Передмова 

Уже вісімнадцять років більшовицька партія Росії утримує владу над однією шостою частиною світу. Радянська держава нині офіційно підтримує стосунки з усіма великими капіталістичними країнами. Створенню сучасної промисловості в Радянському Союзі допомагали тисячі інженерів і техніків із різних країн: Англії, Німеччини, Франції, США. З цих та інших держав у великій кількості надходили до СРСР машини й обладнання. Після прийняття Радянського Союзу до Ліги Націй навіть найнаївніші ентузіасти вже не  ожуть серйозно стверджувати, що всі капіталістичні держави готові негайно напасти й знищити країну, «керовану робітниками й селянами», країну, де «будують соціалізм».

Кожен пролетар, кожен експлуатований, без сумніву, надзвичайно зацікавлений у точному знанні подробиць про становище робітників у Радянському Союзі. Чи повинні вони для цього просто наївно приймати офіційні відомості, які щедро публікують видання, так чи інакше субсидовані радянським урядом? Чи варто їм беззастережно довіряти звітам делегатів, які прибувають до Радянського Союзу лише на кілька тижнів із туристичним візитом і весь цей час перебувають під наглядом і керівництвом офіційних перекладачів? Чи варто вважати справді цінними свідчення таких знаменитостей, як Ерріо (Herriot), Веллс (Wells) та інших, чий авторитет серед робітників досить сумнівний? Адже ці автори, хоч і написали товсті книжки, але провели в країні всього кілька місяців, не знаючи її мови й спілкуючись майже виключно з офіційними колами. Чи можуть за таких умов дослідники отримати правильне уявлення й скласти реальну картину становища радянських селян і робітників?

На поставлені вище запитання я без вагань відповідаю: ні! Отже, робітники повинні дізнаватися про становище одне одного через прямі зв’язки. Есперанто й SAT дали мені таку можливість. Понад десять років я листувався з багатьма радянськими товаришами, ставлячи їм конкретні запитання. Отримані відповіді я звіряв одну з одною. Цей метод я також рекомендував іншим товаришам, які мають кореспондентів у Радянському Союзі, і просив їх ділитися зі мною інформацією.

Дійшло до того, що протягом останніх двох років отримувати відповіді на точні запитання ставало дедалі складніше. Варто пам’ятати про існування цензури, яка ретельно перевіряє кожного листа й стає дедалі суворішою. Тому кореспонденти або зовсім не відповідали, або обмежувалися шаблонними відомостями, схожими на ті, що щодня публікуються в ортодоксальних комуністичних газетах.

Я дедалі більше сумнівався в правдивості офіційної інформації, особливо після того, як мені вдалося особисто поспілкуватися з кількома добре мені знайомими, абсолютно надійними людьми. Вони протягом багатьох років жили в Радянському Союзі, працювали там і постійно підтримували тісний контакт із робітниками й селянами. Ці люди вирушали туди сповнені ентузіазму й готові присвятити свої сили побудові суспільства, в якому весь народ жив би вільно та у добробуті. Однак не так давно вони повернулися звідти абсолютно розчарованими.

У результаті мого «поштового» розслідування та цих бесід я прийшов до твердого переконання, що пролетаріат ні в якому разі не повинен наслідувати й захоплюватися тим, що зараз створюється в Радянському Союзі. Ба більше, я відчув обов’язок оприлюднити результати мого тривалого, різнобічного й абсолютно об'єктивного дослідження.

Я знаю, що значна частина робітничого класу дуже цікавиться умовами життя своїх трудових братів у Радянському Союзі. Незважаючи на масштабну містифікацію, дорогу й ретельно організовану сталінською олігархією, у багатьох вдумливих людей виникають сумніви. Проте їм бракує ресурсі, щоб дізнатися правду й сформувати тверде переконання. Ця скромна робота не переслідує іншої мети й не претендує на щось більше, ніж допомогти шукачам істини в їхньому дослідженні, представивши їм результати мого власного досвіду.

Щоб створити достатньо живу картину, надати цій праці приємного, не нудного характеру й зробити її зміст легким для сприйняття, я обрав форму діалогу. Однак репліки, вкладені мною в уста учасників обговорення, неодмінно відповідають фактам і реальності. Нічого не вигадано. Я лише обробив і впорядкував форму викладу.

Ця брошура виходить із іменем Івона як співавтора, оскільки він надав мені значну частину матеріалу й перевірив решту після моєї обробки й систематизації; його щире й компетентне свідчення є найціннішим із усіх, які я отримав. Цим я хотів дати зрозуміти читачеві, що я сам не є єдиним автором усього змісту цієї роботи.

Е. Ланті, червень 1935 року

I. Чим є соціалізм?

Футер, Рупер і Івер зібралися, щоб обговорити питання: «Чи будується соціалізм у Радянському Союзі?». Їхньою метою було порівняти власні погляди, обмінятися відомостями і таким чином спробувати отримати правильне розуміння і чітку картину того, що там відбувається. У кількох словах представимо Читачеві трьох учасників дискусії.

Футер був членом партії з моменту заснування Комінтерну до 1928 року. Він палко захищав політику Леніна, Троцького та інших видатних лідерів Революції. Проте, перебуваючи в партії, він завжди критично ставився до всього; його мисленню характерний методичний сумнів, приписуваний Декарту.

Рупер — пристрасний читач ортодоксальних комуністичних газет, палкий прихильник Сталіна і більшовицької політики. Хоча він ніколи не вступав до партії, однак, є її найфанатичнішим захисником. Такі типи в достатку зустрічаються в революційному русі.

Івер — технар, який ретельно зважує і вимірює все, не дозволяючи легко втягнути себе у пастку якоїсь системи чи доктрини. Він багато років жив і працював у Радянському Союзі, вільно володіє російською мовою та подорожував по всій його величезній території — від Москви до Владивостока, від Ленінграда до Баку й далі. Він має гострий спостережливий розум і чудово обізнаний щодо стану справ у СРСР.

Описувати зовнішність наших співрозмовників не має особливого сенсу. Тож одразу надамо їм слово.

***

Футер: Щоб наша дискусія була цілеспрямованою й корисною, передусім необхідно домовитися про значення терміна, який є головним предметом обговорюваного питання.

Я пропоную вам наступне визначення соціалізму:
це такий суспільний лад, за якого не існує експлуатації людини людиною; за якого кожен працівник отримує повну вартість своєї праці, тобто жодна додаткова вартість не переходить у розпорядження будь-якого класу чи групи привілейованих осіб; лад, за якого всі люди можуть вільно розвивати свої здібності, мають право відкрито і безперешкодно висловлювати свою думку з будь-яких питань і поширювати свої ідеї; суспільство без класів і несправедливості, в якому кожна людина може усвідомити власну гідність.

Одним словом, соціалізм — це втілення у життя гасла, що лицемірно викрашається на фасадах державних будівель та пам’ятників у Франції: «Свобода, Рівність, Братерство».

Рупер: Таке визначення є ідеалістичним, не має нічого спільного з марксизмом, а отже, й жодної цінності. Соціалізм — це суспільство, в якому влада належить робітничому класу. Чи панує пролетаріат у Радянському Союзі, чи ні? Ось у чому питання!..

Івер: На мою думку, ваша суперечка щодо визначення не має великого значення. На жаль, дуже легко довести фактами, що ситуація в СРСР не відповідає ні вашому визначенню, Футере, ні вашому, Рупере. 

II. Нові класи: олігархат, патриціат…

Івер: Ніхто не заперечує, що в перші роки революції радянський робітничий клас дійсно тією чи іншою мірою керував країною через ради та профспілки.

Однак дуже швидко більшовицька партія штучно зосередила всю владу у своїх руках, створивши осередки в усіх організаціях. Вже давно профспілки, кооперативи й ради фактично — хоч і не формально — не мають жодного впливу на ухвалення рішень. Завдяки системі партійних осередків партія формує державний апарат, який називають «диктатурою пролетаріату», але який насправді є жорстким придушенням мас із боку нового класу, що формується.

Ця система управління — щось абсолютно нове в історії. Дехто називає новий панівний клас олігархатом, а нижчий, але також панівний прошарок — патриціатом, за аналогією зі стародавніми часами. Але не будемо сперечатися про слова. Важливо те, яку реальність вони означають. Щоб по-справжньому зрозуміти, що значить слово «партійний» для простого робітника в СРСР, потрібно пожити там не як бюрократ у канцеляріях Комінтерну, а як працівник у заводських цехах і на будівництвах. Уявіть собі роль наглядачів і шпигунів на великому капіталістичному підприємстві — і ви отримаєте хоча б часткове уявлення про те, як радянський пролетаріат ставиться до партійців: з почуттям страху й ненависті. Однак тут є одна відмінність: в умовах демократичного капіталістичного режиму робітник почувається вільним, коли виходить за поріг заводу і повертається додому. У Радянському Союзі партійний нагляд здійснюється всюди: на заводі, на зборах і навіть у самому житлі.

Якщо врахувати, що чисельність членів партії становить приблизно два з половиною мільйони осіб при загальному населенні в сто сімдесят мільйонів, то я залишаю вам право вирішити, чи можна справедливо називати таке правління меншості над переважною більшістю «диктатурою пролетаріату».

Рупер: Ви або забуваєте, або замовчуєте про те, що більшовицька партія представляє справжні інтереси пролетаріату, що вона є його найбільш свідомою частиною і тому має довіру мас. Партія, заснована Леніним, становить еліту робітничого класу, і нестерпно чути таку наклепницьку інформацію на адресу організації, яка успішно керувала Революцією…

Футер: Ніхто не заперечує великих заслуг і якостей Леніна, Троцького…

Рупер: Ах! Не згадуйте Троцького, цього зрадника…

Футер: …й інших видатних керівників Жовтневої революції. Але відтоді минуло вісімнадцять років, Ленін помер і перетворився на святу реліквію, чий труп прикрашає Червону площу в Москві, а портрети якого замінили царські ікони. Той самий «зрадник» Троцький перебуває у вигнанні, а колишній голова Комінтерну Зінов'єв сидить у в’язниці разом із тисячами старих, менш відомих більшовиків. Тому питання полягає в тому, щоб дослідити нинішній стан більшовицької партії, її теперішню діяльність, а не роль, яку вона відігравала в перші роки революції.

Не можна ігнорувати уроки історії: занадто часто траплялося, що революційний, визвольний рух перетворювався на реакційний і репресивний після того, як його лідери захоплювали владу. Катакомбне християнство нічим не нагадувало середньовічний інквізиторський католицизм, як і сучасний; Французька революція 1789–1793 років швидко переродилася в бонапартизм і мілітаризм. Можна було б навести й інші приклади.

З двох з половиною мільйонів членів, які зараз налічує єдина законно чинна партія в Радянському Союзі, частка дореволюційних більшовиків є вкрай незначною. А всі ті, хто відмовився зрадити свої ідеали й покірно підкоритися диктатурі Сталіна, нині сидять у тюрмах…

Рупер: Те, що завжди характеризувало більшовицьку партію, — це її залізна дисципліна. Тому цілком нормально, що непокірних виключають і тим чи іншим способом усувають, аби не заважали будівництву соціалізму. Ви ж не кажете про те, що статут партії не дозволяє її членам займати привілейоване становище; адже жоден із них не може заробляти понад 300 рублів на місяць.

Івер: Ах! Товаришу, ваше зауваження яскраво демонструє глибину ваших ілюзій щодо Радянського Союзу. Цей пункт статуту партії давно застарів, і я запевняю вас, що він більше не застосовується. Хоча зарплата в 300 рублів удвічі перевищує середню і, отже, вже становить неабияку привілею, факт залишається фактом: сьогодні партійні діячі можуть отримувати 1 000, 2 000, 5 000 і більше рублів на місяць.

Крім того, що взагалі означає зарплата для радянського начальства, якщо воно має комфортну квартиру, заміський будинок, розкішний автомобіль, може безоплатно подорожувати в елітних поїздах? Одним словом, вся соціальна структура влаштована так, щоб вони насолоджувалися тим же комфортом, що й багатії в капіталістичних країнах. «Але все це належить державі», — можливо, заперечите ви. І що ж, хіба від цього легше? У такій системі є своя перевага: якщо щось виходить з ладу чи зношується, користувачеві, на відміну від власника, не потрібно оплачувати ремонт чи заміну.

Це перевірений факт: високопоставлені «відповідальні товариші», як їх називають, мають у своєму винятковому розпорядженні спеціальні магазини, спеціальні квартири й будинки, а також заміські дачі для літнього відпочинку. Тим часом прості робітники живуть без жодних зручностей, по три-чотири особи в одній кімнаті. А коли найбільш низькооплачувані робітники подорожують, то вони змушені платити за квитки у поїздах «Максим» і сидять у вагонах «теплушка».

Рупер: Не розповідайте казок!.. Ніколи не чув таких дивних назв поїздів…

Футер: Звісно, в ортодоксальних комуністичних газетах про такі факти не згадують. Що ж, ось чудова можливість просвітитися: саме існування спеціальних поїздів та окремих вагонів — це вельми показовий доказ того, що класи нікуди не зникли. Уважно вас слухаю.

Івер: Існує три різних типи пасажирських поїздів: 1) розкішні поїзди, що відповідають так званим міжнародним поїздам у Європі; 2) швидкі поїзди; 3) поїзди «Максим». І в усіх них є класи, хоча цей термін офіційно не використовується для розрізнення вагонів; натомість їх називають «м’якими» та «жорсткими».

«М’які» вагони приблизно відповідають I і II класам у Європі, а «жорсткі» — III класу. Однак у поїздах «Максим» окрім «жорстких» вагонів існує ще одна
категорія, відома як «теплушка». Ці вагони приблизно відповідають тим, що у Франції та інших європейських країнах призначені для перевезення худоби.
Єдина відмінність — всередині встановлені грубі дерев’яні лави та піч у центрі вагона.

У поїздах першої категорії подорожують високопоставлені «відповідальні товариші» та іноземні туристи; у другій — чиновники, середні партійні діячі й порівняно добре оплачувані робітники; у третій — переважно селяни та найбільш низькооплачувані робітники.

Аналогічну ситуацію можна спостерігати й на кораблях: там також існують три класи, а якщо враховувати палубу, де туляться або стоять власники найдешевших квитків, то й усі чотири.

Рупер: Однак це тимчасово; вам не слід забувати, що зараз соціалізм тільки «будується», процес ще не завершений. До кінця другої п’ятирічки класи напевно зникнуть на одній шостій частині світу…

Івер: Можливо й так… Але поки що я можу лише стверджувати, що жодних ознак зникнення класів не спостерігається; навпаки, цілком очевидним є їхнє поглиблення й зміцнення. Щобільше, можна сказати, що формуються касти. Сам термін «клас» не зовсім підходить для опису існування окремих постачальних магазинів, призначених для певних категорій людей: керівників виробництва чи партійних органів, командирів Червоної армії й військово- морського флоту, працівників ГПУ, міліції, кваліфікованих техніків тощо. У цих спеціалізованих магазинах можуть закуповуватися лише особи, які належать до відповідної групи.

До цього додається існування окремих житлових будинків, пологових відділень, дитячих садків, шкіл, лікарень тощо. У капіталістичних країнах класові відмінності визначаються лише наявністю чи відсутністю грошей, тоді як у Радянському Союзі до цього додається ще й соціальна функція. Поки що маси можуть сподіватися на можливість обійняти привілейовані посади, але вже помітна тенденція, за якої тільки діти, родичі чи друзі «відповідальних товаришів» отримують доступ до вишів і, відповідно, можливість у майбутньому належати до однієї з формованих каст.

Футер: Мені казали, що такі відомі письменники, як М. Горький та О. Толстой, можуть заробляти понад 20 000 рублів на місяць. Хіба не факт, що перший володіє в самому центрі Москви розкішним особняком і, крім того, проводить більшу частину свого часу в Італії?

Івер: Так, це правда; я сам бачив цей прекрасний особняк Горького, і ні для кого не секрет, що він також живе в розкоші на Капрі, цьому невеликому острові в Неаполітанській затоці.

Футер: Тепер мені стає зрозуміло, чому дедалі більше письменників за межами СРСР висловлюють свою симпатію до сталінського режиму — це приносить їм чималу вигоду. Їхні твори перекладають російською мовою, а державні видавництва виплачують їм гонорари за авторські права.

Рупер: Я не заперечую фактів, але протестую проти того, як ви їх інтерпретуєте. Надаючи переваги письменникам, а також науковцям, пролетарська держава прагне підтримувати й розвивати культуру та науку…

Футер: Якби ваше розуміння радянської дійсності було правильним, якби йшлося лише про створення кращих умов для роботи спеціалістів, то принаймні після їхньої смерті не робили б відмінностей між їхніми тілами й тілами  простих  робітників.  Проте  це  не  так:  минулого року помер Луначарський у Франції, де відпочивав на аристократичному курорті; також помер посол Довгалевський у Парижі. І що ж? Обидва тіла були перевезені до Москви й поховані там із великою помпою. Хіба це не є явною ознакою класового поділу, наявності різних категорій привілейованих? Чи можна
бачити в цьому ознаки зникнення класів? Ні! Навпаки, ці дуже показові факти доводять існування нової олігархії, нового патриціату.

А нові олігархи й патриції ставляться до простого народу ще грубіше й цинічніше, ніж стара аристократія царських часів. Підтвердження цьому я знаходжу в листі радянського товариша, який отримав зовсім недавно:

«…Товариші! Нам до глибини душі соромно вихваляти прокляті царські часи, проти яких ми боролися, проливаючи свою кров. Саме тому наші серця розриваються від обурення, коли ми бачимо, як наші нинішні шакали-правителі прагнуть задушити, знищити будь-яку живу думку, будь-який сумнів у своїй божественності, водночас самі роблячи все можливе, щоб покращити свій особистий добробут за допомогою найгрубішого й звірячого терору…»

Рупер: Ці слова з листа білогвардійця, контрреволюціонера!.. Ви хоча б знаєте, хто цей негідник, який написав такі жахливі зловмисні рядки?..

Футер: Ні, я його не знаю… І охоче визнаю, що якби у мене не було десятків інших подібних листів і якби я не чув це з вуст Івера та інших надійних людей, які довгі роки жили в Радянському Союзі й повернулися звідти абсолютно розчарованими, я, як і ви, міг би подумати, що цей лист написано білогвардійцем. На жаль, він говорить правду, і я прошу вас не надто хвилюватися, почувши ще один уривок із цього довгого, нестямного листа, який я хотів би процитувати повністю:

«…У нашій країні все тримається на терорі та злісному обмані. Селяни хотіли отримати землю, але опинилися в колгоспному рабстві. Говорять про ліквідацію безробіття, але насправді це означає, що мільйони людей працюють абсолютно безкоштовно, ніби покарані за різні дрібні „злочини“. Вони копають Біломорсько-Балтійський, Волго-Московський, Волго-Донський канали. Вони будують десятки залізниць, пилять і валять ліси. Роблять вони це за шматок хліба, як „злочинці“, які помруть від голоду, якщо не виконають встановлену норму праці. Все це називають „соціалістичним штурмом“, „змаганням“ тощо. Але насправді це просто звіряча боротьба голодних за шматок хліба, цукру тощо…»

«На кожному заводі чи підприємстві існують різні класи їдалень. У найчистішій, де подають найсмачнішу їжу, їдять директор, начальники відділів, високопоставлені комуністи й провідні інженери. Причому ціни в цій їдальні найнижчі. Інша їдальня призначена для звичайних інженерів, техніків, головних майстрів і середніх комуністичних чиновників. Ще одна — для слухняних і догідливих працівників. Є окрема їдальня для „ударників“ (трудових активістів). Чим вище клас їдальні, тим краще й ситніше там харчування; чим нижче — тим брудніше, гірше й дорожче: там нерідко не вистачає ножів, виделок, гірчиці й інших дрібниць»

«…Товариші! Ми приголомшені тим, що пролетарі протестують проти фашизму, але не проти шакалізму. Адже фашисти — всього лише незграбні наслідувачі наших шакалів… Дрож проймає все тіло від усвідомлення того, що боротьба робітничого класу за визволення зайшла в глухий кут… Ми, революційні есперантисти, як ніхто інший знаємо й відчуваємо, що всі диктатори — це лише правителі, що прагнуть до поневолення…»

Футер: Не бажаючи додавати коментарі до цього листа радянського пролетаря, я лише скажу, що він набагато достовірніший за грандіозну містифікацію, майстерно організовану московськими олігархами та покірливо поширювану найманими працівниками редакцій усіх ортодоксальних комуністичних газет, а також тих видань, які лише на вигляд зберігають нейтралітет, але тою чи іншою мірою підкуплені.

Пролетаріат не керує Радянським Союзом — він сам перебуває під керуванням і експлуатацією з боку олігархії, що складається з технократів і партійних функціонерів. Їхнє походження, у кращому разі, може бути більш-менш пролетарським, але інтереси цього нового класу дедалі більше розходяться з інтересами народних мас.

III. Умови життя радянського пролетаріату

Після такого висновку Рупер сильно збудився й почав говорити про грандіозні досягнення першого п’ятирічного плану, про Дніпрогес, про видатний керівний талант Великого Сталіна, який залізною рукою повністю змінює обличчя Радянського Союзу. Він наголошував, що за царя російський народ був напівдиким, тож не можна очікувати, що він уже досяг рівня повноцінного культурного життя. Футер із іронічним виразом обличчя мовчки його слухав. Тим часом Івер почав крейдою записувати на чорній дошці такі таблиці:

Місячний бюджет різних робочих сімей у Москві (у рублях, кінець 1934 року):

Ціна в Парижі (у франках, кінець 1934) на товари, які московські сім'ї можуть купити на свою місячну зарплату (приблизно рівні за вартістю товари):

Івер: Який висновок ми можемо зробити, порівнюючи ці дві таблиці? Безперечно, вони доводять, що рівень життя радянського робітника щонайменше втричі нижчий, ніж у французького робітника, оскільки останній може на свою зарплату придбати утричі більше товарів, ніж його радянський колега. Таке становище переважної більшості радянських громадян через 18 років після перемоги революції. І це попри те, що з капіталістичних країн у величезних кількостях надходили машини, обладнання, інженери, техніки та інші спеціалісти для сприяння індустріалізації країни.

Додам, що становище селян після створення «колгоспів» є ще значно гіршим, ніж у промислових робітників. Експлуатація села носить по-справжньому жахливий і жорстокий характер. Щоб зрозуміти це, досить знати, що уряд насильно вилучає у селян пшеницю за ціною, яку сам же встановлює, а потім продає цей самий хліб міським жителям удесятеро дорожче. Цей простий факт демонструє, наскільки висмоктуються піт і кров селян.

Футер: У 1917 році селянство підтримало більшовиків, які обіцяли їм землю й мир. Сьогодні ж вони з гіркотою усвідомлюють, що отримали лише «колгоспне» рабство — та ще й шанс загинути у Червоній армії в майбутній війні…

Рупер: Я абсолютно не вірю у такі зловмисні твердження. Вони не можуть спростувати очевидний факт, що ситуація у Радянському Союзі стає дедалі кращою, адже у січні цього року уряд зміг скасувати систему продовольчих карток. Вам варто було б згадати цей факт, а не змальовувати все виключно в чорних кольорах…

Івер: Що ж, якщо ви вже надали мені привід поговорити про скасування карткової системи, розберімося, що це означає. Впевнений, ви дуже здивуєтесь, коли дізнаєтесь, що за цим рішенням, про яке з помпою повідомляла вся ортодоксальна комуністична преса, ховається черговий великий обман, хитромудрий маневр. Нехай заговорять цифри:

Якпоказує ця таблиця, ми бачимо, що зростання зарплат відбувається набагато повільніше, ніж дорожчання хліба. З 1934 по 1935 рік ціна на житній хліб навіть подвоїлася, тоді як зарплати виросли лише на 10%. Таким чином, суворий і страшний факт полягає в тому, що у 1913 році, до знаменитих п’ятирічних планів, робітник міг купити в Москві понад 400 кілограмів хліба на свою місячну зарплату, а зараз — лише 82,5 кілограма!

Показово також, що в Парижі робітник, який заробляє 800 франків на місяць (а це дуже низький заробіток), може на цю суму придбати 485 кілограмів пшеничного хліба.

Якщо уважно вивчити ці таблиці, можна виявити, що безробітний із дружиною та дитиною отримує в Парижі допомогу (528 франків), на яку він може жити так само як на 300 рублів у Москві. А якщо згадати, що середня зарплата в Москві становить лише 165 рублів, то знову стає очевидною реальна картина життя простих робітників у «країні пролетарської диктатури».

Примітки до третього розділу:

1. Зазвичай робітничі сім'ї в Радянському Союзі мають лише одну кімнату.
2. До цієї категорії витрат включено: газети, трамвай, гас, тютюн, мило, сірники, сіль, чай, горілку та інші товари.
3. Після скасування продовольчих карток.
4. Матеріальний рівень життя на піку НЕПу (1925–27) був приблизно рівний довоєнному. Різниця між показниками 375 і 450 пояснюється тим, що в 1925–27 роках ціни на сільськогосподарську продукцію порівняно з промисловою знизилися до рівня 1913 року, коли ціни на промислові товари, навпаки, зросли.
   

IV. Як нові олігархи й патриції ставляться до трудящих

Футер: Радянський товариш, лист якого я вже цитував, називає своїх правителів «шакалами». Цим словом він висловлює своє обурення, яке я розумію, але сам не став би використовувати таке визначення. Нечисленних високопоставлених чиновників, які утворюють так зване Політбюро (політичне керівництво), цілком доречно називати олігархами в етимологічному значенні цього слова. Для всіх інших «відповідальних товаришів» слово «патриції» також більш-менш підходить.

Як це вже не раз траплялося в історії, панівні класи на етапі свого становлення завжди відігравали значну роль і приносили жертви у боротьбі за владу. Більшовицька партія не є винятком з цього правила. Всім відомо, що багато видатних більшовиків довгий час провели на засланні чи у в’язниці за свою революційну діяльність. Під час громадянської війни та боїв проти білих армій їхня мужність і самовідданість часто заслуговували похвали, а іноді навіть захоплення.

Але цей героїчний період уже минув. Сьогодні партія безроздільно панує в політичному житті Радянського Союзу. Відповідно, становище партійного члена тут абсолютно інше, ніж у період від заснування партії до її перемоги. Спочатку партійна приналежність означала лише можливість переслідувань, ув’язнення і навіть смерті. Тепер же ситуація зворотна: сам факт членства в партії дає людині різноманітні привілеї й можливість згодом обійняти керівну посаду з усіма перевагами, які з цим пов’язані.

Якби це було темою нашої дискусії, я б із задоволенням показав безліч схожостей — не тотожностей, а саме схожостей — між партійною приналежністю і давньоримським патриціатом. Наведу лише одне порівняння: у Римі клас патриціїв формували місцеві давні родини; у них були особливі ритуали й особливе право. У Радянському Союзі більш-менш таємна робота партійних осередків на всіх підприємствах і в організаціях певною мірою порівнювана зі специфічними обрядами патриціїв. Крім того, у радянських партійців також є особливе право, оскільки вони несуть відповідальність за свої дії передусім перед партією — єдиною, яка має право на існування в країні, і про це не можна забувати.

З уст самих радянських олігархів нерідко можна почути сувору критику на адресу бюрократії. Дійсно, вона поглинає значну частину доданої вартості, яку вилучають із виробництва. Однак це зовсім не означає, що всі бюрократи самі є привілейованими і утворюють окремий клас. Багато з них насправді живуть у надзвичайно складних умовах і не несуть відповідальності за систему, яка породила їхнє паразитичне становище [1]. Тому я вважаю, що термін «патриції» необхідний і цілком доречний для позначення нового класу чи касти, яка несе відповідальність за нещадну експлуатацію всього радянського народу.

Але досить про це! Краще розберімося, як поводяться олігархи й патриції щодо робітничого класу. Слово Іверу.

Івер: Ви вже знаєте, в яких жалюгідних умовах живе більшість радянського народу в плані харчування й житла. Але чи можна сказати, що хоча б на робочих місцях пролетаріат отримує більш гідне ставлення, ніж у капіталістичних країнах? Чи трудяться радянські робітники в менш напружених і більш сприятливих умовах?

Перш ніж відповісти на ці питання фактами, нагадаю, що робітники майже всіх країн неодноразово оголошували страйки й боролися за ліквідацію системи відрядної оплати праці, за якої зарплата залежить від кількості виготовлених предметів або деталей. Ця система надзвичайно жорстока до слабких, немолодих або менш спритних працівників, оскільки капіталісти завжди встановлюють норми на основі виробітку наймолодших і найкваліфікованіших робітників.

Так от, у Радянському Союзі ситуація абсолютно така сама, і цей виснажливий механізм впроваджується дедалі ширше, причому навіть у сільському господарстві — у «колгоспах»!.. На кожному заводі існує спеціальне керівництво, що складається з хронометражистів [2] і техніків, які встановлюють норми для кожної операції та визначають розцінки за кожну деталь або одиницю продукції. Хронометражист «засікає» всі рухи робітника й класифікує їх за ступенем необхідності: обов’язкові, корисні чи марні. На основі цих «замірів» і статистики, що відображає середню продуктивність різних робітників, спеціаліст встановлює норму виробітку, а потім, після погодження з майстром чи начальником цеху, її вивішують у самому цеху — і з цього моменту вона стає обов’язковою.

Директор заводу (не забуваймо, що він належить до числа привілейованих, заробляє 800 рублів і більше на місяць, має у своєму розпорядженні автомобіль, окрему комфортабельну квартиру тощо) природним чином постійно домагається підвищення норм, адже московські олігархи суворо приписали, що обсяги виробництва повинні неодмінно зростати. Якщо директор не виконуватиме ці вказівки, він ризикує втратити своє вигідне місце. Це пояснює, чому радянські начальники настільки ж безжальні й експлуататорськи налаштовані, як і власники капіталістичних фабрик.

Проте робітники, природно, схильні більш-менш приховано чинити опір цій постійній тенденції до підвищення норм. Однак олігархи та патриції чудово знають макіавеллівський принцип: «Розділяй і владарюй». Вони знайшли спосіб придушити цей опір, створивши особливу категорію робітників, яких називають «ударниками» (трудовими активістами, штурмовиками, зачинателями, наглядачами). Їхня роль полягає в тому, щоб служити основою для встановлення нових норм.

Зазвичай це міцні молоді люди, які виробляють, наприклад, 200 деталей за годину, тоді як норма становить 80. Щоб отримати звання «ударника», потрібно, по-перше, значно перевищити встановлені норми та випереджати своїх товаришів по роботі; по-друге, бути абсолютно лояльним до політики партії.

За такі «гідні» риси «ударник» отримує певні привілеї. Наприклад, під час обіду він може отримати десерт — річ, давно забуту іншими робітниками. До його порції їжі частіше додають м’ясну страву, а в кашу — ложку масла (що означає, що в інших робітників жиру в їжі немає взагалі). Він також може купувати більше товарів у кооперативах, наприклад, на один кілограм м’яса на місяць більше, тобто два з половиною кілограми замість півтора, а також 500 або 1000 грамів цукерок понад кілограм цукру, який йому також належить щомісячно. Це дуже цінно в країні, де вживають багато чаю.

Якщо його родина занадто велика, щоб він міг спожити це все сам, «ударник» просто купить ці товари й перепродасть їх на чорному ринку в 4, 5 або навіть у 6 разів дорожче, заробляючи на цьому спекулятивний дохід. Окрім того, він також отримує інші, менш значні привілеї, зокрема, більші шанси на вступ до партії — а це перший крок до набуття справжнього привілейованого становища.

Однак за ці привілеї й надії «ударник» має розплатитися беззаперечною службою начальству та постійним прагненням перевиконувати норми. Крім того, він зобов’язаний усіма способами підштовхувати до роботи «ледарів», шпигувати за своїми товаришами по праці й ніколи не забувати підкреслювати, що політика партії бездоганно правильна і непогрішна.

У деяких випадках він навіть ініціює лист «товаришу» Сталіну з пропозицією випустити нову позику, стверджуючи, що це начебто є загальним бажанням робочого колективу. Насправді така ідея буде йому нав’язана через партійний осередок, який отримає секретні вказівки щодо необхідності заздалегідь підготувати широку агітаційну кампанію на підтримку позики, задуманої московськими олігархами.

Дозвольте зазначити, наскільки демагогічно вони діють, представляючи всю цю схему так, ніби ініціатива походить від самих мас, рухомих ентузіазмом і жертовною відданістю «будівництву соціалізму». У результаті цієї маніпуляції при виплаті зарплати автоматично утримуватиметься 10% у рахунок позики. Ніхто не наважиться заявити, що не хоче брати участі в цьому фарсі, бо його негайно тавруватимуть як «контрреволюціонера» — а всі чудово розуміють, що означає це слово в СРСР…

Футер: Не забуваймо, що робітник фактично прикріплений до заводу за допомогою внутрішнього паспорта, який існував ще за царського режиму і був відновлений у 1933 році. Той, хто залишить фабрику або місто, зазначене у його паспорті, без відповідного дозволу, втрачає будь-яку законну можливість існувати.

Якщо людина має «вовчий паспорт», як висловлюються радянські товариші (тобто перебуває поза правовим статусом), вона ризикує опинитися у в’язниці чи на засланні. Робітник юридично прив’язаний до заводу, селянин — до «колгоспу». Такий стан речей означає, що на одній шостій частині світу знову встановилося середньовічне кріпосне право. Лише тепер воно постає у «червоній масці», а його відновлювачі з нахабною самовпевненістю стверджують, що саме так будується соціалізм!

Вони повсюдно виставляють символи праці — серп і молот, і за допомогою таких самих дешевих способів не тільки продовжують експлуатацію радянських пролетарів, але й успішно обманюють численних експлуатованих по всьому світу.

У жодній капіталістичній країні, навіть у Німеччині Гітлера та Італії Муссоліні, робітники не зазнають такого жорстокого та безжального ставлення, як у Радянському Союзі. Серед багатьох листів, які я отримав із самого СРСР за останні десять років, я міг би навести чимало фактів, які повністю підтверджують мої слова. Однак я волію послатися на факти, опубліковані у пресі на підставі інформації, наданої офіційним радянським інформаційним агентством «ТАРС».

Нерідко в Радянському Союзі трапляються залізничні катастрофи. У капіталістичних країнах, якщо машиніст поїзда не загинув під час аварії, його найчастіше визнають невинним після проведення розслідування. А якщо навіть його визнають винним, робітничий клас голосно протестує і вимагає звільнення заарештованого. Ще ніколи не було випадку, щоб робітника засудили до смертної кари за подібну «провину».

Що ж ми бачимо в Радянському Союзі? Ось кілька прикладів із офіційних повідомлень:

1. «Москва, 20 березня 1933 року. — Винні у залізничній катастрофі, що сталася 4 березня під Москвою, — машиніст Федюнін і його помічник Чиков — засуджені до смертної кари. Троє інших обвинувачених засуджені до тюремного ув’язнення…»
2. «Москва, 5 листопада 1934 року. — Верховний суд СРСР виніс вирок у справі про аварію на станції Основна. Троє обвинувачених визнані винними у „злочинній недбалості при виконанні обов’язків“. Начальника станції Лініка за „порушення правил безпеки“ оголошено „ворогом народу та радянської держави“ і засуджено до розстрілу. Двоє інших обвинувачених — сигналіст Юношев і начальник стрілочного переводу Павленко — отримали відповідно 5 і 3 роки тюремного ув’язнення»
3. «Москва, 19 січня 1935 року. — Учора відбувся суд над винними у залізничній катастрофі, яка сталася 9 січня в районі Ростова-на-Дону, в результаті якої загинули 6 осіб. Головного обвинуваченого Гусєва засуджено до смертної кари, а вісім інших отримали тюремні строки від 2 до 8 років»

Будь-які коментарі тут були б зайвими — вони лише послабили б силу цих фактів. Однак зазначу: добре відомо, що стан радянських залізниць надзвичайно жалюгідний, і часті катастрофи, найімовірніше, трапляються через технічні несправності та зношеність інфраструктури.

Але ж патриції не можуть бути винними, чи не так? Тому потрібно знаходити інших винуватців. І ось нещасні робітники стають цапами-відбувайлами, принесеними  в  жертву  кривавому  міфу,  який  помилково  називають «диктатурою пролетаріату». Саме такі факти підтверджують правоту того радянського товариша, який назвав московських олігархів «шакалами».

Рупер: Однак такий виклад радянської дійсності не скасовує того факту, що переважна більшість робітників там підтримує і навіть захоплено вітає своїх керівників. Ніхто у світі не має більшу популярність, ніж Сталін. І не забувайте, що на останньому партійному з'їзді всі рішення були ухвалені одностайно. Революцію слід оцінювати загалом, а не за окремими дрібницями…

Футер: Що ж до цієї удаваної одностайності, зауважу лише, що Муссоліні й Гітлер також досить успішно вдаються до подібних методів. У своїх країнах вони не менш популярні, ніж Сталін у Радянському Союзі, і теж користуються масовими оваціями. Обидва ці диктатори, до речі, багато чого навчилися у більшовиків — зокрема тому, як за допомогою демагогічних прийомів і партійної організації з «залізною дисципліною» можна досягти цілковитої видимості одностайності при ухваленні рішень.

Примітки до четвертого розділу:

1. Згідно зі звітом, представленим на XVII з'їзді Всесоюзної комуністичної партії (1934), серед 21,883 мільйона найманих працівників (без урахування селян), які існували тоді в Радянському Союзі, нараховувалося 8 мільйонів чиновників і службовців, тобто понад одного на кожних двох робітників;
2. Люди, які за допомогою хронометра підраховують рухи робітника.

V. Грандіозний обман: вибори

Рупер: Ну ж бо! Ви ж не можете заперечувати існування в СРСР Рад, які становлять основу диктатури пролетаріату. Рад немає ні в Італії, ні в Німеччині, ні в жодній іншій фашистській або капіталістичній країні. Тому під час демонстрацій ми, класово свідомі робітники, з ентузіазмом і натхненням скандуємо: «Ради — скрізь!». Хіба ви не читали в наших газетах, що капіталістична демократія — це гнила, облудна система? Радянська система являє собою справжню демократію. Чи, можливо, ви захисник капіталістичної демократії?..

Футер: Ні, зовсім ні! Я чудово знаю, що фінансисти й великі капіталісти мають чимало засобів для спотворення роботи демократичної системи. Видаючи багатотиражні газети, розвішуючи плакати й таке інше, вони найчастіше досягають того, щоб ввести робітників в оману. Найкраща ідея, найсправедливіша програма не можуть поширитися, якщо на це немає грошей.

Однак це факт, що існують робітничі партії, які видають свої газети, поширюють агітаційні матеріали, можуть організовувати збори, демонстрації тощо. Я цілком згоден із вами в тому, що за капіталістичного режиму демократія залишається радше принципом, ніж реальністю; я не відчуваю жодного захвату щодо демократично замаскованої плутократії, яка править у Великій Британії, Франції, США та інших капіталістичних країнах.

Але я не хотів би міняти одноокого коня на сліпого: жодної демократії не існує ні за диктатури Сталіна, ні за диктатури Муссоліні, ні за диктатури Гітлера. Я також готовий визнати, що в перші роки революції радянська система справді мала демократичний характер. Але сьогодні, коли я вимовляю слова «Радянський Союз», вони здаються мені справжнім антонімом: насправді Ради давно перестали існувати. Разом із вами я готовий скандувати: «Ради — скрізь!», але з обов’язковим доповненням: «і передусім у самому Радянському Союзі…».

Рупер: …?!..

Футер: Будь ласка, не хвилюйтеся. Краще послухайте пояснення Івера про те, як відбуваються вибори в СРСР.

Івер: На практиці сільські й міські ради являють собою органи, що лише блідо нагадують муніципальні ради, які існують у Франції та інших країнах, але з іще меншою незалежністю та повноваженнями. Народ має право тільки обирати членів рад, а ті, своєю чергою, обирають виконавчі комітети й делегатів на з'їзди.

Самі виконавчі комітети не мають постійної влади — вони передають її президіуму, а на вершині адміністративної піраміди перебувають різні так звані народні комісари.

Рада народних комісарів і Президія Центрального Виконавчого Комітету Рад видають закони та укази1. Отже, коли раз на чотири роки [1] проводиться з'їзд рад усієї країни, делегати можуть лише затвердити політику, що проводилася протягом цих чотирьох років; адже вже надто пізно змінювати політичний курс.

Тому абсолютно безглуздо називати обраних до рад «депутатами», ніби вони мають імперативний мандат, наданий виборцями, які могли б їх контролювати й за необхідності відкликати. Неможливо контролювати та зміщувати тих, чий єдиний «обов’язок» — раз на чотири роки затверджувати рішення вищих органів влади.

А тепер розгляньмо, як на практиці відбуваються «вибори» на прикладі однієї фабрики.

За пропозицією Політбюро (Політичного керівництва Комуністичної партії) і через Центральний Виконавчий Комітет Рад голова цього останнього органу оголошує дату та умови проведення виборів. У той самий момент 9700 газет по всій країні починають поширювати й роз’яснювати новий указ в одному й тому самому ключі.

Тим часом секретар партійного осередку на кожному підприємстві вже отримав від районного чи міського комітету партії детальні інструкції про те, як саме має бути організована вся процедура. Тому він негайно скликає керівництво осередку, при цьому обов’язково присутні голова заводського профспілкового комітету й директор фабрики.

Секретар, виступаючи з доповіддю, наголошує, що необхідно ретельно організувати вибори й заздалегідь ужити заходів, щоб від самого початку придушити будь-які «контрреволюційні» настрої. Усім прекрасно зрозуміло, що головне завдання — за будь-яку ціну забезпечити перемогу кандидатів, затверджених у Кремлі.

Для цього розробляється детальний план: секретар осередку розподіляє завдання між учасниками, причому ніхто не забуває, що виконання цих доручень буде ретельно контролюватися. Список кандидатів уже складено, дати й місця зборів визначено, визначено імена виступаючих і голів засідань — усе заплановано заздалегідь.

Перший крок у цьому плані — закриті збори комуністів із кожного цеху. Присутність кожного реєструється. Один із партійних керівників заводу робить доповідь, пояснюючи, які завдання стоять перед членами осередку під час роботи з «масами» для успішного проведення виборів: вони мають бути особливо пильними, виявляти незадоволених і негайно повідомляти їхні імена.

Потім проводяться загальні збори, на яких виступають «депутати», хоча вони, по суті, зовсім не відігравали жодної керівної ролі протягом свого мандата. Усе ж таки, вони зачитують заздалегідь підготовлену промову — точнісінько таку саму, як і по всій країні, — в якій розповідають про «досягнення соціалізму» в регіоні, про цілющу й життєво необхідну роль Партії та про геніальність Сталіна.

Збори проводяться відразу після закінчення робочого дня, часто просто в цехах, щоб ніхто не міг бути відсутнім. Усе відбувається строго за сценарієм: голова зборів,  заздалегідь  призначений  партійним  осередком  і  представленою виборчою комісією або профспілковим комітетом, обирається без запитань. Довірені оратори виступають із доповідями, що відповідають офіційній лінії. Інші виступаючі також підтримують цю ж думку.

«Ударники» та ті, хто прагне ними стати, охоче висловлюють своє схвалення почутому, бо чудово розуміють, що зараз саме час «відпрацювати» додаткові порції їжі та театральні квитки, які вони вже отримали чи сподіваються отримати…

Щоб повністю усвідомити, наскільки ця передвиборча агітація може бути виснажливою, потрібно самому її пережити, побачити й почути на власні очі: від ранку до вечора вашій увазі безперервно нав’язують одні й ті самі агітаційні гасла, одні й ті самі затерті до дір фрази.

Збоку такі збори можуть здаватися жвавими й навіть спонтанними, хоча насправді вони ретельно підготовлені та штучно організовані. Натовп присутніх мовчки чекає завершення спектаклю, прекрасно розуміючи його справжній зміст.

За більшовицьким звичаєм, кожен може поставити питання оратору — але тільки відкрито, оскільки усно чи письмово, а також анонімні запитання не допускаються. Ніхто не наважиться висловити думку, що йде врозріз з офіційною партійною лінією.

Іноді, проте, до президії все ж надходять незручні анонімні записки. У таких випадках їх просто замовчують, а потім проводять негласне розслідування, щоб виявити автора. І якщо його вдається знайти — нещасного чекає неминуче лихо…

Утім, «критика» в моді, її навіть заохочують. Але яка це критика? Вона спрямована лише проти тих, хто недостатньо завзято виконував вказівки начальства, хто нібито відхилився від «правильної» партійної лінії.

Така «критика» лунає постійно, адже це найкраща можливість продемонструвати завзяття, вірність ортодоксії та таким чином збільшити свої шанси на підвищення, на більш вигідне становище. Безпринципні й спритні кар'єристи чудово вміють вчасно й «правильно» критикувати. Уже багато років у СРСР слово «критика» не має іншого значення.

Нарешті настає момент «виборів». Голова зборів зачитує список кандидатів, запропонованих партійцями, заздалегідь розставленими в залі. Потім відбувається голосування — шляхом піднесення рук.

(Адже кожен повинен мати «сміливість» відкрито висловити свою позицію, чи не так?). Нерідко навіть цього не потрібно, оскільки голова просто оголошує:

— «Хто проти запропонованого списку кандидатів, підніміть руку».

Щоб наважитися голосувати проти списку, запропонованого керівництвом, потрібна неймовірна сміливість. Тому ніхто не піднімає руку — і «вибори» вважаються такими, що відбулися одностайно.

Ви, без сумніву, запитаєте: «Чому ж робітники погоджуються брати участь у цьому фарсі?». Щоб повністю пояснити це людям, які ніколи не жили тривалий час у Радянському Союзі, знадобився би значний літературний талант. Радянську атмосферу, навколишнє середовище неможливо передати кількома реченнями.

Я прошу вас пам’ятати, що кожен радянський громадянин зобов’язаний мати внутрішній паспорт (який, зрозуміло, не дає права на виїзд за кордон!) і трудову книжку, без яких неможливо влаштуватися на роботу, отримати житло, іншими словами — неможливо існувати інакше, ніж жебракуючи або… опинившись у виправно-трудовому таборі.

На додаток, на кожного робітника ведеться безліч карток із персональними даними:

1. у домовому комітеті за місцем проживання;
2. у розподільному пункті, де він зобов’язаний отримувати свій пайок;
3. у відділі кадрів на підприємстві;
4. у складському обліку фабрики, де фіксується його доступ до товарів;
5. у секретному канцелярському відділі (органі, підпорядкованому армії та Внутрішній раді, колишньому ГПУ під новою назвою);
6. у профспілковому комітеті;
7. а якщо він є членом партії — ще й у керівництві комуністичного осередку.

І я говорю лише про картки для «благонадійних» громадян. Окрім цього, існують окремі обліки в поліції для осіб, що викликають підозру.

Тепер уявіть, що хтось не відвідує збори: профспілковий комітет одразу фіксує його відсутність. Це ще не страшно. Але якщо він висловить невдоволення або, не дай боже, дозволить собі єретичні висловлювання — його ім’я негайно потрапить до секретного відділу… і там уже вирішать його долю.

Завжди знайдеться партійний діяч, охочий продемонструвати свою відданість начальству, або кар'єрист, який мріє вступити до партії та готовий донести на невдоволеного чи «єретика».

Такі доноси на «ворогів» режиму допомагають зберегти вже наявні привілеї чи прокласти собі шлях до нових. У радянському середовищі донощики кишать усюди, вони завжди готові продемонструвати своє завзяття й ортодоксальність у надії хоч трохи поліпшити своє жалюгідне становище.

Отже, коли настає день виборів, о 17:00 ви виходите з-під нагляду цехового майстра, щоб  потрапити  під  контроль  іншого  начальника  —  зазвичай  це «відповідальний» товариш: профспілковий або партійний.

Він запрошує вас піти з ним на виборчі збори. Він не наказує, але ви чудово розумієте, що він відповідає за вашу громадянську лояльність і напевно зафіксує вашу відмову. Тоді ви згадуєте про свій паспорт, продовольчі картки, забезпечення… і навіть якщо у вас немає жодного бажання, ви йдете з ним. Поступово ви звикаєте до цих примусових чергувань, і зрештою майже автоматично берете участь в усіх агітаційних заходах партії.

А якщо вам менше ніж 25 30 років, ви просто не знаєте іншої системи. Слова «самокритика», «революція», «соціалізм», «демократія» легко вводять вас в оману… і цілком природно ви стаєте «лояльним» громадянином. Крім того, подумайте про безперервну, одноманітну й усепроникну агітацію, яка діє на людей по-різному: когось виснажує, когось притупляє, а когось вводить в оману — залежно від їхнього характеру. Додайте до цього ще один важливий чинник: єдина обов’язкова умова для просування будь-якою кар'єрною сходинкою — публічне схвалення режиму.

Хочете стати майстром, начальником, спеціалістом у науці чи мистецтві? Або хоча б просто зберегти своє поточне становище? Тоді перше і головне правило — придушити в собі будь-яке почуття людської гідності й улесливо вихваляти режим.

Саме тому збоку вибори можуть здатися чимось схожим на демократію. Саме тому радянські громадяни беруть у них участь і ніколи не голосують проти запропонованих кандидатів…

Рупер: Чесно кажучи, я з нетерпінням чекав закінчення ваших тенденційних міркувань. Але принаймні я задоволений тим, що впіймав вас на спробі дезінформувати мене! Ви що, справді думаєте, що я настільки неосвічений у питаннях радянської політики? Навіть якщо припустити, що описані вами факти реальні (хоча ви подаєте їх у явно контрреволюційному ключі), вони більше не актуальні. Ви повинні були згадати, що 6 лютого 1935 року З'їзд Рад Союзу схвалив проєкт реформи виборчої системи, представлений товаришем Молотовим. А саме: у цьому проєкті передбачено проведення голосування таємно. Тож чого варті ваші злобні нападки на батьківщину світового пролетаріату?!

Футер: Я не збираюся відповідати за Івера, але просто хочу зауважити: схоже, кремлівські олігархи нарешті усвідомили, що попередній порядок виборів був надто очевидним скандалом. Усім давно відомо, що Муссоліні й Гітлер дозволяють таємне голосування. Ці диктатори, мабуть, раніше за Сталіна зрозуміли, що жодної небезпеки для їхньої абсолютної влади в цьому немає.

Адже народ не має жодної можливості висувати власних кандидатів і вести агітацію на їхню підтримку.

Імовірно, візит видатного французького «демократа» Ерріо до кремлівських лідерів також зіграв свою роль у цьому питанні. Він, без сумніву, переконливо наполягав на тому, щоб Радянський Союз одягнув демократичну маску, що спростило б його вступ до Ліги Націй, а згодом і союз із Францією. Він напевно пояснив, що французькій демократії необхідно хоча б створити враження, що радянський режим рухається у бік демократизації.

Івер: У мене немає жодної причини замовчувати «проєкт», про який щойно говорив Рупер, окрім однієї — це лише проєкт, реалізація якого відбудеться тільки через чотири роки!

Судячи з того, що я читав про нього в самій радянській пресі, він не містить нічого, що дійсно можна було б назвати демократичними змінами. Як уже зазначив Футер, якщо цей проєкт і буде реалізовано, то лише через чотири роки, і тоді він просто приведе радянську виборчу систему у відповідність до тієї, що вже існує в Італії та Німеччині.

Я волію говорити про конкретні речі, які відбуваються зараз, а не про гіпотетичне майбутнє. Що ж до справжніх причин, через які Сталін погодився на цю імітацію демократизації, тут можна лише здогадуватись.

До вже висловлених Футером припущень я додам, що вбивство Кірова партійцем Ніколаєвим також підштовхнуло кремлівське керівництво до вигадування нового маневру, який міг би на деякий час приглушити дедалі більше невдоволення серед усього населення.

Але що абсолютно очевидно — з таємним голосуванням чи без нього, абсолютна влада Сталіна продовжить тиснути на весь народ. Без свободи зборів, без права видавати газети й поширювати агітаційні матеріали, щоб доносити свою програму чи критикувати панівний режим, справжня демократія існувати не може.

У Радянському Союзі лише Комуністична партія має право на існування. І не забуваймо, що навіть прості члени партії не можуть діяти інакше, ніж це передбачено керівництвом у Кремлі. У таких умовах таємне голосування перетворюється на безглуздий фарс.

Примітки до п’ятого розділу:

1. Згідно з Конституцією, з'їзд Рад повинен проводитися принаймні раз на два роки. Однак у міру зміцнення диктатури Сталіна інтервал між з'їздами збільшувався. Так, з'їзд, що відбувся на початку цього року, пройшов лише через чотири роки після попереднього. У зв’язку з цим варто зазначити, що згідно зі статутом Комінтерну, його конгреси також повинні проводитися раз на два роки. Однак з моменту останнього з'їзду (1928) минуло вже сім років. Це чітко показує, що в усіх країнах комуністичні партії перетворилися головним чином на пропагандистські апарати, що складаються з оплачуваних агітаторів, які працюють в інтересах сталінської дипломатії, що дедалі більше нагадує царську. Цей факт наочно підтверджує нещодавно укладений союз між Францією та СРСР.

VI. Червоний мілітаризм

Футер: Той, хто порівнює режими, що існують сьогодні в Радянському Союзі, Італії та Німеччині, волею-неволею повинен визнати, що багато в чому вони дуже схожі. Звичайно, між ними є відмінності. Диктатура Муссоліні не повністю ідентична диктатурі Гітлера, а сталінський абсолютизм не в усьому збігається з режимом його берлінського колеги.

Однією з головних рис цих режимів є мілітаризм. У цьому відношенні не можна заперечувати, що Радянський Союз досяг величезних успіхів. Серед численних компетентних свідчень я хочу згадати думку італійського генерала Граціолі, який нещодавно офіційно відвідав «країну, де будують соціалізм» і згодом дав дуже позитивну оцінку Червоній армії.

Зокрема, він заявив, що її бойовий дух здається йому сильним, цілеспрямованим і певною мірою нагадує дух наполеонівських армій після Французької революції. У технічному плані Червона армія також дуже добре оснащена.

«Очевидно, — стверджує наш фашистський пан, — що головна мета першої п’ятирічки полягала саме у переозброєнні».

У своєму звіті, опублікованому в газеті Giornale d’Italia, він підкреслює, що головна відмінність радянського військового апарату — його наступальний, а не оборонний характер. Експерт Граціолі, безумовно, не має причин спотворювати реальність, а отже, його словам можна довіряти, чи не так?

Рупер: Ви, можливо, думаєте, що цей звіт італійського генерала мене засмутить? Навпаки, я радий дізнатися, що Червона армія могутня й готова до бою. Адже вона служить світовій революції, і всі класово свідомі робітники повинні за це дякувати Сталіну та Ворошилову.

Футер: До якої ж міри ви засліплені! Хіба Червона армія допомогла повсталим болгарським комуністам здійснити революцію у своїй країні? Чи вона запобігла розгрому Кантонської комуни й убивству понад 30 000 китайських революціонерів? Чи вона хоч якось спробувала перешкодити поразці німецьких комуністів перед Гітлером? Зовсім ні!

Я навіть не буду розбирати, чи здатна вона насправді виконувати ту роль, яку їй традиційно приписують більшовики у своїх демагогічних промовах. Я просто хочу послатися на факти.

Зате, навпаки (!), так звана Червона армія з великим завзяттям виконувала імперіалістичні завдання: воювала проти Грузії, яка прагнула зберегти свою національну незалежність, а також проти Китаю, щоб утримати КСЗ (Китайсько-Східна залізниця), яку Сталін нещодавно продав Японії. А зараз, у союзі з французькою армією, вона готується до можливої війни проти Німеччини. Хіба ці незаперечні факти підтверджують вашу версію про революційну місію Червоної армії? Звичайно ж, ні!

До того, чи знаєте ви, що вже рік у Радянському Союзі ведеться масштабна й наполеглива пропаганда, спрямована на виховання патріотизму серед радянських громадян? Такого не було навіть тоді, коли Червона армія справді воювала за революційні цілі проти Колчака, Денікіна й інших білогвардійців. Тепер же Сталін свідомо формує шовіністичне виховання всього населення.

Як доказ своєї позиції я наведу текст, опублікований у газеті «Правда» (номер від 19 березня 1935 року) [1]:

«Радянський патріотизм народжує і живить героїв, доблесних людей, мільйони хоробрих воїнів, готових нестримною лавиною обрушитися на ворогів Батьківщини і знищити їх. З материнським молоком наша молодь вбирає любов до Батьківщини. І ми повинні виховувати нові покоління в дусі патріотизму, щоб інтереси країни стояли понад усе й були для радянських людей дорожчі за власне життя. Усі багатства науки, усі можливості техніки повинні бути використані для активної і палкої пропаганди на користь радянського патріотизму.

Школа при цьому відіграє вирішальну роль. Від учителя залежить, щоб за допомогою таких предметів, як рідна мова, історія країни, географія, державний устрій та інше, можна було виховати дітей так, щоб вони стали гідними своєї славної Батьківщини. Кожна річниця, пов’язана з історичними подіями, кожен рух, присвячений героїзму й славі Червоної Армії, будь-який музей, будь-яка екскурсія, будь-яка подія — все це відповідні засоби для виховання людей, чиї очі завжди будуть спрямовані до кордонів Батьківщини, щоб невтомно стежити за рухами ворога.

З величезною турботою, мистецтвом, старанням ми будемо з любов’ю зберігати високий і непереможний дух радянського патріотизму. Радянський патріотизм — одне з найвидатніших явищ Жовтневої революції. Скільки сили, краси, енергії в ньому!

Радянський патріотизм палає в нашій країні славним полум’ям. Він рухає життя, запускає мотори наших танків, наших величезних бомбардувальників, наших торпедних катерів і заряджає наші гармати. Радянський патріотизм стоїть на сторожі біля кордонів країни, де наші найпідліші вороги, вже засуджені до смерті, загрожують нашому мирному буттю, нашій могутності, нашій славі. І якщо ворог нападе, радянські патріоти візьмуться за зброю і своєю мужністю, героїзмом, небаченим досі в історії людства, зметуть фашистських грабіжників з лиця землі.

Нехай сяє і зростає непереможна войовничість радянського патріотизму!»

 

А хіба Гітлер й Муссоліні говорять інакше?..

Рупер: Звичайно, такі висловлювання звучать дещо дивно для нашого вуха. Але їх можна пояснити за допомогою діалектичного методу марксизму. Сьогоднішня ситуація у світі відрізняється від тієї, що була в перші роки революції, а отже, і тактика повинна змінитися, й агітація — набути іншої форми. Однак мета залишається тією ж: світова революція. Червона Армія у потрібний момент неодмінно відіграє свою призначену роль. Сталін не може не враховувати, що Німеччина останнім часом значно посилила свої військові приготування й загрожує мирному будівництву соціалізму на одній шостій частині суші…

Футер: Католики теж завжди дуже вміло «діалектично» виправдовували всі вчинки папи… Але ви хоча б не забувайте, що Гітлер вирішив відновити обов’язкову військову службу лише після того, як сама Франція збільшила строк служби, і після доповіді Тухачевського на З'їзді Рад у Москві. Івер, який уважно читає російськомовні газети, можливо, зможе надати нам із цього приводу точні відомості.

Івер: З «Известий» за 31 січня 1935 року я, зокрема, занотував таке з доповіді, яку ви згадали:

«…За останні чотири роки наша бойова авіація збільшилася на 330%; кількість наших швидкісних танків — на 2475%; легких танків — на 760%, середніх — на 792%.

Кількість кулеметів зросла у 2½–7 разів залежно від формувань. Важка артилерія — більше ніж удвічі… Кількість наших підводних човнів зросла на 535%, кораблів берегової оборони — на 1100%, торпедних катерів — на 470%… Чисельність нашої армії зросла з 600 000 до 940 000 осіб… Замість військового бюджету в 1,665 мільярда рублів, запланованого на 1934 рік, народний комісар оборони витратив 5 мільярдів, а на 1935 рік бюджет становитиме 6½ мільярдів…»

Ці цифри пояснюють, чому за останні сім років було витрачено лише 1,1 мільярда рублів на будівництво шкіл (через нестачу приміщень діти навчаються у 2–3 зміни на день) і чому бюджет охорони здоров’я настільки сміховинно низький. У доповіді Камінського, опублікованій в «Известиях» (21 січня 1935 року), можна навіть прочитати таке визнання:

«…У 1934 році в наших лікарнях медикаменти та дезінфекційні засоби, необхідні для лікування, були доступні лише на 20%…»

Але, що дуже показово, Камінський у своїй доповіді не згадав про будівництво деяких справді чудових лікарень, таких як у Кремлі, де олігархи отримують медичну допомогу, що може викликати заздрість навіть у багатіїв із капіталістичних країн.

Футер: Ці факти, які ніхто не може заперечити, прекрасно пояснюють, чому зараз навіть у деяких із найбільш реакційних французьких газет з’являються хвалебні статті про Сталіна й захоплені згадки про «російську армію». Чому навіть білоемігранти, які живуть у Франції, нещодавно змогли розіслати всій пресі таку багатозначну заяву:

«Спілка Російської Молоді висловлює французькій громадськості живе задоволення, яке відчувають російські націоналісти у зв’язку з угодою, підписаною паном Лавалем і представниками радянської влади…

З двох причин С. Р.М. вітає результати московських переговорів. З одного боку, він бачить у них гарантію від зовнішньої загрози; з іншого — ледве прикритий етап ліквідації комуністичної системи в результаті революції, що націоналізується…»

Ця заява, зрозуміло, не була опублікована в L’Humanité (офіційному органі французької компартії), і, швидше за все, Рупер про неї навіть не чув.

Рупер: Ні! Ні, я не читав цей наклеп, який могли опублікувати тільки буржуазні контрреволюційні газетки. Тільки класові зрадники читають буржуазну прозу. Чому ж ви не згадуєте, що тов. Литвинов кілька років тому від імені СРСР запропонував загальне роззброєння, і що буржуазні уряди відкинули цю пропозицію?

Футер: Було б справді дивно, якби капіталістичні держави погодилися знищити своє озброєння. Ленін і всі революціонери завжди вважали, що капіталізм неминуче породжує війни. Він «носить у собі війну, як хмари носять грім», — сказав Жан Жорес. Тому пропозиція його комісарської величності Литвинова була абсолютно безглуздою. Вона нагадує про схожу ініціативу царя у 1898 році. Так! Ще 37 років тому Микола II ініціював міжнародну конференцію, яка зібралася в Гаазі (Нідерланди) та включила роззброєння до свого порядку денного. Сталін та Литвинов, по суті, не вигадали нічого нового для забезпечення миру. Вони просто прагнуть обдурити простих людей ефектною, але порожньою пропозицією. Гітлер теж неодноразово робив миролюбні заяви.

Примітки до шостого розділу:

1. Цитати з джерел іншими мовами, як-от із газети «Правда», наводяться в перекладі з есперанто, а не з мови оригіналу (прим. пер.).

VII. Нова релігія, нова містика

Футер: Що найкраще характеризує будь-яку релігію — це догми, що лежать в основі віри її послідовників, і нетерпимість. Чим молодша релігія, тим фанатичніші її ревнителі. Ще одна характерна риса релігійного мислення — це культ реліквій, шанування ікон; це сліпе завзяття у виконанні ритуалів, покора авторитетам; це містична віра у майбутній рай і покірне прийняття теперішньої злої долі.

Усі ці риси можна спостерігати в новій релігії, що виникла в Радянському Союзі. Кремлівські олігархи перетворили праці Маркса й Леніна на новий звід догматів, які ніхто не сміє публічно заперечувати і перед якими кожен зобов’язаний схиляти голову, заявляючи про свою беззастережну згоду.

Але спадщина знаменитого теоретика (Маркса) і не менш знаменитого стратега, тактика й практика (Леніна) настільки велика, що потрібне створення скорочених викладів, які кожен учень може вивчити напам’ять; потрібен хтось, хто раз і назавжди визначить «істинне» значення спірних пунктів; потрібен голова церкви, папа. Цю роль уже кілька років виконує Сталін. Єретики на кшталт Троцького, Рязанова, Зінов'єва та інших менш відомих змушені або говорити у вигнанні, або мовчати у в’язниці.

У Радянському Союзі догми охороняються тим, що всі газети, книги, фільми, вистави тощо проходять сувору цензуру. Крім того, ефективність ортодоксальних компендіумів (зводів) забезпечується тим, що їх примусово викладають у всіх школах, клубах, за всіх можливих нагод. Головна турбота кожного радянського громадянина, який хоче зберегти чи отримати привілейоване становище, — це з ревністю вивчити останню промову Сталіна, щоб уміти правильно її витлумачити.

Кожен християнин мріє відвідати святу гробницю Ісуса Христа в Єрусалимі; мусульмани щороку здійснюють паломництво до Мекки, щоб поклонитися гробниці Мухаммеда. Засновники нової релігії в Радянському Союзі свідомо наслідували ці приклади, встановивши на Червоній площі в Москві мавзолей для освяченого тіла пророка Леніна.

Старі ікони значною мірою були викинуті на смітник, але незабаром їх замінили портрети Леніна й Сталіна — за аналогією з благочестивими католиками, які неодмінно мають на стіні у своєму домі зображення розп’ятого Христа й папи. Забальзамоване тіло Леніна вдень і вночі охороняють двоє озброєних червоноармійців. Мільйони вірян уже здійснили паломництво до цієї святині. Ніхто не наважиться пройти повз мощі, не знявши головного убору. Точно так само ніхто не наважиться сидіти, коли виконується освячений «Інтернаціонал»: усі зобов’язані встати й набрати побожного вигляду.

Релігійно-філософська ортодоксія марксизму-ленінізму визначається вищою інстанцією — «Політбюро». Сталін — його верховний понтифік, а його промови для новонавернених мають таку ж авторитетність, як папські енцикліки для католиків. Партійна Контрольна Комісія аналогічна католицькій Конгрегації Інквізиції, а її мета — виявляти єретиків і доносити на них Внутрішній Раді (колишньому ГПУ), чия роль аналогічна ролі Інквізиторського трибуналу у католиків.

Догмат про «історичну місію пролетаріату» не має наукового підґрунтя. Це —віра, ідеологія, міф, який відіграє ту ж роль, що й концепція «обраного народу» у євреїв. П’ятирічні плани досить успішно дають радянському народу надію на майбутнє щасливе життя, хоча до 1928 року, тобто до початку першого п’ятирічного плану, рівень життя був вищим, ніж зараз.

VIII. Що ж будується в Радянському Союзі?

Футер: На початку нашої дискусії стало зрозуміло, що ми з Рупером не зовсім згодні щодо значення терміна «соціалізм». Але, як і було обіцяно, Івер показав, що радянська реальність не відповідає ані моєму визначенню, ані визначенню Рупера: людей там експлуатують навіть безжальніше, ніж в інших країнах; додана вартість, замість того щоб іти в кишені капіталістів, використовується для утримання численної паразитичної бюрократії; не існує жодної свободи висловлення думок, жодного права на зібрання й створення організацій, метою яких є критика дій нинішньої влади й пропаганда іншої системи управління; жодна партія, крім більшовицької, не має права на існування; люди повністю позбавлені гідності й щосили прагнуть продемонструвати схвалення урядових рішень і догоджати їхнім виконавцям.

Формуються нові класи, які можна приблизно розподілити таким чином:

1. Кремлівська олігархія, чиї умови життя відповідають рівню великої буржуазії в капіталістичних країнах;
2. Патриціат, рівень життя якого поступово наближається до буржуазного;
3. Кваліфікований робітничий клас, становище якого можна порівняти зі становищем безробітних у високорозвинених капіталістичних країнах;
4. Решта стомільйонної маси населення, яка напів жебракує.

Можна навіть говорити ще про один клас, що складається з 5–6 мільйонів репресованих різного роду, які перебувають в ізоляції або працюють під наглядом агентів ГПУ — на будівництві каналів, вирубці лісів тощо.

Рупер: Як завжди, ти не хочеш бачити, що будується соціалізм, і, отже, процес цей ще не завершений. Величезні, дивовижні споруди, які зараз зводяться по всій країні й викликають захоплення всіх відвідувачів, — це реальні докази того, що керівники СРСР твердою рукою неухильно закладають основи, які з повною впевненістю приведуть до завершення будівництва. Ти ж не можеш заперечувати існування цих грандіозних будівництв. Чому ж у своїй злісній аргументації ти майже не згадуєш про них? Чому ти не приділяєш належної та справедливої уваги таким фактам? Я не розумію твоєї неспроможності захоплюватися дивом, яке перетворює відсталу аграрну країну на одну з найтехнічніших індустріальних держав. Мене обурює твоє ставлення до героїчної напруги цілого народу, що прагне досягти — і навіть перевершити — рівень індустріалізації капіталістичних країн…

Футер: Очевидно, ми говоримо різними мовами, хоча й використовуємо одні й ті самі слова. Невже ти ніколи не читав про гігантську індустріалізацію США, де міста виростали на пустельних рівнинах, як гриби в лісі? Хіба Японія не дає нам у цьому відношенні наочний приклад? Нещодавно у всіх французьких газетах з пафосом писали про новий трансатлантичний лайнер «Нормандія» — «найбільший, найшвидший, найрозкішніший із усіх подібних суден у світі». Ну і як би ти відреагував, якби я з тим самим пафосом і повною впевненістю заявив, що у Франції будується соціалізм?

Так, загалом — хоча й не одностайно — визнано, що масштабна індустріалізація необхідна для того, щоб можна було побудувати соціалізм; однак це не є достатньою умовою. Індустріалізацію не можна ототожнювати зі створенням вільного, справедливого, неексплуататорського й безкласового суспільства. Ти дорікаєш мені в тому, що я не хочу бачити «радянські грандіозні будівництва» — вибач! Я не закриваю очі, я дивлюся тверезо, і те, що я бачу, не заслоняє від мене страждань і злиднів людей із плоті й крові, які рабськи здійснюють усе це будівництво. Здається, твоє захоплення спорудами заважає тобі побачити долі тих, хто їх зводить.

Рупер: Ти перебільшуєш. Ось хороший аргумент, який я хочу покласти тобі під ніс: численність радянського народу невпинно зростає; населення СРСР збільшується на 1–2 мільйони осіб щороку. Ну і що ти на це скажеш?..

Футер: …Ти це серйозно? Якщо так, то я відповім, що твій «аргумент» якраз свідчить проти твоєї позиції. Добре відомо, що чим вищий рівень життя народу, тим нижча народжуваність. Це — загальносвітовий феномен. У Японії, наприклад, чисельність населення також щороку збільшується більше ніж на мільйон осіб — і це лише доводить, що рівень життя пролетаріату там вкрай низький. Якщо ти хочеш отримати серйозну думку з цього питання, я раджу тобі звернутися до порівняльної статистики по різних країнах. Всупереч твоїм переконанням, приріст населення в Радянському Союзі свідчить про злидні, а не про процвітання.

Але навіть якби матеріальний рівень життя всього радянського народу перевершував рівень усіх інших країн, я б усе одно не зробив з цього висновку, що в СРСР будується соціалізм. Людина складається не тільки зі шлунка; у неї також є мозок, серце й прагнення до свободи. Соціалізм несумісний з відсутністю будь-якої демократії. А саме ця відсутність найкраще характеризує нинішній радянський режим. Уже давно «диктатура пролетаріату» перетворилася на диктатуру однієї-єдиної людини. Навіть у єдиній дозволеній політичній організації — більшовицькій партії — також відсутня демократія. Її генеральний секретар, Сталін, призначає та звільняє на власний розсуд.

Хоча за конституцією Сталін не займає жодної офіційної посади в уряді, насправді він здійснює абсолютну владу над усім народом. До візиту британського державного діяча Ідена та французького міністра Лаваля він приховував своє фактичне правління за лаштунками — через таких підставних осіб, як Калінін (номінально голова ЦВК СРСР) чи Молотов (голова Ради народних комісарів). Очевидно, останнім часом він вирішив, що в цьому більше немає потреби: він відкрито вів переговори з представниками Англії та Франції як справжній і повністю відповідальний глава держави — як це роблять Муссоліні й Гітлер. Цей прямолінійний і новий стиль управління чітко вказує, що Сталін досяг найвищого ступеня абсолютної влади. Йому більше не потрібно надягати маску. Його всемогутність також проявляється у раболіпних лестощах, у підлій запобігливості його підданих. Дозволь навести хоча б один достатньо показовий приклад. На останньому з'їзді Рад певний підлабузник на ім’я Авдєєнко звернувся до Сталіна з такою промовою:

«Уся наша любов, наша відданість, наша сила, наш героїзм, наше життя — усе належить Тобі: візьми це, великий Сталін, вождь нашого великого народу. Накажи своїм дітям — і вони підуть у небо і під землю, у воду й у стратосферу. Люди всіх часів і всіх народів будуть вимовляти Твоє ім’я як ім’я наймудрішого, найблагороднішого, найсильнішого, найпрекраснішого. Твоє ім’я вигравіювано на кожній фабриці, на кожній машині… Якщо моя кохана дружина народить сина, перше слово, якому я його навчу, буде: Сталін»

***

Залишившись удвох, Футер та Івер якийсь час мовчали. Вони були трохи приголомшені усвідомленням того, що московська містика може заразити розум чесного робітника так само сильно, як римська — розум католика. Нарешті, заговорили:

Футер: Усе ж потрібно зрозуміти обурення Рупера. Кожна людина має природне прагнення триматися за свої надії, перетворювати мрії на реальність. Це в якомусь сенсі жорстоко — руйнувати ілюзії у людей, яким вони потрібні. І все ж…

Івер: …І все ж той, хто сам, як я, протягом кількох років відчув на власному тілі й душі жахливий експеримент Сталіна, не може мовчати. Я вважаю своїм обов’язком попередити робітничий клас, що він у жодному разі не повинен відмовлятися від права критикувати, протестувати й організовуватися заради постійної боротьби за більше справедливості й свободи.

За жодних обставин пролетаріат не повинен миритися з тим, щоб його профспілки, кооперативи та інші подібні організації перетворювалися на органи держави, як це сталося у Сталінстані. Держава просто поглинула їх; вони повністю втратили свій первісний характер. Держава стала божеством — як в Італії та Німеччині. Тому робітничий клас поступово втратив будь-яку можливість протистояти формуванню нових класів і дозволив експлуатувати себе олігархії, яка ставиться до нього як до сировини для здійснення своїх грандіозних планів.

Щодо самої необхідності цих будівництв, термінів їхньої реалізації — робітничий клас навіть не має можливості висловитися. Наприклад, у той час, як більша частина народу напівголодна, у Москві побудували по-справжньому розкішне метро, головна мета якого — викликати захоплення у туристів і так званих робітничих делегацій. У справі обману й трюків кремлівські олігархи — справжні майстри…

Футер: Усе чіткіше стає зрозуміло, що на питання, яке ми поставили на початку нашої розмови, можна відповісти тільки негативно: у Радянському Союзі соціалізм не будується. Навіть якби весь народ досяг матеріального добробуту — а це, як ми знаємо, не так — це все одно аж ніяк не означало б реалізацію такого суспільства, яким його уявляли всі соціалістичні теоретики, включно із самим Леніним. Він же неодноразово казав, що революція прагне до «цілком демократичної республіки»; що Ради повинні являти собою «найвищу форму демократії». Що стосується зарплат, Ленін писав у «Державі і революції», що на ранньому етапі пролетарської революції «усе народне господарство має бути організоване як пошта, так щоб усі техніки, контролери, бухгалтери, а також усі службовці отримували зарплату не вищу, ніж у робітника». І ось минуло вже вісімнадцять років — чи ми бачимо хоч найменшу ознаку зрівнювання зарплат?

Івер: Зовсім навпаки — тенденція йде до дедалі більшої диференціації. Зараз, наприклад, у Москві місячна зарплата робітника коливається від 70 до 300 рублів; у молодшого службовця — від 80 до 200 руб.; у спеціаліста, професора, «відповідальної особи» — від 350 до 2000 руб. і вище; пенсії для інвалідів праці — від 25 до 50 руб. [1]; спеціальні пенсії (для вдів та дітей «заслужених осіб») — від 250 до 750 руб.

Про такі відмінності у зарплатах раніше не було прийнято багато говорити, але останнім часом високі оклади керівників навіть прославляються. Наприклад, в «Известиях» за 9 травня 1935 року із захопленням повідомляється про одного начальника доменних печей на заводі в Кривому Розі (Україна), який за квітень отримав зарплату в 3300 рублів!.. На тому ж заводі некваліфіковані робітники отримують близько 100 рублів на місяць.

Щоб начальник отримав таку високу зарплату, він, звичайно, повинен нещадно гнати робітників на все більшу продуктивність. Його оклад фактично складається з поту тих самих робітників, які намагаються перевиконати норми, встановлені планом. Не забудьмо, що повсюдно в СРСР, включаючи тепер і колгоспи, зарплату виплачують відрядно. На заводах робота здебільшого ведеться біля конвеєрів, швидкість яких постійно збільшується.

Футер: Перед лицем цих незаперечних фактів лише той, хто вперто заплющує очі, не бачить, що суспільство, яке формується зараз у Радянському Союзі, — це щось зовсім нове, але не має нічого спільного з соціалізмом. Дехто називає це «державним капіталізмом»; інші порівнюють його з суспільством інків у Перу до іспанського завоювання.

Те, як саме кваліфікують ту чи іншу політичну систему, саме по собі ще нічого не доводить; але якщо вже потрібно обрати визначення, можна легко вказати на багато рис сталінського режиму, які в багатьох аспектах нагадують — я не кажу, що збігаються — режими Муссоліні та Гітлера. І тому я без вагань підсумую: у Радянському Союзі панує ЧЕРВОНИЙ ФАШИЗМ.

Івер: ?.. …До побачення!

Футер: До зустрічі!

Примітки до восьмого розділу:

1. Під час вичитки коректури мені повідомили, що в Москві (не по всій країні) розміри цих пенсій тепер варіюються від 50 до 80 рублів. Але це нічого не означає, якщо не враховувати купівельну спроможність рубля, яка теж сильно коливається. Із того ж джерела я дізнався, що ціна за 1 кг сірого хліба в Москві зараз наближається до 2 рублів.

Твір також можна прочитати на сайті онлайн-журналу «Низовина».  

З есперанто переклав: Дем’ян Винниченко

Редагували: armature, Денис Хромий

Оригінальна публікація твору на есперанто: https://eo.wikisource.org/wiki/%C4%88u_socialismo_konstrui%C4%9Das_en_Sovetio%3F