Donate
Society and Politics

Анархісти в російській революції

Фідель 🏴 20/12/23 14:44476

У російській революції 1917 р. анархічний рух вийшов на якісно новий рівень і продемонстрував низку анархічних експериментів різного ступеня успішності. Однак у масовій культурі російську революцію представлено не як масовий рух простих людей, які боролися за свободу, а як засіб, яким Ленін встановив свою диктатуру над Росією. Істина ж радикально відрізняється. Російська революція була масовим рухом народу, де співіснувало безліч різного штибу ідей і мільйони трудящих (робітники в містах і селищах і селяни в селах) намагалися перетворити свій світ. На жаль, ці надії та мрії були знищені диктатурою більшовицької партії — спочатку за Леніна, а потім за Сталіна. 

Російська Революція, як і більша частина історії, є гарним прикладом виразу «історія пишеться переможцями». Більшість капіталістичних досліджень періоду 1917-1921 рр. ігнорує те, що анархіст Волін назвав «невідомою революцією», а саме народну революцію, породжену прямою дією простих людей. Ленінівські історики, в кращому разі, хвалять цю автономну діяльність робітників, коли вона збігається з їхньою власною лінією партії, але безапеляційно засуджують її (і приписують ницим інстинктам), щойно вона відхиляється від цієї лінії. Наприклад, ленінівські історики можуть похвалити трудящих за випередження більшовиків навесні й влітку 1917 р., але рішуче засуджують їх за таку саму позицію щодо більшовицької влади. А в гіршому випадку, ленінівські історики зображують рух і боротьбу мас як тло до дій авангардної партії.

Анархістам, однак, російська Революція видається класичним прикладом соціальної революції, в якій самостійні дії трудящих відіграли ключову роль. У радах, фабричних комітетах та інших класових організаціях російські маси намагалися перетворити суспільство від класового ієрархічного державного режиму в бік ідеалу свободи, рівності та братерства. Початкові місяці революції, здавалося, повністю відповідали ідеям Бакуніна: «Майбутня соціальна організація неодмінно має бути реалізована в напрямку знизу догори, через вільну асоціацію або федерацію робітників, починаючи зі спілок, комун, областей, націй і закінчуючи великою міжнародною федерацією». (Паризька Комуна і поняття про державність) Ради й фабричні комітети надали життя цій ідеї, і анархісти відіграли важливу роль у цій боротьбі. 

Імператор був повалений виключно завдяки прямій дії мас. У лютому 1917 р. жінки Петрограда почали хлібний бунт. 18-го лютого робітники Путилівського заводу в Петрограді організували страйк. До 22-го лютого страйк поширився й на інші фабрики та заводи. Два дні потому 200 000 робітників страйкували, і 25-го лютого страйк став фактично загальнонародним. Цього ж дня почалися криваві сутички між протестувальниками та армією. Переломний момент настав 27-го лютого, коли солдати цілими підрозділами почали масово переходити на бік революційних мас. Таким чином, держава залишилася без своїх засобів насильства і примусу, імператор зрікся престолу, і було сформовано тимчасовий уряд.

Цей рух виявився настільки спонтанним, що всі політичні партії залишилися далеко позаду, зокрема й більшовики: «Петроградська організація Більшовиків пропонувала робітникам утриматися від страйків напередодні революції, що повалила імператора. На щастя, робітники проігнорували більшовицькі 'директиви' і страйкували… Якби робітники дотрималися б більшовицьких вказівок, навряд чи революція трапилася». (Murray Bookchin, Post-Scarcity Anarchism, стор. 123). 

Революція продовжувала розвиватися в цій стихії прямої дії, поки нова «соціалістична» держава не набралася достатньо сил, щоб задушити її.

Для лівих кінець царизму ознаменував собою кульмінацію багаторічних зусиль соціалістів і анархістів. Він означав, що прогресивна течія людської думки взяла гору над традиційним гнобленням, що віталося лівими в усьому світі. Однак у Росії на досягнутому зупинятися не збиралися. На заводах і фабриках, вулицях і полях дедалі більше людей переконувалися, що політичного скасування феодалізму недостатньо. Що означало повалення імператора, якщо феодальна експлуатація продовжувала існувати в економіці? Тому робітники почали захоплювати заводи та фабрики, а селяни — землю. По всій Росії прості люди будували свої власні організації: спілки, кооперативи, фабричні комітети й ради. Ці організації організовувалися анархічним методом, через добровільне об'єднання одна з одною і використання мандатних делегатів з можливістю їх відкликання в будь-який момент.

Само собою зрозуміло, всі політичні партії та організації намагалися брати участь у цьому процесі. Найактивнішими рухами були: два крила соціал-демократичних марксистів (меншовики та більшовики), соціалісти-революціонери (партія, створена на базі народницьких організацій, що орієнтувалася на селян) і анархісти. Причому останні брали участь у народному русі з метою заохотити всі тенденції самоврядування і закликали до розгону тимчасового уряду. Вони наголошували, що необхідно розвивати революцію зі сфери політики в економічну та соціальну сфери. До повернення Леніна із заслання анархісти залишалися єдиною політичною стороною, яка дотримувалася такої думки.

Після приїзду в Росію Ленін переконав свою партію прийняти гасло «Вся влада радам!» і розвивати революцію. Це серйозно розходилося з наявними марксистськими догмами, внаслідок чого один ексбільшовик, який перейшов на бік меншовиків, зробив заяву, нібито «Ленін нині виставив свою кандидатуру на один трон у Європі, порожній ось уже 30 років: трон Бакуніна!». (А. Рабинович, Криваві дні: Липневе повстання 1917 р. у Петрограді) Більшовики стали намагатися завоювати підтримку мас через відстоювання прямої дії та підтримку радикальних настроїв у масах, тобто через анархічну по суті своїй політиці («партія більшовиків… кинула гасла, які до того часу були характерні саме для анархізму» [Волін, Невідома Революція]). Незабаром більшовики стали отримувати дедалі більше голосів у радах і на виборах фабричних комітетів. Як Олександр Беркман стверджував, «використання більшовиками анархічних гасел принесло свої результати. Маси поклалися на їхній прапор». (What is Anarchism?, стор. 120).

Анархізм у той час так само мав серйозну популярність. Діяльність анархістів здебільшого простягалася навколо фабричних комітетів та інших засобів самоврядування робітників виробництвом (докладніше дивіться М. Брайнтон, Більшовики та робітничий контроль (M. Brinton, The Bolsheviks and Workers Control)). Вони зверталися до робітників і селян із програмами негайної експропріації приватної власності, скасування всіх форм урядів і реорганізації суспільства на засадах класових організацій: рад, фабричних комітетів, кооперативів тощо. Вони намагалися також впливати й на напрямок боротьби. Олександр Рабінович (досліджуючи липневе повстання 1917 року) зазначає:

«Пересічні більшовики й анархісти, особливо ті, що діяли в Петроградському гарнізоні та в Кронштадті, практично нічим не відрізнялися один від одного… Анархо-комуністи та більшовики змагалися в отриманні підтримки серед одних і тих самих неосвічених, пригноблених і незадоволених верств населення. Безумовно, влітку 1917 р. анархо-комуністи, які користувалися підтримкою на кількох стратегічно важливих підприємствах і в полках, були здатні серйозно впливати на перебіг подій. На деяких заводах і в кількох військових частинах анархісти були настільки популярні, що визначали дії більшовиків». (Там же)

І справді, один провідний більшовик заявив у червні 1917 р. (відзначаючи зростання анархічного впливу), «Відгородившись від анархістів, ми можемо відгородити себе від мас». (цит.: А.Рабиновичу, там же). 

Анархісти разом із більшовиками скинули тимчасовий уряд під час Жовтневої революції. Але після захоплення авторитарними соціалістами з більшовицької партії влади, вони стали непримиренними ворогами. І ті, й інші використовували одні й ті самі (або схожі) гасла, але в різних (діаметрально протилежних) сенсах. Як писав Волін: «У вустах анархістів ці заклики були щирими та мали конкретний сенс, бо відповідали лібертарним принципам і нерозривно пов’язаній з ними діяльності. Тоді як для більшовиків ті самі гасла на практиці означали зовсім інше, аж ніяк не те, що формально проголошувалося». (Невідома Революція).

Візьмемо, наприклад, вимогу «Вся влада Радам!». Для анархістів вона означала, що ради — органи прямої демократії трудящих класів, засновані на тимчасовому, змінюваному, суворо уповноваженому на виконання певної функції делегуванні, з можливістю негайного відкликання, якщо щось піде в розріз із принципами прямої демократії. Для більшовиків це гасло означало, що більшовицький уряд керуватиме радами, тобто стоятиме в соціально-політичній драбині над ними. Різниця дуже важлива, «бо, — говорили анархісти, - якщо „влада“ має реально належати Радам, то до чого тут партія; якщо вона має належати партії, як припускають більшовики, то до чого тут Ради». (Волін, там же) Спрощення суті рад до органу, що беззаперечно виконує декрети ЦК (більшовицького уряду) і періодично збирається на всеросійський з'їзд, вимагає нагадування, що уряд (тобто ті, хто мають реальну владу) не те ж саме, що влада трудящих.

Те саме ми побачимо і на прикладі «робочого контролю на виробництві». Перед Жовтневою революцією «робітничий контроль» в уяві Леніна був не більше, ніж «всенародним, всеосяжним робітничим контролем над капіталістами». (Чи втримають більшовики державну владу?) Він не уявляв його як самостійне управління робітниками виробництвом (тобто скасування найманої праці) через федерації фабрично-заводських комітетів. А анархісти та фабзавкоми робітників уявляли робітничий контроль саме так. Як правильно зазначає Стівен Сміт, Ленін використовував «термін [„робітничий“ контроль] у зовсім іншому сенсі, ніж фабрично-заводські комітети… пропозиції Леніна… [носили] суто державний і централізований характер, тоді як на практиці фабзавкоми являли собою самоврядування і незалежність». (Red Petrograd, стор. 154) Анархісти заперечували: «Якщо цей „контроль“ — не порожні слова, якщо робітничі організації здатні ефективно контролювати виробництво, то вони здатні й самі забезпечувати його. У такому разі можна негайно приступити до поступової заміни приватного виробництва колективним. Таким чином, анархісти відкидали невизначене, сумнівне гасло „контролю над виробництвом“. Вони виступали за експропріацію — поступову, але в стислі терміни — приватної промисловості організаціями колективних виробників. (Волін, там же)

Опинившись при владі, більшовики почали підміняти народне значення робітничого контролю своєю державницькою ідеологією. «Відомо щонайменше три випадки, — зазначав один історик, — коли в перші місяці існування радянської влади делегати [фабзавкомів] прагнули оживити свої організації. За кожним пунктом партійне керівництво відкинуло пропозиції. Метою уряду було зосередження організаторських і контрольних повноважень у державних органах, які формувалися б урядом і підпорядковувалися б йому». (Thomas F. Remington, Building Socialism in Bolshevik Russia, стор. 38) У квітні 1918 р. цей процес зрештою завершився тим, що Ленін називав (…обґрунтовував і втілював) «єдиноначаллям», озброєним «диктаторськими» повноваженнями («єдиноначальник» стоїть над усією державою). Цей процес детально досліджується у праці Моріса Брайнтона «Більшовики та робітничий контроль», де він наголошує на тісному зв’язку між більшовицькою практикою та більшовицькою ідеологією, а також на їхній відмінності від народних діяльності та ідей.

Петро Аршинов
Петро Аршинов

Російський анархіст Петро Аршинов пише: 

«Інша не менш важлива особливість полягає в тому, що у жовтня [1917 р.] є два значення. Одним наділили його трудящі маси й анархісти, які брали участь разом із ними в соціальній революції. Другим наділила його більшовицька партія, яка вирвала владу у соціальної революції, зрадила її та задушила подальший розвиток. Ці два жовтні абсолютно різні. Жовтень робітників і селян — символ знищення влади класових паразитів заради рівності та самоврядування. Жовтень більшовиків — символ завоювання влади партією революційної інтелігенції, нав’язування „державного соціалізму“ і „соціалістичних“ методів управління їй масами». (The Two Octobers).

Отже, спочатку анархісти підтримували більшовиків, бо більшовицькі вожді вміло ховали свою державницьку ідеологію за підтримкою рад (історик соціалізму Семюель Фарбер пише, що анархісти «були фактично не згаданим партнером по коаліції Більшовиків у Жовтневій революції» (Before Stalinism, стор. 126)). Однак ця підтримка швидко переросла в конфлікт, оскільки більшовики замість будівництва справжнього соціалізму зайнялися встановленням своєї диктатури, а замість суспільної власності на засоби виробництва проголосили державну власність. Більшовики, як уже зазначалося, систематично підривали всі форми робітничого контролю/самоврядування та нав’язували подібні до капіталістичних форми управління заводами й фабриками, що ґрунтувалися на «єдиноначальності», озброєній «диктаторськими повноваженнями».

Що стосується рад, то більшовики через розмивання обмежували їхню незалежність і демократію. Після «грандіозних більшовицьких провалів» навесні та влітку 1918 року «більшовики стали силою розганяти й переобирати місцеві ради за допомоги збройних сил». Крім того, «уряд весь час відкладав нові всенародні вибори до Петроградської ради, сесія якої закінчилася в березні 1918 р. Вочевидь, уряд боявся, що кількість опозиційно свідомих делегатів у ній серйозно зросте». (Samuel Farber, там же) На Петроградських виборах більшовики «втратили абсолютну більшість у Раді, яку вони раніше вибороли», але все ж залишилися найчисленнішою партією. Однак результати радянських виборів із Петрограда були не настільки важливими, оскільки «більшовицьку перемогу уможливила здобута в профспілках, районних радах, фабзавкомах, районних з'їздах робітників, Червоній армії та на флоті більшовицька чисельна перевага». (Alexander Rabinowitch, «The Evolution of Local Soviets in Petrograd», част. 20-37, Slavic Review, Т. 36, № 1, стор. 36) Іншими словами, більшовики розмили демократичну природу рад, заполонивши їх своїми делегатами. Стикаючись із самостійністю і незалежністю рад, більшовики показували, що для них «радянська влада» — це партійна влада. Перед більшовиками постало завдання зруйнувати Ради, щоб залишитися при владі, що вони й зробили. З цього моменту радянська влада залишилася «радянською» тільки номінально. Справді, починаючи з 1919 р. Ленін, Троцький та інші більшовицькі вожді визнавали, що вони створили партійну диктатуру, і, крім того, заявляли, що така диктатура необхідна будь-якій революції (Троцький продовжував вказувати на необхідність партійної диктатури навіть після перемоги сталінізму).

Червона армія втратила демократичність. У березні 1918 року Троцький скасував солдатські комітети та вибори посадових осіб:

«Виборне начало є політично безцільним, а технічно недоцільним, і декретом воно вже фактично скасоване». (Праця, Дисципліна, Порядок)

Моріс Брайнтон підсумовує: 

«Троцький після призначення на посаду комісара з військових справ після укладення Брест-Литовського миру, швидко реорганізував Червону армію. Було відновлено смертну кару за непокору в бою. Більш поступово запроваджувалися віддання честі, спеціальні форми поводження, окремі житлові приміщення та інші привілеї для офіцерів. Демократичні форми організації, включно з виборами посадових осіб, швидко зникли». («The Bolsheviks and Workers' Control», For Workers' Power, част. 336-7).

Ось і Семюель Фарбер справедливо зазначає: «Немає жодного джерела, яке вказувало б на те, що Ленін чи будь-хто ще з більшовицьких вождів переймався через ліквідацію робітничого контролю і демократії в радах. Вони навіть не вважали це „тимчасовим відступом“, як у випадку із заміною воєнного комунізму НЕПОМ у 1921 р.» (Before Stalinism, стор. 44).

Отже, після Жовтневої революції, анархісти виступили проти більшовицького режиму і стали готувати «Третю революцію», щоб нарешті звільнити маси від усіх панів (капіталістів чи соціалістів). Вони оголили принципову відмінність між риторикою більшовизму (тим, що писав Леніним у «Державі та революції») і його дійсністю. Прийшовши до влади, більшовизм повністю підтвердив пророцтво Бакуніна про неминуче виродження «диктатури пролетаріату» в «диктатуру над пролетаріатом» на чолі з лідерами комуністичної партії. Вплив анархістів серйозно зріс.

Жак Садуль (французький капітан) писав на початку 1918 р.:

«Анархістська партія найактивніша, найбільш войовнича з опозиційних груп і, ймовірно, найпопулярніша… Більшовики стурбовані». (Даніель Герен, Анархізм: від теорії до практики).

І вже у квітні 1918 р. більшовики стали вдаватися до фізичного усунення своїх конкурентів-анархістів. 12-го квітня 1918 р. ЧК (таємна поліція, сформована Леніним у грудні 1917 р.) атакувала анархістські центри в Москві. Те ж саме коїлося і в інших містах. Хвиля репресій, піднята більшовиками проти своїх найбільш красномовних опонентів, означала, що вони обмежують свободу мас під демагогією про її захист. Демократичні ради, свобода слова, опозиційні політичні партії та групи, самоврядування на заводах і фабриках та на землі — все це ліквідовувалося під «соціалістичними» прапорами. 

Більшість прихильників ленінізму вважає, що приводом для посилення авторитарних тенденцій послужила громадянська війна (розпочалася наприкінці травня 1918 р.), але все перераховане вище почалося набагато раніше! Під час громадянської війни лише прискорився цей процес всебічного знищення більшовиками інакомислення, включно зі страйками та іншими протестами класу, від імені якого вони (більшовики) нібито здійснювали «диктатуру», перебуваючи при владі.

І причиною цього процесу стало неминуча суперечність між «робітником» і «державою». Для анархістів не стала несподіванкою підміна більшовиками партійною владою влади робітників (і конфлікт, що виник між ними). Держава означає делегацію влади, тому ідея державного втілення влади всіх трудящих логічно суперечлива. Якщо трудящі керують суспільством, тоді влада має належати їм. Якщо держава існує, тоді реальна влада належить невеликій купці обраних на верху соціальної піраміди, а не всім. Держава розвивалася як інструмент правління меншості. Жодна держава не зможе бути інструментом правління всіх трудящих класів (тобто більшості) за своєю природою, структурою і дизайном. Тому анархісти вимагали децентралізованої федерації рад трудящих як провідника революції та засобу управління суспільством замість капіталізму і держави.

Виродження більшовиків з народної партії робітничого класу на диктаторів над робітничим класом не випадковість, і це обґрунтовується в розділі H. Комбінація політичних ідей та реалій державної влади (і суспільних відносин, що ними продукуються) не могли не призвести до такого виродження. Політичні ідеї більшовизму, з його авангардизмом, острахом стихійності та ідентифікацією партійної влади з владою робітничого класу, неминуче призводили до розриву між партією і тими, кого вона нібито представляла. Зрештою, якщо партія — авангард, тоді, автоматично, всі інші — «гальмівний» елемент. Тобто якщо робітничий клас спробує чинити опір більшовицькій політиці або виключить їх із рад, то значить (згідно з авангардистською логікою) він «здригнувся» під впливом «дрібнобуржуазних» і «гальмівних» елементів. Авангардизм породжує елітаризм і, якщо він поєднується з державною владою, диктатуру.

Державна влада, як анархісти завжди наголошували, означає делегування влади в руки меншості. Отже, суспільство автоматично ділиться на тих, хто володіє владою і на тих, хто їй підпорядковується. Опинившись при владі, більшовики втратили свій зв’язок із робітничим класом, віддалилися від нього. Російська революція повністю підтвердила слова Малатести: «Уряд, тобто певне число осіб, яким доручено складати закони і які користуються силою всіх, щоб примусити кожного виконувати їх, встановлює привілейований і окремий від народу клас. Воно інстинктивно намагається, як і всяке тіло (суспільство), влаштоване для примноження своїх атрибутів, уникнути контролю народу, навіяти свої бажання, змусити панувати свої приватні інтереси. Поставлений у привілейоване становище, уряд перебуває в антагонізмі з масами, силами яких він щодня користується». (Е.Малатеста, Анархізм) Гранично централізована держава, яку будували більшовики, зменшує відповідальність (підзвітність) до мінімуму і відокремлює правителів від керованих. Маси перестали бути джерелом натхнення і влади, а стали чужорідною групою, відсутність у якій «дисципліни» (тобто здатності підкорятися наказам) наражала революцію на небезпеку. Як стверджував один російський анархіст:

«За допомогою цілої бюрократичної системи та нової „державної“ моралі радянський уряд знову закабалив трудящі маси. Селяни й заводські робітники опинилися під п’ятою нового класу адміністраторів, що в масі своїй вийшов з утроби інтелігенції. Ми не хочемо сказати, що Ленін і його прихильники холоднокровні циніки, що з хитрістю Макіавеллі продумали структуру нового класу, щоб задовольнити свою персональну жагу до влади. Цілком можливо, вони керувалися щирою турботою про людські страждання. Проте, скорботно додає він, навіть найпіднесеніші наміри гинуть, коли йдеться про централізацію влади. Поділ суспільства на адміністраторів і працівників невблаганно слідує за централізацією влади. Інакше й бути не може». (Російські анархісти.1905-1917)

Політичні ідеї нерівномірно розвиваються серед трудящих класів, але на думку анархістів, це не привід до захоплення влади від імені пригноблених. Тільки якщо трудящі насправді візьмуть управління суспільством під свій контроль, без будь-якого посередництва, революція зможе досягти успіху. Анархісти вважають, що «реальне визволення може відбутися лише в процесі безпосередньої, широкомасштабної та незалежної діяльності самих трудящих, які об'єдналися… у свої власні класові організації… на основі конкретних дій і самоврядування, за допомогою, але не під керівництвом революціонерів, які діють не ззовні, а в самих масових професійних, технічних, оборонних та інших органах». (Волін, Невідома революція) Підміняючи партійною владою владу трудящих, російська революція зробила перший крок до прірви. Не дивно, що написане російськими анархістами в листопаді 1917 р. збулося в найгіршому вигляді:

«Зміцнивши й узаконивши свою владу, більшовики, бувши… політиками та державниками, тобто людьми влади, почнуть із центру — владним, владним чином — влаштовувати життя країни та народу. Вони будуть наказувати та розпоряджатися з Петрограда по всій Росії. Ваші Ради та інші організації на місцях повинні будуть потроху стати простими виконавчими органами волі центрального уряду. Замість природного трудового будівництва і вільного об'єднання знизу буде запроваджуватиметься владний, політичний, державний апарат, який зверху почне все затискати у свій залізний кулак». (цит.: Волін, там же).

У так званій «робітничій» державі не може бути прямої або скільки-небудь реальної влади людей трудящих класів (як про це люблять бубоніти марксисти) просто тому, що державні інститути не передбачають цього. Їх створювали як інструменти правління меншості, а тому їх не можна ані перетворити (ані створити «нові») на засіб звільнення трудящих класів. Як писав Кропоткін, «держава була тією політичною силою, до якої привілейовані класи… вдавалися, щоб стати законними володарями всяких привілеїв і прав над іншими людьми… І внаслідок цього ні церква, ні держава не можуть тепер стати тією силою, яка послужила б до знищення цих привілеїв». (Сучасна наука та анархія, «XIII Анархія») Читаємо анархічну брошуру 1918 р.:

«Більшовизм день за днем і крок за кроком доводив, що державна влада володіє незмінними характеристиками; вона може змінювати свою назву, свої „теорії“, своїх прислужників, але суть її залишається — влада і деспотизм у нових формах». (цит.: Пол Евріч, Російські анархісти. 1905-1917).

Якщо в Росії вже розуміли, що революція померла за кілька місяців після того, як більшовики зійшли на престол, то для зовнішнього світу більшовики й пізніше СРСР представляли «соціалізм», навіть якщо вони систематично придушували підвалини справжнього соціалізму. Перетворивши ради на слухняні державні органи, замінивши партійною владою радянську владу, підірвавши фабричні комітети, усунувши демократію участі у збройних силах і на фабриках і заводах, придушивши політичну опозицію і протести робітників, більшовики вкрали у трудящих класів їхню революцію. Більшовицька ідеологія і практика стали визначальними й іноді вирішальними факторами (самі по собі) у виродженні революції та остаточній перемозі сталінізму.  

 Як анархісти пророкували за десятиліття до і впродовж громадянської війни, більшовицька держава «робітників і селян» перетворилася, як і будь-яка держава, на владу над робітниками й селянами та на інструмент правління меншини (у цьому разі правління партійного керівництва). Громадянська війна прискорила цей процес, і незабаром партійна диктатура закріпилася (правління більшовиків почалося з гасел про його необхідність будь-якої революції). Більшовики придушили лібертарні соціалістичні елементи у своїй країні, розгромивши повстання в Кронштадті та махновський рух в Україні, які виявилися останніми оплотами соціалізму і влади рад.

Кронштадтське повстання (докладніше дивіться в додатку «Що сталося під час Кронштадтського повстання?») розпочалося, коли матроси Кронштадта підтримали страйкувальників-робітників Петрограда в лютому 1921 р. Вони ухвалили резолюцію, яка складалася з 15 пунктів, першим з яких була вимога демократії рад. Більшовики назвали кронштадтських бунтівників білими контрреволюціонерами та придушили повстання. Для анархістів, однак, ці події становлять особливий інтерес, оскільки, по-перше, репресії кронштадців неможливо виправдати громадянською війною, а по-друге, бунтували прості люди проти збочення соціалістичних принципів. Як писав Волін:

«Кронштадт був першою абсолютно незалежною спробою народних мас звільнитися від ярма і здійснити Соціальну Революцію, рішуче і сміливо зробленою самими трудящими без „політичних вождів“ і наставників. Це був перший крок до Третьої Соціальної Революції». (Волін, там же).
Павло Дибенко і Нестор Махно
Павло Дибенко і Нестор Махно

В Україні анархічні ідеї були найбільш успішно застосовані на практиці. На території, населеній приблизно сімома мільйонами людей, під захистом махновського руху трудящі самоорганізовувалися відповідно до своїх ідей і потреб, тобто на основі прямого реального соціального самовизначення. Під проводом Нестора Махна, селянина-самоучки, рух чинив опір не тільки червоним і білим диктатурам, а й українським націоналістам. Махно закликав до самовизначення трудящих в Україні та в усьому світі й критикував вимоги «національного самовизначення» як шлях до нової української держави. Махно надихнув селян і робітників, які підтримували його, боротися за реальну свободу:

«Померти або перемогти — ось що стоїть перед селянством; України в теперішній історичний момент. Але всі померти ми не можемо, нас занадто багато, ми — людство; отже, ми переможемо. Але переможемо не для того, щоб, за прикладом минулих років, передати свою долю новому начальству, а для того, щоб узяти її у свої руки й будувати своє життя своєю волею, своєю правдою». (цит.: Аршинов Петро, Історія махновського руху (1918 — 1921 рр.)).

Тому махновці відмовлялися створювати уряди у визволених ними містах і селах, і навпаки, закликали й переконували створювати вільні ради, що втілювали ідею робітничого самоуправління. Візьмемо за приклад місто Олександрівськ одразу після його визволення: «Там вони насамперед звернулися до широких робітничих мас, покликавши їх на загальну робітничу нараду міста… запропоновано було розпочати налагодження життя в місті, на фабриках і заводах силами самих робітників та їхніх організацій… За першою нарадою відбулася друга. Питання про організацію життя на принципах робітничого самоврядування широко висвітлювалося і дебатувалося масою, яка цілком трималася за основну ідею трудового самоврядування… Залізничники зробили в цьому напрямку почин. Вони створили залізничний комітет, взяли залізниці району (місцевого) у своє відання… Думка пролетаріату м. Олександрівська відтепер почала систематично спрямовуватися в область створення органів самоврядування». (Там же).

Махновці вважали, що «свобода селян і робітників знаходиться у них самих і тому не може бути обмежена. У всіх галузях свого життя вони повинні самі влаштовуватися, як вважатимуть за потрібне. Махновці ж можуть допомагати їм лише порадою, окремими культурними працівниками або військовою силою, але жодним чином не наказувати їм що б то не було». (Там же) В Олександрівську більшовики запропонували махновцям розділити сфери впливу: їхній ревком розглядатиме політичні питання, а махновці займуться військовими. «Махно порадив їм йти та займатися чесною працею», а не нав’язувати владу трудівникам. (Там же).

Всюди махновці намагалися організовувати вільні сільські комуни. «Звичайно, їх було небагато, вони об'єднували значну меншість населення… Але цінним у них було те, що вони виникли з ініціативи самих селян-бідняків. Робота махновців проявилася тут лише остільки, оскільки махновці взагалі вели в районі пропаганду вільних комун. Комуни створювали не за прикладом, не на ґрунті примхи, а винятково на ґрунті нагальних потреб селян, які до революції були ні з чим і які приступили після перемоги до організації своїх господарств на громадському початку». (Там же) Крім цього Махно зіграв важливу роль у скасуванні привілеїв поміщиків. Місцеві та районні ради зрівняли право на користування землею для всіх членів селянської спільноти.

Махновці поступово, але енергійно залучали народ до обговорення розвитку революції, військових і соціальних питань. Вони організовували численні конференції робітничих, солдатських і селянських делегатів для обговорення політичних проблем і соціальних питань та створювали вільні ради, профспілки та комуни. Одразу після звільнення Олександрівська було організовано регіональний конгрес селян і робітників. Після третього регіонального конгресу селян, робітників і ополченців у квітні 1919 р. і першого міжобласного конгресу в червні 1919 р., більшовики знову вдалися до свого улюбленого методу критики — наклепу, обізвали махновців контрреволюціонерами, спробували заборонити й оголосили організаторів і делегатів поза законом.

Махновці відповіли численними конференціями, на яких ставили запитання: «Чи можуть існувати закони кількох людей, які заявляють себе революціонерами, що дають право оголошувати більш революційний народ поза законом?» і «чиї інтереси повинен революціонер захищати: партії або того народу, який своєю кров’ю рухає революцію?». Сам Махно «вважав невиключним, революцією завойованим правом робітників і селян самим улаштовувати з'їзди для обговорення і вирішення як приватних, так і загальних справ своїх». (Там же

Крім того, «махновці повністю здійснили революційний принцип свободи слова, совісті, друку, партійної та політичної приналежності. У всіх зайнятих махновцями містах і містечках усі заборони, накладені будь-якою владою на ту чи іншу пресу, на ту чи іншу політичну організацію, скасовувалися». Дійсно, «єдине, у чому махновці обмежили більшовиків, лівих есерів та інших державників, — це в організації владних революційних комітетів». (Там же).

Махновці критикували більшовицькі корумповані ради й закликали до встановлення «вільного, ні від кого не залежного радянського ладу трудящих — без влади та нею писаних довільно законів». Їхні листівки свідчили: «Самі трудівники повинні обирати свої Ради, що виконують волю і порядки самих трудящих, тобто Ради виконавчі, а не владні». В економіці капіталізм має бути знищений разом із державою: «Земля, фабрики, заводи, копальні, рудники, залізниці та інші народні багатства мають бути експропрійовані самими трудящими, які працюють на таких, тобто мають бути усуспільнені». (Хто такі махновці та за що вони борються? (Україна, 15 листопада 1920 р.))

Сама армія, на разючий контраст із Червоною армією, будувалася на основі демократичних принципів (хоча жахлива натура громадянської війни, звісно, накладала свій відбиток і заважала побудові ідеалу, однак, порівняно з режимом, встановленим у Червоній армії Троцьким, махновщина видавалася втіленням демократії).    

Анархічному експерименту самоврядування в Україні було покладено кривавий кінець, коли більшовики вирішили, що махновці, їхні союзники у війні з «білими», більше не потрібні, і звернулися проти них. Детальніше дивіться в додатку «Чому махновщина продемонструвала, що була альтернатива більшовизму?» у нашому FAQ. Однак, ми маємо наголосити тут на одному очевидному уроці Махновщини, а саме на тому, що більшовицьку диктатуру, не можливо виправдати об'єктивними обставинами. Куди більший відбиток на прийняті більшовиками рішення накладали їхні політичні ідеї. Зрештою, махновці діяли за тих самих обставин і все ж обходилися без політики партійної влади. Навіть навпаки, вони успішно заохочували свободу трудящих класів, демократію та самоврядування за надзвичайно скрутних обставин (і перед обличчям сильного більшовицького ворога). Трагічний кінець махновщини не означає відсутність альтернативи більшовизму. Куди важливішим є отриманий досвід. Ідеї, якими маси та можновладці керуються в ухваленні своїх рішень так само впливають на результат, як і об'єктивні перешкоди, що обмежують доступний вибір. І тому махновщина показує, що практичною альтернативою більшовизму був (і залишається) анархізм.

Останній сплеск анархічної активності до 1987 р. був пов’язаний із похороном Кропоткіна 1921 р. Понад 10 000 людей ішли за труною з тілом покійного. Вони несли чорні прапори, з яких майоріло «де влада, там насильство» і «звільнення робітничих класів має бути справою самих робітників». Коли процесія пройшла повз бутирську в’язницю, її ув’язнені співали анархістських пісень і трясли ґрати своїх камер на знак солідарності. Як згадував анархіст Горелик: «Після ж похорону П. О. Кропоткіна, який сильно збудив і струснув усі інтелігентні, а частиною й робітничі маси, не було майже фабрично-заводських або робітничих зборів, куди б не запрошували анархістів». (цит.: А. Федоров. Похорон П. О. Кропоткіна в контексті Великої російської революції)

Анархічний опір більшовицькому режиму розпочався 1918 р. Вони стали першою групою соціалістів, репресованих «революційним» режимом. За межами Росії анархісти продовжували підтримувати більшовиків, доки анархічні джерела не донесли звістку про репресивну природу більшовицького режиму (до цього критику більшовизму сприймали як капіталістичні наклепи). Щойно з’явилися перші надійні свідчення, анархісти в усьому світі відкинули більшовизм і його систему партійної влади та репресій. Досвід більшовизму підтвердив слова Бакуніна про неминуче виродження марксизму в «вельми деспотичне управління народними масами новою і вельми нечисленною аристократією дійсних або уявних учених. Народ не вчений, отже, він цілком буде звільнений від турбот управління, цілком буде включений в кероване стадо». (Державність і анархія).

Починаючи з 1921 р. анархісти за межами Росії почали називати СРСР «державним капіталізмом», вказуючи на той факт, що хоча персональну приватну власність було, мабуть, усунуто, проте радянська державна бюрократія й надалі виконувала ті самі функції, що й власники на Заході (анархісти в Росії характеризували його так із 1918 р.). З точки зору анархізму, «російська революція… намагається просуватися… до реалізації на практиці… рівності в галузі економіки. На жаль, ці спроби були зроблені в умовах суворо централізованої диктатури однієї, більшовицької, партії… будівництво комуністичної республіки за принципом суворо централізованого державного комунізму. під залізним правлінням партійної диктатури закінчиться крахом. На прикладі Росії ми розуміємо, як не треба вводити комунізм». (Звернення Кропоткіна до робітників і передових кіл громадськості Західної Європи

Ідея успішності російської революції й необхідності відтворення її досвіду революціонерами інших країн незабаром була названа Беркманом «більшовицьким міфом». Він писав: «Вкрай важливо викривати серйозну оману, здатну так чи інакше жбурнути західних трудящих у ту саму прірву, в якій перебувають їхні російські брати [і сестри] Цю необхідність покладено на свідків істинної природи міфу». («The Anti-Climax», The Bolshevik Myth, стор. 342) Анархісти відчували, що їхній революційний обов’язок полягає не тільки у винесенні уроків із революційних фактів, а й у висловленні солідарності жертвам більшовицької диктатури. Як стверджувала Емма Гольдман, вона «після приїзду в Росію, зовсім не очікувала побачити втілений анархізм». Такий ідеалізм був чужий їй (леніністи стверджують зворотне). Але вона очікувала побачити «початок соціальних змін, за які боролася революція». Вона знала, що революції зазнають труднощів, серед них «руйнування» і «терор». Те, що Росія була не ідеальна, аж ніяк не причина її красномовної критики більшовизму. Вона полягає в тому, що «російські люди були відрізані» від своєї революції більшовицькою державою, яка використовувала «меч і вогонь для контролю народу». Як революціонерка, вона відмовилася «приєднатися до класу власників, який у Росії називається комуністичною партією». (Моє розчарування в Росії).

Детальніше російську революцію і роль анархістів у ній розглядають у додатку AFAQ. У ньому також розглядається Кронштадтське повстання, махновщина, причини поразки революції, роль більшовицької ідеології та її альтернативи. 

Також рекомендуються такі книжки: В.Волін «Невідома революція», Г.Максимов «Гільйотина за роботою» (G.P. Maximov The Guillotine at Work), А.Беркман «Більшовицький міф» і «Російська трагедія» (Alexander Berkman, The Bolshevik Myth і The Russian Tragedy), П.Аршинов «Історія махновського руху», Емма Гольдман «Моє розчарування в Росії» і «Проживаючи своє життя», А.Скирда «Нестор Махно — козак свободи».

Ці книжки були написані анархістами, учасниками революції, ув’язненими більшовиками в тюрми або висланими на захід завдяки тиску анархо-синдикалістської громадськості, яку більшовики намагалися схилити на бік ленінізму. Анархо-синдикалістські делегати залишилися вірними своїм лібертарним поглядам і переконали профспілки відмовитися від співпраці з більшовизмом і розірвати всі зв’язки з Москвою. На початок 1920-х рр. усі анархо-синдикалістські профспілкові конфедерації відмовлялися вважати «соціалізмом» утверджений у Росії державний капіталізм і партійну диктатуру, що його охороняє.


Author

Quinchenzzo Delmoro
Фідель 🏴
Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About