Досі в цьому підрозділі ми обговорювали, чому ринки не можуть розподіляти екологічні ресурси. Це пов’язано з інформаційними обмеженнями та витратами, відсутністю повністю інтерналізованих цін (наявність екстерналій) і наявністю суспільних благ. Індивідуальний вибір формується під впливом доступної інформації про наслідки скоєних дій, а ціновий механізм блокує суттєві аспекти цього, і тому інформація на ринку зазвичай у кращому разі часткова. Гірше того, вона зазвичай спотворюється рекламою та ЗМІ, а також корпоративними та урядовими розкручуванням і піаром. Місцеві знання підриваються ринковою владою, що призводить до нестійкої практики отримання максимального короткострокового прибутку. Прибуток як єдиний критерій ухвалення рішень також веде до руйнування довкілля, оскільки те, що може бути екологічно важливим, може бути економічно недоцільним. Усе це означає, що ціна товару не може вказувати на його вплив на довкілля, і тому в екологічній сфері спостерігається провал ринку. Ба більше, також малоймовірно, що капіталізм зробить справедливий розподіл екологічних благ, як і будь-яких інших товарів або ресурсів, через відмінності в доходах, а отже, і в попиті (особливо якщо він бере наявний розподіл багатства як відправну точку). Реальність наших екологічних проблем дає достатньо підстав для такого аналізу. Під час цієї дискусії ми торкнулися ще одного ключового питання, а саме, як багатство може впливати на те, як створюються й обробляються екологічні та інші зовнішні чинники в капіталістичній системі. Тут ми продовжимо нашу критику, звернувшись до питання, яке ми свідомо ігнорували дотепер, а саме до розподілу і багатства та економічної влади, що випливає з цього. Важливість цього чинника не може бути підкреслена надміру, оскільки «захисники ринку» в кращому разі применшують його або, що ще гірше, ігнорують чи заперечують його існування. Однак він відіграє ту саму роль у питаннях екології, що й, скажімо, в оцінці індивідуальної свободи в рамках капіталізму. Щойно ми враховуємо економічну міць, очевидний висновок полягає в тому, що ринкові рішення щодо довкілля призведуть до того, що, як і у випадку зі свободою, люди продаватимуть її просто для того, щоб вижити за капіталізму (як ми обговорювали в підрозділі B.4, наприклад). Можна стверджувати, що суворе дотримання прав власності, щоб на забруднювачів можна було подати в суд за будь-яку заподіяну шкоду, розв’язати проблему зовнішніх ефектів. Якщо хтось зазнав шкоди від забруднення своєї власності, на що він не дав згоди, то він може подати позов, щоб змусити забруднювача виплатити компенсацію за заподіяну ним шкоду. Це може змусити забруднювачів інтерналізувати витрати забруднення, і тому загроза судових позовів може бути використана як стимул, щоб уникнути забруднення інших. Хоча цей підхід можна розглядати як частину будь-якого розв’язування екологічних проблем за капіталізму. Сумний факт полягає в тому, що він ігнорує реалії капіталістичної економіки. Ключова фраза тут — «не дав згоди», оскільки це означає, що забруднення було б прекрасним, якби інші дали згоду на це (в обмін, скажімо, на гроші). Це має очевидні наслідки для здатності капіталізму зменшити забруднення довкілля. Бо точно так само, як робітники «погоджуються» на ієрархію на робочих місцях в обмін на доступ до засобів життя, так само вони «погоджуються» на забруднення довкілля. Іншими словами, уявлення про те, що забруднення можна зупинити за допомогою приватної власності та судових процесів, ігнорує проблему класової та економічної нерівності. Щойно їх врахувати, незабаром стане зрозуміло, що люди можуть миритися із зовнішніми чинниками, нав’язаними їм просто через економічну необхідність і тиск, який може чинити великий бізнес. Перша сфера для обговорення — нерівність у багатстві та доходах. Не всі економічні суб'єкти мають рівні ресурси. Корпорації та багаті люди мають у своєму розпорядженні набагато більші ресурси й можуть витрачати мільйони фунтів стерлінгів на виробництво піару і реклами (пропаганди), боротьбу з судовими розглядами, вплив на політичний процес, фінансування «експертів» і мозкових центрів, а також, у разі необхідності, боротьбу зі страйками та протестами. Компанії можуть використовувати «суміш приховування, рекламних кампаній і юридичних маневрів, щоб безперешкодно продовжувати свою діяльність». Вони можуть звернутися до суду, щоб спробувати «заблокувати суворіший контроль забруднення» (David Watson, Against the Megamachine, p. 56). Крім того, хоча в принципі правова система забезпечує рівний захист для всіх, насправді багаті фірми та приватні особи мають більше ресурсів, ніж представники громадськості. Це означає, що вони можуть наймати велику кількість юристів і розтягувати судовий процес на роки, а то й на десятиліття. Це можна побачити й сьогодні навколо нас. Не дивно, що групи, які несуть непропорційно велику частку екологічного тягаря, є найбіднішими. Ті, хто перебуває в самому низу соціальної ієрархії, мають менше ресурсів для боротьби за свої права. Вони можуть не усвідомлювати своїх прав у конкретних ситуаціях і бути недостатньо організованими, щоб чинити опір. Це, звісно, пояснює, чому компанії витрачають так багато часу на нападки на профспілки та інші форми колективної організації, які змінюють цю ситуацію. Ба більше, крім меншої готовності подавати до суду, люди з низьким рівнем доходу можуть бути більшою мірою готовими до того, щоб їх підкупили через їхнє економічне становище. Зрештою, терпіти забруднення довкілля в обмін на деяку суму грошей більш заманливо, коли ви щосили намагаєтеся звести кінці з кінцями. Тоді виникає питання про ефективний попит. Простіше кажучи, розподіл ресурсів на ринку заснований на грошах, а не на потребі. Якщо більше грошей можна заробити, скажімо, на задоволенні споживчого попиту Заходу, а не потреб місцевого населення, то ринок буде «ефективно» розподіляти ресурси від останнього до першого, незалежно від соціального та екологічного впливу. Візьмемо, приміром, біопаливо, яке дехто презентує як засіб заправки автомобілів у менш руйнівний для довкілля спосіб. Однак це призводить до того, що люди й автомобілі вступають у пряму конкуренцію за найбільш «ефективне» (тобто найбільш вигідне) використання землі. На жаль, платоспроможний попит перебуває на боці автомобілів, оскільки їхні власники зазвичай живуть у розвинених країнах. Це призводить до того, що земля перетворюється з джерела продовольства на джерело біопалива, чистий ефект якого полягає в скороченні пропозиції продовольства, підвищенні його ціни й, таким чином, підвищенні ймовірності голоду. Це також дає більший економічний стимул знищувати тропічні ліси та інші крихкі екосистеми, щоб виробляти більше біопалива для ринку. Зелений соціаліст Джон О’Ніл просто констатує очевидне: «Трактування ефективності так, наче б вона була логічно незалежна від розподілу, у кращому разі вводить в оману, оскільки визначення ефективності вже передбачає даний розподіл прав… [Конкретний результат] завжди співвідноситься з початковою точкою відліку… Якщо права власності змінюються, то це і є те, що ефективно. Отже, протилежність між критеріями розподілу та ефективності вводить в оману. Чинні витрати та вигоди самі по собі є продуктом даного розподілу прав власності. Оскільки витрати не є незалежними від прав, вони не можуть керувати розподілом прав. Різні початкові розподіли спричиняють відмінності в тому, чиї переваги слід враховувати. Екологічні конфлікти часто виникають через те, хто має права на екологічні блага і, отже, хто має нести витрати, а хто — вигоди… Отже, екологічна політика та ухвалення рішень щодо ресурсів не можуть уникнути ухвалення нормативних рішень, які включають питання розподілу ресурсів і взаємозв’язку між конфліктними претензіями на права… Грошова цінність «негативних зовнішніх ефектів» залежить від соціальних інститутів і розподільчих конфліктів — міри готовності платити, фактичні або гіпотетичні, враховують уподобання груп із вищими доходами як важливіші, ніж уподобання груп із нижчими доходами. Якщо постраждалі люди бідні, грошова міра вартості збитку буде нижчою — «бідні продаються дешево»» (Markets, Deliberation and Environment, pp. 58-9). Економічна влада також впливає на типи контрактів, які укладають люди. Не потрібно великої уяви, щоб уявити собі можливість того, що компанії можуть прописати в умови працевлаштування підписання відмов, які звільняють їх від відповідальності. Це може означати, наприклад, що фірма інвестуватиме (або погрожуватиме перенести виробництво) лише за умови, що місцева громада та її працівники підпишуть форму, яка звільняє фірму від будь-якої відповідальності за шкоду, що може виникнути внаслідок роботи в ній або внаслідок її виробничого процесу. Перед обличчям економічної необхідності робітники можуть опинитися в такому розпачі, що візьмуться за роботу і підпишуть відмову. Те ж саме стосується і місцевих громад, які терплять руйнування довкілля, якому вони піддаються, просто для того, щоб їхня економіка залишалася життєздатною. Це вже відбувається, і деякі компанії включають у свої контракти пункт, в якому зазначено, що працівник не може вступити до профспілки. Тоді виникає загроза судового позову з боку компаній. «Щороку, — пише Грін Шарон Бедер, — тисячі американців притягуються до суду за виступи проти урядів і корпорацій. Багатомільйонні позови порушуються проти окремих громадян і груп за поширення петицій, письмові звернення до державних посадовців, виступи на публічних зборах або навіть просто участь у них, організацію бойкоту й участь у мирних демонстраціях». Ця тенденція поширилася й на інші країни, і мета та сама: змусити замовкнути опозицію та підірвати кампанії. Ця тактика називається SLAPP (тактика «Стратегічних судових позовів проти участі громадськості» (Strategic Lawsuits Against Public Participation)) і є цивільним судовим позовом, який не прагне отримати компенсацію, а скоріше спрямований «на переслідування, залякування і відволікання своїх опонентів… Вони виграють політичну битву, навіть коли програють судову справу, якщо їхні жертви й ті, хто пов’язаний з ними, перестають виступати проти них». Це приклад економічної влади в дії, оскільки витрати для фірми — це всього лише частина ведення бізнесу, але вони можуть довести до банкрутства окрему людину або екологічну організацію. Таким чином, «правова система найкраще служить тим, хто має у своєму розпорядженні великі фінансові ресурси», оскільки такі справи займають «у середньому три роки для врегулювання, і навіть якщо особа, яка подала позов, виграє, це може коштувати десятки тисяч доларів судових витрат. Емоційний стрес, розчарування, відволікання часу й енергії та навіть поділ усередині родин, спільнот і груп також можуть стати результатом» (Global Spin, pp. 63-7). SLAPP зазвичай утримує тих, хто вже залучений, від продовження вільної участі в дебатах і протестах, а також утримує інших від приєднання. Загроза судового розгляду перед особою економічної влади зазвичай гарантує, що SLAPP не дійде до суду, і тому її мета відлякати потенційних супротивників зазвичай працює швидко. Причина може бути видна з одного випадку, в якому SLAPP дала зворотний ефект, а саме з процесу Маклібела. Після того як великі британські ЗМІ, такі як BBC, Channel 4 і The Guardian, успішно змусили просити вибачення, пригрозивши судовим позовом за критичні репортажі про компанію, МакДональдз звернула свою увагу на невелику екоанархістську групу London Greenpeace (яка не пов’язана з Greenpeace International). Ця група випустила листівку під назвою «Що не так з МакДональдзом», і компанія посилала шпигунів на збори, щоб ідентифікувати людей, щоб подати до суду. Двоє анархістів не піддалися на залякування й оголосили, що МакДональдз блефує. Представляючи себе в суді, два безробітні активісти почали найдовший судовий процес в історії Великої Британії. Після трьох років і витрат близько ₤10 млн суддя першої інстанції дійшов висновку, що деякі з цих тверджень не відповідають дійсності (прикметно, що МакДональдз успішно клопотав перед суддею про відмову від участі у справі присяжних, стверджуючи, що запитання були надто складними для розуміння публіки). Хоча ця справа стала для компанії катастрофою у сфері зв’язків із громадськістю, МакДональдз продовжує працювати, як і раніше, використовуючи методи роботи, виявлені під час судового розгляду, і залишається однією з найбільших корпорацій світу, упевненою, що у небагатьох людей буде час і ресурси для боротьби з SLAPP (хоча корпорація тепер може двічі подумати, перш ніж подавати в суд на анархістів!). Крім того, компанії, як відомо, збирають списки відомих «баламутів». Ці «чорні списки» людей, які можуть заподіяти компаніям «проблеми» (наприклад, через організацію профспілок або подачу позовів роботодавцям з питань «прав власності»), часто забезпечують «лояльність» співробітників, особливо якщо нові робочі місця потребують рекомендацій. У разі найманої праці заподіяння роботодавцю «проблем» може ускладнити його нинішнє і майбутнє становище. Потрапляння до чорного списку означало б відсутність роботи, зарплати та мало шансів на повторне працевлаштування. Це було б результатом постійних позовів на захист своїх майнових прав — за умови, звісно, що ви маєте час і гроші, необхідні для позову насамперед. Отже, робітничий клас перебуває у слабкій позиції для захисту своїх прав за капіталізму через владу роботодавців як на робочому місці, так і за його межами. Усе це є сильним стимулом не розгойдувати човен, особливо якщо співробітники підписали контракт, який гарантує, що їх буде звільнено, якщо вони обговорюють справи компанії зі сторонніми особами (юристами, профспілками, ЗМІ тощо). Економічна влада, що створює жахливі контракти, впливає не тільки на робочу силу, а й на дрібних капіталістів. Як ми обговорювали в підрозділі С. 4, замість того, щоб «ефективно» розподіляти ресурси в рамках досконалої конкуренції, на будь-якому реальному капіталістичному ринку домінує невелика група великих компаній, які отримують підвищені прибутки коштом своїх дрібніших конкурентів. Це досягається, зокрема, тому, що їхній розмір дає таким фірмам значний вплив на ринку, змушуючи дрібніші компанії виходити з бізнесу або йти на поступки задля одержання та підтримання контрактів. Негативний вплив такого процесу на довкілля має бути очевидним. Наприклад, економічна міць чинить величезний тиск на монокультуру в сільському господарстві. У Великій Британії на ринку домінують кілька великих супермаркетів. Очікується, що їхні постачальники вироблятимуть фрукти та овочі, які відповідають вимогам супермаркетів щодо стандартизованої продукції, яку легко транспортувати та зберігати. Великомасштабний характер операцій гарантує, що фермери по всій Британії (та й у всьому світі) повинні перетворити свої ферми на постачальників цих стандартизованих товарів, і тому природне розмаїття природи систематично замінюється кількома сортами конкретних фруктів і овочів, які споживач може вибрати. Монополізація ринків призводить до монокультури природи. Цей процес іде в усіх капіталістичних країнах. В Америці, наприклад, «централізовані рішення про закупівлі великих ресторанних мереж і їхній попит на стандартизовані продукти дали жменьці корпорацій безпрецедентний ступінь влади над продовольчим постачанням країни… стирання регіональних відмінностей і поширення ідентичних магазинів по всій країні… Ключ до успішної франшизи… можна виразити в одному світі: «однаковість»». Це призвело до індустріалізації виробництва харчових продуктів, причому «мережі швидкоїжі тепер стоять на вершині величезного харчового промислового комплексу, який отримав контроль над американським сільським господарством… великі транснаціональні корпорації… починають домінувати на одному товарному ринку за іншим… Величезна купівельна спроможність мережі швидкоїжі та їхній попит на єдиний продукт сприяли фундаментальним змінам у тому, як вирощують, вбивають і переробляють велику рогату худобу на яловичий фарш. Ці зміни перетворили пакування м’яса… на найнебезпечнішу роботу в Сполучених Штатах… І ті ж самі методи м’ясної промисловості, які загрожують цим працівникам, полегшили впровадження смертельних патогенів… в американське м’ясо для гамбургерів» (Eric Schlosser, Fast Food Nation, p. 5 and pp. 8-9). Відзначений нагородами журналіст Ерік Шлоссер у своїй книжці «Нація швидкоїжі» (Fast Food Nation) представив чудове уявлення про цей централізований і концентрований харчовий промисловий комплекс. Шлоссер, звісно, не самотній у документуванні фундаментально антиекологічної природи капіталізму і того, як відчужене суспільство створило відчужені засоби прогодування себе. Як не анархіст, він не може зробити очевидний висновок (а саме зректися капіталізму), але його книжка є гарним оглядом природи продуктів, що переробляються, і того, що цим переробленням рухає. Капіталізм створив світ, де навіть запах і смак їжі є продуктом масового виробництва, оскільки індустріалізація сільського господарства та харчової промисловості призвела до того, що продукт (важко назвати його їжею) стає прісним і несмачним, і тому хімічні речовини використовуються для протидії ефектам виробництва його в таких масштабах. Це стандартизована їжа для стандартизованого суспільства. Як він запам’ятовується зауважує: «Мільйони… людей у цей самий момент стояли біля одного й того самого прилавка, замовляючи одну й ту саму їжу з одного й того самого меню, їжу, яка скрізь була однаковою на смак». Орвеллівський світ сучасного корпоративного капіталізму постає у всій своїй красі. Світ, у якому галузева група, створена для боротьби з управлінням з охорони праці та охорони здоров’я, називається «Альянс за безпеку на робочому місці» і де смак обробленої їжі повинен мати правильний «присмак у роті». Не дивно, що керівники цих компаній говорять про «саму суть “свободи”, та все ж “перший комендант” їхньої корпорації — це те, що тільки виробництво має значення… Обов’язок працівника — виконувати накази. Крапка». У цьому ірраціональному світі технологія розв’яже наші проблеми, навіть ті, які вона сама породжує. Наприклад, зіткнувшись із серйозними проблемами зі здоров’ям, спричиненими індустріалізацією м’ясопереробки, м’ясопереробна промисловість виступила за ще більший розвиток технологій для «розв’язання» проблем, спричинених наявною технологією. Замість того щоб зосередитися на первинних причинах зараження м’яса, вони запропонували опромінювати їжу. Звичайно, фірми, що беруть участь, хочуть замінити слово «опромінення» фразою «холодна пастеризація» через те, що громадськість незадоволена ідеєю про те, що їхня їжа піддається опроміненню. Усе це досяжно завдяки економічній владі дедалі меншої кількості фірм, які нав’язують витрати своїм працівникам, своїм клієнтам і, зрештою, планеті. Наступним очевидним фактором, пов’язаним з економічною владою, є тиск, пов’язаний з ринками капіталу і його мобільністю. Інвестори та капіталісти завжди прагнуть максимального прибутку, і за наявності вибору між нижчим прибутком через суворіше екологічне регулювання і вищим прибутком через відсутність таких законів кращий варіант навряд чи потребує пояснення. Зрештою, інвестор, як правило, стурбований прибутковістю, яку він отримує від своїх інвестицій, а не їхнім фізичним станом або загальним екологічним станом планети (що є турботою когось іншого). Це означає, що інвестори та компанії зацікавлені в переміщенні свого капіталу в ті галузі, які приносять найбільше грошей, а не в ті, що мають кращий вплив на навколишнє середовище і спадщину. Таким чином, необхідно враховувати мобільність капіталу. Це важлива зброя в забезпеченні того, щоб порядок денний бізнесу не був порушений соціальними та екологічними проблемами. Зрештою, якщо власники та керівники капіталом вважають, що природоохоронне законодавство держави є надто обмежувальним, то вона може просто переспрямувати інвестиції в держави зі сприятливішим діловим кліматом. Це значно тисне на спільноту з метою мінімізації охорони довкілля як для збереження наявного бізнесу, так і для залучення нового. Припустимо, що підприємство забруднює місцеву територію. Зазвичай капіталістичні власники рідко живуть поруч із робочими місцями, якими вони володіють, на відміну від робітників та їхніх сімей. Це означає, що особам, які приймають рішення, не доводиться жити з наслідками своїх рішень. Капіталістичний аргумент «вільного ринку» знову ж таки полягатиме в тому, що ті, хто постраждав від забруднення, подадуть до суду на компанію. Ми вважатимемо, що концентрація багатства чинить незначний або взагалі не чинить жодного впливу на соціальну систему (що є вкрай малоймовірним припущенням, але не важливо). Звісно, якщо місцеві жителі успішно подадуть до суду, компанії буде завдано економічних збитків: прямих (з погляду вартості судового рішення) і непрямих (з погляду необхідності впровадження нових, екологічно чистих процесів). Отже, компанія опиниться в скрутному становищі в конкурентній боротьбі, і це матиме очевидні наслідки для місцевої (і ширшої) економіки. Це дає компанії стимул просто переїхати в район, який був би терпимим до забруднення, якби на неї подали до суду або навіть пригрозили позовом. Не тільки наявний капітал рухатиметься, а й новий капітал не інвестуватиме в галузь, де люди відстоюють свої права. Це — природний результат економічної влади — стало б «великим кийком» над головами місцевої громади. А в поєднанні з витратами й труднощами, пов’язаними із залученням великої компанії до суду, це зробило б судовий процес малоймовірним варіантом для більшості людей. Про те, що такий результат може мати місце, можна судити з історії, де ми бачимо, що транснаціональні компанії перемістили виробництво в країни з дуже м’яким або відсутнім природоохоронним законодавством, і де відповідні судові процеси займають роки, якщо не десятиліття. Такою є нинішня ситуація на міжнародному ринку, де існує конкуренція з погляду природоохоронного законодавства. Не дивно, що промисловість прагне переміститися в країни, які терплять високі рівні забруднення (зазвичай через авторитарні уряди, які, як і самі капіталісти, просто ігнорують бажання населення). Таким чином, у нас є ринок законів про забруднення, який, що не дивно, надає можливість забруднювати, щоб задовольнити відповідний попит. Це означає, що країни, що розвиваються, «є нічим іншим, як звалищем і резервом дешевої робочої сили для капіталістичних корпорацій. Застаріла технологія постачається туди разом із виробництвом хімікатів, ліків та інших продуктів, заборонених у розвинених країнах. Робоча сила дешева; існує мало стандартів безпеки, якщо вони взагалі існують, і витрати скорочуються. Але формула витрати-вигоди все ще залишається в силі: витрати просто несуть інші, жертви Union Carbide, Dow і Standard Oil» (David Watson, Цит. Тв., p. 44). Це, треба зауважити, має цілком економічний сенс. Якщо стався нещасний випадок і біднякам справді вдалося успішно подати до суду на компанію, будь-які виплати відображатимуть їхній втрачений заробіток (тобто, не дуже великий). Таким чином, існують й інші серйозні економічні причини для здійснення такого роду експорту забруднень. Ви можете оцінити вартість продукції, втраченої через екологічний збиток, і вартість доходів, втрачених через пов’язані з цим проблеми зі здоров’ям, а також витрати на охорону здоров’я. Це підвищує ймовірність того, що забруднювальні галузі перемістяться в райони з низьким рівнем доходу або країни, де витрати забруднення відповідно менші (особливо порівняно з прибутком, отриманим від продажу продукції в районах з високим рівнем доходу). Зростання доходів робить такі блага, як безпека, здоров’я і навколишнє середовище, ціннішими, оскільки цінність життя для людей, які працюють, визначається їхньою заробітною платою. Тому можна очікувати, що забруднення буде менш дорогим, якщо від нього страждають робітники. Іншими словами, токсичні звалища матимуть тенденцію концентруватися навколо бідніших районів, оскільки витрати на оплату заподіяної шкоди будуть набагато меншими. Та сама логіка лежить в основі аргументів тих, хто вважає, що країни третього світу мають бути звалищами для токсичних промислових відходів, оскільки люди там живуть у злиднях. Це було помічено на початку 1992 року, коли в пресу просочилася записка, опублікована під ім’ям тодішнього головного економіста Світового банку Лоуренса Саммерса. Обговорюючи питання про «брудні» галузі промисловості, у меморандумі стверджували, що Світовий банк має «заохочувати ВЕЛИКУ міграцію брудних галузей» у менш розвинені країни, і наводили три причини. По-перше, «вимірювання витрат на забруднення, що погіршує здоров’я, залежить від упущених доходів від зростання захворюваності та смертності», і тому «забруднення має здійснюватися в країні з найменшими витратами, яка буде країною з найнижчою заробітною платою». По-друге, «що малонаселені країни Африки значною мірою НЕЗАГРЯЗНЕНІ, їхня якість повітря, імовірно, значною мірою вельми низька, якщо порівнювати з Лос-Анджелесом або Мехіко». По-третє, «попит на чисте довкілля з естетичних і медичних причин, імовірно, матиме дуже високу еластичність доходу». Заклопотаність хворобами, пов’язаними із забрудненням довкілля, була б вищою в країні, де більше дітей виживає, щоб їх отримати. «Крім того, більша частина занепокоєння з приводу промислових викидів в атмосферу пов’язана з частинками, що погіршують видимість… Очевидно, що торгівля товарами, які втілюють естетичні проблеми забруднення, може сприяти підвищенню добробуту. У той час як виробництво є мобільним, споживання якісного повітря не комерціалізується». У записці наголошується, що «економічна логіка, яка лежить в основі скидання токсичних відходів у країні з найнижчою заробітною платою, є бездоганною, і ми повинні з цим змиритися», і наприкінці говориться, що «проблема з аргументами проти всіх цих пропозицій щодо більшого забруднення» у третьому світі «може бути розгорнута й більш-менш ефективно використана проти кожної пропозиції Банку про лібералізацію» (The Economist, 08.02.1992). Хоча Саммерс прийняв критику доповідної записки, насправді вона була написана Лантом Прітчеттом, видатним економістом Банку. Саммерс стверджував про іронію і провокації з його боку. Не дивно, що The Economist заявив, що «на його економічну теорію було важко відповісти», критикуючи використовувану мову. Це пояснюється тим, що екологічно чисте зростання може бути повільнішим, ніж забруднення довкілля, і це завадить «мільйонам людей у третьому світі вирватися зі злиднів» (15.02.1992). Тож отруєння жебраків забрудненням не тільки економічно правильне, а й фактично морально необхідне. Ігноруючи хибне припущення про те, що зростання, будь-який вид зростання, завжди приносить користь бідним, і цілковиту зневагу, яку виявляють як до самих цих бідних, так і до нашого довкілля, ми стикаємося тут із холоднокровною обачливістю, що примушує економічну владу переміщатися, щоб зберегти своє право забруднювати наше спільне навколишнє середовище. З економічного погляду це вельми логічно, але насправді абсолютно божевільно (це допомагає пояснити, чому для того, щоб змусити людей «думати як економіст», потрібно так багато років ідеологічного опрацювання в стінах університету і чому так мало людей насправді починають думати в такому ключі). Економічна влада працює й іншими способами. Класичний приклад цього можна побачити на прикладі систематичного руйнування систем громадського транспорту в Америці, починаючи з 1930-х років (добре вивчений звіт про це дивіться в книзі Девіда Сент-Клера «Автомобілізація американських міст» (The Motorization of American Cities)). Ці системи були навмисно куплені автомобільними (General Motors), нафтовими та шинними корпораціями, щоб усунути менш дорогого (як економічно, так і екологічно) конкурента автомобіля. Це було зроблено виключно для того, щоб максимізувати продажі та прибуток для залучених компаній, але це змінило спосіб життя в десятках міст по всій Америці. Сумнівно, що якби на той час екологічні проблеми вважалися важливими, вони б завадили цьому. Це означає, що індивідуальні споживчі рішення ухвалюватимуться в рамках ринку, можливості якого можуть бути обмежені просто великою компанією, що викуповує і знищує альтернативи. Тоді постає питання про економічну владу в засобах масової інформації. Це добре розуміють корпорації, які фінансують піар, мозкові центри та «експертів», щоб протидіяти екологічній активності та заперечувати, наприклад, що люди роблять свій внесок у глобальне потепління. Таким чином, ми маємо дивну позицію, ніби тільки американці думають, що існує дискусія про причини глобального потепління, але не науковий консенсус. Дії фінансованих корпорацією «експертів» і піарників забезпечили саме такий результат. Як розповідає Шерон Бедер у своїй книжці «Глобальна розкрутка: корпоративна атака на екологію» (Global Spin: The Corporate Attack on Environmentalism), великі гроші витрачаються на складні методи, що сприяють зміні людського уявлення про навколишнє середовище, причини проблем, з якими ми стикаємося, і про те, що ми можемо й маємо з цим робити. Порівняно з ресурсами екологічних і зелених організацій не дивно, що ця складна багатомільярдна індустрія отруїла громадську дискусію з такого ключового для майбутнього людства питання пропагандою та дезінформацією. Наявність значних ресурсів означає, що засоби масової інформації можна використати з метою просування антизеленого порядку денного та домінування в дебатах (принаймні, на деякий час). Візьмемо, приміром, «Скептичний еколог» (The Skeptical Environmentalist), книжку Бйорна Ломборга (політолога і професора статистики в Університеті Орхуса в Данії). Коли її опублікували 2001 року, вона викликала сенсацію своїми заявами про те, що вчені та екологічні організації роблять, у кращому разі, перебільшені, а в гіршому — неправдиві заяви про світові екологічні проблеми. Його висновок був наївно оптимістичним за своєю природою, а саме, що турбуватися нема про що й ми можемо продовжувати в тому ж дусі. Це, звісно, було мелодією для вух тих, хто активно руйнує довкілля, оскільки це зменшує вірогідність того, що буде зроблено хоч якусь спробу їх зупинити. Не дивно, що книжка активно просувалася звичайними підозрюваними і в результаті отримала значну увагу з боку ЗМІ. Однак надзвичайно критичні огляди та зауваження, які згодом були отримані від експертів-науковців з обговорюваних Ломборгом питань, були менш помітними в засобах масової інформації, якщо взагалі були. Твердження критиків, що ця книжка навряд чи слугує прикладом якісного дослідження, ґрунтованого на об'єктивності, розумінні концепцій, які лежать в її основі, відповідних статистичних методах і ретельній експертній оцінці, самі собою зрозумілі. На жаль, той факт, що численні експерти в галузях, які обговорює Ломборг, показали, що його книжка має серйозні недоліки, неправильно використовувала дані і статистику та затьмарена хибною логікою й прихованими оцінними судженнями, не дістав схожого висвітлення, хоча ця інформація є значно важливішою з погляду формування суспільного сприйняття. Такі роботи та їхній організований медійний бліц (Медійний бліц (media blitz) — раптова масована кампанія з боку засобів масової інформації з будь-якого питання — прим. перекл.) надають тим, хто кровно зацікавлений у збереженні статус-кво, аргументи на користь того, що їм слід дозволити продовжувати свою антиекологічну діяльність і порядок денний. Крім того, це забирає дорогоцінний час у тих експертів, які мають спростовувати твердження, а не проводити дослідження, необхідні для розуміння екологічних проблем, з якими ми стикаємося, і пропонувати можливі рішення. Поряд із розкручуванням і пропагандою, спрямованою на дорослих, компанії дедалі частіше фінансують освіту дітей. Такий розвиток подій передбачає очевидні обмеження можливостей освіти у розв’язанні екологічних проблем. Компанії навряд чи надаватимуть навчальні матеріали або фінансуватимуть школи, які навчають своїх учнів реальних причин екологічних проблем. Не дивно, що дослідження 1998 року в США, проведене Спілкою споживачів, показало, що 80% навчальних матеріалів, що їх надають компанії, були упередженими та надавали учням неповну або перекручену інформацію, що сприяла продуктам і поглядам їхніх спонсорів (Schlosser, Цит. Тв., p. 55). Що більше школа залежить від корпоративних фондів, то меншою є вірогідність того, що вона навчить своїх учнів необхідності ставити під сумнів мотиви та діяльність бізнесу. Те, що бізнес не фінансуватиме освіту, яку він сприймає як таку, що йому перешкоджає, само собою зрозуміло. Як резюмує Шерон Бедер, «проникнення навчальних матеріалів і планів уроків корпоративного характеру до шкільних програм і заборона деяких текстів, що суперечать цьому порядку денному, може йти всупереч із цілями освіти, а також перешкоджати досягненню неспотвореного розуміння екологічних проблем» (Цит. Тв., pp. 172-3). Це свідчить про реальну проблему суто «освітніх» підходів до розв’язання екологічної кризи, а саме про те, що панівна еліта контролює освіту (прямо чи опосередковано). Цього і слід було очікувати, оскільки будь-яка капіталістична еліта має контролювати освіту, оскільки вона є важливим інструментом ідеологічної обробки, необхідним для просування капіталістичних цінностей і навчання великої кількості майбутніх найманих рабів належним навичкам підпорядкування владі. Таким чином, капіталісти не можуть дозволити собі втратити контроль над системою освіти. А це означає, що такі школи не викладатимуть учням те, що справді необхідно для уникнення екологічної катастрофи, а саме скасування самого капіталізму. І ми можемо додати, що альтернативні школи (організовані лібертарними профспілками та іншими асоціаціями), які використовували лібертарну освіту для навчання анархістів, навряд чи будуть схвалені компаніями, а відтак будуть фактично занесені до чорного списку — реальний стримувальний чинник для їхнього поширення в суспільстві. Навіщо капіталістичній компанії наймати випускника школи, який завдасть їм неприємностей, якщо прийняти його як найманого раба? Нарешті, зайве говорити, що сукупне багатство корпорацій і багатих перевищує багатство навіть фінансованої екологічної групи або організації, що найчастіше фінансується (або навіть усіх їх разом узятих). Це означає, що ідея купівлі такими групами, скажімо, тропічних лісів навряд чи буде успішною, оскільки у них просто немає необхідних ресурсів — ці ресурси будуть перекуплені тими, хто хоче освоювати дику незаселену місцевість. Це особливо вірно, коли ми беремо до уваги рамки економічних особистих інтересів, прийняті теорією ринку. Це означає, що організації, які прагнуть збільшити доходи окремих людей, будуть краще фінансуватися, ніж ті, чия мета полягає в збереженні навколишнього середовища для майбутніх поколінь. Як показують останні події, компанії можуть використовувати й справді використовують ці чудові ресурси, щоб вести війну за серця й уми в усіх аспектах суспільства, простягаючи мацаки в кабінет класу або лекційну аудиторію. На щастя скільки завгодно розкруток не зведе нанівець реальність або дух свободи, і тому ця пропагандистська війна триватиме доти, доки існує капіталізм. Таким чином, ринкові розв’язання екологічних проблем за капіталізму завжди зазнаватимуть того, що реальні ринки характеризуються економічною нерівністю і владою.