Сучасні економісти намагаються представити економіку як "науку без цінностей". Звісно, їм рідко спадає на думку, що вони зазвичай просто приймають наявні соціальні структури як належне і будують навколо них економічні догми, таким чином виправдовуючи їх. У кращому разі, як вказав Кропоткін:

"Усі так звані закони й теорії політичної економії є насправді нічим іншим, як твердженнями, що мають такий характер: "Якщо припустити, що в даній країні завжди є значна кількість людей, котрі не можуть прожити ані одного місяця, ані навіть п’ятнадцяти днів, без того, щоб не прийняти умови праці, які забажає накласти на них держава (під виглядом податків) або котрі будуть їм запропоновані тими, кого держава визнає власниками землі, фабрик, залізниць і т. ін., то наслідки цього будуть такі-то і такі-то…". Досі політична економія була завжди перерахуванням того, що трапляється за таких умов; але вона не перераховувала і не розбирала самих умов. Вони представляли факти, що відбуваються в результаті цих умов, як фатальні, непорушні закони" (Анархія, стор. 79).

Іншими словами, економісти зазвичай приймають політичні та економічні аспекти капіталістичного суспільства (такі як права власності, нерівність тощо) як даність і будують свої теорії навколо них. У кращому випадку. Гірше того, економічна наука — це просто спекуляція, що ґрунтується на необхідних припущеннях, потрібних для доведення бажаного результату. За якимось дивним збігом ці цілі зазвичай зміцнюють владу і прибуток небагатьох і показують, що вільний ринок — найкращий з усіх можливих світів. Альфред Маршалл, один із засновників неокласичної економіки, одного разу відзначив корисність економіки для еліти:

"Від метафізики я перейшов до етики й виявив, що виправдати нинішні умови існування суспільства було нелегко. Один мій друг, який багато читав про те, що називається моральними науками, постійно говорив: "Ах! якби ви розумілися на політичній економії, ви б так не говорили"" (цит. за: Joan Robinson, Collected Economic Papers, vol. 4, p. 12).

Джоан Робінсон додала, що "в наші дні, звичайно, ніхто не висловився б так грубо. У наші дні приховані переконувачі ховаються за науковою об’єктивністю, ретельно уникаючи оцінювальних суджень; вони переконують тим краще" (Там же, p. 129).

Те, як економічна теорія систематично говорить те, що хочуть почути боси та багаті, — лише один із тих дивних збігів у житті, які, здається, відбуваються з економікою з жахливою регулярністю. Як економіка досягає цього дивного збігу, що "вільна від цінностей наука" виявляється пов’язаною з виробництвом апологетики для нинішньої системи? Ключовою причиною є відсутність інтересу до історії, до того, як створювався нинішній розподіл доходів і багатства. Натомість нинішній розподіл багатства і доходів сприймається як щось само собою зрозуміле.

Частково воно випливає зі статичної природи неокласичної економіки. Якщо ваш економічний аналіз починається і закінчується моментальним знімком часу, із заданим набором товарів, значить, те, як ці товари потрапляють до певного набору рук, можна вважати несуттєвим — особливо коли ви модифікуєте свою теорію, щоб виключити можливість доказу того, що перерозподіл доходів збільшить загальну корисність (дивіться главу С.1.3). Воно також випливає із соціальної ролі економіки як захисниці капіталізму. Приймаючи поточний розподіл доходів і багатства як даність, багато незручних питань можна автоматично виключити з "науки".

Це можна побачити на прикладі підйому неокласичної економіки в 1870-х і 1880-х роках. Розрив між класичною політичною економією та економічною наукою ознаменувався зміною характеру поставлених питань. У першому випадку основна увага приділялася розподілу, зростанню, виробництву і відносинам між суспільними класами. Точне визначення індивідуальних цін не становило особливого інтересу, особливо в короткостроковій перспективі. У новій економічній науці основна увага приділялася розробленню суворої теорії визначення цін. Це означало абстрагуватися від виробництва і подивитися на кількість товарів, доступних у будь-який момент часу. Таким чином, економіка уникала запитань про класові відносини, ставлячи питання про індивідуальну корисність, звужуючи поле аналізу, ставлячи політично нешкідливі запитання, засновані на нереалістичних моделях (за всієї своєї суворості нова економіка не давала відповіді на запитання про те, як визначають реальні ціни, так само як і класична економіка, просто тому, що її абстрактні моделі не мали жодного стосунку до реальності).

Водночас вона дала натуралістичне обґрунтування капіталістичним суспільним відносинам, стверджуючи, що прибуток, відсоток і рента є результатом індивідуальних рішень, а не продуктом конкретної соціальної системи. Інакше кажучи, економіка взяла класи капіталізму, впровадила їх у себе, дала їм універсальне застосування і, приймаючи як даність наявний розподіл багатства, виправдала класову структуру і відмінності в ринковій владі, які вона породжує. Вона не запитує (або не досліджує), чому деякі люди володіють усією землею і капіталом, тоді як переважна більшість має продавати свою працю на ринку, щоб вижити. Як така, вона інтерналізує класову структуру капіталізму. Приймаючи цю класову структуру як даність, економічна наука просто ставить питання про те, який внесок робить кожен "фактор" (праця, земля, капітал) у виробництво товарів.

Альфред Маршалл обґрунтував цю точку зору так: ​

"І в довгостроковому аспекті винагорода кожного фактора (виробництва), як правило, достатня тільки для компенсації за граничною нормою суми всіх зусиль і жертв, необхідних для його виробництва… з частковим винятком до більшої частини землі в старих країнах, якщо ми простежимо її врожайність до найперших років обробітку. Однак така спроба поставила б низку гострих запитань перед історією та етикою, так само як і перед економічною наукою, а мета цього дослідження — радше перспектива, ніж ретроспектива" (Принципи економічної науки, стор. 589).

Що напрочуд зручно для тих, хто отримав вигоду з крадіжки спільної спадщини людства. Тим паче що сам Маршалл відзначає жахливі наслідки для тих, хто не має доступу до засобів існування на ринку:

"Коли робітник побоюється голоду, його потреба в грошах (їхня гранична корисність для нього) дуже велика, і, якщо вже від початку він укладає найгірший контракт і наймається на роботу з низькою заробітною платою, … він може продовжувати продавати свою працю за низькою ставкою…. Це тим імовірніше, що, тоді як на товарному ринку переваги при укладанні угоди можуть бути цілком рівномірно розподілені між обома сторонами, на ринку робочої сили перевага частіше опиняється на боці її покупців, а не продавців" (Там же, стор. 302).

З огляду на те, що ринкові обміни принесуть користь сильнішій із залучених сторін, це означає, що нерівність із часом стане сильнішою і безпечнішою. Приймаючи поточний розподіл власності як даність (і, ба більше, щось, що не має бути змінено), ринок не виправляє такого роду несправедливість. Фактично він увічнює її й, крім того, не має змоги компенсувати збитки жертвам, оскільки відсутній механізм забезпечення відшкодування збитків. Таким чином, вплив попередніх актів агресії впливає на те, як розвивалося конкретне суспільство і на нинішній стан світу. Відмова від "ретроспективного" аналізу, оскільки він підіймає"спірні питання" та "етику", не є неоціненною чи об’єктивною наукою і спотворює будь-яке "перспективне" дослідження апологетики, це чиста ідеологія.

Це можна помітити, коли Маршалл зазначав, що праця "часто продається за особливо несприятливих умов, які випливають із групи тісно пов’язаних між собою фактів, а саме з того, що робоча сила вирізняється "не збережністю", що продавці її — це зазвичай бідні люди, які не мають жодного резервного фонду, і що вони не в змозі довільно зняти свою робочу силу з продажу". Ба більше, "нестача, хоч би де вона існувала, найімовірніше, буде кумулятивною за своїми наслідками". Однак він чомусь продовжує стверджувати, що "заробітна плата цього робітника приблизно дорівнює чистому продукту його праці (зрозуміло, чистий продукт праці індивідуума не можна механічно відокремити від чистого продукту інших робітників, які працюють разом із ним)" (Там же, стор. 477, стор. 542 і стор. 458). Чому це має бути так, враховуючи той факт, що робітники перебувають у невигідному становищі на ринку? Звідси й Малатеста:

"Поміщики, капіталісти насильницьки й безчесно забрали в народу землю і всі засоби виробництва і внаслідок цього первісного розкрадання можуть щодня забирати в робітників продукт їхньої праці" (Errico Malatesta: His Life and Ideas, p. 168).

Як же можна вважати "науковим" або "неоціненним" ігнорування історії? Навряд чи можна "ретроспективно" аналізувати коріння нинішнього невигідного становища робітничого класу на нинішньому і "перспективному" ринку праці, особливо з огляду на те, що сам Маршалл відзначає їхні результати. Це разючий приклад того, що Кропоткін засуджував в економіці, а саме, що в тих рідкісних випадках, коли згадувалися соціальні умови, "вони негайно забувалися, щоб більше не говорити про них". Таким чином, реальність згадують, але будь-який вплив, який вона може справити на розподіл доходу, забувають, бо в іншому разі ви мусили б зробити висновок разом з анархістами, що "привласнення продукту людської праці власниками капіталу [і землі] існує тільки тому, що мільйонам чоловіків [і жінок] буквально нема на що жити, якщо вони не продадуть свою робочу силу та свій інтелект за ціною, що вможливить чистий прибуток капіталіста і "додаткову вартість"" (Evolution and Environment, p. 92 and p. 106).

Це важливо, тому що про дотримання прав власності легко говорити, але це тільки в тому разі, якщо наявний розподіл прав власності законний. Якщо він незаконний, якщо нинішні права власності були результатом злодійства, корупції, колоніальних завоювань, втручання держави та інших форм примусу, тоді все зовсім інакше.

Ось чому економіка рідко, якщо взагалі коли-небудь, обговорює це. Це, звісно, не зупиняє економістів, які виступають проти поточних втручань на ринку (особливо пов’язаних із державою загального добробуту). По суті, вони стверджують, що це нормально — пожинати плоди минулих ініціацій сили, але неправильно намагатися виправити їх. Це схоже на те, наче хтось увійшов у кімнату людей, пограбував їх під дулом пістолета, а потім попросив, щоб вони поважали права власності одне одного відтепер і займалися тільки добровільним обміном того, що в них залишилося. Будь-яка спроба обґрунтувати моральні аргументи на користь "вільного ринку" в таких умовах навряд чи увінчається успіхом. Це капіталістична економіка вільного ринку двома словами: не зважайте на минулі несправедливості, зробімо все можливе з огляду на поточний розподіл ресурсів.

Багато економістів йдуть ще далі. Не задовольняючись ігноруванням історії, вони створюють невеликі вигадані історії, щоб виправдати свої теорії або поточний розподіл багатства і доходів. Зазвичай вони виходять з ізольованого індивіда або спільноти приблизно рівних індивідів (спільноти, як правило, без будь-яких суспільних інститутів). Наприклад, "вичікувальні" теорії прибутку і відсотка (дивіться главу С.2.7) вимагають, щоб така фікція була хоча б віддалено переконливою. Вона має припускати спільноту, позначену базовою рівністю багатства і доходу, але розділену на дві групи людей, одна з яких була працьовитою і далекоглядною, що утримувалася від безпосереднього споживання продуктів, створених їхньою власною працею, тоді як інша була ледачою і споживала свій дохід, не думаючи про майбутнє. Згодом нащадки працьовитих стали власниками засобів до життя, тоді як нащадкам ледачих і марнотратних, за висловом Маркса, "все ще нічого продати, крім себе самих". Таким чином, сучасні прибутки та відсотки можуть бути виправдані, використовуючи такі "вульгарні казки" (Капітал, Т. 1, С. 725-6). Реальна історія підйому капіталізму, як ми обговорюємо в підрозділі F.8, похмура.

Звісно, можна заперечити, що це всього лише модель і абстракція і, отже, має сенс проілюструвати точку зору. Анархісти з цим не згодні. Так, часто виникає потреба в абстракції під час вивчення економіки або будь-якої іншої складної системи, але це не абстракція, це пропаганда та історичний винахід, який використовують не для ілюстрації абстрактної точки зору, а для ілюстрації конкретної системи влади і класу. Те, що ці маленькі притчі та історії містять усі необхідні припущення й абстракції, необхідні для досягнення бажаних висновків, - лише один із тих супутніх випадків, які, очевидно, регулярно відбуваються з економікою.

Дивина цих вигаданих історій полягає в тому, що їм довіряють набагато більше, ніж реальній історії в економіці. Майже завжди вигадана "історія" превалюватиме над реальною історією в економіці. Якщо буде згадана дійсна історія капіталізму, то захисники капіталізму просто скажуть, що ми не повинні карати нинішніх власників капіталу за дії в туманному і далекому минулому (те, що караються нинішні і майбутні покоління робітників, залишається непоміченим). Однак вигадана "історія" капіталізму не страждає від такої відмови, оскільки вигадані дії в далекому-далекому минулому виправдовують нинішніх власників багатства і доходів, які воно приносить. Іншими словами, орел - я виграю, решка - ви програєте.

Зайве говорити, що ця (виборча) короткозорість не обмежується тільки історією. Вона застосовується і до поточних ситуацій. Таким чином, ми знаходимо економістів, які захищають наявні економічні системи як режими "вільного ринку", попри очевидні форми державного втручання. Як зазначає Хомський: ​

"Коли люди говорять про те, що… вільні ринкові "торговельні сили" неминуче виштовхують усіх цих людей з роботи й штовхають увесь світ до своєрідної поляризації багатства на кшталт Третього світу… це правильно, якщо поглянути на це досить вузько. Але якщо ви подивитеся на чинники, які зробили речі такими, якими вони є, це навіть близько не підходить до істини, це навіть віддалено не пов’язано з реальністю. Але коли ви вивчаєте економіку в ідеологічних інститутах, усе це не має значення, і ви не повинні ставити подібні запитання" (Understanding Power, p. 260).

Ігнорувати все це і просто приймати поточний розподіл багатства і доходу як даність, а потім стверджувати, що "вільний ринок" виробляє найкращий розподіл ресурсів, — це приголомшливо. Тим паче що твердження про "ефективний розподіл" не відповідає на очевидне запитання: "ефективно" в чиїх інтересах? Бо ідеалізація свободи на ринку і через ринок ігнорує той факт, що ця свобода дуже обмежена за своїм охопленням більшим числом людей, а також наслідки для індивідів, які зачіпаються розподілом купівельної спроможності між ними, що його створює ринок (що коріниться, звісно, у первинних дарах). Що, звісно, пояснює, навіть якби ці притчі економіки були правдою, анархісти все одно виступали б проти капіталізму. Ми поширюємо зауваження Томаса Джефферсона про те, що "земля завжди належить поколінню, яке живе", на економічні інститути, а також на політичні — минуле не повинне домінувати над теперішнім і майбутнім (Джефферсон: "Чи може одне покоління пов’язувати інше і всі інші в послідовності назавжди? Думаю, що ні. Творець створив землю для живих, а не для мертвих. Права і повноваження можуть належати тільки людям, а не речам, не простій матерії, не наділеній волею"). Бо, як стверджував Малатеста, люди не повинні "мати права… підпорядкувати людей своєму пануванню і ще менше заповідати незліченним спадкоємцям їхніх нащадків право панувати й експлуатувати майбутні покоління" (At the Cafe, p. 48).

Крім того, існує дивний збіг у тому, що "вільна від цінностей" економіка зазвичай закінчує тим, що звинувачує у всіх проблемах капіталізму робітників. Безробіття? Рецесія? Низький ріст? Зарплата занадто висока! Прудон гарно підсумував капіталістичну економічну теорію, заявивши, що "політична економія — тобто власницький деспотизм — ніколи не може бути неправим: це має бути пролетаріат" (System of Economical Contradictions, p. 187). І мало що змінилося від 1846 (чи 1776!) року, коли мова зайшла про економіку, що "пояснює" проблеми капіталізму (такі як економічний цикл або безробіття).

Тому важко вважати економіку "вільною від цінностей", коли економісти регулярно нападають на профспілки, при цьому мовчки підтримуючи великий бізнес. Згідно з неокласичною економічною теорією, і те, і інше однаково погано для економіки, але ви навряд чи знайдете багато економістів, які закликали б розбити корпорації на безліч дрібних фірм, як того вимагає їхня теорія, а кількість тих, хто громить "монополістичну" працю, значно вища (за іронією долі, як ми зазначаємо у розділі C.1.4, їхня власна теорія свідчить, що вони повинні закликати до розпаду корпорації чи підтримувати профспілки, оскільки інакше неорганізована праця експлуатується).  Очевидно, твердження, що висока заробітна плата — завжди погано, але високий прибуток — завжди добре, не має цінності.

Таким чином, тоді як великий бізнес зазвичай ігнорують (на користь аргументів, що економіка працює "так, наче б" його не існувало), профспілки рідко отримують такі привілеї. На відміну, скажімо, від транснаціональних корпорацій, профспілки вважаються монополістичними. Таким чином, ми бачимо дивну ситуацію, коли економісти (або ідеологи, що вплинули на економіку, як-от праві "лібертаріанці") з ентузіазмом захищають компанії, що підвищують свої ціни після, скажімо, стихійного лиха та отримують несподіваний прибуток, водночас нападаючи на робітників, що вирішують підвищити свою зарплатню, страйкуючи, за те, що вони егоїстичні. Звичайно, малоймовірно, що вони залишать подібні звинувачення проти босів без коментарів. Але чого можна очікувати від ідеології, яка представляє безробіття як благо (а саме, збільшення дозвілля — дивіться розділ С.1.5), а багатство як, по суті, дискомфорт (біль утримання від нинішнього споживання найважче лягає на тих, хто багатий — дивіться розділ С.2.7).

Зрештою, тільки економісти могли б із незворушним виглядом стверджувати, що мільярдер-власник транснаціональної корпорації експлуатується, коли робочі в його потогінних цехах успішно утворюють профспілку (зазвичай перед обличчям економічної та політичної влади, якою володіє їхній бос). Однак багато економістів стверджують саме це: транснаціональна корпорація не є монополією, але профспілка є монополією, а монополії експлуатують інших! Звичайно, вони рідко говорять про це так прямо. Замість цього вони припускають, що профспілки домагаються  високих зарплат для своїх членів, змушуючи інших працівників отримувати меншу зарплату (тобто експлуатуючи їх). Отже, коли боси руйнують профспілки, вони роблять це не для того, щоб захистити свої прибутки та владу, а щоб підняти рівень інших, менш щасливих працівників? Навряд чи. Насправді звісно, причина, через яку профспілки так не подобаються економіці, полягає в тому, що боси, як правило, ненавидять їх. За капіталізму праця — це витрати, а вища заробітна плата означає менший прибуток (за інших рівних умов). Звідси й необхідність демонізувати профспілки, бо один із менш зрозумілих фактів полягає в тому, що, хоча профспілки підвищують заробітну плату своїм членам, вони також підвищують заробітну плату працівникам, які не входять до профспілки. Це не повинно дивувати, оскільки компанії, які не входять до профспілки, змушені підвищувати заробітну плату, припиняти профспілкову діяльність своїх працівників і конкурувати за найкращих працівників, яких залучать до кращої оплати праці та умов роботи в профспілкових цехах (як ми обговорюємо в підрозділі С.9, неокласична модель ринку праці має серйозні недоліки).

Це підводить нас до іншої ключової проблеми, пов’язаної з твердженням, що економіка "вільна від цінностей", а саме до того факту, що вона сприймає нинішню класову систему капіталізму та її розподіл багатства не тільки як факт, а і як ідеал. Це пояснюється тим, що економіка заснована на необхідності диференціювати кожен фактор виробництва, щоб визначити, чи використовується він оптимально. Іншими словами, ця класова структура капіталізму необхідна для того, щоб показати, ефективно чи ні економіка використовує наявні ресурси. Вона претендує на те, щоб бути "вільною від цінностей" просто тому, що вона включає економічні відносини капіталістичного суспільства у свої припущення про природу.

Однак неможливо визначити прибуток, ренту та відсоток незалежно від класової структури будь-якого даного суспільства. Таким чином, цей "тип розподілу є особливістю капіталізму. За феодалізму надлишки добувалися у вигляді земельної ренти. У ремісничому господарстві кожен товар виробляється людиною з її власними знаряддями праці; відмінність між заробітною платою і прибутком тут не має жодного значення". Це означає, що "сама сутність теорії пов’язана з певним інститутом — найманою працею. Центральна доктрина полягає в тому, що "заробітна плата прагне дорівнювати граничному продукту праці". Очевидно, що це не має жодного значення для селянського господарства, де всі розділяють працю і дохід свого господарства відповідно до правил сімейного життя; і це не може бути застосовано в [кооперативі], де рада робітників має вирішити, яку частину чистих доходів виділити на інвестиції, яку частину — на соціальне забезпечення і яку частину розподілити як заробітну плату" (Joan Robinson, Collected Economic Papers, p. 26 and p. 130).

Це означає, що "універсальні" принципи економіки зрештою роблять будь-яку економіку, яка не поділяє основні соціальні відносини капіталізму, за своєю суттю "неефективною". Якщо, наприклад, робітники володіють усіма трьома "факторами виробництва" (працею, землею і капіталом), то "неоціненні" закони економіки роблять висновок, що це буде неефективно. Оскільки існує тільки "дохід", неможливо сказати, яка його частина належить до праці, землі або машин і, отже, чи ефективно використовуються ці фактори. Мається на увазі, що "наука" економіки пов’язана з наявною системою та її специфічною класовою структурою, а отже, як "парадигма керівного класу, конкурентна модель" має "істотну" перевагу в тому, що "її можна використовувати для виключення з порядку денного будь-яких пропозицій щодо істотних реформ чи втручання, які завдають шкоди великим економічним інтересам… оскільки модель допускає (виходячи зі своїх припущень) формальну демонстрацію того, що це призведе до зниження ефективності" (Edward S. Herman, "The Selling of Market Economics," pp. 173-199, New Ways of Knowing, Marcus G. Raskin and Herbert J. Bernstein (eds.), p. 178).

Крім того, існують методологічні передумови, засновані на індивідуалізмі. Зосередившись на індивідуальному виборі, економіка абстрагується від соціальної системи, в рамках якої здійснюється такий вибір, і від того, що на нього впливає. Так, наприклад, аналіз причин бідності спрямований на недоліки окремих людей, а не системи загалом (бути бідним стає особистим тавром). Те, що реальність на ділі мало схожа на міф, має мало значення — коли люди з двома роботами все ще не можуть заробити достатньо, щоб прогодувати свої сім’ї, здається недолугим називати їх ледачими або егоїстичними. Це свідчить про збої в системі, а не в самих бідних. Індивідуалістичний аналіз за визначенням гарантовано виключає вплив класу, нерівності, соціальних ієрархій та економічної/соціальної влади, а також будь-який аналіз будь-яких притаманних даній економічній системі упереджень, її розподілу багатства, а отже, її розподілу доходів між класами.

Таке абстрагування індивідів від їхнього соціального оточення призводить до виникнення економічних "законів", які можна застосувати до всіх індивідів, до всіх суспільств, до всіх часів. Це призводить до того, що всі конкретні приклади, незалежно від того, наскільки вони історично різні, розглядаються як вирази одного й того самого універсального поняття. Таким чином, ігнорується унікальність сучасного суспільства, а саме його заснованість на найманій праці ("період, через який ми проходимо… вирізняється особливою характеристикою — ЗАРПЛАТОЮ" [Proudhon, там же, p. 199]). Така перспектива не може не бути більш ідеологічною, ніж науковою. Намагаючись створити теорію, застосовну для всіх часів (і тому, мабуть, вільну від цінності), вони просто приховують той факт, що їхня теорія припускає і виправдовує нерівність капіталізму (наприклад, припущення про задані потреби та розподіл багатства і доходу таємно повертає назад у модель соціальні відносини нинішнього суспільства, те, від чого модель нібито абстрагувалася). Підкреслюючи індивідуалізм, дефіцит і конкуренцію, економічний аналіз насправді відображає не що інше, як панівні ідеологічні концепції капіталістичного суспільства. Кожна з небагатьох економічних систем або суспільств в історії людства справді відображала ці аспекти капіталізму (справді, багато державного насильства було використано для створення цих умов шляхом руйнування традиційних форм суспільства, прав власності, а також руйнування традиційних форм суспільства, прав власності та звичаїв на користь тих, які бажані для нинішньої панівної еліти). 

Сама загальна природа різних теорій прибутку, відсотка і ренти має викликати тривогу. Їхні автори будують ці теорії на основі дедуктивного методу і підкреслюють, як вони застосовані в кожній соціальній та економічній системі. Іншими словами, теорії — це просто теорії, виведені незалежно від фактів суспільства, в якому вони знаходяться. Здається дещо дивним, якщо не сказати більше, розвивати теорію, скажімо, відсотка незалежно від класової системи, в рамках якої вона підживлюється, але саме це і роблять ці "вчені". Зрозуміло, чому. Ігноруючи наявну систему та її класи й ієрархії, економічні аспекти цієї системи можуть бути виправдані з точки зору апеляції до універсального людського існування. Це викличе менше заперечень, ніж твердження, наприклад, що відсотки існують тому, що багаті будуть розлучатися зі своїми грошима тільки в тому разі, якщо вони отримають більше натомість, а бідні будуть платити за це, тому що у них мало вибору через їхнє соціально-економічне становище. Набагато краще говорити про "тимчасові переваги", ніж про реальність класового суспільства (дивіться главу С.2.6).

Неокласична економіка, по суті, витягла "політичне" з "політичної економії", прийнявши капіталістичне суспільство як належне разом із його класовою системою, ієрархією та нерівністю. Це відображено у використовуваній термінології. У наші дні навіть термін "капіталізм" вийшов із моди, замінившись загальноприйнятими термінами "ринкова система", "вільний ринок" або "вільне підприємництво". Однак, як зазначав Хомський, такі терміни, як "вільне підприємництво", використовуються "для позначення системи автократичного управління економікою, в якій ні громада, ні робоча сила не відіграють жодної ролі (система, яку ми назвали б "фашистською", якщо перевести її в політичну сферу)" (Language and Politics, p. 175). Таким чином, навряд чи можна вважати "вільною від цінностей" проголошення системи вільною, коли насправді більшість людей вочевидь не є вільними більшу частину свого часу неспання і чий вибір поза виробництвом залежить від нерівності багатства і влади, яку створює ця система виробництва.

Цей зсув у термінології відображає політичну необхідність. Він ефективно знімає з економіки роль багатства (капіталу). Замість того щоб власники й керівники капіталом контролювали або принаймні мали значний вплив на соціальні події, ми маємо безособову діяльність "ринків" або "ринкових сил". Те, що в такій зміні термінології зацікавлені ті, чиї гроші забезпечують їм владу і вплив, само собою зрозуміло.

Зосередившись на ринку, економіка допомагає приховати реальні джерела влади в економіці, і увага відвертається від таких ключових питань: як гроші (багатство) породжують владу і як вони спотворюють "вільний ринок" на свою користь. Загалом, як одного разу висловився економіст-дисидент Джон Кеннет Гелбрейт, "економісти вірять і рідко навчають ворожості до інститутів, що відображають панівну економічну владу. Не помічати цього вимагає зусиль, хоча багатьом це вдається" (The Essential Galbraith, p. 180).

Це стає очевидним, коли ми дивимося на те, як економіка дає поради людям робітничого класу. Теоретично економіка ґрунтується на індивідуалізмі та конкуренції, але коли справа доходить до того, що мають робити робітники, "закони" економіки раптово змінюються. Тепер економіст заперечуватиме, що конкуренція - це гарна ідея, і натомість наполягатиме на тому, щоб робітники співпрацювали (тобто підкорялися) своєму босові, а не конкурували (тобто боролися за розподіл продукції та влади на робочому місці). Вони стверджуватимуть, що існує "гармонія інтересів" між працівником і босом, що в особистих інтересах працівників не бути егоїстичними, а робити все, що попросить бос, щоб просувати інтереси боса (тобто прибуток).

Те, що ця перспектива неявно визнає залежне становище робітників, само собою зрозуміло. Таким чином, хоча продаж праці зображується як ринковий обмін між рівними, насправді це владні відносини між слугою і господарем. Висновки економічної науки — це просто неявне визнання цих авторитарних відносин шляхом ототожнення себе з авторитетною фігурою в цих відносинах і заклику до покори їй. Вони просто пропонують працівникам витягти з цього максимум користі, відмовившись бути незалежними особистостями, яким потрібна свобода для процвітання (принаймні в робочий час; поза домом вони можуть висловити свою індивідуальність покупками).

Це не повинно дивувати, оскільки, як зазначає Хомський, економічна теорія корениться в тому, що "ви тільки зашкодите бідним, змусивши їх повірити, що в них є права, крім тих, які вони можуть отримати на ринку, наприклад, основне право на життя, тому що такі права заважають ринку, ефективності, зростанню тощо. Тож у кінцевому підсумку людям буде тільки гірше, якщо ви спробуєте їх визнати" (Там же, p. 251). Економіка вчить, що ви маєте приймати зміни незалежно від того, чи доцільно це. Вона вчить, що ви не повинні боротися, ви не повинні битися. Ви повинні просто прийняти всі зміни, що відбуваються. Гірше того, вона вчить того, що опір і страйки абсолютно контрпродуктивні. Іншими словами, вона вчить рабського мислення тих, хто підкоряється владі. Для бізнесу економіка ідеально підходить для того, щоб змусити своїх співробітників змінити своє ставлення, а не колективно змінити те, як їхнє начальство ставиться до них, структурувати їхню роботу або як їм платять — або, звичайно ж, змінити систему.

Звісно, економіст, який каже, що він проводить "вільний від цінностей" аналіз, байдужий до видів відносин у середині суспільства, чинить не зовсім чесно. Капіталістична економічна теорія корениться в дуже специфічних передумовах і концепціях, таких як "економічна людина" та "досконала конкуренція". Вона стверджує, що є "вільною від цінностей", але її бажана термінологія пронизана ціннісними підтекстами. Наприклад, поведінка "економічної людини" (тобто людей, які є егоїстичними машинами для максимізації корисності) описується як "раціональна". Отже, поведінка реальних людей "ірраціональна" щоразу, коли вони відходять від цього суворо усіченого уявлення про людську природу і суспільство. Наше життя складається з набагато більшого, ніж купівля і продаж. У нас є цілі та проблеми, які не можуть бути куплені або продані на ринках. Іншими словами, людство і свобода виходять за межі власності й, як наслідок, економіки. Не дивно, що це стосується і тих, хто вивчає "науку":

"Вивчення економіки також, здається, робить тебе ще більш огидною людиною. Психологічні дослідження показали, що аспіранти економічних факультетів більш схильні до "халяви" - ухилення від внеску в експериментальний рахунок "суспільних благ" у гонитві за вищим приватним прибутком — ніж широка публіка. Економісти також менш щедрі, ніж інші вчені в благодійних пожертвуваннях. Бакалаври економічних спеціальностей з більшою ймовірністю помиляться в класичній грі "дилема ув’язненого", ніж інші спеціальності. А на інших тестах студенти стають менш чесними — висловлюючи меншу схильність, наприклад, повертати знайдені гроші — після вивчення економіки, але не вивчення базового предмета, такого як астрономія. У цьому немає нічого дивного. Мейнстрим-економіка повністю побудована на понятті егоїстичних індивідів, раціональних максимізаторів, які можуть упорядковувати свої потреби й витрачати відповідно. Тут мало місця для сентиментів, невпевненості, самовідданості та соціальних інститутів. Залишається відкритим питання, чи є це точною картиною середньої людини, але немає жодних сумнівів у тому, що капіталізм як система та економіка як дисципліна винагороджують людей, які відповідають цій моделі" (Doug Henwood, Wall Street, p. 143).

То чи є економіка "вільною від цінностей"? Аж ніяк ні. З огляду на її соціальну роль, було б дивно, якби вона була такою. Те, що вона має тенденцію виробляти політичні рекомендації, які приносять користь капіталістичному класу, не випадковість. Ця тенденція вкорінена в самій основі "науки", оскільки відображає передумови капіталістичного суспільства та його класової структури. Вона не тільки приймає владу і класові структури капіталізму як належне, а й робить їх ідеалом для будь-якої економіки. З огляду на це, не дивно, що економісти схильні підтримувати політику, яка дасть змогу реальному світу точніше відповідати стандартній (зазвичай неокласичній) економічній моделі. Таким чином, економічні моделі стають чимось більшим, ніж набір абстрактних припущень, використовуваних просто як інструмент теоретичного аналізу випадкових зв’язків фактів. Радше, вони стають політичними цілями, ідеалом, до якого має прагнути реальність.

Це означає, що економіка має двоїстий характер. З одного боку, вона намагається довести певні речі (наприклад, що капіталізм вільного ринку продукує оптимальний розподіл ресурсів або що за вільної конкуренції ціноутворення забезпечить відповідність доходу кожної людини її продуктивному внеску). З іншого боку, економісти підкреслюють, що економічна "наука" не має нічого спільного з питанням про справедливість наявних інститутів, класових структур або наявної економічної системи. І деякі люди, здається, дивуються, що це призводить до політичних рекомендацій, які послідовно і систематично сприяють панівному класу.