Donate
Society and Politics

Чи скоротить безробіття скорочення заробітної плати?

Фідель 🏴 09/04/24 10:55401

Капіталістичний аргумент "вільного ринку" (тобто неокласичний, неоліберальний або "австрійський") полягає в тому, що безробіття викликане тим, що реальна заробітна плата робочої сили вища за ринковий рівень. Основний аргумент полягає в тому, що ринок праці подібний до будь-якого іншого ринку, і в міру зростання ціни товару попит на нього падає. Що стосується робочої сили, то високі ціни (заробітна плата) призводять до зниження попиту (безробіття). Робітники, як стверджується, більше зацікавлені в номінальній заробітній платі, ніж у реальній (що являє собою кількість товарів, які вони можуть купити на свою номінальну заробітну плату). Це змушує їх чинити опір зниженню заробітної плати навіть за падіння цін, що призводить до зростання їхньої реальної заробітної плати, і в такий спосіб вони витісняють себе з роботи, не усвідомлюючи цього. З цього аналізу випливає аргумент, що якби робітникам дозволялося "вільно" конкурувати між собою за робочі місця, реальна заробітна плата знизилася б, а отже, і безробіття. Державне втручання (наприклад, допомоги з безробіття, програми соціального забезпечення, юридичні права на організацію, закони про мінімальну заробітну плату тощо) і діяльність профспілок є, згідно з цією теорією, причиною безробіття, оскільки таке втручання та діяльність змушують заробітну плату перевищувати її ринковий рівень і, таким чином, змушують роботодавців "відпускати людей". Ключ до припинення безробіття простий: скорочення заробітної плати.

Цю позицію нахабно висунув "австрійський" економіст Мюррей Ротбард. Він виступав проти будь-якої пропозиції про те, що заробітна плата не повинна скорочуватися, оскільки "перший шок від депресії має падати на прибуток, а не на заробітну плату". Це було "прямо протилежно розумній політиці, оскільки прибуток забезпечує рушійну силу для ділової активності" (America’s Great Depression, p. 188). Аналіз Ротбардом Великої депресії є настільки екстремальним, що його майже читають як сатиричну атаку на позицію невтручання, оскільки його істеричний антиюніонізм змушує його звинувачувати профспілки в депресії за те, що вони, мабуть, просто існували (навіть у надзвичайно ослабленому стані), адже їхній вплив був таким, що економісти та президент рекомендували численним провідним корпоративним бізнесменам не скорочувати заробітну плату, щоби покласти край депресії (заробітну плату було скорочено, але недостатньо, бо ці фірми не мали достатніх коштів для того, щоби покласти кінець депресії). Слід зазначити, що Ротбард дотримується своєї позиції щодо скорочення заробітної плати, попри те, що його економічний цикл корениться в зниженні відсоткових ставок банкірами та надмірному інвестуванні босів у результаті цього (дивіться підрозділ С. 8). Тому, попри те, що він не встановлював відсоткових ставок і не ухвалював інвестиційних рішень, він очікував, що люди робітничого класу заплатять за дії банкірів і капіталістів, погодившись на нижчу заробітну плату! Таким чином, робітники повинні платити ціну за діяльність своїх економічних господарів, які не тільки отримували прибуток у хороші часи, а й можуть очікувати, що інші заплатять ціну в погані. Очевидно, Ротбард прийняв перше правило економіки близько до серця: бос завжди правий.

Логічний ланцюжок у цьому поясненні безробіття корениться в багатьох ключових припущеннях неокласичної та інших маржиналістських економік. Попит фірми на працю (у цій схемі) — це граничний фізичний продукт праці, помножений на ціну продукції, і тому він залежить від теорії граничної продуктивності. Передбачається, що існує спадна віддача і гранична продуктивність, оскільки тільки це призводить до низхідної кривої попиту на робочу силу. Що стосується робочої сили, то передбачається, що її крива пропозиції йде вгору. Тому необхідно підкреслити, що теорія граничної продуктивності лежить в основі "вільноринкових" капіталістичних теорій виробництва і розподілу, і тому безробіття як граничний продукт праці інтерпретується як крива попиту на робочу силу. Це підкріплює думку про те, що безробіття спричинене надто високою заробітною платою, оскільки фірми коригують виробництво таким чином, щоб граничні витрати їхньої продукції (витрати виробництва ще одного товару) дорівнювали ринковій ціні продукту. Таким чином, зниження вартості робочої сили теоретично веде до розширення виробництва, створення робочих місць для "тимчасово" безробітних і руху економіки до повної зайнятості. Таким чином, у цій теорії безробіття можна зменшити тільки шляхом зниження реальної заробітної плати працівників, зайнятих у цей час. Таким чином, вільний ринок гарантував би, що всі ті, хто хоче працювати за рівноважної реальної заробітної плати, працюватимуть. За визначенням, будь-яка людина, бездіяльна в такому чистому капіталізмі, добровільно насолоджувалася б дозвіллям, а не була б безробітною. У найгіршому випадку масове безробіття було б тимчасовим порушенням, яке швидко зникне, якщо ринок досить гнучкий і в ньому немає жодних недосконалостей (таких як профспілки, права трудящих, мінімальний розмір оплати праці тощо).

На жаль для цих аргументів, припущення, необхідні для їхнього обґрунтування, абсурдні, як і висновки (а саме, що немає жодного вимушеного безробіття, оскільки ринки повністю ефективні). Ще більш згубно, коли ми стикаємося з реальністю безробіття, більшість прихильників цього погляду стверджують, що воно виникає тільки через нав’язані урядом жорсткі заходи та профспілки. У їхньому "ідеальному" світі, де немає ні того, ні іншого, не було б, як вони стверджують, безробіття. Звісно, набагато легше вимагати, щоб нічого не робили для зниження безробіття і щоб реальну заробітну плату робітників знизили, коли ви сидите на штатній посаді в академічних колах, у захищеності від тих сил ринку праці, яких ви хочете наразити на інших (у їхніх власних інтересах).

Ця перспектива постраждала під час Великої депресії, і загроза революції, спричинена постійним масовим безробіттям, означала, що економісти-дисиденти мали простір для сумнівів в ортодоксальності. На чолі цієї переоцінки стояв Кейнс, який представив альтернативний аналіз і розв’язання проблеми безробіття у своїй книжці 1936 року "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (слід зазначити, що польський економіст-соціаліст Міхал Калецький самостійно розробив аналогічну теорію за кілька років до Кейнса, але без неокласичного багажу, який Кейнс вніс до своєї роботи).

За іронією долі, з огляду на зловживання, яких він зазнав від правих (і деяких з його самопроголошених послідовників), Кейнс взяв допущення неокласичної економіки на ринку праці як відправну точку свого аналізу. Таким чином, критики кейнсіанського аналізу зазвичай спотворюють його. Наприклад, праволіберальний фон Гаєк стверджував, що Кейнс "виходив із правильного розуміння того, що основною причиною екстенсивного безробіття є занадто висока реальна заробітна плата. Наступний крок полягав у тому, що пряме зниження грошової заробітної плати могло бути спричинене тільки боротьбою настільки болісною і тривалою, що про неї не можна було й помислити. Звідси він зробив висновок, що реальну заробітну плату потрібно знизити процесом зниження вартості грошей", тобто інфляцією. Таким чином, "пропозиція грошей має бути збільшена таким чином, щоб підняти ціни до рівня, за якого реальна вартість переважної грошової заробітної плати вже не перевищує продуктивності праці робітників, які шукають роботу" (The Constitution of Liberty, p. 280). Цьому вторить лібертарний марксист Пол Меттік, який представив аналогічний аргумент, наголосивши, що для Кейнса "заробітна плата була менш гнучкою, ніж зазвичай передбачалося", а зниження реальної заробітної плати коштом інфляції "припускало більш тонкі способи скорочення заробітної плати, ніж ті, що традиційно використовувалися" (Marx and Keynes, p. 7).

І те й інше неправильно. Ці аргументи — серйозне спотворення аргументації Кейнса. Хоча він почав з неокласичної позиції, що безробіття спричинене надто високою зарплатою, він щосили намагався підкреслити, що навіть за ідеально гнучких ринків праці скорочення реальної заробітної плати не призведе до скорочення безробіття. Таким чином, Кейнс стверджував, що безробіття не було викликане опором праці скороченню заробітної плати або "липкою" заробітною платою (заробітна плата, що не знижується в короткостроковому періоді у зв’язку з інертністю ринку праці, на якому ціни змінюються досить повільно; з контрактною системою найму; з колективними договорами профспілок з адміністрацією; з урядовими обмеженнями на вільне формування заробітної плати — прим). Справді, будь-який "кейнсіанський" економіст, який стверджує, що "липка" заробітна плата є відповідальною за безробіття, показує, що він або вона не читали Кейнса — другий розділ Загальної теорії критикує саме цей аргумент. Приймаючи неокласичних економістів на віру, Кейнс аналізує, що сталося б, якби ринок праці був досконалим, і тому він припускає ту саму модель, що і його неокласичні опоненти, а саме, що безробіття спричинене надто високою заробітною платою і що існує гнучкість як на товарних, так і на трудових ринках. Як він наголошував, його "критика загальноприйнятої класичної економічної теорії полягала не стільки у відшуканні логічних вад її аналізу, скільки у встановленні того факту, що її мовчазні передумови рідко або навіть ніколи не бувають переконливими й що вона не може розв’язати економічні проблеми реального життя" (The General Theory, p. 378).

Кейнс розглядав загальний вплив скорочення заробітної плати на економіку в цілому. З огляду на те, що заробітна плата становить значну частину вартості товару, "[нео]класична школа мала б доводити, що якщо грошова заробітна плата змінюється, то ціни змінюватимуться майже в тій самій пропорції, залишаючи реальну заробітну плату і рівень безробіття практично на колишньому рівні". Однак це було не так, що змусило Кейнса вказати, що вона "недовраховує того, що якщо пропозиція праці не є функцією однієї лише реальної заробітної плати, то крива пропозиції праці повинна змінюватися з кожною зміною цін". Це було викликано тим, що праця не може визначити свою власну реальну заробітну плату, оскільки ціни контролюються босами. Щойно це визнається, стає очевидним, що робітники не контролюють вартість життя (тобто реальну заробітну плату). Тому профспілки "не створюють перешкод до збільшення сукупної зайнятості, як це їм приписує [нео]класична школа". Таким чином, хоча теоретично робітники могли б контролювати свою заробітну плату, вимагаючи меншу оплату (або, більш реалістично, приймаючи будь-яке скорочення заробітної плати, нав’язане їхніми босами, оскільки альтернативою є безробіття), вони не мають жодного контролю над цінами на товари, які вони виробляють. Це означає, що вони не мають жодного контролю над своєю реальною заробітною платою і тому не можуть знизити безробіття шляхом встановлення цін на свою роботу, приймаючи нижчу заробітну плату. З огляду на ці очевидні факти Кейнс дійшов висновку, що "віра в те, що політика гнучкої заробітної плати здатна безперервно підтримувати стан повної зайнятості, має під собою не більше підґрунтя, ніж віра в те, що цієї мети можна досягти за допомогою одних тільки кредитно-грошових операцій на відкритому ринку. Такими методами не можна зробити нашу економічну систему саморегульованою" (Там же, p.12, pp. 8-9, p. 15 and p. 267). Як він резюмував:

"[У]твердження, ніби причиною безробіття під час депресії є добровільні звільнення працівників, які не згодні зі зниженням грошової заробітної плати, не знаходить ясного підтвердження фактах. Малоправдоподібна, начебто безробіття у Сполучених Штатах у 1932 р. було породжене чи то наполегливою відмовою працівників погодитися на зниження грошової заробітної плати, чи то їхніми наполегливими вимогами реальної заробітної плати, що була вищою за той рівень, який могла забезпечити продуктивність економічної системи. Обсяг зайнятості зазнавав сильних коливань без якихось помітних змін у мінімальній реальній заробітній платі, яку вимагали працівники, або в продуктивності їхньої праці. Працівники під час депресії аж ніяк не більш вимогливі, ніж під час буму, — зовсім навпаки. І фізична їхня продуктивність не менша. Ці факти, відомі з досвіду, слугують підставою prima facie (На перший погляд, насамперед (лат.), щоб поставити під сумнів придатність аналізу [нео]класичної школи" (Там же, p. 9).

Це означає, що стандартний неокласичний аргумент був помилковим. Хоча скорочення заробітної плати може мати сенс для однієї фірми, воно не матиме такого ефекту в усій економіці, як це потрібно для скорочення безробіття загалом. Це ще один приклад помилки перенесення властивостей приватного на ціле. Те, що може працювати з окремим працівником або фірмою, не матиме такого ж ефекту для економіки загалом, оскільки скорочення заробітної плати для всіх працівників матиме величезний вплив на сукупний попит на продукцію їхніх фірм.

Для Кейнса і Калецького існували дві можливості в разі скорочення заробітної плати. Одна з можливостей, яку Кейнс вважав найімовірнішою, полягала б у тому, що скорочення грошової заробітної плати в усій економіці призведе до аналогічного зниження цін. Чистий ефект від цього полягатиме в тому, що реальна заробітна плата залишиться незмінною. Інший виходить із того, що при зниженні заробітної плати ціни залишаються незмінними або падають лише на невелику величину (наприклад, якщо багатство перерозподіляється від працівників до їхніх роботодавців). Основоположне припущення аргументу "вільного ринку" полягає в тому, що скорочення заробітної плати покладе край спаду. Згідно з цією теорією, скорочення реальної заробітної плати збільшить прибуток та інвестиції, а це компенсує будь-яке зниження споживання робітничого класу, і тому її прихильники відкидають твердження, що скорочення реальної заробітної плати просто зменшить попит на споживчі товари без автоматичного збільшення інвестицій достатньою мірою, щоб компенсувати його.

Однак для того, щоб зробити це твердження, теорія залежить від трьох критичних припущень, а саме, що фірми можуть розширювати виробництво, що вони будуть розширювати виробництво, і що, якщо вони це зроблять, вони можуть продати свою розширену продукцію. Ця теорія та її припущення можуть бути піддані сумніву. Для цього ми скористаємося чудовим резюме Девіда Швейкарта (Against Capitalism, pp. 105-7).

Перше припущення про те, що компанія завжди має можливість прийняти на роботу нових працівників. Однак збільшення виробництва потребує не лише праці. Інструменти, сировина та робочий простір — усе це потрібно на додаток до нових працівників. Якщо виробничі товари та засоби не будуть доступні, зайнятість не збільшиться. Тому припущення про те, що робочу силу можна найняти на додаток до наявного штату для збільшення обсягу виробництва, вочевидь нереалістичне, особливо якщо ми виходимо з неокласичної економічної теорії, що всі ресурси використовуються повністю (для економіки, яка працює не на повну потужність, припущення дещо менш недоречне).

Далі, чи будуть фірми розширювати виробництво, коли витрати на робочу силу знизяться? Навряд чи. Збільшення виробництва збільшить пропозицію і з'їсть надприбутки, що виникають унаслідок падіння заробітної плати (за умови, звісно, що попит утримається перед лицем падіння заробітної плати). Якщо безробіття справді призведе до зниження загальної ринкової заробітної плати, компанії можуть скористатися можливістю замінити своїх нинішніх працівників або змусити їх піти на скорочення зарплати. Якби це сталося, то ні виробництво, ні зайнятість не збільшилися б. Однак можна припустити, що надприбутки збільшать капітальні вкладення в економіку (ключове припущення неолібералізму). Відповідь на це очевидна: можливо, а можливо, і ні. Спад економіки цілком може викликати обережну фінансову політику, і тому капіталісти можуть призупинити інвестиції доти, доки вони не переконаються, що вища прибутковість триматиметься стійко.

Це безпосередньо випливає з останнього припущення, а саме, що вироблені товари будуть продані. Якщо припустити, що грошова заробітна плата скорочується, але ціни залишаються колишніми, то це буде скорочення реальної заробітної плати. Але коли падає заробітна плата, падає і купівельна спроможність працівників, і якщо це не компенсується збільшенням витрат в інших місцях, то загальний попит буде знижуватися. Однак можна стверджувати, що не всі реальні доходи впадуть: доходи від прибутку збільшаться. Але перерозподіл доходів від робітників до капіталістів, групи, яка, як правило, витрачає меншу частину свого доходу на споживання, ніж робітники, може знизити ефективний попит і збільшити безробіття. Крім того, бізнес не стане (не може) миттєво використовувати збільшені фонди, що виникають унаслідок переходу заробітної плати в прибуток для інвестицій (або через обережну фінансову політику, або через відсутність наявних коштів). Крім того, яка розсудлива компанія збільшить інвестиції в умовах падіння попиту на свою продукцію? Тому, коли знижується заробітна плата, знижується і купівельна спроможність працівників, і це навряд чи буде компенсовано збільшенням витрат в інших місцях. Це призведе до скорочення сукупного попиту, оскільки прибуток накопичується, але не використовується, що призведе до накопичення запасів непроданих товарів і відновлення зниження цін. Це означає, що скорочення реальної заробітної плати буде компенсовано зниженням цін для продажу непроданих запасів, а безробіття залишиться. Іншими словами, на відміну від неокласичної економіки, падіння заробітної плати може призвести до такого ж або навіть більшого безробіття, оскільки сукупний попит падає, і компанії не можуть знайти ринок для своїх товарів. І ось, "якщо ціни не падають, то це ще гірше, бо тоді реальна заробітна плата знижується, а безробіття збільшується безпосередньо коштом падіння купівлі споживчих товарів" (Joan Robinson, Further Contributions to Economics, p. 34).

Ефект Пігу (або "реальної рівноваги") — це ще один неокласичний аргумент, мета якого довести, що (зрештою) капіталізм швидко перейде від спаду до буму. Ця теорія стверджує, що коли безробіття досить високе, це призведе до падіння рівня цін, що призведе до зростання реальної вартості грошової маси й, таким чином, збільшить реальну вартість заощаджень. Люди з такими активами стануть багатшими, і це збільшення багатства дасть змогу людям купувати більше товарів, і тому інвестиції почнуться знову. Таким чином, спад переходить у бум природним чином.

Однак цей аргумент багато в чому помилковий. У відповідь Міхал Калецький стверджував, що, по-перше, Пігу "припускав, що банківська система підтримуватиме постійний запас грошей в умовах зниження доходів, хоча особливих причин для цього не було". Якщо змінюється грошова маса, то змінюється і вартість грошей. По-друге, що "виграш власників грошей при падінні цін точно компенсується збитком для постачальників грошей. Таким чином, у той час, як реальна вартість вкладу на банківському рахунку зростає для вкладника при падінні цін, відповідальність, яку представляє цей вклад для банку, також збільшується в розмірі". І, по-третє, "падіння цін і заробітної плати означатиме збільшення реальної вартості непогашених боргів, які позичальникам буде дедалі важче погашати, оскільки їхні реальні доходи не встигають за зростанням реальної вартості боргу. Дійсно, коли падіння цін і заробітної плати спричинене низьким рівнем попиту, сукупний реальний дохід буде низьким. Настануть банкрутства, борги не зможуть бути погашені, і, найімовірніше, настане криза довіри". Іншими словами, боржники можуть скоротити витрати більше, ніж кредитори збільшать їх, і тому депресія триватиме, оскільки попит не зростає (Malcolm C. Sawyer, The Economics of Michal Kalecki, p. 90).

Таким чином, традиційна неокласична відповідь, що інвестиційні витрати збільшуватимуться, тому що нижчі витрати означатимуть більший прибуток, що призведе до більшої економії й, зрештою, до більших інвестицій, слабка. Нижчі витрати означатимуть більший прибуток тільки в тому разі, якщо продукція буде продаватися, чого може і не бути, якщо попит постраждає. Іншими словами, вища норма прибутку не призводить до збільшення прибутку через падіння споживання, спричиненого зниженням купівельної спроможності працівників. І, як стверджував Міхал Калецький, скорочення заробітної плати в боротьбі зі спадом може бути неефективним, оскільки приріст прибутку не застосовується негайно для збільшення інвестицій, а зниження купівельної спроможності, спричинене скороченням заробітної плати, спричиняє падіння продажів, і це означає, що вища норма прибутку не призводить до збільшення прибутку. Ба більше, як уже давно помітив Кейнс, сили та мотиви, що керують заощадженнями, абсолютно відмінні від сил і мотивів, що керують інвестиціями. Отже, нема потреби, щоб ці дві величини завжди збігалися. Таким чином, фірми, які знизили заробітну плату, можливо, не зможуть продавати так багато, як раніше, не кажучи вже про більше. У цьому разі вони скоротять виробництво, збільшать безробіття і ще більше скоротять попит. Це може спричинити хибну низхідну спіраль падіння попиту і різкого падіння виробництва, що призводить до депресії, процес, описаний Кропоткіним (майже за 40 років до того, як Кейнс зробив те ж саме в "Загальній теорії"):

"Оскільки бариші становлять основу капіталістичної промисловості, то низькі бариші пояснюють усі подальші наслідки. Малі бариші змушують роботодавця зменшувати платню робітникам, скорочувати число робітників, або ж число робочих днів на тиждень… Адам Сміт говорив, що малі бариші господаря означають зрештою зниження заробітків: низькі ж заробітки ведуть до зменшення споживання робітниками. Але малий бариш означає також дещо знижене споживання підприємця; а те й інше, разом узяте, призводять до зниження баришів і споживання серед величезного класу посередників, які існують у всіх промислових країнах, — що, своєю чергою, веде до подальшого зниження баришів підприємців" (Поля, фабрики та майстерні, стор. 34).

Таким чином, як це часто буває, Кейнс просто включав в основні економічні перспективи, яких тривалий час дотримувалися критики капіталізму і які відкидалися ортодоксією. Критика закону Сея Кейнсом, по суті, повторювала критику Маркса, в той час, як Прудон вказував у 1846 році, що "якщо виробник заробляє менше, він буде купувати менше", і це "породить… перевиробництво і розорення". Це було тому, що "якщо ви платите робітникам, вони стають вашими покупцями: що ви [капіталіст] будете робити зі своїми виробленими продуктами, коли, звільнені вами, вони більше не будуть їх споживати?" Це означає, що скорочення заробітної плати та зайнятості не спрацює, оскільки вони "не сповільнять[ють] вдарити по господарях; бо якщо виробництво виключає споживання, то незабаром саме по собі змушене зупинитися" (System of Economical Contradictions, p. 204 and p. 190). Примітно, що Кейнс похвалив послідовника Прудона Сільвіо Гезеля за те, що він отримав частину відповіді та створив "антимарксистський соціалізм", від якого "майбутнє дізнається більше", ніж від Маркса (Там же, p. 355).

Досі наша критика позиції "вільного ринку", як і критика Кейнса, залишалася в рамках припущень самої цієї теорії. Однак слід сказати більше, оскільки його припущення глибоко хибні та нереалістичні. Слід підкреслити, що тоді як прийняття Кейнсом більшої частини ортодоксії гарантувало, що принаймні деякі з його ідей стануть частиною мейнстриму, посткейнсіанці, як-от Джоан Робінсон, оплакуватимуть той факт, що він шукав компромісу, а не повного розриву з ортодоксією. Це прийняття призвело до виникнення повоєнного неокласичного синтезу, так званого "кейнсіанського" аргументу про те, що безробіття було спричинене "липкою" заробітною платою, і засобами, за допомогою яких праві могли б підірвати соціальне кейнсіанство і забезпечити повернення до неокласичної ортодоксії.

З огляду на абсурдні припущення, що лежать в основі аргументації "вільного ринку", ширша критика можлива, оскільки вона відображає реальність не більше, ніж будь-яка інша частина прокапіталістичної ідеології, що вважається основною економікою.

Як зазначалося вище, аргумент про те, що безробіття спричинене занадто високою заробітною платою, є частиною ширшої маржиналістської перспективи. Недоліки в цьому означатимуть, що її пояснення безробіття настільки ж хибне. Тому необхідно підкреслити, що маржиналістська теорія розподілу лежить в основі її теорій як виробництва, так і безробіття. У цій теорії граничний продукт праці інтерпретується як крива попиту на працю, оскільки попит фірми на працю є граничним фізичним продуктом праці, помноженим на ціну продукції, і це призводить до думки, що безробіття спричинене занадто високою заробітною платою. Таким чином, з огляду на центральну роль, яку теорія граничної продуктивності відіграє в основній аргументації, корисно почати нашу глибшу критику з повторення того, що, як зазначено в підрозділі С. 2, Джоан Робінсон і П'єро Сраффа успішно розвінчали цю теорію в 1950-х роках. "Однак із психологічних і політичних причин, — зазначає Джеймс К. Гелбрейт, — а не з логічних і математичних, критика капіталу не проникла в панівну економічну теорію. Швидше за все, ніколи не проникне. Сьогодні лише жменька економістів, схоже, усвідомлює це" ("The distribution of income", pp. 32-41, Richard СТР. F. Holt and Steven Pressman (eds.), A New Guide to Post Keynesian Economics, p. 34). З огляду на те, що це лежить в основі аргументу про те, що висока заробітна плата викликає високе безробіття, це означає, що основний аргумент на користь скорочення заробітної плати не має твердого теоретичного підґрунтя.

Слід також зазначити, що припущення про те, що додавання більшої кількості праці до капіталу завжди можливе, випливає з припущення теорії граничної продуктивності, що розглядає "капітал" як ектоплазму, і її можна перетворити на будь-яку форму, яку вимагає наявна праця (дивіться розділ С. 2.5 для докладнішого обговорення). Звідси й відмова Джоан Робінсон від цього припущення, бо "відмінність між майбутнім і минулим усувається, роблячи капітал "податливим", тож помилки завжди можна виправити, і рівновага завжди гарантована… за "податливого" капіталу попит на робочу силу залежить від рівня заробітної плати" (Contributions to Modern Economics, p. 6). Ба більше, "праця і капітал не завжди так легко замінюють одне одного, як того вимагає [неокласична] модель… Ви не можете використовувати одне без іншого. Ви не можете виміряти граничну продуктивність одного без іншого".  Попит на капітал і працю іноді є спільним попитом, і тому часто доводиться пристосовувати заробітну плату до граничної продуктивності праці працівника незалежно від вартості капіталу (Hugh Stretton, Economics: A New Introduction, p. 401).

Крім того, існує роль зменшення віддачі. Припущення про те, що крива попиту на робочу силу завжди має спадний нахил відносно сукупної зайнятості, корениться в уявленні про те, що промисловість працює, принаймні в короткостроковій перспективі, за умов спадної віддачі. Однак зниження віддачі не є особливістю галузей реального світу. Таким чином, припущення про те, що низхідна крива граничного продукту праці ідентична кривій сукупного попиту на працю, не відповідає дійсності, оскільки не узгоджується з емпіричними даними. "У системі зі зростальною віддачею, — зазначав один економіст, — прямий зв’язок між реальною заробітною платою і зайнятістю призводить до того, що звичайний механізм регулювання заробітної плати стає неефективним і нестійким" (Ferdinando Targetti, Nicholas Kaldor, p. 344). Фактично, як було обговорено в розділі С. 1.2, без цього припущення основна економічна теорія не може показати, що безробіття насправді спричинене надто високою реальною заробітною платою (поряд із багатьма іншими речами).

Таким чином, якщо ми приймаємо реальність, ми повинні зрештою "заперечувати неминучість негативного зв’язку між реальною заробітною платою і зайнятістю". Посткейнсіанські економісти не виявили жодних емпіричних зв’язків між зростанням безробіття з початку 1970-х рр. і змінами у співвідношенні між продуктивністю праці та заробітною платою, і тому "немає жодних теоретичних підстав очікувати негативного зв’язку між зайнятістю та реальною заробітною платою, навіть на рівні окремої фірми". Навіть улюблений маржинальний аналіз не вдається використати на ринку праці, тому що "більша частина вакансій пропонуються за принципом "або так, або ніяк". У робітників мало можливостей або взагалі немає можливості варіювати години роботи, тим самим здійснюючи граничні компроміси між доходом і дозвіллям. Таким чином, не існує суверенітету працівників, що відповідає (вельми спірному) поняттю суверенітету споживачів". Загалом, "якщо існує зв’язок між сукупною зайнятістю та реальною заробітною платою, то саме зайнятість визначає заробітну плату. Зайнятість і безробіття — це змінні товарного ринку, а не змінні ринку праці. Таким чином, спроби відновити повну зайнятість шляхом скорочення заробітної плати докорінно помилкові" (John E. King, "Labor and Unemployment", pp. 65-78, Holt and Pressman (eds.), Там же, p. 68, pp. 67-8, p. 72, p. 68 and p. 72). На додаток:

"Теоретики неокласичної школи самі визнали, що від'ємний зв’язок між реальною заробітною платою і рівнем зайнятості може бути встановлений тільки в рамках моделі одного товару; в рамках моделі кількох товарів таке узагальнення неможливе.  Це обмежує неокласичну теорію безгрошовою економікою і робить її незастосовною до капіталістичної або підприємницької економіки" (Там же, p. 71).

І, звісно ж, весь аналіз корениться в понятті досконалої конкуренції. Як м’яко висловився Ніколас Калдор:

"Якби економіка була "наукою" в строгому розумінні цього слова, емпіричне спостереження, що більшість фірм працюють на недосконалих ринках, змусило б економістів відмовитися від своїх наявних теорій і почати мислити зовсім по-новому… на жаль, економісти не відчувають такого ж прагнення підтримувати тісну відповідність між теоретичними гіпотезами та фактами досвіду" (Further Essays on Economic Theory ad Policy, p. 19).

Будь-яка реальна економіка суттєво відрізняється від неможливого поняття досконалої конкуренції й "якщо десь у системі існує хоча б одна монополія… з цього випливає, що інші мають усереднювати менше, ніж гранична величина їхнього випуску. Таким чином, щоб визнати існування монополії, потрібно або повністю відмовитися від конкурентної моделі, або побудувати складну нову теорію… це ділить світ на монополістичний, конкурентний і субконкурентний ("експлуатований") сектори" (James K. Galbraith, Created Unequal, p. 52). Як зазначалося в розділі С. 4.3, основні економісти визнали, що монополістична конкуренція (тобто олігополія) є домінантною ринковою формою, але вони не можуть моделювати її через обмеження індивідуалістичних допущень буржуазної економіки. Тим часом громлячи профспілки, економісти, які є стрижнем цієї дисципліни, дивним чином замовчують про вплив великого бізнесу і прокапіталістичних монополій, таких як патентні та авторські права, на розподіл і, таким чином, про вплив реальної заробітної плати на безробіття.

Усе це означає, що "ні попит на працю, ні її пропозиція не залежать від реальної заробітної плати. З цього випливає, що ринок праці не є істинним ринком, оскільки пов’язана з ним ціна, рівень заробітної плати, не здатна виконувати будь-яку ринкову санувальну функцію, і тому коливання рівня заробітної плати не можуть усунути безробіття" (King, там же, p. 65). Як такий, "традиційний економічний аналіз ринків… навряд чи застосовний" до ринку праці й, як наслідок, "заробітна плата навряд чи відображає внесок працівників у виробництво". Це відбувається тому, що економісти розглядають працю як таку, що нічим не відрізняється від інших товарів, проте "економічна теорія не підтримує такого висновку". У своїй основі праця не виробляється для отримання прибутку, і "крива пропозиції робочої сили може мати "зворотний нахил", так що падіння заробітної плати може спричинити збільшення пропозиції робітників". Насправді ідея зворотної похилої кривої пропозиції робочої сили так само легко виводиться з припущень, які економісти використовують для отримання своєї стандартної кривої. Це пояснюється тим, що працівники можуть віддати перевагу працювати менше в міру зростання ставки заробітної плати, оскільки вони будуть краще жити, навіть якщо не будуть старанніше працювати. І навпаки, дуже низькі ставки заробітної плати, ймовірно, призведуть до дуже високої пропозиції робочої сили, оскільки робітники повинні працювати старанніше, щоб задовольнити свої основні потреби. Крім того, як зазначалося наприкінці глави С. 1.4, сама економічна теорія показує, що працівники не отримають справедливої заробітної плати, коли вони зіштовхуються з дуже сильними роботодавцями, доки не зорганізуються в профспілки (Steve Keen, Debunking Economics, pp. 111-2 and pp. 119-23).

Переконливі докази існування такої моделі ринку праці можна знайти в історії капіталізму. Ми постійно бачимо, як капіталісти звертаються до держави з проханням забезпечити низьку заробітну плату, щоб забезпечити стабільну пропозицію робочої сили (до речі, це була ключова мета державного втручання під час піднесення капіталізму). Наприклад, у Центральній і Південній Африці гірничодобувні компанії намагалися залучити місцевих жителів до праці. Грошей вони майже не потребували, тому працювали день чи два, а потім зникали на весь тиждень, що залишився. Щоб уникнути простого введення рабства, деякі колоніальні адміністратори затвердили та ввели подушний податок. Щоб заробити достатньо грошей, робітники повинні були працювати цілий тиждень (Hugh Stretton, там же, p. 403). Майже те саме було нав’язано англійським робітникам на зорі капіталізму. Як зазначає Стівен Марглін, "недисциплінованість трудящих класів, або, кажучи більш прямо, їхня лінь, широко відзначалася спостерігачами XVIII століття". Під лінню або недисциплінованістю ці представники панівного класу мали на увазі ситуацію, коли "у міру зростання заробітної плати робітники воліли працювати менше". З економічного погляду, "зворотна крива пропозиції робочої сили є найприроднішим явищем доти, доки окремий працівник контролює пропозицію робочої сили". Однак "той факт, що вища заробітна плата змушувала робітників обирати більше вільного часу… був згубним" для капіталістів. Не дивно, що боси не прийняли покірно дії невидимої руки. Вони "насамперед зверталися до закону" і "використовували законодавчу, поліційну та судову владу держави" для того, щоб робітничий клас міг надати стільки робочих годин, скільки вимагали начальники. ("What do Bosses do?", pp. 60-112, Review of Radical Political Economy, vol. 6, no. 2, pp. 91-4)

Це означає, що крива ринкової пропозиції "може мати будь-яку форму", і тому економічна теорія "не доводить, що зайнятість визначається попитом і пропозицією, і посилює спостереження реального світу, що може існувати недобровільне безробіття", оскільки зниження заробітної плати не обов’язково повинно приводити попит і пропозицію праці у відповідність. Хоча в підручниках іноді вказується на можливість зворотного вигину кривих пропозиції робочої сили, припущення про висхідну похилу криву пропозиції приймають як нормальну ситуацію, але "для цього немає теоретичного чи емпіричного обґрунтування". Стандартні аргументи проти законодавства про мінімальну заробітну плату, профспілок і управління попитом з боку уряду ґрунтуються на ньому. Однак, як зазначає Кін, такі важливі політичні позиції "мають ґрунтуватися на міцних інтелектуальних або емпіричних підставах, а не на крихкому субстраті простої фантазії. Економісти вельми схильні відкидати альтернативні погляди на політику ринку праці саме на тій підставі, що їм бракує якихось теоретичних або емпіричних підстав. Проте їхні власні політичні позиції ґрунтуються як на прийнятті бажаного за дійсне, так і на мудрості" (Там же, pp. 121-2 and p. 123).

У капіталістичній економіці набагато найімовірніше є припущення, протилежне до того, що приймається економікою, а саме, що існує зворотна похила крива пропозиції робочої сили. Це відбувається тому, що рішення про роботу не ґрунтується на виборі між заробітною платою і дозвіллям, яке приймає окремий працівник. Більшість працівників обирають не між тим, працювати чи ні, а також не обирають, як багато годин їм витратити на роботу, порівнюючи свої (дані) уподобання та рівень реальної заробітної плати. Вони не практикують добровільного дозвілля, чекаючи, доки реальна заробітна плата перевищить їхню так звану "резервну" заробітну плату (тобто заробітну плату, що спонукає їх відмовитися від пустотливого життя заради непотрібності роботи). Скоріше, більшість працівників змушені влаштовуватися на роботу, бо не мають вибору, оскільки альтернативою є бідність (у кращому випадку) або голод і бездомність (у гіршому). Реальна заробітна плата впливає на рішення про те, скільки робочої сили надається, а не на рішення працювати чи ні. Це відбувається тому, що робітники та їхні сім'ї підтримують певний базовий рівень життя, і в них є необхідність оплачувати основні рахунки. У міру зростання заробітку основні витрати покриваються, тому люди можуть працювати менше, і, отже, пропозиція праці має тенденцію до зниження. І навпаки, якщо реальні заробітки падають через те, що реальна заробітна плата є меншою, то пропозиція робочої сили може збільшитися, оскільки люди працюють більше годин та/або більше членів сім'ї починають працювати, щоб заробити достатньо, щоб покрити рахунки (це тому, що, опинившись на роботі, більшість людей змушені брати години, встановлені їхніми босами). Це протилежно до того, що відбувається на "нормальних" ринках, де нижчі ціни мають призвести до зменшення кількості товару, що поставляється. Інакше кажучи, ринок праці не є ринком, тобто він реагує інакше, ніж інші ринки (Стреттон дає гарне резюме цього аргументу [Там же, pp. 403-4 and p. 491]).

Таким чином, як правильно помітили радикальні економісти, такі міркування підривають "вільноринкове" капіталістичне твердження про те, що начебто профспілки та втручання держави є відповідальними за безробіття (або що депресії легко чи природно запобіжить робота ринку). Навпаки, оскільки профспілки та різні соціальні заходи не дозволяють попиту впасти так низько, як він міг би впасти під час спаду, вони гальмують низхідну спіраль. Вони не тільки не несуть відповідальності за безробіття, але навіть пом’якшують його. Наприклад, профспілки, передаючи купівельну спроможність у руки робітників, стимулюють попит і підтримують зайнятість на вищому рівні, ніж вона могла б бути. Ба більше, заробітна плата зазвичай витрачається негайно і повністю, а прибуток — ні. Перехід від прибутку до заробітної плати може стимулювати економіку, тому що витрачається більше грошей, але відбудеться відстрочене скорочення споживання з прибутку (Malcolm Sawyer, The Economics of Michal Kalecki, p. 118). Усе це має бути очевидно, оскільки заробітна плата (і пільги) можуть бути витратами для деяких фірм, але вони є доходом для ще більшої кількості, а праця не схожа на інші товари та реагує на зміни ціни по-іншому.

З огляду на динаміку "ринку праці" (якщо такий термін має сенс з огляду на його нетиповість), будь-яка політика, заснована на застосуванні до нього "Economics 101", буде приречена на провал. Таким чином, будь-яка книжка, що має назву "Економіка в одному уроці" (Economics in One Lesson), має розглядатися з підозрою, якщо тільки вона не визнає, що суть її викладу має мало або взагалі не має стосунку до реальності, і вона не закликає читача взяти принаймні другий урок. Звісно, деякі люди справді приймають спрощені аргументи, що містяться в таких базових економічних текстах, і думають, що вони пояснюють світ (ці люди зазвичай стають правими "лібертаріанцями" і проводять решту свого життя, ігноруючи власний досвід і реальність на користь кількох простих аксіом). Аргумент про скорочення заробітної плати (як і більшість економічних теорій) стверджує, що будь-які проблеми виникають через те, що люди не слухають економістів, і що немає жодної економічної влади, немає жодних "особливих інтересів" — уся річ у тім, що люди дурні. Звісно, не має значення, що набагато легше вимагати зниження реальної заробітної плати робітників, коли ви сидите на штатній посаді в академічних колах. Вірні своїм ідеалам і "науці", приємно бачити, як багато хто з цих економістів "вільного ринку" відмовляється від своїх посад, щоб їхня заробітна плата могла автоматично коригуватися в міру зміни ринкового попиту на їхні ідеологічно заряджені коментарі. 

Тому, коли економічні теорії звеличують страждання заради майбутніх вигод, завжди варто запитати, хто страждає, а хто виграє. Зайве говорити, що програма гнучкості ринку праці спрямована проти профспілок, мінімальної заробітної плати та захисту трудящих. Ця програма випливає з теоретичних тверджень про те, що гнучкість цін може відновити повну зайнятість, і вона ґрунтується на сумнівній логіці, абсурдних припущеннях і хибній аналогії, яка порівнює ринок праці з ринком арахісу. Що, за іронією долі, цілком доречно, оскільки логіка моделі така, що робітники в кінцевому підсумку працюватимуть за копійки! Як така, у моделі "ринку праці" є певна корисність, оскільки вона знімає проблему інститутів і насамперед влади з погляду економіста. Насправді такі інститути, як профспілки, можуть розглядатися тільки як проблема в цій моделі, а не як природна відповідь на унікальну природу "ринку праці", який, попри очевидні відмінності, більшість економістів розглядають як будь-який інший.

На закінчення можна сказати, що скорочення заробітної плати може поглибити будь-який спад, зробивши його глибшим і тривалішим, ніж це було б інакше. Замість того щоб стати розв’язанням проблеми безробіття, скорочення заробітної плати зробить її ще гіршою (ми розглянемо питання про те, чи справді надто висока заробітна плата спричиняє безробіття насамперед, у наступному розділі). З огляду на те, що, як ми стверджували в розділі С. 8.2, інфляція спричинена недостатнім прибутком для капіталістів (вони намагаються підтримувати свою норму прибутку завдяки зростанню цін), цей спіралеподібний ефект скорочення заробітної плати допомагає пояснити те, що економісти називають "стагфляцією" — зростання безробіття у поєднанні зі зростанням інфляції (як це було в 1970-х роках). Оскільки робітники стають безробітними, сукупний попит падає, ще більше скорочуючи норми прибутку, і у відповідь капіталісти підвищують ціни в спробі компенсувати свої втрати. Тільки дуже глибока рецесія може розірвати цей цикл (разом із робітничою войовничістю і більш ніж кількома робітниками та їхніми сім’ями).

Таким чином, капіталістичне рішення кризи ґрунтується на тому, що робітники платять за суперечності капіталізму. Бо, згідно з панівною теорією, коли виробнича потужність товару перевищує будь-який розумний попит на нього, робітників треба звільнити та/або скоротити їхню заробітну плату, щоб компанія знову стала прибутковою. Тим часом керівники компанії — люди, відповідальні за невдалі рішення про будівництво великої кількості заводів, — продовжують отримувати величезні оклади, премії та пенсії й залишаються, щоб допомогти компанії впоратися з її проблемами. Адже, врешті-решт, хто ще поверне підприємству рентабельність, ніж ті, хто за своєю мудрістю довів його до банкрутства? Дивно, однак, що незалежно від того, наскільки високими є їхні зарплати та бонуси, менеджери та керівники ніколи з роботи самі не йдуть.

Усе це означає, що в робітничого класу є два варіанти в умовах спаду: прийняти глибшу депресію, щоб знову запустити цикл буму — спаду, або позбутися капіталізму, а разом з ним і суперечливої природи капіталістичного виробництва, яка насамперед породжує економічний цикл (не кажучи вже про інші вади, як-от ієрархія і нерівність). Зрештою, єдине розв’язання проблеми безробіття полягає в тому, щоб позбутися системи, яка створила його, шляхом захоплення робітниками своїх засобів виробництва і скасування держави. Коли це станеться, тоді виробництво для прибутку небагатьох припиниться, як і суперечності, які воно породжує.

Author

Muhammad Azzahaby
Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About