Анархісти та захоплення фабрик в Італії
Після першої світової війни Європою і світом поширилися радикальні погляди. Значно зросла кількість членів профспілок, вони постійно влаштовували страйки, демонстрації, всюди вели агітацію. Частково це було пов’язано з війною, частково з очевидним успіхом російської революції. Загальний ентузіазм щодо російської революції торкнувся навіть анархістів-індивідуалістів, наприклад Джозефа Лабаді. Подібно до решти капіталістів вони вважали, що «червоний схід [дає] надію на світле майбутнє», а більшовики докладають «похвальних зусиль у спробах вибратися з пекла промислового рабства». (цит.: Carlotta R. Anderson, All-American Anarchist, стор. 225 і стор. 241).
У Європі анархістські ідеї викликали дедалі більше співчуття, а в анархо-синдикалістські профспілки вступило безліч нових членів. У Великій Британії бродіння викликав рух фабричних старост і подальші страйки в Клайдсайді; у Німеччині під впливом Індустріальних робітників світу розквітнув профспілковий рух, а також виникла лібертарна форма марксизму, яка назвала себе «комунізмом робітничих рад»; в Іспанії в анархо-синдикалістську організацію НКТ робітники вступали цілими заводами. Крім того, на жаль, аналогічно зросла чисельність соціал-демократичних і комуністичних партій. Італія не була винятком.
У Турині з’явився новий низовий рух. Він складався з «внутрішніх комісій» (обираних спеціальних комітетів із розгляду скарг і запитів). Ці нові організації складалися зі старост, яких обирали колективи людей, що разом працюють на фабриці або заводі людей від 15 до 20 осіб для виконання певного завдання з можливістю відкликання делегатів у будь-який момент. Збори всіх фабричних старост після цього обирали «внутрішню комісію», яка була постійно підзвітна «фабричним радам» старост.
За період з листопада 1918 року до березня 1919 року внутрішні комісії поширилися по всьому профспілковому руху. 20 лютого 1919 року Італійська федерація металістів (ІФМ) домоглася угоди, що дозволяє комісії на підприємствах. Після чого вони постаралися перетворити ці комісії на ради з управлінськими функціями. До першого травня 1919 року внутрішні комісії «стали головною силою в металургійній промисловості, а профспілки поступово перетворювалися на нікому не потрібні маргінальні адміністративні одиниці. За цими тривожними подіями, на думку реформістів, стояли лібертарії». (Цит.: Carl Levy, Gramsci and the Anarchists, стор. 135) У листопаді 1919 р. внутрішні комісії Турина було перетворено на фабричні ради.
Рух у Турині зазвичай асоціюється з тижневиком «Новий порядок» («L’Ordine Nuovo»), перший випуск якого побачив світ 1 травня 1919 року. Як пише Даніель Герен, «його редактором був лівий соціаліст Антоніо Грамші, допомагали йому професор філософії Туринського університету, який сповідував анархістські ідеї та писав під псевдонімом Карло Петрі, а також ядро туринських лібертаріїв. На заводах група „Ордіне нуово“ спиралася, зокрема, на двох провідних анархо-синдикалістських активістів у металургійній галузі, П’єтро Ферреро і Мауріціо Гаріно. Маніфест „Ордіне нуово“ був підписаний спільно соціалістами та лібертаріями, які зійшлися на тому, що розглядали фабричні ради як „органи, придатні для майбутнього комуністичного управління як окремими фабриками, так і суспільством загалом“. (Анархізм: від теорії до практики).
Події в Турині не варто сприймати як ізольований спалах самоврядування. Робітники та селяни повставали по всій Італії. Наприкінці лютого 1920 року було захоплено низку підприємств у Лігурії, П’ємонті та Неаполі. У Лігурії після краху переговорів про збільшення зарплати робітники захопили металургійні та суднобудівні заводи в Сестрі-Поненте, Корнільяно і Кампі й управляли ними під керівництвом синдикалістів 4 дні.
За цей час кількість членів Італійського синдикалістського союзу (ІСС) досягла 800.000, і відповідно збільшився вплив Італійського союзу анархістів (20.000 членів плюс Уманіта Нова, його щоденна газета). Уельський марксист, Гвін Вільямс писав у своїй книжці «Пролетарський порядок», що «анархісти та революційні синдикалісти були найпослідовнішою… революційною лівою групою… Синдикалісти перші вловили бойовий настрій робітничого класу, який решті соціалістичного руху абсолютно не вдалося зрозуміти». У Турині лібертарії «діяли разом з ІФМ» і «активно співпрацювали з „Ордіне Нуово“, починаючи з моменту його створення». (Там же, стор. 195) Інші ж соціалісти критикували «Ордіне Нуово» за «надмірний синдикалізм».
Саме анархісти запропонували захоплювати фабрики та заводи. Знаменитий анархіст Ерріко Малатеста писав в Уманіта Нова в березні 1920 р.: «Загальні страйки протесту більше нікого не зачіпають… Ми пропонуємо захоплювати фабрики та заводи… у методу безумовно є майбутнє, бо він відповідає кінцевій меті робітничого руху і доставляє необхідний досвід експропріації». Того ж місяця, під час «великої синдикалістської кампанії зі створення рад у Мілані, Армандо Боргі [анархіст і секретар ІСС] закликав до масових фабричних захоплень. У Турині переобрання цехових комісарів щойно закінчилося двотижневою пристрасною дискусією, після чого робітники зловили кураж. [Фабрично-заводська рада] комісарів негайно закликала до захоплення власності». І насправді «радянський рух поза Туріном складався фактично з анархо-синдикалістів». Тому секретар синдикалістських металістів «закликав підтримати туринські ради, тому що вони являють собою приклад антибюрократичної прямої дії, спрямованої на захоплення контролю над фабрикою, і можуть вважатися першим паростком робітничих синдикатів… Конгрес синдикалістів проголосував за підтримку рад… Малатеста… назвав їх революційною формою прямої дії… Уманіта Нова і Гуера Ді Классе (газета ІСС) привітали й пропагували ради разом з Ордіне Нуово і туринським виданням Аванті„. (Williams, там же, стор. 200, стор. 193 і стор. 196).
Такий активізм, очевидно, не міг не породити відповідної реакції з боку господарів. Боси у своїх організаціях проклинали фабричні ради та закликали до мобілізації проти них. Робітники відмовлялися виконувати накази начальства - а отже, на фабриках зростала «недисциплінованість». Держава підтримала босів і почала нав’язувати чинні виробничі правила. Один із пунктів контракту, укладеного ІФМ у 1919 р., свідчив, що внутрішні комісії мають діяти тільки за межами цехових приміщень і обмежуватися неробочим часом. Зупинка роботи для обрання цехових старост (і не тільки) була порушенням цього пункту. Рух по суті підтримувався масовою непокорою. Боси використовували це порушення затвердженого контракту як засіб боротьби з фабричними радами в Турині.
Головне зіткнення, однак, відбулося у квітні, коли загальні збори старост Фіата закликали до сидячих страйків на знак протесту проти звільнення кількох старост. Роботодавці відповіли локаутом. Уряд його підтримав, проти заводу направили чинну армію. Після двотижневого страйку, робітники здалися, оскільки потрібно було розв’язувати нагальні питання. Роботодавці тоді на переговорах нав’язали вимогу обмеження рад старост, повернення старої угоди та відновлення управлінського контролю.
Ці обмеження били в саме серце системи фабричних рад, і робітники Турина спробували захистити її загальним страйком. У п’ємонтському регіоні у страйку взяли участь понад 500 тисяч робітників. Туринські робітники закликали профспілку ВКТ і Соціалістичну партію (СПІ) допомогти надати цьому страйку національного масштабу. І ВКТ, і СПІ проігнорували це прохання. «Посувалися тільки синдикалісти». Залізничники Пізи та Флоренції відмовилися перевозити війська, відправлені в Турин. По всій Генуї відбулися страйки серед докерів і в галузях, що перебували під впливом ІСС. Таким чином, нехай і «відданий усім соціалістичним рухом», квітневий рух «все ще знаходив підтримку населення» в «діях… або безпосередньо очолюваних, або опосередковано натхненних анархо-синдикалістами». У самому Турині анархісти та синдикалісти «погрожували вирвати радянський рух у Грамши та групи „Ордіна Нуово“. (Williams, там же, стор. 207, стор. 193 і стор. 194).
Зрештою керівництво ВКТ оголосило про кінець страйку і повністю прийняло всі умови роботодавців. Тепер ради виключалися з виробничих приміщень і змушені були обмежитися неробочими годинами, але все ж вони змогли незабаром повернути свої позиції під час вересневих фабрично-заводських захоплень.
Анархісти «звинуватили соціалістів у зраді. Вони зневажали на їхню думку, помилкове почуття дисципліни, яким пов’язувало соціалістів їхнє боягузливе керівництво. Вони протиставляли дисципліну, що ставила рух у залежність від планів, страхів, помилок і постійних зрад вождів, іншій дисципліні, дисципліні робітників Сестрі-Поненте, що страйкують на знак солідарності з Туріном, дисципліні залізничників, які відмовилися перевозити армійські сили до Турина, анархістів і дисципліні членів синдикатів, які віддали перевагу єдності з туринцями замість сектантських і партійних указів». (Carl Levy, там же, стор. 161) На жаль, ця «дисципліна» зверху-вниз в організаціях соціалістів увесь час супроводжувала фабрично-заводські захоплення, щоразу призводячи до жахливих наслідків.
У вересні 1920 року Італією прокотилася хвиля масових страйків, викликаних скороченнями заробітної плати та локаутами. «І знову криза зміцнила позиції синдикалістів». У середині серпня металісти-члени ІСС «зажадали від обох спілок повернутися до політики захоплення заводів» і закликали до «превентивних захоплень», щоб уникнути локаутів. В ІСС це визнали «експропріацією заводів металістами», яку необхідно «підтримати всіма доступними силами», зокрема «об’єднанням з робітниками інших галузей». (Williams, там же, стор. 236, част. 238-9) Тобто, «[оскільки] ІФМ проігнорувала синдикалістські ідеї захоплень заводів з метою протистояння локаутам роботодавців, ІСС отримав можливість завоювати повну підтримку політично активного робітничого класу Турина». (Carl Levy, там же, стор. 129) Ці страйки почалися на механічних заводах і незабаром поширилися на залізничні, машинобудівні та інші підприємства. До руху приєдналися і селяни, які почали захоплювати землю. Бунтівники, однак, не просто захопили свої підприємства, вони реорганізували їх на засадах робітничого самоврядування. Незабаром понад 500 000 «бунтівників» стали виробляти самі для себе. Ерріко Малатеста брав безпосередню участь у подіях:
«Металурги організували рух за підвищення зарплати. Це був страйк нового типу. На зміну старій ідеї виходу з фабрик прийшла нова ідея захоплення їхньої території… Революційний дух зміцнився в умах робітників усієї Італії, і незабаром вони змінили характер вимог. Робітники визнали, що настав момент заволодіти всіма засобами виробництва. Вони озброїлися для самооборони… і самостійно реорганізували виробництво… Право власності було фактично скасовано… Виник новий режим, нова форма суспільного життя. Уряду довелося стояти осторонь, тому що він виявився нездатним запропонувати альтернативу». (Errico Malatesta: His Life and Ideas, стор. 134).
Даніель Герен чудово описує масштаби руху:
«Управління фабриками… довелося здійснювати технічним і адміністративним робітничим комітетам. Самоврядування протрималося досить довгий час: спочатку робітники отримали допомогу від банків, а коли потім у ній було відмовлено, вони випустили свої власні гроші, щоб платити робітникам заробітну плату. Підтримувалася дуже сувора дисципліна, було заборонено алкоголь і організовано збройні патрулі для самооборони. Між самоврядними підприємствами встановився дуже тісний зв’язок і солідарність. Руда і вугілля складалися в загальне сховище і розподілялися по справедливості». (Анархізм: від теорії до практики).
Італія була «паралізована: півмільйона робітників захопили свої підприємства і підняли над ними червоні та чорні прапори». Рух поширився по всій Італії, не тільки в промислових центрах, таких як Мілан, Турин і Генуя, а й у Римі, Флоренції, Неаполі та Палермо. «Активісти ІСС стояли, безумовно, в перших рядах руху», а Уманіта Нова писала, що «важливість руху неможливо переоцінити, ми повинні зробити все можливе для його широкого поширення». ІСС постійно закликали «поширити рух на всю промисловість, організувати загальний експропріювальний страйк». (Williams, там же, стор. 236 і част. 243-4) Залізничники, серед яких, до речі, лібертарні ідеї традиційно отримували широку підтримку, відмовилися перевозити війська, робітники оголосили страйк проти указів реформістських профспілок, а селяни зайняли землю. Анархісти з щирого серця підтримали рух, і це не дивно, оскільки «захоплення підприємств або землі ідеально відповідає нашій програмі дій». (Malatesta, там же, стор. 135) Луїджі Фаббрі побачив у захопленнях «силу пролетаріату, про яку він досі не знав». (цит.: Paolo Sprinao, The Occupation of the Factories, стор. 134).
Однак після чотирьох тижнів захоплень робітники вирішили покинути підприємства. Соціалістична партія та реформістські профспілки зробили все для цього. Вони виступили проти руху і домовилися з державою про повернення до «порядку» в обмін на обіцянку розширити робітничий контроль на законних підставах співпраці з начальством. Питання про революцію було вирішено голосуванням національної ради ВКТ у Мілані 10-11 квітня. Думка синдикалістів була повністю проігнорована, керівництво соціалістичної партії відмовилося навіть вибирати між запропонованими ними варіантами.
Зайве говорити, що ця обіцянка «робочого контролю» не була виконана. Відсутність автономної міжзаводської організації поставила робітників у залежність від профспілкових чиновників. Вони не могли вчасно отримувати інформацію про те, що відбувається в інших містах, і бюрократи використовували цю слабкість для ізоляції міст, фабрик і заводів одне від одного. Довелося повернутися до роботи, «попри протидію окремих анархістів, розсіяних по підприємствах». (Malatesta, там же, стор. 136) Конфедерації місцевих синдикалістських профспілок не змогли забезпечити необхідну основу для повної координації руху, оскільки реформістські профспілки відмовлялися з ними працювати; і хоча анархісти були численною меншістю, вони все ще залишалися меншістю:
«На „міжпролетарському“ з’їзді 12 вересня (у ньому взяли участь спілка анархістів (Unione Anarchia), профспілка залізничників і працівників морського транспорту) профспілка синдикалістів вирішила, що „ми не можемо впоратися самі“ без допомоги соціалістичної партії та ВІКТ, подала протест проти міланського „контрреволюційного рішення“, назвала його міноритарним, довільним і недійсним, і закінчила абстрактними, але палкими закликами до дії». (Paolo Spriano, там же, стор. 94).
Малатеста звернувся до працівників одного із заводів Мілана. Він говорив, що «люди, які відзначають угоду, підписану в Римі [між конфедерацією і капіталістами], як велику перемогу, обманюють вас. Перемогу насправді здобули Джолітті, уряд і врятована буржуазія, які раніше стояли на краю прірви». Під час захоплень «буржуазія тремтіла, а уряд не міг впоратися із ситуацією». Отже:
«Говорити про перемогу, коли римська угода відкидає вас назад під буржуазну експлуатацію, яку можна було ліквідувати, означає брехати. Якщо вам доведеться залишити заводи та фабрики, зробіть це з переконанням, що програно велику битву і з твердим наміром відновити боротьбу і продовжити її… Ніщо не втрачено, якщо у вас немає ілюзій [щодо] липової перемоги. Знаменитий указ про контроль на фабриках це знущання …тому, що він прагне об’єднати ваші інтереси та інтереси буржуазії, що подібно об’єднанню інтересів вовка і вівці. Не вірте вашим лідерам, вони роблять із вас дурнів, відкладаючи революцію з дня на день. Ви самі маєте здійснити революцію, коли привід прийде, не чекаючи наказів, які ніколи не приходять або приходять тільки щоб спонукати вас відмовитися від дій. Вірте в себе, вірте у своє майбутнє, і ви переможете». (цит.: Max Nettlau, Errico Malatesta: The Biography of an Anarchist).
Малатеста мав рацію. Після закінчення періоду захоплень серед переможців опинилися тільки буржуазія й уряд. Незабаром робітникам довелося зіткнутися з фашизмом, але до нього, у жовтні 1920 року, «після того, як фабрики повернули у власність господарів», уряд (вочевидь, знаючи, де прихована реальна загроза) «заарештував усіх лідерів ІСС та ІСА. Соціалісти ніяк не відреагували на ці арешти» і «майже повністю ігнорували переслідування лібертаріїв до весни 1921 року, коли старий Малатеста та інші ув’язнені анархісти оголосили голодування у своїх камерах у Мілані». (Carl Levy, там же, част. 221-2) Вони були повністю виправдані за результатами чотириденного судового розгляду.
Події 1920 року дають змогу зробити чотири висновки. По-перше, робітники можуть успішно управляти своїми підприємствами самостійно, без босів. По-друге, існує необхідність інтеграції анархістів у робітничий рух. Без підтримки ІСС туринський рух залишився б у тотальній ізоляції. По-третє, існує необхідність власне анархістських організацій, які змогли б впливати на класову боротьбу. Зростання ІСА та ІСС у плані впливу та кількості членів підтверджує це. Без анархістів і синдикалістів, які невпинно підіймали ідею фабричних захоплень і підтримували рух усіма силами, сумнівно, що він зміг би так успішно й швидко поширюватися. І по-четверте, ієрархічно структуровані соціалістичні організації не заохочують революційний настрій у своїх членів. Прості члени були поставлені в залежність від вождів і не зуміли повністю розкрити свій потенціал.
Цей період італійської історії пояснює прихід до влади фашистів. Як писав Тобіас Абсе, «прихід до влади фашистів в Італії безпосередньо пов’язаний з подіями дворічного періоду, що передував йому, 1919-1920 рр. Фашизм був превентивною контрреволюцією… результатом невдалої революції». («The Rise of Fascism in an Industrial City», част. 52-81, Rethinking Italian Fascism, Девіда Форгача (ред.), стор. 54) Термін «превентивна контрреволюція» ввів в обіг знаменитий анархіст Луїджі Фаббрі, який цілком слушно назвав фашизм «організацією та агентом насильницького збройного захисту панівного класу від пролетаріату, що став надмірно вимогливим, згуртованим і наполегливим». («Fascism: The Preventive CounterRevolution», част. 408-416, Anarchism, Роберта Грехема (ред.), стор. 410 і стор. 409)
Ще до фашистського повстання Малатеста попереджав: «Якщо ми не стоятимемо до кінця, ми заплатимо кривавими сльозами за страх, який зараз відчуває буржуазія». (цит.: Tobias Abse, там же, стор. 66) Капіталісти та багаті поміщики підтримали фашистів, щоб вказати робітничому класу його місце за допомогою держави. Вони намагалися надавати фашизму «всіляку допомогу з погляду фінансів або зброї, заплющували очі на порушення закону і, за необхідності, прикривали спину втручанням армії, яка під приводом відновлення порядку поспішала на допомогу фашистам скрізь, де останні починали отримувати гідну відсіч». (Fabbri, там же, стор. 411) Згідно з Тобіасом Абсе:
«Цілі фашистів та їхніх покровителів серед промисловців і аграріїв у 1921-22 роках були простими: якнайсильніше вдарити по організаціях робітників і селян, кулею і кийком знищити не тільки досягнення червоного дворіччя, але все, чого домоглися нижчі класи… за період від кінця століття до початку Першої світової війни». (Там же, стор. 54).
Фашистські загони атакували та знищували місця анархістських і соціалістичних зібрань, соціальні центри, радикальну пресу і місцеві профспілкові ради (Camera del Lavoro). Однак навіть у найпохмуріші дні фашистського терору анархісти чинили опір силам тоталітаризму. «Аж ніяк не випадково найсильніший робітничий опір фашизму виникав у… містах або районах, де існувала доволі сильна анархістська, синдикалістська або анархо-синдикалістська традиція». (Tobias Abse, там же, стор. 56)
Анархісти систематично організовували секції «Народних сміливців» (Arditi del Popolo), тобто організації робітничого класу, що займаються самообороною інтересів робітників. Народні сміливці надихали робітничий клас на опір фашистським загонам і часто перемагали великі фашистські сили (наприклад, «кілька сотень Народних Сміливців повністю знищили тисячний загін сквадристів Італо Бальбо за підтримки мешканців робітничих районів» в оплоті анархізму Пармі у серпні 1922 року (Tobias Abse, там же, стор. 56)).
«Ардіті дель Пополо» стала італійським втіленням ідеї об’єднаного революційного робітничого фронту проти фашизму, як це пропонували Малатеста та ІСА. Цей рух «розвивався за антибуржуазними й антифашистськими канонами та вирізнявся незалежністю його місцевих відділень». (Red Years, Black Years: Anarchist Resistance to Fascism in Italy, стор. 2) Але «сміливці» були не просто «антифашистською» організацією і «не абстрактним рухом на захист „демократії“, навпаки, вони були робітничою організацією, що займається захистом інтересів промислових робітників, докерів і незліченної кількості майстрів і ремісників». (Tobias Abse, там же, стор. 75) Не дивно, що Народні сміливці «виявилися найсильнішими та найуспішнішими в тих галузях, де традиційна політична культура робітничого класу була більш-менш соціалістичною та існували сильні анархістські або синдикалістські традиції, наприклад, у Барі, Ліворно, Пармі та Римі». (Antonio Sonnessa, «Working Class Defence Organisation, Anti-Fascist Resistance and the Arditi del Popolo in Turin, 1919-22,» част. 183-218, European History Quarterly, Т. 33, № 2, стор. 184)
Однак соціалістичні та комуністичні партії вийшли з організації. Соціалісти підписали «пакт умиротворення» з фашистами в серпні 1921 року. Комуністи «вважали за краще відкликати своїх членів з Ардіті дель Пополо і заборонити їм спільну роботу з анархістами». (Red Years, Black Years, стор. 17) «У день підписання пакту Ордіне Нуово опублікувала повідомлення КПІ [Комуністичної партії Італії], яке попереджало комуністів про небезпеку участі» в Народних Сміливцях. Чотири дні потому комуністичне керівництво «офіційно заявило про непричетність до руху. Низка суворих дисциплінарних заходів була застосована щодо тих комуністів, які продовжували брати участь у цій організації або підтримувати з нею зв’язок». Таким чином, «до кінця першого тижня серпня 1921 року ІСП, ВКТ і КПІ офіційно відхрестилися від» організації. «Тільки лідери анархістів, нехай і не завжди співчували програмам „Ардіті дель Пополо“, не зрадили руху». Уманіта Нова «рішуче підтримувала» його «на тій підставі, що він був народним вираженням антифашистського опору й організацією захисту свобод». (Antonio Sonnessa, там же, стор. 195 і стор. 194).
Однак, всупереч на укази своїх лідерів, багато простих соціалістів і комуністів продовжували брати участь у русі. Останні вказували на «наростальне відчуження лідерів КПІ» від її членів. Наприклад, у Турині комуністи-члени «Народних сміливців» брали участь в організації, «ідентифікуючи себе не як комуністи, а як робітники… Ця тенденція посилювалася присутністю соціалістів та анархістів». Нездатність комуністичного керівництва встигати за рухом показує банкрутство більшовицьких організаційних форм, що заважали вчасно реагувати на потреби народного руху. Ці події насправді показують, що «лібертарні звичаї автономії та опору владі також працювали й проти вождів робітничого руху, особливо коли вони відривалися від низів». (Sonnessa, там же, стор. 200, стор. 198 і стор. 193).
Таким чином, Комуністична партія не змогла організувати народний опір фашизму. Лідер комуністів Антоніо Грамші пізніше намагався порозумітися, кажучи, що «ставлення керівництва партії до питання про Народних Сміливців… диктувалося необхідністю не допустити можливості впливу на членів партії будь-ким зі сторони (тобто крім керівництва партії)». Грамші додав, що ця політика «послужила причиною дискваліфікації низового масового руху, який міг би використовуватися нами політично». (Selections from Political Writings (1921-1926), стор. 333) Він, хоча і був менш сектантські налаштований щодо Народних Сміливців, ніж інші комуністичні лідери, але все ж, подібно до них, «Грамші хотів формування з активістів бойових загонів, очолюваних КПІ». [Sonnessa, там же, стор. 196] Інакше кажучи, боротьбу з фашизмом розглядало все комуністичне керівництво як засіб пошуку членів партії, і коли доводилося побоюватися їхньої втрати, партійні лідери надавали перевагу поразці від фашизму, аби унеможливити вплив анархістів на членів партії.
Як зазначає Абсе, «саме припинення підтримки з боку соціалістичних і комуністичних партій на національному рівні призвело до поразки» Сміливців. (Там же, стор. 74) Таким чином, «соціал-реформістське пораженство та комуністичне сектантство унеможливили широко розповсюджену та, відповідно, успішну збройну опозицію; а в окремих випадків народного опору не вийшло об’єднатися в успішну стратегію». Фашизм можна було перемогти, «повстання в Сарцані в липні 1921 року і в Пармі в серпні 1922 року є прикладами вірності обраної анархістами тактики та пропаганди». (Red Years, Black Years, стор. 3 і стор. 2) Історик Тобіас Абсе дійшов таких самих висновків: «Те, що сталося в Пармі в серпні 1922 року… могло статися в будь-якому іншому місці… могло трапитися в будь-якому іншому місці, якби тільки керівництво соціалістичної та комуністичної партій кинуло всі сили у відповідь на заклик анархіста Малатести до єдиного революційного фронту проти фашизму». (Там же, стор. 56).
Зрештою, за допомогою ескалації насильства фашисти домоглися успіхів і зберегли капіталістичну владу:
«Волі та сміливості анархістів було недостатньо для протистояння фашистським бандам, підтримуваним як матеріальними засобами та зброєю капіталістів, так і репресивними органами держави. Анархісти й анархо-синдикалісти багато чого зробили в певних галузях і в деяких галузях, але тільки аналогічний вибір засобів прямої дії з боку Соціалістичної партії та Загальної конфедерації праці [реформістської профспілки] змогли б зупинити фашизм». (Red Years, Black Years, част. 1-2).
Сприяючи поразці революції, марксисти привели фашистів до влади.
Навіть після створення фашистської держави анархісти чинили опір як усередині, так і за межами Італії. В Америці, наприклад, італійські анархісти відіграли важливу роль у боротьбі з фашистським впливом у своїх громадах. Як приклад можна навести Карло Треска, відомого за участь у страйку ІРС 1912 р. у Лоренсі, який «у 1920-х роках не мав собі рівних серед фашистських лідерів, і це визнавала навіть політична поліція Муссоліні в Римі». (Nunzio Pernicone, Carlo Tresca: Portrait of a Rebel, стор. 4) Чимало італійців, до того ж не тільки анархісти, вирушили до Іспанії в 1936 р. для боротьби з Франко (подробиці дивіться в книзі Умберто Марзочі «Спогади про Італію: італійські добровольці-анархісти в громадянській війні в Іспанії» (Umberto Marzochhi’s Remembering Spain: Italian Anarchist Volunteers in the Spanish Civil War)). Під час Другої світової війни анархісти фактично заснували італійський партизанський рух. Саме переважання в антифашистському русі антикапіталістичних елементів спонукало США та Велику Британію ставити відомих фашистів на урядові посади в «звільнених» містах (часто там, де місто вже було захоплено партизанами; виходило, що союзні війська «звільняли» місто від його власних мешканців!).
Отже, історія опору фашизму в Італії трагічна і багата на події, і тому неприємно чути від деяких соціалістів звинувачення, нібито італійський синдикалізм породив італійський фашизм. Так кажуть навіть деякі анархісти. Боб Блек пише, що «більшість італійських синдикалістів перебігли на бік фашистів» і посилається на дослідження Девіда Д. Робертса 1979 року «Синдикалістська традиція та італійський фашизм». (Anarchy after Leftism, стор. 64) Пітер Сабатіні у своєму дослідженні «Соціальний анархізм» робить аналогічну заяву, що нібито «остаточною невдачею синдикалізму» стала «його трансформація в засіб фашизму». (Social Anarchism, № 23, стор. 99) Наскільки ж вони мають рацію?
Пройшовши за посиланням Блека, ми виявимо, що насправді більшість італійських синдикалістів не стали фашистами, якщо під синдикалістами ми маємо на увазі членів ІСС (Італійського синдикалістського союзу). Робертс пише:
«Переважна більшість організованих робітників відмовилася відповідати на заклики синдикалістів і продовжила виступати проти [італійської] інтервенції [у Першій світовій війні] та уникати безглуздої капіталістичної війни, яка здавалася їм безглуздою. Синдикалістам не вдалося переконати навіть більшість всередині ІСС… більшість віддала перевагу нейтралітету, запропонованому Армандо Боргі, анархістом і членом ІСС. Стався навіть розкол, коли де Амбріс вийшов разом з інтервенціоністською меншістю з конфедерації». (The Syndicalist Tradition and Italian Fascism, стор. 113).
Однак, якщо ми вважатимемо «синдикалістами» лише деяких інтелектуалів і «лідерів» довоєнного руху, тоді справді, «лідери синдикалістів підтримали інтервенцію рішуче і майже одностайно». (Roberts, там же, стор. 106) одразу після початку Першої світової війни. Багато хто з цих провоєнних «синдикалістських лідерів» потім перейшли на бік фашистів. Проте хіба можна взяти приклад кількох «лідерів» (адже більшість не слідувала за ними) і зробити на такій хиткій підставі висновок, що їхній приклад свідчить про те, що «італійські синдикалісти здебільшого перебігли на бік фашистів»? Адже, як уже описувалося, італійські анархісти та синдикалісти були найвідданішими й найуспішнішими борцями проти фашизму. По суті, Блек і Сабатіні обмовили цілий рух.
Також показовим є те, що ці «синдикалістські лідери» не були анархістами й, отже, не були анархо-синдикалістами. Як зазначає Робертс, «в Італії доктрина синдикалістів була значною мірою продуктом групи інтелектуалів із соціалістичної партії, які шукали альтернативу реформізму». Вони «критикували анархізм» і «наполягали на різноманітності марксистської ортодоксальності… Синдикалісти щиро бажали - і намагалися - працювати в рамках марксистської традиції». (Там же, стор. 66, стор. 72, стор. 57 і стор. 79) За словами Карла Леві з його книжки про італійський анархізм, «італійський синдикалістський рух, на відміну від усіх інших, об’єднувався другим Інтернаціоналом. Серед його прихильників опинилися синдикалісти, які конфліктували один з одним… інтелектуали з півдня в масі своїй були республіканцями… Ще однією значущою частиною… виявилися прихильники соціалістичної партії». («Italian Anarchism: 1870-1926» зі збірки For Anarchism: History, Theory, and Practice, David Goodway (ред.), стор. 51)
Інакше кажучи, італійські синдикалісти, які пізніше вирішили перебігти до фашистів, були, по-перше, невеликою меншістю інтелектуалів, які не зуміли переконати більшість робітничих синдикатів піти за ними, і, по-друге, марксистами та республіканцями, а не анархістами, анархо-синдикалістами або навіть революційними синдикалістами.
Згідно з Карлом Леві, книга Робертса «концентрується на синдикалістській інтелігенції» і на тому, що «деякі синдикалістські інтелектуали… допомогли створити або співчутливо поставилися до нового націоналістичного руху …, що мав явну схожість із популістською та республіканською риторикою південних синдикалістських інтелектуалів». Він стверджує, що «занадто багато уваги приділяли синдикалістським інтелектуалам і націоналістичним організаторам» і що синдикалізм «мало покладався на своє національне керівництво в довгостроковій перспективі». (Там же, стор. 77, стор. 53 і стор. 51) Якщо ми подивимося на членів ІСС загалом, а не на групу, що «перебігла до фашистів», зокрема, то ми побачимо людей, які всі свої сили віддали боротьбі з фашизмом і поплатилися за це життям або свободою.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, що італійський фашизм не мав нічого спільного з синдикалізмом, і, як видно з вищесказаного, члени ІСС боролися з фашистами, а потім їх знищили разом з ІСА, Соціалістичною партією та іншими радикалами. Те, що кілька довоєнних марксистів-синдикалістів згодом перетворилися на фашистів і створили «націонал-синдикалізм», не має на увазі тотожності синдикалізму та фашизму (так само як і приклад деяких анархістів, які стали згодом марксистами, не перетворює анархізм на «засіб» марксизму!).
Отже, анархісти були найпослідовнішими й найуспішнішими противниками фашизму. Ці два рухи повністю протилежні один одному, один виступає за тотальну державність на службі капіталізму, а інший - за вільне некапіталістичне суспільство. А тому не повинно дивувати й те, що коли привілеї та влада капіталістів і земельних власників наражалися на небезпеку, вони зверталися до фашизму. Цей процес можна вважати історичною рисою (достатньо перелічити чотири приклади: Італії, Німеччини, Іспанії та Чилі).