Requiem
Б’є в очі яскраво-жовтий, за скляними
дверима із-за столу з великої шухляди,
відкривають за часовою стрілкою,
за часовою стрілкою ходять
здебільшого пішки, спираючись
ліктями до стін. Куди він вирушить?
Хіба запре ще міцніше
двері, те саме вчинить і з вікнами,
перед тим перебинтувавши скло,
і все ж, колишеться, і все ж виходить
на поверхню з-під товщі води
голка під кількаметровими
матрацами. Відчуття насолоди,
якби подали розпатрану куріпку
на схилі, на плесах білого снігу.
Є і згасне, є і згасне, є і згасне.
Лице висунуте, дівчина висунута
з вікна диригує променадом занадто
худих корів, зібрались до водопою,
Зібрались звалитись із ніг, зібрались
їсти одна одну, крізь продерті отвори,
там зазирає небо, небо — у вікно
Співає, видерся так
високо перед тим, як зійде сонце.
Видерся, розкидаючи кості своїх батьків
по дорозі. Хто виявив згоду іти з ним,
хто виявив це у ягідних губах
протертих від частих словопускань.
В кімнаті — стілець, дерев’яний
стілець опускає до низу собі ноги,
руками проводять криві, чорною
для взуття пастою, його читали
ще до того, коли зрозуміли, як
потім від нього його ж і відмили.
Не терпне, нестерпне лялькове
дихання в потилицю, в сірникові
будиночки — свист вітру.