кадром безрозмірні шкарпетки зачепивши гачком підшлункову

залозу. Розпрямляє кучері, обліплюється шерстю, сідає під

гарячою лампою поки не висохне. Він працював у цей час серед

тих, кого привозили на досить короткі терміни. Мабуть, це була

чи не остання їх подорож. Він про них дбав, навіть не зважаючи

на те, що вони були позбавлені людських ознак. Але не варто забувати,

що все–таки витягав з них есенцію. Можна було спостерігати, як

ллється тілами, які уже самі не підуть, чорний піт, проколовши ділянку

під ребрами. Я не пам’ятаю як саме його життя закінчилось.

вартими спогадів укінці залишаються — знаки, істоти із тексту

і ти пам’ятаєш кожен виверт їх існування, достеменно відомо

їх початок та завершення. Вони часто вриваються у будинки,

я завжди сподівалась, що не в наш. Ось вони йдуть, розлізлись з-за

лав, слухали піднесену розповідь, і їх поміщали мимоволі у

ковані рами, не залишилось тут більше портретів чи сцен різного

типу, на кожну з них по декілька годин, не уникаючи зустрічі,

готуючись і сором’язливо підіймаючи очі на її проводиря, дивились би.

Ось вони йдуть, статні чоловіки, не помічають як до них

підбігають та прикріпляються діти. Він зупинився поруч

дівчинки, висипав їй у жменю подушечки пресованого цукру, киває головою,

видає з себе фрази, які їй не зрозуміти, розгублена, не зрушить з місця,

ховає білі зуби під засмальцьовану сорочку. Вона набиває рот аж

по зав’язку, важким видається дихання, поперек горла встали скрипкові

оркестри, вони з’явились тут непередбачено та не сплановано, хіба

вони усвідомлюють, де затіяли музичне дійство, хотів би їм крикнути,

хай йдуть під воду слідом за своїм королем, але здається не те, їм

бажаєш. Я ніколи не бачила до кінця жодної батальної сцени,

чула здалеку тугу війська, якому вдалося втекти з поля бою, в іншому

випадку їх би усіх перерізали. Я бачила, як догоджають

їх ватажку, без сумніву, надмірно. Маленький, опецькуватий,

майже вріс у крісло, на яке його посадили, рештки

їжі не встигають прибрати, вони так і засихають на підборідді.

Або викинуті та узбіччя, якщо в узбіччя враз здатна перетворитись

обжита територія. Термічно оброблені залишки при такому

палючому сонці, не варто чекати, коли сяде, і ніч принесе

бажану прохолоду. Мухи обсіли, створили шлейф, перехід моїм

гостям, безпечний перехід, де вже потім їх підхопить висохлий та

сліпий пан. Не накажеш їм продовжувати грати, тут не можна

видавати ні звуку, не тому, що потрібна пошана, а через те, що

вони тут зайві. І якби не котились усі їх родичі дзвінко їм з вуст

німота, їм з вух глухота. Ешелони підіймались за обрій, мені ніколи

не спало на думку прослідкувати за ними, так і щезали.

уже пізніше вантажив у фургони останки, мив бруківку, і навіть

не зауважив, як близько підійшов, але межі, як виявилось немає,

якби не вимочував його аромати у шкірі цей нещасний народжений

під прилавком з гнилою рибою, поміж відтятих голів, луски

та хвостів, краще біжи та не смій наздогнати, бо шия цієї жінки -

в проказі. На поле випустили собак збирати виділену

свідками насолоду. Шелестять язики при зіткненні з

порохом та прахом, зачищають усі предмети у радіусі вибуху.

Вона наступає поверх піску та каміння, намагається

реконструювати події, намарно, скорбота лише загострює

тривогу, доводить до панічного страху переплетені коридори,

ще один, і ще витікає з моїх пальців в нікуди, в

певний момент не знайду пальця, яким потрібно натиснути.

Підіймаються механічні голови, не дадуть збрехати, помітив їх

на шляху, помітив, як заходили в порт кораблі і прогулянкові

катери? Скоро їх буде удосталь. Ковтки солоної води,

і того, що встигло відбитись, глухо відлунням стукає. Не тінь

володаря мух, його поховали хлопчики, зовсім недавно провели

чергову ексгумацію, а тінь людська заштовхує їх у пусті відсіки.

Переслідуваний, на хвіст свій вкладається, вона принесла

для нього ці старі камені. І простягає свій дар з іншого боку

узбережжя. Так далеко, що не розрізнити рис, але все ж

вони набувають для нього містичної привабливості, мовчить,

перев’язала голе тіло у чорні простирадла, навіть та, яку взяв

попід руку і супроводжує, тане, поки не зійде на таргана.

Ось велет, який відчайдушно ганяється за своїм сином, теж

не малих розмірів, відриває шматок скелі, плюється у море,

а ось вони господарюють лапатуючи, переступають через

собори, тільки б не розчавити очевидця подій, який виїхав

на прогулянку. Жирними плямами замастився вихідний костюм,

жовті краплі згустились на волоссі, не западають назад у 

кобилячий череп. Який же я скупий не від жадібності, який же

я скупий. Все, що кажу тут же виколупують грифи, плоть за

плоттю. Я не спроможний тримати в достатку, заплилась

м’якоть тіла, з часом все далі віддаляється від мене. Я б

прив’язав свого баранця, але чуєш, як б’ється серце миші,

роздавленої під моїм черевиком. А батько вчив тебе виходити

лише за потребою. У вітальні ви здійснювали променад

міським парком, виступали на центральні вулиці, звідки

на вас висипались люди. Ти так довго чекав східного ярмарку,

а він міражем промайнув, витворивши для себе з тебе обрамлення.

Упав ниць розбитим лицем, виростаєш до ліхтарів, і починаєш

щось там вишукувати, знаючи, що ця річ випала

далеко від цього місця, але ти не припиняєш своїх пошуків.

Це відбувалось, здається, зранку, коли ти зі зламаним носом,

через приміську лісосмугу, тоді було сніжно, зустрів там жінок

у лижних костюмах тридцятилітньої давності, ти ще тоді

дивувався і запитав їх, чи вони бува не близнючки, потім ти

намагався складати тексти не від свого імені. Коли вони вийшли,

не розуміли необхідності усіх цих функцій, потенційних для

їх органів, зняті з хреста, куди їм далі? Але ти будь уважним, виконуй

старанно вправи, вона бачить кожного. Тому що я хочу вижити.

Хай гризе солодку таблетку, але повторює кроки злагоджені.

У них багато віри, бо без неї ніяк на цьому шляху до процвітання,

але жахливим є те, що коли за ними прийдуть, ті, не маю жодного

сумніву, вчинять самогубство, а причини? Вони хочуть

вижити. Її волосся покрило повністю воду, що не побачити

одразу де-не-де дзеркальних отворів наповнених рідиною.

Обирає за своєю подобою, за цими стінами усі твої дочки,

побрязкують пустими пляшками, коли перечіпаються об них, над головою

сина, якого ти зустрів вночі та привів із собою. Сонце не дістає

так глибоко, твоя тінь за цих обставин розростається до неймовірних

розмірів, бо годували її зачаділими манускриптами, тепер лиш … попелом.

Якщо ми живі, то дякувати богу, якщо ми мертві, то чому нас возять

містом і демонструють натовпу, чому досі не спромоглися

віддати землі. Стелють поруч себе кладуть у ліжка, він проросте,

не з дна, зачіпаючи собою, виходячи з кожного померлого.

Він проросте через темні западини. Я волочу на собі свій човен, щоби

пуститись у плавання, бо пустеля після заходу сонця розкине наді мною руки.

…………………………………………………………………………………………………………

Розпорядник свята уже кілька днів страждав від головного болю та безсоння,

прийняв в черговий раз ліки, які дбайливо заколочувала у дерев’яному збанку

жінка. Ще зовсім недавно стоячи обабіч свого ворога, він розпитував його

про те, що найбільше цікавило. А ворог його не очікував милосердя, і готовий

був прийняти у себе кинджал. Та його руки не торкнулись шиї оповідача,

вони не були навчені убивати власноруч, тому часто передавали це завдання,

покидьку з найближчого оточення. Він убивав, бо любив свого брата по–над

усе, він хоронив у собі його таємниці, приймав тимчасових гостей,

наглядав за ними, адже їх очікувала королівська гостинність, навіть брудних

дівчат та хлопців, підібраних біля собору, танцівниць чи актрис, байдуже, всі вони —

жертви його хіті. Він виходив за двері досить рідко, якось його після одної

з таких вилазок посадили на вигаданий прибраний цибулею та відходами

престол і носили викрикуючи жартівливо образи. А за ними летів на великій

швидкості, мало не зіб’є не один караван, люди з розфарбованими лицями

висували голови у вікна і ловили будь-якого перехожого, одягали його на

свій лад, одягали згідно відомого лише їм сценарію, він після довгих пручань,

здавався на їх милість. Поспішали до зарані узгодженого місця.

Ця жінка більше не живе у палаці, вона так зістарилась, що від неї тхне

жахом, та досі не втратила умінь працювати із травами. Так вона його

прийме і відкриє перед ним усі подальші ворота та підступи до дому влади,

щоби той з’явився нізвідки, десь поблизу є море, через нього мабуть

пролягав його шлях. Їм обіцяли веселощі, але стоять вкопані, розмістившись

на подвір’ї, колись на цьому місці була велика пустка поки вони не прийшли, і не 

змінювали так часто її призначення. Вони чергували турботу то про живих,

то про мертвих. Я йду під ними, я завжди йду під ними, не бажаєш їм відплати,

бо уже за них заплачено. Мололи жорна, перемелювали ледь чутні звуки,

які видавали голодні роти, випрямились притулившись до гладких екранів.

Іди на Схід щоби голос тебе не пройняв, щоби голос тебе не побачив, щоби ноги

твої не зігнулись в колінах, як будуть того вимагати. Братимуть за шворку

і підноситимуть до носа, тонкими рухами зніматимуть нечутливу плоть,

її знову потрібно примусити рухатися. І знову у запалі кружляти. Розливають

напої під червоним покривалом. Під червоним покривалом — завжди блазень,

з замурзаним лицем, поправляє на голові покриту сажею корону.

Тут рідко можна зустріти того, хто знає свого сусіда, але облизує губи

від захвату їх розмови, навіть потирає руки. Дзвін на той час не значить за тими,

за ким дзвонить, не впускає більше нових учасників, а тим більше тих,

кому вдалося втекти від рук садівника, але тепер його чекає хіба що

вигнання, бо не підніметься ні в кого рука щоби його убити.

Стрибає крізь вушко голки верхи на впійманому верблюді. Несуть їй

дари, несуть зім’яті подушки від того, хто корчився уві сні, сходив потом.

Білі ноги його рабинь почорніли від його дотиків, чи то від сум’яття,

чи то від приреченості кидались з найвищої вежі, пташиного дому і

повертались назад у лона матерів. Розділили на рівні частини зернята

гранату, вирвали квіти, вирвали волосся, коли колісниця опустилась

під землю. Не найкраще місце обрали для ночівлі, хоча їх запевняли у 

протилежному, переїжджаючи у пустелі через прочинені ворота.

Не мій хліб тобі їсти, навіть якщо ти вилупився і стоїш перегородивши

дорогу, забираєш моє око і намагаєшся прилаштувати натерши до набряків

поміж стегнами, сходить з плечей його червоний шовк, накриває цвинтар.