Щоб відповісти на це питання, необхідно спочатку визначити, що ми розуміємо під капіталізмом і соціалізмом. Хоча прихильники капіталізму (і деякі соціалісти!) схильні ототожнювати його з ринком і приватною власністю, це не так. Можна мати й те, і інше, і не мати капіталізму (як ми обговорюємо в розділах G.1.1 і G.1.2 відповідно). Точно так само уявлення про те, що «соціалізм» означає, за визначенням, державну власність і/або контроль, або що використання [власності] державою, а не приватним капіталом, є «соціалізмом», явно хибне. Хоча деякі соціалісти, безумовно, визначали соціалізм саме в таких термінах, соціалізм як історичний рух набагато ширший. Як висловився Прудон, «сучасний соціалізм не був заснований як секта чи церква; він бачив безліч різних шкіл» [Selected Writings of Pierre-Joseph Proudhon, p. 177]. Як підкреслювали Прудон, Бакунін, Кропоткін і Такер, анархізм — одна з таких шкіл. Для Кропоткіна анархізм був «бездержавною системою соціалізму» [Anarchism, p. 46]. Точно так само для Такера існували «дві школи соціалістичної думки», одна з яких представляла владу, а інша — свободу, а саме «державний соціалізм і анархізм» [The Individualist Anarchists, pp. 78–9]. Це був «не соціалістичний анархізм проти індивідуалістичного анархізму, а комуністичний соціалізм проти індивідуалістичного соціалізму» [Tucker, Liberty, № 129, p. 2]. Як зауважив один експерт з індивідуалістичного анархізму, Такер «розглядав анархізм як гілку загального соціалістичного руху» [James J. Martin, Men Against the State, pp. 226–7]. Таким чином, ми знаходимо індивідуаліста-анархіста Віктора Ярроса, який говорить, як і Такер, про «позицію і вчення анархістських соціалістів», коли йдеться про його ідеї [Liberty, № 98, p. 5]. Частково проблема полягає в тому, що у XX столітті етатистська школа соціалізму переважала як у робітничому русі (принаймні в англомовних країнах або до того часу, поки фашизм не знищив її в континентальній Європі та в інших місцях), так і в революційному русі (спочатку як соціал-демократія, а потім як комунізм після російської революції). Це призвело, слід зазначити, до того, що анархісти не використовували термін «соціалізм» для опису своїх ідей, оскільки вони не хотіли, щоб їх плутали ні з реформованим капіталізмом (соціал-демократія), ні з державним капіталізмом (ленінізм і сталінізм). Оскільки анархізм розумівся як спочатку антикапіталістичний, це не стало проблемою до того часу, поки деякі праві ліберали не почали називати себе «анархо»-капіталістами (дещо іронічно, що ці ліберали об’єдналися з державними соціалістами в спробі обмежити анархізм антиетатизмом і заперечити його соціалістичні претензії). Інша частина проблеми полягає в тому, що багато хто, особливо в Америці, отримує своє уявлення про те, що таке соціалізм, з правих джерел, які більш ніж щасливі погодитися зі сталіністами, що соціалізм — це державна власність. Так обстоїть справа з правими «лібертаріанцями», які рідко вивчають історію або ідеї соціалізму і натомість беруть приклад з таких фанатичних антисоціалістів, як Людвіг фон Мізес і Мюррей Ротбард. Таким чином, вони ототожнюють соціалізм з соціал-демократією або ленінізмом/сталінізмом, тобто з державною власністю на засоби виробництва, перетворенням частини або всього робочого населення на службовців уряду або державного регулювання і держави загального добробуту. До них часто приєднуються соціал-демократи та марксисти, які прагнуть відлучити від антикапіталістичного руху всі інші види соціалізму. Все це призводить до деяких дивних суперечностей. Якщо «соціалізм» прирівнюється до державної власності, то ясно, що індивідуалістичні анархісти — не соціалісти, але тоді й соціальні анархісти теж! Таким чином, якщо ми припустимо, що переважаючий соціалізм XX століття визначає, що таке соціалізм, то досить багато самопроголошених соціалістів насправді не є соціалістами. Це говорить про те, що соціалізм не можна обмежити державним соціалізмом. Можливо, простіше було б визначити «соціалізм» як обмеження приватної власності? Якщо це так, то ясно, що соціальні анархісти — це соціалісти, але тоді, як ми доведемо, що такими є й анархісти-індивідуалісти! Звичайно, не всі анархісти-індивідуалісти використовували термін «соціалізм» для опису своїх ідей, хоча багато хто так і робив. Деякі називали свої ідеї мутуалізмом і відкрито виступали проти соціалізму (Вільям Грін був найбільш очевидним прикладом). Однак в основі ці ідеї були частиною більш широкого соціалістичного руху, і фактично вони слідували за Прудоном в цьому, оскільки він одночасно проголошував себе прихильником соціалізму і нападав на нього. Очевидну суперечність легко пояснити, зауваживши, що існують дві школи соціалізму — державна і лібертарна. Таким чином, можна як бути (лібертарним) соціалістом, так і засуджувати (державних) соціалістів найрішучішим чином. То що ж таке соціалізм? Такер стверджував, що «основна вимога соціалізму» полягає в тому, що «праця повинна бути надана у володіння самій собі», що «природна заробітна плата праці є її продуктом» і «відсоток, рента і прибуток… складають триєдність лихварства» [The Individualist Anarchists, p. 78 and p. 80]. Це визначення знаходило підтримку та у Кропоткіна, який стверджував, що соціалізм «у його широкому, родовому і справжньому сенсі» є «спробою скасувати експлуатацію праці капіталом» [Anarchism, p. 169]. За Кропоткіним, анархізм був «породжений тим самим критичним і революційним протестом, який породив соціалізм взагалі», бувши спрямованим на «заперечення капіталізму і суспільства, заснованого на підпорядкуванні праці капіталу». Анархізм, на відміну від інших соціалістичних вчень, поширив це на протистояння «тому, що становить реальну силу капіталізму: державі та її принциповим опорам» [Environment and Evolution, p. 19]. Такер також стверджував, що індивідуалістичний анархізм є формою соціалізму і призведе до «звільнення робітника від його нинішнього рабства капіталу» [Instead of a Book, p. 323]. Різні школи соціалізму пропонують різні рішення цієї експлуатації та підпорядкування. Від націоналізації капіталістичної власності державними соціалістами до усуспільнення власності лібертарними комуністами, від кооперативів мютюелістів до вільного ринку індивідуалістичних анархістів — всі вони так чи інакше прагнуть забезпечити кінець пануванню та експлуатації праці капіталом. Всі розбіжності між ними полягають у тому, чи досягають їх рішення цієї мети та чи зроблять вони життя гідним і приємним (що також пояснює, чому індивідуалісти й соціальні анархісти так сильно розходяться!). Для анархістів державний соціалізм — це не що інше, як державний капіталізм, де державна монополія замінює капіталістичні монополії, а робітники експлуатуються одним господарем (державою), а не багатьма. Тому всі анархісти погодилися б з Ярросом, коли він стверджував, що «в той час, як державний соціалізм усуває хворобу, вбиваючи пацієнта, жоден державний соціалізм не пропонує йому засоби відновлення сил, здоров’я та енергії» [Liberty, № 98, p. 5]. Так чому ж анархо-індивідуалісти є антикапіталістами? Є дві основні причини. По-перше, індивідуалістичні анархісти виступали проти прибутку, відсотка і ренти як форм експлуатації (вони називали ці нетрудові доходи «лихварством», але, як підкреслював Такер, лихварство було «лише іншою назвою експлуатації праці» [Liberty, № 122, p. 4]). За словами Езри Хейвуда, анархісти-індивідуалісти вважали, що «відсотки — це крадіжка, рента — грабіж, а прибуток — лише інша назва грабежу» [цит. за: Martin Blatt, «Ezra Heywood & Benjamin Tucker», pp. 28– 43, Benjamin R. Tucker and the Champions of Liberty, Coughlin, Hamilton and Sullivan (ed.), p. 29]. Нетрудові доходи — це просто «різні способи стягування данини за користування капіталом». Їхнє бачення хорошого суспільства було таким, в якому «лихвар, одержувач відсотків, ренти та прибутку» не існував би, а праця «забезпечувала б свою природну заробітну плату, весь свій продукт» [Tucker, The Individualist Anarchists, p. 80, p. 82 and p. 85]. Це також стосується і дивідендів, «оскільки жоден незайнятий акціонер не міг би продовжувати отримувати дивіденди, якби не підтримка монополії, з цього випливає, що ці дивіденди не є частиною належної винагороди за здібності» [Tucker, Liberty, № 282, p. 2]. Крім того, як засіб соціальних змін індивідуалісти пропонували активістам почати «спонукати народ неухильно відмовлятися від сплати ренти та податків» [Instead of a Book, pp. 299–300]. Навряд чи капіталісти погодилися б з такими твердженнями. Такер, як уже зазначалося, також виступав проти прибутку, вважаючи його лихварством (експлуатацією і «злочином») в чистому вигляді та одним із засобів, за допомогою яких робітники були позбавлені всіх плодів своєї праці. Дійсно, він з нетерпінням чекав того дня, коли «будь-яка людина, яка бере більше, ніж вартість за будь-який продукт. … нехай на вас дивляться, так само як ми зараз дивимося на кишенькового злодія». Це «вороже ставлення до лихварства в будь-якій формі» навряд чи вписується в капіталістичний менталітет або систему вірувань [Там же, p. 155]. Точно так само Езра Хейвуд вважав отримання прибутку «несправедливістю, яка поступалася лише легалізації прав власності на землю або сировину» [James J. Martin, Там же, p. 111]. Опозиція прибутку, ренті або відсотка навряд чи капіталістична, скоріше навпаки. Таким чином, індивідуалістичні анархісти, як і соціал-анархісти, виступали проти експлуатації праці та бажали бачити кінець капіталізму, гарантуючи, що праця буде володіти тим, що вона виробляє. Вони хотіли суспільства, в якому не було б більше капіталістів і робітників, тільки робітники. Робітник отримає повний продукт своєї праці, поклавши тим самим кінець експлуатації праці капіталом. За словами Такера, вільне суспільство побачить, що «кожна людина пожинає плоди своєї праці, і жодна людина не зможе жити в ледарстві на доходи від капіталу», і тому суспільство «стане величезним вуликом анархічних робітників, успішних і вільних індивідів», які об'єднуються «для здійснення виробництва і розподілу за принципом витрат» [The Individualist Anarchists, p. 276]. По-друге, індивідуалістичні анархісти виступали за нову систему землеволодіння, засновану на «володінні та користуванні» (occupancy and use). Так само як і з опозицією до капіталістичного лихварства, індивідуалістичний анархізм аналогічно висловлювався проти капіталістичної ідеї власності (особливо власності на землю). Дж. К. Інголлс, наприклад, вважав, що «приватне панування землі» виникло тільки в «узурпації, хай то табір, суд або ринок. Кожного разу, коли таке панування виключає або позбавляє одну людину її рівних можливостей, воно є порушенням не тільки громадянського права і громадянського обов’язку, але й самого принципу права і моралі, на якому заснована сама власність» [цит. за: Martin, Там же, p. 148]. Як зазначає Мартін, для Інголлса «зниження землі до статусу товару було актом узурпації, що дозволяло групі» отримувати прибуток зі свого ставлення до виробництва «без витрат робочого часу» [Там же, p. 148]. Ці ідеї тотожні ідеям Прудона, і Інголлс продовжує в цьому прудонівському дусі «володіння і використання», коли він стверджує, що володіння «залишається володінням і ніколи не може стати власністю в сенсі абсолютного панування, крім як за допомогою позитивної статуї [positive statue] [тобто державної дії]. Праця може претендувати тільки на володіння і не може претендувати ні на що, крім узуфрукту». Нинішня власність на землю була створена «насильницьким і шахрайським захопленням» землі, яке «не могло надати жодного виправдання системі» [цит. за: Martin, Там же, p. 149]. Капіталістична система землеволодіння зазвичай називалася «земельною монополією», яка полягала в «закріпленні урядом земельних прав, не заснованих на особистому володінні та обробці». За анархізму індивіди «більше не будуть захищені своїми побратимами ні в чому, крім особистого володіння та обробки землі», і тому «земельна рента зникне» [Tucker, The Individualist Anarchists, p. 85]. Це стосувалося і того, що знаходилося на землі, наприклад, житла:

«Якщо людина докладає зусиль, зводячи будівлю на землі, яка згодом, внаслідок принципу володіння і користування, по праву стає чужою, вона повинна на вимогу наступного власника видалити з цієї землі результати своєї самовіддачі або, якщо цього не зробити, пожертвувати своєю власністю на цій землі» [Liberty, № 331, p. 4].

Це стосувалося як землі, так і того, що на ній знаходиться. Це означало, що «орендарі не будуть змушені платити… орендну плату», а домовласникам «не буде дозволено захоплювати їхню власність». Це, як зазначив Такер, було повним відмовою від капіталістичної системи прав власності та показувало залежність анархізму від «анархістського погляду, що права володіння і користування повинні обумовлювати та обмежувати землеволодіння, — погляд, який стає переважливим» [The Individualist Anarchists, p. 162 and p. 159]. Як висловився Джозеф Лабаді, соціалізм має в собі будь-яку теорію, «метою якої є зміна наявного стану власності й відносин однієї особи або класу до іншого. Іншими словами, будь-який рух, що має на меті зміну суспільних відносин, товариств, асоціацій, влади одного класу над іншим класом, є соціалізмом» [Liberty, № 158, p. 8]. З цієї причини як соціальні, так і індивідуалістичні анархісти є соціалістами, бо і ті, і інші націлені на зміну нинішнього статусу власності. Слід також зазначити, що індивідуалістичний анархістський ідеал, згідно з яким конкуренція в банківській справі призведе процентні ставки до нуля, еквівалентний соціальному анархістському принципу вільного доступу до засобів виробництва. Оскільки єдиними витратами будуть адміністративні витрати, що покривають працю, пов’язану з управлінням мутуалістичним банком, всі працівники матимуть доступ до «капіталу» (фактично) безплатно. Поєднайте це з «володінням і користуванням» в термінах землекористування, і можна побачити, що й індивідуалістичні, і соціальні анархісти поділяли спільну мету зробити засоби виробництва доступними для всіх без необхідності платити данину власнику або бути залежними від панівного класу капіталістів або землевласників. З цих причин індивідуалістичні анархісти явно антикапіталістичні. Хоча індивідуалістична анархія була б ринковою системою, вона не була б капіталістичною. Як стверджував Такер, анархісти усвідомили «той факт, що один клас людей залежить у своєму житті від продажу праці, в той час, як інший клас людей звільняється від необхідності працювати, бувши юридично привілейованим продавати те, що не є працею… І я проти такого стану речей, як ніхто інший. Але в ту мить, коли ви позбавите себе привілеїв… кожна людина буде робітником, який обмінюється з іншими робітниками… Анархічний соціалізм прагне знищити лихварство». Як зазначалося вище, термін «лихварство» для Такера був просто синонімом «експлуатації праці» [Instead of a Book, p. 404 and p. 396]. Схожість із соціал-анархізмом очевидна. Як і соціал-анархісти, анархо-індивідуалісти виступали проти капіталізму, тому що бачили, що прибуток, рента і відсоток — це все форми експлуатації. Як зазначав анархо-комуніст Олександр Беркман, «якби робітник отримував те, що йому належить, тобто те, що він виробляє, або те, що йому еквівалентно, то звідки б взявся прибуток капіталіста? Якби праця володіла виробленим нею багатством, капіталізму не було б». Подібно до соціальних анархістів, вони виступали проти лихварства, щоб платити виключно за доступ/використання ресурсу. Це гарантувало, що «частина їхньої щоденної праці буде взята у [робітників] за привілей користування цими фабриками» [What is Anarchism?, p. 44 and p. 8]. Для Маркса скасування відсотка і відсоткового капіталу «означає скасування капіталу і самого капіталістичного виробництва» [Theories of Surplus Value, Т. 3, стор. 472]. Цієї ж позиції, до речі, дотримувався і Прудон, який стверджував, що «зниження процентних ставок до нульової точки саме по собі є революційним актом, оскільки воно руйнівне для капіталізму» [цит. за: Edward Hyams, Pierre-Joseph Proudhon: His Revolutionary Life, Mind and Works, p. 188]. Як і багато соціалістів, анархо-індивідуалісти використовували термін «відсоток», щоб охопити всі форми додаткової вартості: «використання грошей» плюс «оренда будинку, дивіденди або частка прибутку» і необхідність «сплачувати податок тому, хто володіє землею». «Усуваючи відсоток, усувається причина нерівності в матеріальних умовах» [John Beverley Robinson, The Individualist Anarchists, pp. 144–5]. З огляду на те що індивідуалістичний анархізм прагнув знищити відсоток поряд з рентою і прибутком, можна припустити, що це соціалістична теорія. Тому не дивно, що Такер погодився з аналізом Маркса про капіталізм, а саме, що він привів до концентрації промисловості в руках небагатьох і що він відібрав у робітників плоди їхньої праці (для Френсіса Тенді це був випадок «марксистської теорії додаткової вартості, на якій обов’язково ґрунтується вся соціалістична філософія — державна або анархічна» [Там же, № 312, p. 3]). Такер процитував аналіз капіталізму одним з провідних марксистів і зазначив, що «“Liberty” схвалює його повністю, за винятком декількох фраз, що стосуються націоналізації промисловості та захоплення політичної влади трудящими». Однак він щосили намагався довести, що цей аналіз був вперше викладений Прудоном, «що тенденція і наслідки капіталістичного виробництва… були продемонстровані світу знову і знову протягом двадцяти років, що передували публікації «Капіталу» французьким анархістом. Це має в собі «історичну сталість класової боротьби в послідовних проявах», а також «теорію, згідно з якою праця є джерелом і мірою вартості». «Тоді назвіть Маркса батьком державного соціалізму, якщо хочете, — заперечив Такер, — але ми заперечуємо його батьківство від загальних принципів економіки, з якими згодні всі школи соціалізму». Ця опозиція прибутку, ренти та відсотка як форм експлуатації та власності як форми крадіжки явно робить індивідуалістичний анархізм антикапіталістичним і також формою (лібертарного) соціалізму. Крім того, це також добре вказує на спільну основу між двома напрямками анархізму, зокрема їхню спільну позицію щодо капіталізму. Соціальний анархіст Рудольф Роккер добре вказує на цю спільну позицію, коли розмірковує:

«Важко примирити особисту свободу з наявною економічною системою. Без сумніву, наявна нерівність економічних інтересів і випливають з неї класові конфлікти в суспільстві становлять постійну небезпеку для свободи особистості… Незайманий природний розвиток людської особистості неможливий в системі, що корениться в безсоромній експлуатації величезної маси членів суспільства. Людина не може бути вільною ні політично, ні особисто, поки вона перебуває в економічному рабстві в іншого і не може вирватися з цього стану. Це визнавали такі люди, як Годвін, Уоррен, Прудон, Бакунін [і такі жінки, як Голдман і де Клер, треба додати!] та багато інших, які згодом дійшли переконання, що панування людини над людиною не зникне, поки не буде покладено край експлуатації людини людиною» [Nationalism and Culture, p. 167].

Є й інші, пов’язані з цим, причини, за якими індивідуалістичні анархісти повинні вважатися лівими лібертаріанцями, а не правими. З огляду на їхнє неприйняття нетрудового доходу, вони розглядали свої пропозиції як такі, що мають егалітарні наслідки. Що стосується рівності, то ми виявляємо, що вони розглядали свої ідеї як такі, що її пропагують. Таким чином, ми бачимо, що Такер стверджує, що «щастя, можливе в будь-якому суспільстві, яке не поліпшується в порівнянні з теперішнім в питанні розподілу багатства, навряд чи можна назвати блаженним». Він явно виступав проти «несправедливого розподілу багатства» при капіталізмі й настільки ж чітко бачив у своїх пропозиціях засіб його істотного скорочення. Скасування тих класових монополій, які створюють відсоток, ренту і прибуток, істотно зменшило б нерівність у доходах і багатстві. Однак було «одне лише виняток, і воно не особливо істотне», а саме економічна рента (природні відмінності між різними ділянками землі та індивідуальною працею). «Швидше за все, він [дохід від вкладень, який відрізняється від монополістичної ренти] залишиться з нами назавжди. Повна свобода його сильно обмежить. Я в цьому не сумніваюся… У гіршому випадку, він буде не настільки важливий, навіть не буде гідний уваги в порівнянні зі свободою, як та невелика нерівність, яка завжди з’являється як наслідок неоднаковості здібностей». [«Why I am an Anarchist», pp. 132–6, Man!, M. Graham (ed.), pp. 135–6] Інший анархо-індивідуаліст, Джон Беверлі Робінсон, погодився:

«Коли привілеї будуть скасовані, і робітник збереже все, що він виробляє, тоді настане потужна тенденція до рівності матеріальної винагороди за працю, яка призведе до істотної фінансової та соціальної рівності замість простої політичної рівності, яка існує зараз» [Patterns of Anarchy, pp. 278–9].

Як і Лісандр Спунер, який вказав, що «колесо фортуни в нинішньому стані речей має дуже великий діаметр» і «ті, хто на його вершині, знаходяться на такому разючому підйомі», а «ті, хто внизу, знаходяться в такій пастці боргів, гноблення і відчаю». Він стверджував, що за його системою «фортуну навряд чи можна уявити колесом, бо вона не буде представляти ні такої висоти, ні такої глибини, ні такої нерегулярності руху, як зараз. Вона повинна бути скоріше представлена протяжною поверхнею, яка дещо змінюється нерівностями, але все ж демонструє загальний рівень, надає надійне становище для всіх і не створює необхідності ні для сили, ні для обману з боку кого-небудь, щоб це становище забезпечити». Таким чином, індивідуалістичний анархізм створив би умови «не бідності та не багатства, а помірної компетентності — такі, які не послаблять розкішшю і не збіднять нуждою, але які одночасно дадуть і можливість працювати (як розумово, так і фізично) і стимул, пропонуючи людині всі плоди її праці» [цит. за: Stephan L. Newman, Liberalism at Wit’s End, p. 72 and p. 73]. Як один з коментаторів індивідуалістичного анархізму, У. Гері Кляйн, правильно підсумував:

«Їхні пропозиції були спрямовані на встановлення справжньої рівності можливостей… і вони очікували, що це призведе до суспільства без значного багатства або бідності. За відсутності монополістичних факторів, які могли б перешкоджати конкуренції, вони очікували суспільства в основному самозайнятих робітників без значної нерівності в багатстві між ними, оскільки всі повинні були б жити своїм коштом, а не коштом експлуатованих побратимів» [The Individualist Anarchists: A Critique of Liberalism, pp. 103–4].

Тому, подібно до соціальних анархістів, анархо-індивідуалісти бачили у своїх ідеях засіб досягнення рівності. При усуненні експлуатації нерівність незабаром зменшиться, оскільки багатство більше не буде накопичуватися в руках небагатьох (власників). Швидше, воно перетекло б назад в руки тих, хто його виробив (тобто робітників). До тих пір, поки це не відбудеться, суспільство буде бачити «з одного боку залежний клас найманих робітників, а з іншого — привілейований клас монополістів багатства, кожен з яких стає все більш і більш відмінним від іншого в міру розвитку капіталізму». Це «привело до скупчення і концентрації багатства, яке швидко зростає, залучаючи всю власність, незалежно від того, ким вироблену, в руки привілейованих, і отже, власність стає соціальною силою, економічною силою, що руйнує права, родючим джерелом несправедливості, засобом поневолення знедолених» [William Ballie, The Individualist Anarchists, p. 121]. Щобільше, як і соціальні анархісти, анархо-індивідуалісти усвідомлювали, що держава — це не якась нейтральна машина або машина, що експлуатує всі класи виключно у своїх цілях. Вони усвідомлювали, що це засіб класового панування, а саме панування класу капіталістів над робітничим класом. Спунер вважав, що «власники цієї монополії [грошової маси] тепер правлять і грабують цю націю, а уряд у всіх його галузях є просто їхнім знаряддям», і що «роботодавці найманої праці. … є також монополістами грошей» [Spooner, A Letter to Grover Cleveland, p. 42 and p. 48]. Такер визнавав, що «капітал так маніпулював законодавством», що він отримав перевагу на капіталістичному ринку, яка дозволила йому експлуатувати працю [The Individualist Anarchists, pp. 82–3]. Йому було абсолютно ясно, що держава — це капіталістична держава, де «капіталісти встановили й зберегли в статутних книгах всілякі заборони та податки», щоб забезпечити «вільний ринок», перекошений на їхню користь [Instead of a Book, p. 454]. Сімпсон стверджував, що індивідуаліст-анархіст «дуже добре знає, що таке справжня держава… це просто інструмент класу власників» [The Individualist Anarchists, p. 92]. Таким чином, обидва крила анархістського руху були єдині у своєму неприйнятті капіталістичної експлуатації й в загальному визнанні того, що держава є знаряддям капіталістичного класу, яке використовується для експлуатації робітничого класу. Такер, як і інші анархо-індивідуалісти, також підтримував профспілки, і хоча він виступав проти насильства під час страйків, він визнавав, що це було викликано розчаруванням через несправедливу систему. Дійсно, подібно до соціальних анархістів, він розглядав «робітника в наші дні [як] солдата… Його роботодавець… солдат армії противника. Весь промисловий і торговий світ перебуває в стані міжусобної війни, в якій з одного боку зосереджені пролетарі, а з іншого — власники». Причина страйків полягала в тому, що «перш ніж… страйкарі порушили рівну свободу інших, їхнє власне право на рівність свободи безцеремонно і постійно порушувалося» капіталістами за допомогою держави, оскільки «капіталісти… відмовляючи [робітникам] у вільному ринку, винні в злочинному вторгненні» [Instead of a Book, p. 460 and p. 454]. «При нашій нинішній економічній системі, — підкреслив Такер, — майже кожен страйк справедливий. Бо що таке справедливість у виробництві та розподілі? Тієї праці, що все створює, належить всім і володіти» [Liberty, № 19, p. 1]. Ще одним важливим аспектом профспілок і страйків було те, що вони являли собою як зростальну класову свідомість, так і здатність змінити суспільство. «Саме сила великих профспілок паралізувати промисловість і ігнорувати уряд стривожила політичних грабіжників», — стверджував Віктор Яррос. Це пояснювало, чому профспілки та страйки були придушені силою, адже «у держави не може бути суперників, — кажуть плутократи, — а профспілки зі страйком і бойкотом як зброєю, що викликають співчуття, стають занадто грізними». Навіть придушені страйки були корисні, оскільки вони гарантували, що «страйкарі та їхні прихильники набудуть деякі додаткові знання про суттєву природу звіра, уряду, який явно не має в цей час ніякої іншої мети, крім як захищати монополію і придушувати будь-яку опозицію їй». «Існує така річ, як солідарність праці, — продовжував Яррос, — і це здоровий і багатонадійливий знак того, що робітники визнають необхідність взаємної підтримки й співпраці в їх конфлікті з монополією і її офіційними та неофіційними слугами. Трудящим доводиться боротися не тільки з капіталом, але і з урядом, «законом і порядком», а також з плутократією. Вона не може зробити ні найменшого руху проти монополії, не зіткнувшись з якою-небудь «владою» — федеральною, державною або муніципальною». Проблема полягала в тому, що профспілки «не мають чітких спільних цілей і борються з наслідками, а не з причинами» [Liberty, № 291, p. 3]. Цей аналіз перегукувався з аналізом Такера, який вітав той факт, що «нова ера страйків, мабуть, настала. У всіх галузях і в усіх регіонах країни праця зайнята своїми вимогами та протестами. Свобода радіє їм. Вони свідчать про життя, дух, надію і зростальну самосвідомість. Вони показують, що народ починає знати свої права і, знаючи, наважується їх відстоювати. Страйки, де б і коли б вони не починалися, заслуговують на заохочення з боку всіх справжніх друзів праці» [Там же, № 19, p. 1]. Навіть невдалі страйки були корисні, оскільки вони оголювали «величезну і небезпечну владу, якою тепер володіє капітал» [Там же, № 39, p.1]. «Капіталісти та їхні інструменти, законодавчі органи, вже починають передчувати наближення небезпеки профспілкового соціалізму, і в законодавчих органах декількох штатів робляться перші кроки для того, щоб розглядати робочі комбінації як змови проти торгівлі та промисловості й придушувати їх законом» [Там же, № 22, с. 3]. Деякі анархо-індивідуалісти, такі як Дайер Лум і Джозеф Лабаді, були профспілковими організаторами, в той час, як Езра Хейвуд «насміхався над прихильниками статус-кво, які не бачили жодних ознак тиранії з боку капіталу і порушили питання про вільний контракт щодо робітників. Цей аргумент більше не діяв. Капітал контролював землю, машини, парову енергію, водоспади, кораблі, залізниці й, перш за все, гроші та громадську думку і міг перечекати непокору на дозвіллі» [Martin, Там же, с. 107]. Для Лума «за капіталістом… привілей виступає в якості опори», і тому соціальні обставини мають значення.

«Чи існує свобода, — міркував він, — де рента, відсоток і прибуток утримують робітника в економічному підпорядкуванні узаконеному власнику засобів виробництва? Благати про особисту свободу в нинішніх соціальних умовах, відмовитися хоч на йоту від контролю, який легалізований капітал має над індивідуальною працею, і стверджувати, що вимога обмежувального або класового законодавства виходить тільки від добровільних об'єднань трудящих [тобто профспілок] — це не тільки вершина нахабства, але й чисте жонглювання словами» [Liberty, № 101, p. 5].

Точно так само Такер захищав і підтримував багато інших форм ненасильницьких прямих дій, а також страйки на робочих місцях, такі як бойкоти та орендні страйки, розглядаючи їх як важливі засоби радикалізації робітничого класу і створення анархічного суспільства. Однак, як і соціальні анархісти, анархо-індивідуалісти не розглядали трудову боротьбу як самоціль — вони вважали реформи (і обговорення «справедливої заробітної плати» та «гармонії між капіталом і працею»), по суті, «консервативними» і були б задоволені нічим іншим, як «скасуванням монопольних привілеїв капіталу і стягнення відсотків та поверненням праці повної вартості виробленого» [Victor Yarros, цит. за: Martin, Там же, p. 206]. Тому ясно, що і соціальні, і індивідуалістичні анархісти мають багато спільного, в тому числі й протистояння капіталізму. Перші, можливо, виступали за вільний обмін, але між людьми, що знаходяться в рівному становищі. Тільки в контексті рівності можна вважати, що вільний обмін приносить користь обом сторонам в рівній мірі та не породжує зростальної нерівності, яка приносить користь сильнішій із залучених сторін, що, своєю чергою, спотворює переговорну позицію залучених сторін на користь сильнішої (дивіться також підрозділ F.3). Тому не дивно, що анархо-індивідуалісти вважали себе соціалістами. Подібно до Прудона, вони бажали (лібертарної) соціалістичної системи, заснованої на ринку, але без експлуатації та спирається на володіння, а не на капіталістичну приватну власність. У Прудона тільки невігласи або хитруни могли б припустити, що така система була б капіталістичною. Анархо-індивідуалісти, як видно, дуже легко вписуються у висловлювання Кропоткіна про те, що «анархісти, як і всі соціалісти… стверджують, що панівна нині система приватної власності на землю і наше капіталістичне виробництво заради прибутку являють собою монополію, що суперечить як принципам справедливості, так і диктату корисності» [Anarchism, p. 285]. Відкидаючи комуністично-анархістське розв’язання соціального питання, вони знали, що таке питання існує і корениться в експлуатації праці та панівній системі прав власності. То чому ж індивідуалістичний анархізм і прудонівський мутуалізм є соціалістичними? Просто тому, що вони виступали проти експлуатації праці капіталом і пропонували засоби її скасування. Велика суперечка між соціальними та індивідуалістичними анархістами обертається навколо того, чи дійсно інша школа може досягти цієї спільної мети та чи дійсно її пропоноване рішення забезпечить значну індивідуальну свободу для всіх.