Як ми пояснювали в попередньому підрозділі, капіталізм страждатиме від циклу бумів і спадів через об'єктивний тиск на виробництво прибутку, навіть якщо ми проігноруємо суб'єктивний бунт проти влади з боку робітничого класу. Саме цей двосторонній тиск на норми прибутку, суб'єктивний та об'єктивний, спричиняє економічний цикл і такі економічні проблеми, як "стагфляція". Однак для прихильників вільного ринку цей висновок неприйнятний, і тому вони зазвичай намагаються пояснити економічний цикл у термінах зовнішніх впливів, а не тих, що породжуються системною роботою капіталізму. Більшість прихильників "вільного ринку" капіталістів звинувачують державне втручання в ринок, зокрема державний контроль над грошима, як джерело економічного циклу. Цей аналіз неповноцінний, як буде показано нижче.

По-перше, слід зазначити, що багато прихильників капіталізму ігнорують "суб'єктивний" тиск на капіталізм, що його ми обговорювали в розділі С. 7.1. Крім того, проблеми, пов’язані зі зростанням капіталовкладень (як наголошується в розділі С. 7.3), вони зазвичай також ігнорують, оскільки зазвичай вважають капітал "продуктивним" і тому не можуть бачити, як його використання може призвести до криз. Це залишає їх із проблемами, пов’язаними з механізмом цін, як обговорювалося в главі С. 7.2. Саме тут, на ринку кредиту і грошей, вступає в гру роль держави, спотворюючи природну роботу ринку і спричиняючи злети та падіння бізнесу.

У докейнсіанській буржуазній економіці причина, через яку закон Сея можна застосувати в грошовій економіці, — це відсоткова ставка. Як ми обговорювали в розділі С. 2.6, стверджується, що вона відображає "тимчасові переваги" окремих осіб. Хоча існує можливість того, що продажі не перетворюються на покупки на ринку, відповідні гроші не вилучаються з економіки. Радше, вони зберігаються і стають доступними для інвесторів. Процентна ставка — це засіб, за допомогою якого заощадження та інвестиції приходять у рівновагу. Це означає, що закон Сея зберігається, оскільки заощадження використовуються для купівлі капітальних благ, і тому попит і пропозиція збігаються. Доти, доки процентні ставки працюють так, як вони мають працювати, можливість загальної кризи неможлива. Проблема в тому, що кредитна система працює не зовсім так, як стверджується, і це пов’язано з банками, які вводять часткове банківське резервування. Це дозволяє їм позичати більше грошей, ніж у них в заощадженнях, щоб збільшити свій прибуток. Норма відсотка встановлюється нижче за її "природну" (або рівноважну) норму, і таким чином фірми отримують цінові сигнали, що не відображають бажання споживачів щодо майбутніх товарів, а не поточних. Це призводить до надмірних інвестицій і, зрештою, до кризи. Таке трапляється тому, що зрештою відсоткові ставки мають зрости, і проєкти, які були прибутковими за нижчої ставки відсотка, більше не будуть такими. Мораль цієї теорії полягає в тому, що якби фактична норма відсотка дорівнювала "природній" нормі, то було б досягнуто ситуації "нейтральних" грошей, і в такий спосіб запобігли б неправильному спрямуванню виробництва, що призвело б до припинення економічного циклу.

Оскільки капіталістична економіка мала теорію економічного циклу, її ідеологічна позиція домінувала серед економістів до публікації Кейнсом праці "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" у 1936 році. З політичного погляду докейнсіанська теорія була дуже корисною, оскільки рекомендувала державі нічого не робити під час кризи, і це була найкраща позиція правих урядів в Америці та Великій Британії. Її переконливо обґрунтував "австрійський" економіст Фрідріх фон Гаєк на початку 1930-х років, який повторював більш ранні аргументи свого наставника Людвіга фон Мізеса і які відтоді повторюють їхні послідовники. Проте, з якоїсь дивної причини вони майже завжди не згадують, що Гаєк був повністю переможений кейнсіанцями в теоретичних битвах того часу. Фактично, його колишні учні (включно з Джоном Гіксом і Ніколасом Калдором) показали, наскільки хибною є теорія Гаєка, і він відмовився від досліджень економічного циклу на початку 1940-х років заради іншої роботи.  Перша критика Калдора ("Капіталомісткість і економічний цикл" ("Capital Intensity and the Trade Cycle")), наприклад, призвела до того, що Гаєк завершив переписування своєї теорії, тоді як друга стаття Калдора ("Професор Гаєк і ефект гармошки" ("Professor Hayek and the Concertina-effect")) показала, що "ефект Рікардо" Гаєка був можливий тільки за деяких дуже особливих обставин і тому вкрай малоймовірний (Kaldor, Essays on Economic Stability and Growth, pp. 120–147 and pp. 148–176).

Критика Калдора була об'єднана з більш ранньою критикою П'єро Сраффи, який зазначав, що прагнення Гаєка до "нейтральних" грошей було просто неможливим у будь-якій реальній капіталістичній економіці, "оскільки стан речей, у якому гроші "нейтральні", "є тотожним стану, в якому грошей узагалі немає". Гаєк "повністю ігнорував" той факт, що "гроші є не тільки засобом обміну, а й сховищем цінності", що "рівносильно відмові від самого об'єкта дослідження". Сраффа також зазначив, що вихідна точка теорії Гаєка була хибною: "Істотна плутанина… це переконання, що розбіжність курсів — характеристика грошової економіки… Якби грошей не існувало, а позики видавалися б у вигляді всіляких товарів, то існувала б єдина ставка, що задовольняла б умовам рівноваги, але в будь-який момент могло б існувати стільки ж "природних" ставок відсотка, скільки існує товарів, хоча вони й не були б "рівноважними" ставками. "Довільна" дія банків жодним чином не є необхідною умовою для розбіжності; якби позики видавали пшеницею, і фермери (або, якщо вже на те пішло, погода) "довільно змінювали" кількість виробленої пшениці, то дійсна ставка відсотків за позиками в перерахунку на пшеницю відрізнялася б від ставки за іншими товарами, і не було б єдиної рівноважної ставки" ("Dr. Hayek on Money and Capital", pp. 42-53, The Economic Journal, Vol. 42, No. 165, p. 42, pp. 43-4 and p. 49). Гаєк визнав, що це було можливо, на що Сраффа відповів:

"Тільки в умовах рівноваги існувала б єдина норма, і що при русі заощаджень у будь-який момент часу існувало б безліч "природних" норм, можливо, стільки ж, скільки існує товарів; тож було б не тільки важко на практиці, а й абсолютно немислимо, щоб грошова норма дорівнювала "природній" нормі… Тепер д-р. Хайєк визнає множинність "природних" ставок, але йому нема чого більше сказати з цього конкретного питання, крім того, що вони "всі були б рівноважними ставками". Єдиний сенс (якщо це взагалі має сенс) я можу додати до цього, що його максима політики тепер вимагає, щоб грошова ставка дорівнювала всім цим природним ставкам, що розходяться" ("A Rejoinder", pp. 249-251, там же, Vol. 42, No. 166, p. 251).

Потім були практичні пропозиції, які випливали з аналізу, а саме нічого не робити. Вони також мали на увазі, що найкраще, що можна зробити під час рецесії або депресії, — це не витрачати, а скоріше заощаджувати, оскільки це поверне заощадження і кредити в рівноважне становище. Економіст Річард Фердинанд Кан згадував, як Гаєк представив свою теорію на семінарі в Кембридзькому університеті. Після його виступу настало мовчання. Тоді Кан поставив очевидне запитання: "По-вашому, якщо я завтра вийду і куплю нове пальто, це збільшить безробіття?" Усе, що Гаєк міг запропонувати у відповідь, було непереконливим твердженням, немов для того, щоб показати, чому це так, знадобиться складний математичний аргумент. Ідея про те, що скорочення споживання в умовах депресії — це найкраще, що можна зробити, переконала небагатьох людей, і наслідки такої економії мали б бути очевидними, а саме падіння попиту на товари та послуги. Будь-які заощадження в умовах рецесії навряд чи будуть використані для інвестування. Зрештою, яка компанія почне збільшувати свій капітал, зіткнувшись із падінням попиту, і який капіталіст ризикне створити нову компанію під час депресії? Не дивно, що мало хто з економістів вважав, що пропаганда дефляційної політики в розпал найважчої економічної кризи в історії має великий сенс. Можливо, це була економічна ортодоксія, але якби депресія посилилася, щоб поліпшити стан речей це забезпечило б або перемогу фашизму, або якусь соціалістичну революцію.

З огляду на ці практичні міркування і руйнівну критику, що знищила цей аргумент, кейнсіанська теорія стала домінантною темою в економіці (особливо після того, як її піддали лоботомії від будь-яких ідей, які загрожували пануванню неокласики — дивіться главу С. 8.1). Це, як уже зазначалося, не завадило послідовникам Гаєка повторювати його теорію й донині (їх також не турбувало її коріння в теорії рівноваги — дивіться розділ С. 1.6). Маючи це на увазі, корисно обговорити цю теорію, оскільки вона відображає до кейнсіанську ортодоксію, хоча ми маємо наголосити, що наше обговорення "австрійської" економіки тут не слід сприймати як припущення про те, що це значна школа думки або що її вплив великий. Аж ніяк — вона все ще залишається на задвірках, куди її відтіснили після поразки фон Гаєка в 1930-х рр. Ми розглядаємо її просто тому, що це єдина школа думки, яка все ще повністю дотримується до кейнсіанської позиції. Більшість сучасних економістів-неокласиків хоча б на словах підтримують Кейнса.

Візьмемо, наприклад, аргумент "австрійського" економіста Дункана Рікі про те, що економічний цикл "породжується грошовою експансією і скороченням… Коли друкуються нові гроші, створюється враження, що пропозиція заощаджень збільшилася. Відсоткові ставки падають і вводять бізнесменів в оману, які позичають додаткові кошти для фінансування додаткової інвестиційної діяльності". Це не мало б "жодного значення", якби це було результатом справжнього порятунку, "але зміна викликає уряд… Галузі, що виробляють капітальні блага, виявлять, що їхнє розширення було хибним, і вони здійснили недобросовісні інвестиції", і тому мали місце "марнотратні, неправильні інвестиції через втручання уряду в ринок" (Markets, Entrepreneurs and Liberty, pp. 68-9).

Проте уряд не змушує банки видавати надмірні кредити, і це перша і найочевидніша помилка аргументації. Зрештою, коли Рікі стверджує, що "дії держави" створюють економічний цикл, створюючи надлишкові гроші, він насправді нарікає на те, що держава дозволяє банкірам задовольняти попит на кредит, створюючи його. Це має сенс, бо як держава могла б змусити банкірів розширювати кредит, давати в позику більше грошей, ніж у них в заощадженнях? Рікі неявно визнає це, коли стверджує, що "запроваджується часткове банківське резервування, проте пропозиція грошових замінників включатиме фідуціарні засоби обігу. Винахідливість банкірів, інших фінансових посередників і схвалення та гарантія їхньої діяльності урядами та центральними банками забезпечили величезну кількість незабезпечених грошей" (Там же, p. 73). Як ми детально обговоримо нижче, те, що називається "кредитними грошима" (створеними банками), — істотна частина капіталізму, і вони існували б без системи центральних банків. Усе тому, що гроші створюються зсередини системи, у відповідь на потреби капіталістів. Одним словом, грошова маса ендогенна.

Друга помилка цієї теорії економічного циклу полягає в припущенні, що інформація, яка надається самою відсотковою ставкою, достатня сама по собі для забезпечення раціональних інвестиційних рішень, що забезпечує компанії та приватних осіб точною інформацією про те, як зміни цін вплинуть на майбутні тенденції у виробництві. Зокрема, стверджується, що зміни процентних ставок (тобто зміни попиту і пропозиції кредиту) побічно інформують компанії про реакцію їхніх конкурентів. Як стверджує Джон О’Ніл, цей аргумент припускає, що "інформація про заплановані відповідні дії виробників за умов конкуренції побічно розподіляється через зміну відсоткових ставок: заплановане збільшення виробництва окремими виробниками відображається у збільшеному попиті на кредит, а отже, й у зростанні відсоткових ставок" (The Market, p. 135).

Наприклад, якщо ціна на олово зросте, це призведе до широких інвестицій в олов’яну промисловість з метою отримати вищі прибутки, які вони передбачають. Це призведе до зростання процентних ставок у міру збільшення попиту на кредити. Це зростання процентних ставок знижує очікуваний прибуток і стримує розширення. Розширення кредиту зупиняє цей процес, спотворюючи процентну ставку, і, таким чином, він перестає виконувати свою економічну функцію. Це призводить до перевиробництва, оскільки відсоткові ставки не відображають реальних заощаджень, і тому капіталісти надмірно інвестують у новий капітал, який видається прибутковим тільки тому, що відсоткова ставка штучно низька. Коли ставка неминуче коригується вгору щодо її "природної" вартості, інвестований капітал стає збитковим, і, таким чином, з’являються пере інвестиції. Отже, згідно з аргументацією, усуваючи державний контроль над грошима, ці негативні наслідки капіталізму зникнуть, оскільки кредитна система, якщо вона працює правильно, передаватиме всю відповідну інформацію, яку вимагають капіталісти.

"Однак, — заперечує О’Ніл, — цей аргумент помилковий. Неясно, що відповідна інформація передається за допомогою зміни процентних ставок". Це пояснюється тим, що процентні ставки відображають загальний сукупний попит на кредит в економіці. Однак інформація, яка потрібна конкретній компанії "для того, щоб уникнути надмірного розширення виробництва будь-якого товару, — це не загальний рівень попиту на кредит, а рівень попиту серед конкурентів". Він не забезпечує відносних потреб у різних галузях промисловості (паралелі з критикою Сраффи мають бути очевидними). "Збільшення планового виробництва будь-якого товару групою конкурентів відображатиметься в пропорційній зміні відсоткових ставок тільки в тому разі, якщо припускають, що зміна попиту на кредит цією групою збігається зі зміною попиту на кредит в економіці загалом, тобто якщо немає ніяких підстав припускати, що таке припущення є правильним, з огляду на різні виробничі цикли різних галузей промисловості". Це призведе до різних потреб у кредитах (як за обсягом, так і за інтенсивністю). "Припускаючи нерівномірні зміни попиту на кредит" між галузями, що відображають нерівномірні зміни їхніх потреб, цілком можливо, що пере інвестування (і, отже, перевиробництво) станеться "навіть якщо кредитна система працює задовільно" (тобто так, як вона має працювати в теорії). Кредитна система, таким чином, "не передає відповідної інформації", і з цієї причини "не факт, що ми маємо шукати пояснення економічного циклу у відхиленні від ідеальної кредитної системи" (Там же, pp. 135-6).

Іншим основоположним припущенням у цьому аргументі є те, що економіка близька до рівноваги (концепція, яку "австрійські" економісти, як стверджується, відкидають). Зрештою, зростання процентних ставок призведе до того, що обслуговування боргу стане складнішим, навіть якщо воно відображає "природну" ставку. Рівною мірою це також передбачає, що і банки, і фірми здатні заглядати в майбутнє. Адже навіть якщо кредитний ринок працює так, як постулюється в теорії, це не означає, що фірми та банки не роблять помилок і не стикаються з несподіваними ринковими ситуаціями. У таких умовах фірми можуть виявитися нездатними погасити кредити, кредитні ланцюжки можуть почати руйнуватися, оскільки дедалі більше фірм опиняються в економічних труднощах. Просто той факт, що фактичні відсоткові ставки якимось чином дорівнюють природній ставці, не робить майбутнє більш визначеним і не гарантує, що кредитні кошти вкладаються розумно. Важливо зазначити, що це не вберігає від використання кредиту з метою роздмухування бульбашки або вливання надмірних інвестицій у конкретний сектор економіки. Припущення про зворотне припускає, ніби фірми й банки рідко роблять помилки та ніби накопичувальний ефект усіх рішень завжди веде економіку до рівноваги, але ніколи не відходить від неї. Як сухо зауважив посткейнсіанець Пол Девідсон, "австрійські суб'єктивісти не можуть зайняти два стільці одночасно: вони не можуть постулювати важливість часу, невизначеності, і грошей і припускати, що має існувати координація планів або моделей, і вона чекає свого часу" ("The economics of ignorance or the ignorance of economics?", pp. 467-87, Critical Review, vol. 3, no. 3-4, p. 468).

Інакше кажучи, уявлення про те, що якщо фактична відсоткова ставка якимось чином дорівнює "природній", корениться не тільки в рівновазі, а й у неокласичному понятті досконалого знання поточних і майбутніх подій — усе це "австрійські" економісти покликані відкинути. Це можна помітити, коли Мюррей Ротбард стверджує, що підприємці "навчені правильно провіщати ринкову ситуацію; вони роблять масові помилки тільки тоді, коли втручання уряду або банку спотворює "сигнали" ринку". Він навіть нападає на теорію кризи Йозефа Шумпетера, бо, по суті, Шумпетер показує, як підприємці не можуть передбачити майбутнє ("немає жодного пояснення відсутності точного прогнозування… чому ж ці труднощі не очікувалися і не бралися до уваги?") (America’s Great Depression, стор. 48 and стор. 70). Ротбард не замислюється над тим, чому банкіри, які, без сумніву, також є підприємцями, здійснюють свої помилки, або чому передбачення бізнесменів у невизначеній і складній економіці, здається, ставить їх перед обличчям повторюваних дій банків (які вони, без сумніву, могли б "очікувати та брати до уваги"). Це означає, що аргумент, який стосується викривлень відсоткової ставки, як такий не пояснює виникнення надмірних інвестицій (і, отже, економічного циклу). Тому не можна стверджувати, що усунення державного втручання в ринок грошей також призведе до усунення економічного циклу.

Однак у цих аргументах є частка істини. Розширення кредиту понад "природний" рівень, який прирівнює його до заощаджень, може дозволити та справді дає змогу капіталу розширюватися далі, ніж відбувалося б інакше, і, таким чином, заохочує надмірні інвестиції (тобто він спирається на вже наявні тенденції, а не створює їх). Хоча ми проігнорували роль кредитної експансії в наших коментарях вище, щоб наголосити на тому, що кредит не є основоположним для економічного циклу, корисно обговорити це, оскільки він є суттєвим чинником у реальних капіталістичних економіках. Дійсно, без нього капіталістичні економіки не зростали б так швидко, як зараз. Кредит є основоположним для капіталізму, і це остання помилка в до кейнсіанському аргументі. У реальній економіці він відіграє найголовнішу роль. Навіть якщо припустити, що фактична норма відсотка завжди може дорівнювати рівноважній нормі й що вона відображає природну норму всіх товарів і всіх галузей промисловості, це не матиме значення, оскільки банки завжди прагнутимуть отримувати прибуток, надаючи кредити, і, таким чином, штучно знижуватимуть фактичну процентну ставку під час бумів. Щоб зрозуміти, чому, нам потрібно пояснити недоліки в основних підходах laissez-faire до грошей.

Існує три основні підходи до питання про усунення державного контролю над грошима у "вільній ринковій" капіталістичній економіці: монетаризм, 100%-вий ліміт золотого запасу для банків і те, що часто називають "вільним банкінгом". Усі три асоціюються з правими, і всі три невірні. Від перших двох легко відмахнутися. Монетаризм випробували, і він зазнав феєричного провалу на початку 1980-х років. Оскільки він був ключовим аспектом неоліберальної війни проти робітничого класу на той час, ми обговоримо його обмеження в рамках нашого звіту про цей період у розділі С. 8.3.

Другий варіант, а саме запровадження 100% ліміту золото-валютних резервів для банків, — найвищою мірою інтервенціоністський і тому далеко не ліберальний (чому банківська галузь має підлягати державному регулюванню на відміну від інших?). Його логіка проста, а саме: гарантувати, що банки не видаватимуть кредити, якщо в них немає достатніх заощаджень, щоб покрити їх усі. Іншими словами, він прагне скасувати кредитний цикл, скасувавши кредит, змусивши банки недобровільно тримати 100%-ві золото-валютні резерви. Це, по суті, скасовує банківську справу як галузь. Простіше кажучи (і здається дивним вказувати на це прихильникам капіталізму), банки прагнуть отримати прибуток і роблять це, надаючи кредити. Це означає, що будь-яка капіталістична система за своєю суттю є системою кредитних грошей, оскільки банки завжди прагнутимуть отримати прибуток на різниці між ставками за кредитами та депозитами. Це необхідність для банківської системи, і тому нефракційний банкінг просто неможливий. Вимога про те, щоб у банків було достатньо готівки на руках для задоволення всіх вимог вкладників, зводиться до твердження, що банки не повинні позичати жодних грошей. 100% резервування не є реформованою або істинною банківською системою. Це скасування банківської системи. Без часткових резервів банки не можуть видавати кредити будь-якого роду, оскільки вони не зможуть надати своїм клієнтам їхні заощадження, якщо вони вже видали кредити. Таке припущення могла зробити тільки людина, абсолютно не знайома з реальною капіталістичною економікою, і не дивно, що такої позиції дотримуються представники "австрійської" школи (особливо течія мінархістів).

Залишається "вільний банкінг". Ця школа думки, знову ж таки, пов’язана з "австрійською" школою економіки та правими "лібертаріанцями" загалом. "Вільний банкінг" обстоюють ті, хто прагне ліквідувати часткове банківське резервування, але впирається в правила, які вимагає 100% золото-валютний стандарт (Ротбард обходить це, стверджуючи, що цей стандарт "був би невіддільною частиною загальної лібертаріанської юридичної заборони на шахрайство" [Там же, p. 32]). Він ґрунтується на повній приватизації банківської системи й створенні такої, в якій банки та інші приватні компанії конкурують на ринку за те, щоб їхні монети та банкноти були прийняті населенням загалом. Ця позиція, слід підкреслити, не тотожна анархістському мютюелістському банкінгу, оскільки її розглядають не як спосіб скасувати лихварство, а радше як засіб забезпечення того, щоб процентні ставки працювали так, як у капіталістичній теорії.

Школа "вільного банкінгу" стверджує, що в умовах конкурентного тиску банки підтримуватимуть 100% співвідношення між кредитами, які вони надають, та грошима, які вони випускають, з резервами, які в них фактично є. Вона стверджує, що за нинішньої системи банки можуть створювати більше кредитів, ніж вони мають коштів/резервів, оскільки держава існує як кредитор останньої інстанції, і тому банки розраховуватимуть, що вона виручить їх у погані часи. Ринкові сили забезпечили б кінець банківської діяльності з частковим резервуванням і зупинили б банки від просування відсоткової ставки нижче її "природної норми". Таким чином, якби банки були схильні до ринкових сил, то вони не генерували б кредитні гроші, процентні ставки відображали б реальну ставку, і тому надмірні інвестиції та криза залишилися б у минулому. Знання того, що держава не втрутиться, щоб врятувати їх, також змусить банки бути обачними у своїй діяльності.

Однак цей аналіз помилковий. Вище ми зазначили один недолік, а саме проблему, яка полягає в тому, що відсоткові ставки не надають достатньої або правильної інформації для ухвалення інвестиційних рішень. Таким чином, відносне пере інвестування все ще може мати місце. Іншою проблемою є ендогенна природа грошей і кредиту та тиск, який вона чинить на банки. Як зазначає Стів Кін, австрійські економісти вважають, що "нинішня система державних грошей означає, немовби грошова маса повністю екзогенна і перебуває під контролем державної влади. Потім вони приписують більшу частину циклічної поведінки економіки втручанню уряду в грошову масу і норму відсотка". Навпаки, посткейнсіанські економісти стверджують, що "хоча може здатися, що держава контролює грошову масу, складний ланцюг причинно-наслідкових зв’язків у фінансовому секторі насправді працює у зворотному напрямі" з "приватними банками та іншими кредитними організаціями, які значною мірою форсують руку держави. Таким чином, грошова маса значною мірою ендогенно визначається ринковою економікою, а не нав’язується їй екзогенно державою". Він зазначає, що "емпіричні дані, безумовно, підтримують посткейнсіанців, а не австрійців у цьому питанні. Статистичні дані про зростання і відставання між визначуваним державою компонентом грошової маси та широким кредитом показують, що останній "веде" перший" (Debunking Economics, p. 303). Ба більше, як покаже наше обговорення провалу монетаризму, центральні банки не могли контролювати грошову масу, коли намагалися це зробити.

Щоб зрозуміти чому, нам потрібно звернутися до ідей відомого посткейнсіанського економіста Хаймана Мінскі. Він проаналізував фінансовий і кредитний ринки, і цей аналіз дає уявлення про те, чому сумнівно, що навіть система "вільного банкінгу" чинитиме опір спокусі створювати кредитні гроші (тобто давати в борг більше грошей, ніж є заощаджень). Цю модель зазвичай називають "гіпотезою фінансової нестабільності".

Припустимо, що економіка вступає в період відновлення після краху. Спочатку фірми будуть консервативні у своїх інвестиціях, тоді як банки кредитуватимуть у межах свого ліміту заощаджень і для інвестицій з низьким ризиком. Таким чином, банки гарантують, що процентна ставка відображає "природну" ставку. Однак таке поєднання економіки, що зростає, та інвестицій, що фінансуються консервативно, означає, що більшість проєктів матимуть успіх, і це поступово стає зрозумілим менеджерам/капіталістам і банкірам. У результаті й менеджери, і банкіри починають вважати нинішню премію за ризик надмірною. Нові інвестиційні проєкти оцінюються з використанням менш консервативних оцінок майбутніх грошових потоків. Це основа нового буму і його можливого спаду. За словами Мінскі, "стабільність дестабілізує".

У міру того як економіка починає зростати, компанії дедалі частіше звертаються до зовнішнього фінансування, і ці фонди з’являються, тому що банківський сектор поділяє зрослий оптимізм інвесторів. Давайте не будемо забувати, що банки теж є приватними компаніями й тому теж прагнуть до прибутку. Як стверджує Мінскі, "банкіри живуть у тому самому кліматі очікувань, що й бізнесмени", і тому "банкіри, які прагнуть прибутку, знайдуть способи задовольнити своїх клієнтів… Банки та банкіри не є пасивними управителями грошима, щоб давати в борг або інвестувати; вони займаються бізнесом, щоб максимізувати прибуток" (цит. за: L. Randall Wray, Money and Credit in Capitalist Economies, p. 85). Надання кредиту — ключовий спосіб зробити це, і тому відбувається кредитна експансія. Якби вони не надавали кредити, то бум незабаром перейшов би в спад, оскільки в інвесторів не було б вільних коштів для інвестицій, а відсоткові ставки збільшилися б, що змусило б фірми платити більше для погашення боргу, збільшення якого багато фірм можуть бути не в змозі забезпечити, або ж це було б важко для них. Ця ситуація, своєю чергою, пригнічуватиме інвестиції та, отже, виробництво, породжуючи безробіття (оскільки компанії не можуть "звільнити" інвестиції так само легко, як вони можуть звільнити робітників), у такий спосіб, зменшуючи споживчий попит поряд з інвестиційним попитом, тим самим поглиблюючи спад.

Щоб уникнути цього і скористатися перевагами зростальної економіки, банкіри пристосовуються до своїх клієнтів і генерують кредити, а не підвищують процентні ставки. Таким чином, вони приймають структури відповідальності як за себе, так і за своїх клієнтів, "які в більш тверезому очікувальному кліматі вони б відкинули" (Minsky, Inflation, Recession and Economic Policy, p. 123). Іншими словами, банки оновлюють свої фінансові продукти відповідно до попиту. Фірми збільшують боргове навантаження, і банки більш ніж готові дозволити це через небагатьох ознак фінансової напруги в економіці. Окремі фірми та банки посилюють свою фінансову відповідальність, і, таким чином, уся економіка рухається вгору за структурою відповідальності. Як і інші підприємства, банки працюють в умовах невизначеності та не мають можливості дізнатися, чи збільшать їхні дії крихкість економіки, чи підштовхнуть її до кризи.

Центральні банки, тим часом, пристосовуються до діяльності комерційних банків. Вони не змушують і не можуть змусити їх створювати кредит. Алан Холмс, старший віце-президент Федеральної резервної системи (ФРС) Нью-Йорка, описав цей процес так: ​

"У реальному світі банки розширюють кредит, створюючи депозити в процесі, і шукають резерви пізніше. Тоді виникає питання про те, чи буде ФРС задовольняти попит на резерви і яким чином. У дуже короткостроковій перспективі у ФРС практично немає вибору щодо задоволення цього попиту, і з часом її вплив, очевидно, буде відчутним" (цит. за: Doug Henwood, Wall Street, p. 220).

Поки прибуток перевищує потреби в обслуговуванні боргу, система продовжуватиме працювати. Зрештою, однак, відсоткові ставки зростають, оскільки наявне розширення кредиту здається комерційним або центральним банкам занадто великим. Це зачіпає всі фірми, від тих, що фінансуються найконсервативнішим чином, до найбільш спекулятивних, і "підштовхує" відсоткові ставки ще вище в структурі пасивів. Рефінансування наявних боргів здійснюється за вищою відсотковою ставкою, що збільшує відтік грошових коштів і знижує попит на інвестиції в міру збільшення боргового навантаження. Консервативно фінансовані фірми більше не можуть легко погашати свої борги, менш консервативні не в змозі їх виплачувати й так далі. Межа похибки звужується, і фірми та банки стають більш уразливими до несподіваних подій, таких як нові конкуренти, страйки, інвестиції, які не приносять очікуваної норми прибутку, кредити стають важкодоступними, відсоткові ставки зростають і так далі. Зрештою, бум обертається спадом, а фірми та банки зазнають краху. Потім держава втручається, щоб спробувати зупинити погіршення спаду (з різним ступенем успіху і невдачі).

Таким чином, породження кредиту — це спонтанний процес, що корениться в природі капіталізму і в основі ендогенний за своєю природою. Це означає, що економічний цикл є невіддільною частиною капіталізму, навіть якщо ми припускаємо, що він спричинений виключно нерівновагою на кредитному ринку. Іншими словами, більш ніж імовірно, що кредитний ринок перебуватиме в нерівноважному стані, як і будь-який інший ринок у будь-якій реальній капіталістичній економіці — і з тих самих причин. Як така, природна норма відсотка спирається на концепції рівноваги, які не тільки несумісні з реальністю, а й із ширшими принципами "австрійської" економічної ідеології.

Школа "вільного банкінгу" відкидає це твердження і постулює, що приватні банки в умовах конкуренції не будуть цього робити, оскільки це зробить їх менш конкурентоспроможними на ринку, і тому клієнти будуть часто відвідувати інші банки (це той самий процес, за допомогою якого буде розв’язано питання з інфляцією). Однак саме тому, що банки конкурують, вони впроваджують інновації — якщо вони цього не роблять, то інший банк або компанія будуть, щоб отримати більше прибутку. Кейнсіанський економіст Чарльз П. Кіндлбургер коментує:

"Як історичне узагальнення можна сказати, що щоразу, коли влада стабілізує або контролює якусь кількість грошей… у моменти ейфорії їх випускатиметься більше. Або якщо визначення грошей фіксоване в термінах конкретних активів, а ейфорія призводить до "монетизації" кредиту новими способами, які виключено з визначення, кількість грошей, визначена старим способом, не зростатиме, але швидкість грошей збільшиться… зафіксуйте будь-яке [визначення грошей], і ринок створюватиме нові форми грошей у періоди буму, щоб обійти межу" (Manias, Panics and Crashes, p. 48).

Це видно з того, що "банкноти… і векселі… спочатку придумані через нееластичну пропозицію монет". Таким чином, грошова експансія "має систематичний і ендогенний характер, а не випадковий і екзогенний". (Kindleburger, там же, p. 51 and p. 150) Це означає, що "будь-який брак широко використовуваних типів [грошей] неминуче призведе до появи нових типів; справді, саме так історично з’явилися перші банкноти та чековий рахунок". Якщо держава намагається регулювати одну форму грошей, "позики та позики перенаправляються в інші джерела" (Nicholas Kaldor, "The New Monetarism", The Essential Kaldor, p. 481 and p. 482). Це означає, що уявлення про те, що скасування Центрального банку призведе до використання золота і 100% резервів і, таким чином, усуне економічний цикл, недоречне:

"Ця думка не бере до уваги той факт, що поява грошей-замінників — чи то у формі банкнот, чи то банківських рахунків, чи то кредитних карток — була спонтанним процесом, а не спланованою або регульованою "згори" якимось центральним органом, і тільки з цієї причини неможливо розглядати якесь довільне визначення грошей (яке включає конкретні форми таких грошей-замінників у визначення грошей) як екзогенну змінну. Поява грошових сурогатів була спонтанним процесом, що випливає з розвитку банківської системи; цей розвиток призвів до неухильного зростання співвідношення грошових замінників "реальних" грошей" (Nicholas Kaldor, The Scourge of Monetarism, p. 44f).

Цей процес можна спостерігати в дії за часів Адама Сміта. Тоді в Шотландії панувала конкурентна банківська система, в рамках якої хлібопекарські фірми випускали свої гроші й підтримували власний резерв золота. Проте, як зазначає Сміт, вони випустили більше грошей, ніж було доступно в банківській скарбниці:

"Хоча частина цих білетів [випущених банками] постійно повертається до нього [банкіра] для оплати, інша частина їх продовжує обертатися протягом місяців або цілих років. І тому, хоча в нього постійно перебуває в обігу білетів на суму в 100 000 фунтів, часто запасу у 20 000 фунтів золотом і сріблом буде цілком достатньо для задоволення пред’явлених вимог" (The Wealth of Nations, pp. 257-8).

Іншими словами, конкурентна банківська система фактично не ліквідувала банківську справу з частковим резервуванням. За іронією долі, Сміт зазначав, що "англійський банк дуже дорого платився не тільки за свою власну нерозсудливість, а й за ще більшу нерозсудливість усіх шотландських банків". Таким чином, Центральний банк був більш консервативний у своїй грошовій і кредитній генерації, ніж банки, які перебувають під конкурентним тиском! Справді, Сміт стверджує, що банківські компанії насправді не діяли відповідно до своїх інтересів, як припускала школа "вільного банкінгу", оскільки "якби кожна окрема банкірська компанія завжди розуміла свої власні приватні інтереси та слідувала їм, обіг ніколи не опинився б переповненим паперовими грошима. Але окремі банки не завжди розуміли свої інтереси або слідували їм, а тому обіг часто виявлявся переповненим паперовими грошима". Таким чином, ми маємо резервну банківську систему плюс банкірів, які діють способами, протилежними до їхнього "особливого інтересу" (тобто того, що економісти вважають їхнім фактичним особистим інтересом, а не того, що банкіри насправді вважали своїм особистим інтересом!) у системі конкурентної банківської системи. Чому це може бути так? Сміт мимохідь згадує можливу причину. Він зазначає, що "високий прибуток від торгівлі став великою спокусою для надмірної торгівлі" і що, хоча "зростання кількості банківських компаній… підвищує безпеку на населення", змушуючи їх "бути більш обачними у своїй поведінці", він також "зобов’язує всіх банкірів бути більш ліберальними у своїх відносинах зі своїми клієнтами, щоб їхні конкуренти не захоплювали їх за собою" (Там же, p. 269, p. 267, p. 274 and p. 294).

Таким чином, банки розривалися одночасно за двома напрямками, щоб задовольнити своїх клієнтів у кредиті та отримати більше прибутку, бувши обачними у своїй діяльності, щоб підтримувати достатні резерви для задоволення потреб своїх вкладників. Який фактор переважатиме, залежатиме від стану економіки, з коливаннями догори, що провокують ліберальне кредитування (як описано Мінскі). Ба більше, враховуючи, що кредитна генерація призначена для створення економічного циклу, на прикладі Шотландії ясно, що конкурентна банківська діяльність також не зупиниться. Так було і з Америкою 19 століття, яка більшу частину цього періоду не мала центрального банку і яка "залишила нестійку фінансову систему США без будь-якого кредитора останньої інстанції, але в бумах проходили всі види фантиків". Це призвело до "тисяч децентралізованих банків… накопичених резервів" і, таким чином, "виснаження системи ліквідності саме в той момент, коли вона була вкрай необхідна", тоді як "цикли зростання були також екстраординарними, що живилися вільними кредитами та дивними валютами (такими як приватні банкноти)" (Doug Henwood, там же, p. 93 and p. 94).

Як стверджував Ніколас Калдор, "істотну функцію банків у створенні "фінансів" (або кредиту) добре зрозумів Адам Сміт, який… розглядав галузеву банківську справу як найважливіший винахід для збагачення суспільства. Він описав, як завдяки фінансовим коштам, які банки змогли надати в розпорядження виробників, реальний дохід Шотландії подвоївся або потроївся за напрочуд короткий час. Висловлюючись кейнсіанськими термінами, "фінансування", яке надавали банки, дало змогу збільшити інвестиції, випереджаючи доходи або заощадження, і забезпечити ощадний еквівалент інвестицій із додаткового доходу, отриманого в результаті процесу зростання коштом додаткових витрат". Цей процес, однак, був нестабільним, що, природно, призвело до зростання центральних банків. "Оскільки банкноти, випущені одними банками, були визнані більш прийнятними, ніж банкноти інших, що призвело до періодичних платіжних криз і невизначеності, то рано чи пізно скрізь було визнано за необхідне зосередити право випуску банкнот у руках однієї установи" ("How Monetarism Failed", Further Essays on Economic Theory and Policy, стор. 181)

Крім того, з погляду анархістів, жоден панівний клас не хоче, щоб економічна нестабільність підривала його багатство і здатність генерувати дохід (Даг Генвуд дає корисне резюме цього процесу й аргументів, які використовували для його виправдання всередині американського панівного класу, для створення ФРС США на початку 20 століття [Wall Street, pp. 92-5]). Жоден панівний клас не хотів би, щоб занадто легкий кредит підривав його владу над робітничим класом, надто довго стримуючи безробіття (або дозволяючи людям робітничого класу створювати свої фінансові інститути).

Таким чином, надлишкова пропозиція кредиту, замість того щоб бути причиною кризи, насправді є симптомом. Конкурентні інвестиції стимулюють розширення економічного циклу, що допускає і заохочує конкуренція між банками в наданні кредитів. Така експансія доповнює — і тим самим посилює — інші об'єктивні тенденції до кризи, такі як надмірні інвестиції та диспропорціональність. Іншими словами, чистий капіталізм "вільного ринку" все ще мав би економічний цикл, оскільки цей цикл спричинений природою капіталізму, а не державним втручанням. Насправді (тобто в "реально наявному" капіталізмі) державне маніпулювання грошима (через відсоткові ставки) має суттєве значення для класу капіталістів, оскільки воно дає змогу непрямим чином генерувати прибуток, наприклад, забезпечувати "природний" рівень безробіття для підтримання прибутку, прийнятний рівень інфляції для забезпечення збільшення прибутку і т. п., а також забезпечувати кошти для пом’якшення економічного циклу, організації рятувальних заходів і вливання грошей в економіку під час паніки. Зрештою, якби державні маніпуляції з грошима спричинили проблеми капіталізму, ми не побачили б економічних успіхів повоєнного кейнсіанського експерименту або економічного циклу в до кейнсіанські часи та в країнах, які мали вільніший банкінг (наприклад, майже половина кінця 19 століття в США пройшла в періоди рецесії та депресії, порівняно з п’ятою частиною після закінчення Другої світової війни).

Справді, усім кризам передувало спекулятивно посилене розширення виробництва і кредиту. Однак це не означає, що криза — результат спекуляцій і розширення кредиту. У капіталізмі вільного ринку цей зв’язок не має причинно-наслідкового характеру. Розширення і скорочення кредиту — це всього лише симптом періодичних змін в економічному циклі, оскільки зниження прибутковості скорочує кредит так само як зростання збільшує його. Таким чином, попри деяку схожість між до кейнсіанської/"австрійської" теорією і радикальною теорією, викладеною тут, ключові відмінності мають двоякий характер. По-перше, прокапіталістична теорія стверджує, що капіталістичні банки можуть не діяти, ну, як капіталісти, якщо вони схильні до конкуренції (або достатньо регулюються). Це здається вкрай малоймовірним і так само погано вписується в їхні загальні теорії, як і уявлення про те, що нерівновага на кредитному ринку є коренем економічного циклу. По-друге, радикальна позиція підкреслює, що роль кредиту відображає глибші причини. Пол Меттік дає правильний аналіз:

"Грошова і кредитна політика самі по собі нічого не можуть змінити щодо рентабельності або недостатнього прибутку. Прибуток приходить тільки від виробництва, від додаткової вартості, виробленої робітниками… Розширення кредиту завжди сприймалося як ознака кризи, що насувається, в тому сенсі, що воно відображало спробу окремих суб'єктів капіталу розширитися, попри загострення конкуренції, і, отже, прагнення пережити кризу… Хоча розширення кредиту на короткий час запобігло кризі, воно ніколи не перешкоджало їй, оскільки в остаточному підсумку саме реальне співвідношення між сукупним прибутком і потребами соціального капіталу у збільшенні вартості є вирішальним чинником, і кредит не може на нього вплинути" (Economics, Politics and the Age of Inflation, pp. 17-18).

Коротко кажучи, апологети капіталізму плутають симптоми з хворобою.

Циклічні коливання в реальному секторі економіки посилюватимуться (як вгору, так і вниз) подіями в її фінансовому секторі, і це може призвести до збільшення амплітуди циклу, але останнє не створює першого. Там, де "немає ніякого прибутку, кредит не буде популярний". Тоді як розширення кредитної системи "може бути чинником, що стримує кризу, фактичний початок кризи перетворює його на обтяжувальний чинник через більшу кількість знеціненого капіталу" (Paul Mattick, Economic Crisis and Crisis Theory, p. 138). Але це також проблема, з якою стикаються конкурентні приватні компанії, що використовують золотий стандарт. Грошова маса відображає економічну активність усередині країни, і якщо цю пропозицію не вдається скоригувати, процентні ставки зростають і провокують кризу. Звідси й потреба в гнучкій грошовій масі (як того бажали, наприклад, мютюелісти й американські анархо-індивідуалісти).

Завжди слід пам’ятати, що позичка не схожа на інші товари. Її мінова вартість визначається її споживчою вартістю. Оскільки її споживча вартість полягає в інвестуванні та, таким чином, у створенні грошових потоків, ринкова норма відсотка визначається середніми очікуваннями прибутку для класу капіталістів. Таким чином, кредит визначається його передбачуваною споживчою вартістю, а не витратами виробництва або кількістю грошей, якими володіє банк. Його можлива споживча вартість відображає передбачувану мінову вартість (ціни та прибуток), яку він може допомогти виробити. Це означає, що невизначеність і очікування відіграють ключову роль на кредитно-фінансових ринках і впливають на реальну економіку. Це означає, що гроші ніколи не можуть бути нейтральними, і тому капіталізм буде схильний до економічного циклу, а отже, безробіття буде постійно висіти дамокловим мечем над головами робітників. За таких умов уявлення про те, ніби капіталізм призводить до створення рівного становища для класів, просто неможливе, і тому, за винятком періодів буму, робітничий клас перебуватиме в невигідному становищі на ринку праці.

Підсумовуючи, можна сказати: "Додаткову вартість збільшує не кредит, а тільки те збільшення виробництва, яке завдяки йому стає можливим. Таким чином, саме рівень експлуатації визначає кредитну експансію" (Paul Mattick, Economics, Politics and the Age of Inflation, p. 18). Отже, кредитні гроші збільшуватимуться і зменшуватимуться відповідно до капіталістичної прибутковості, як це передбачила капіталістична економічна теорія. Але це не здатне вплинути на економічний цикл, що корениться у виробництві капіталу (тобто прибутку) та капіталістичних владних відносинах, на які, вочевидь, вплинула б кредитна пропозиція, а не навпаки.