Сподіваюсь ви, як і я, зацікавлені у пошуку відповіді на питання: як ми докотилися до такого життя? Я маю на увазі життя в ієрархічних централізованих суспільствах, об’єднаних в держави — сьогодні це, як правило, держави національного типу. У цій розвідці я хотів би поділитися деякими концепціями та теоріями, які покликані дати принаймні задовільну відповідь на означене питання. Ми будемо мати справу не з соціологією та політологією, а з політичною антропологією. Політологи та соціологи зазвичай ефективно й доцільно аналізують сучасні форми суспільства; політичні антропологи, як і антропологи взагалі, досліджують варіативність форм людської культури в часі та просторі. Тобто антрополог може порівняти зулусів, папуасів, античний поліс та ліберальну демократію; знайти між ними щось спільне й, очевидно, відмінне. Оскільки політична влада і держава — це феномени, які виникали в різних місцях земної кулі незалежно один від одного, то, на мою думку, шукати відповідь на питання про появу перших держав доцільно саме в рамках такої оптики. 

Почнемо з низки слів, які, на перший погляд, можуть здаватися синонімами (та чи є вони насправді ними?). Це слова, які вживаються в різних мовах на позначення певної політичної організації.

The State (англ.), l`Etat (фр.) — ці слова походять від поняття stato з давньоримського права, яке буквально позначало правовий статус людини. Сучасне поняття «статусу» також етимологічно й семантично сходить до нього. Раб, вільний, патрицій, плебей — все це stato. У середньовічній Європі це поняття вживалося для підкреслення величі правителя, що, до речі, має відповідник і в українській мові. У XVII–XVIII століттях словом маєстат позначали якраз-таки могутність і велич правителя. У містах-республіках Італії епохи Ренесансу (XV–XVI ст.) це слово повернулося до республіканського значення й позначало правову систему і місто, кероване такою системою. Таким чином слово State в своїй основі відсилає до поняття «правової держави», хоча деякий час було пов’язано і з особою володаря. Однак до XVII століття воно рідко вживалося для позначення держави як політичної організації суспільства. Натомість для цього застосовувались поняття civitas, regnum або commonwealth. Statе у значенні «держава» починає активно вживатися у творах англійського філософа Томаса Гобса (середина XVII століття).

Государьство — саме так, з м’яким знаком, це слово писалося старослов’янською. Воно також до XVII століття не вживалося у значенні держави як політичної організації. Натомість для цього вживалося поняття князівства, царства. Походження цього слова для нас цілком зрозуміле — від поняття «господар». Наприклад, у Галицько-Волинському князівстві правитель мав титул «Государя Руської землі», що латинською перекладалося як Dominus Russiae. Отже, це слово підкреслює саме особу государя, воно зациклене на правителі, його особистості, статусі конкретної людини. У московському судебнику XV століття слово «господар» вживається саме на позначення власника рабів. Відповідно, государь — це власник певної території + суфікс абстрактної сутності «-ств-».

В українській мові ми вживаємо слово держава, яке пов’язано не з особою правителя чи правовою системою, а взагалі з утриманням, удержанням певного порядку. Цей порядок уособлюється у предметі, який так і називається: «державою». На багатьох історичних портретах володарів минулого ви могли бачити цю круглу кулю, зазвичай увінчану хрестом. Отже, наше слово сходить саме до утримання певного уділу, вотчини. 

Ці слова вживаються сьогодні на позначення одного політичного феномену, однак роблять різні акценти — зокрема, на праві чи особі правителя. 

Тепер ми все ж маємо визначити, що в цій розвідці розумітиметься під поняттям «держави». Саме собою, це поняття, як і «культура» чи «суспільство», має безліч визначень й багато з них можна визнати цілком справедливими. Утім, як на мене, очевидно, що коли ми говоримо про державу, то маємо на увазі певну політичну організацію, яка володіє низкою монополій. Тобто ця політична організація має виключне право здійснювати певні речі, на які інші суб’єкти — окремі люди чи організації — такого права не мають. Монополії, притаманні державі: 

• На «законне» насильство і примус (ознака із соціологічної традиції М.Вебера). Якщо до вас на вулиці підходить людина й починає кудись тягти, то ця людина, імовірно, — злочинець. Однак якщо ця людина буде одягнена у гарненьку форму поліцейського, матиме при собі документи, які й санкціонують її дії від імені держави, то це і буде «законне» насильство, примус, а порушником в цьому випадку можете виявитися ви.
• На збір податків. До століття ХІХ існували різні форми збору податків, й не всі вони були монополізовані державою. Іноді цей процес віддавався на відкуп певним приватним особам, які збирали податки на користь держави, однак за певний оговорений відсоток. Сьогодні, утім, більшість держав утвердили цю монополію, адже, зрештою, за рахунок податків вони, держави, й живуть від найперших своїх форм.
• На судочинство — іменем держави оголошуються різні судові вироки.
• На законодавство — хоча правом законодавчої ініціативи сьогодні володіють і громадяни, ухвалення законів можливо лише від імені держави.
• На грошову емісію (друк грошей) — цей процес також не завжди був монополізований державою, а сьогодні його підважують різноманітні криптовалюти, однак тривають дискусії, наскільки останні взагалі відповідають усталеному визначенню «грошей». 

Теорії виникнення держав:

1. Теорія «божественного права королів», що була поширена, наприклад, у середньовічній Європі, стверджувала, що Бог дарував правителям абсолютне право розпоряджатися владою над певним населенням. У більш ранні часи (або на Далекому Сході) це могло обґрунтовуватися навіть «божественним» походженням правителя.
2. Коли європейські інтелектуали доби Ренесансу (XVI ст.) почали задумуватися про походження політичної влади, вони випрацювали трохи іншу концепцію, яка стала дуже популярною й використовується подеколи навіть сьогодні, — теорію суспільної угоди. Її основними прихильниками вважаються Томас Гоббс, Джон Локк і Жан-Жак Руссо. Її суть полягає в припущенні, що колись, у певний момент історії, люди відмовились від частки своїх природних прав на користь держави для того, щоб запобігти хаосу, насильству та безладу. У такий спосіб ніби була підписана «суспільна угода», договір суспільства із самим собою. Наріжним каменем цієї теорії є поняття природних прав, а також поняття про природний стан людини. У залежності від своїх поглядів та контексту, в якому вони жили, різні мислителі по-різному уявляли цей самий «природний стан».

• Томас Гоббс вважав, що люди «від початку» жили у стані війни всіх проти всіх. Кожен ладен був убити й зґвалтувати ближнього свого. В якийсь момент людям це набридло, адже їхнє життя було «коротке, тупе і безсенсове», й вони вирішили відмовитися від права вбивати й насилувати іншого на користь держави. Тобто, за Гоббсом, люди вирішили, що в разі виникнення конфліктів вони звертатимуться за розсудом до держави, й вже держава буде примушувати їх до справедливості. Таким чином держава, як це слідує із назви найвідомішого твору Гоббса («Левіафан»), постає свого роду монстром — «найхолоднішим із чудовиськ» (Ф.Ніцше) — однак присутність якого необхідна, інакше б люди й досі жили у цих жахливих умовах війни всіх проти всіх. Варто зауважити, що сам Гоббс жив у часи Англійської революції та громадянської війни, коли насильство тривало десятиліттями — й це, звісно, мало відчутний вплив на уявлення автора про «природний стан» людства. Те, що оточувало його в ранньомодерній Англії, він переносив на часи первісності й вважав чимось властивим самій природі людини.
• Кардинально іншу картину представив один із найбільш відомих мислителів французького Просвітництва — Жан-Жак Руссо. Його чільний твір із політичної філософії так і називається — «Про суспільну угоду». Природний стан людини він описував поняттям шляхетного дикуна. На його думку, люди «від початку» жили не колективами, а самодостатніми одинаками. Їжі вистачало, вони лежали під пальмами, їли банани, були загалом задоволені життям й насолоджувалися дарами природи. Але в якийсь момент сталося щось, що перервало цей блаженний стан людства. Руссо вважав, що це почалося з появою приватної власності: хто перший провів межу по полю, той заклав фундамент цивілізації, але одночасно заклав фундамент і тих негараздів, які її супроводжують: бідності, нерівності, насильства, воєн тощо. Його нерідко представляють апологетом примітивізму, однак Руссо прямо писав, що люди ніколи не повернуться до того «блаженного стану», ми «приречені» жити із цивілізацією (державою), однак маємо розуміти, звідки у неї «ростуть ноги». Починаючи привласнювати дари природи, люди вносять роздор поміж себе, вони тепер сперечаються, чиєю власністю є той банан, кокос або те поле. Знову ж таки, для того, щоб запобігти масовому насильству, на думку Руссо, люди зібралися й передали частку своїх прав колективному суб’єкту — державі.
• Хто з них — Гоббс чи Руссо — був ближчим до сучасного розуміння первісності? Під «первісністю» ми тепер більш-менш чітко можемо розуміти епоху кам’яної доби до виникнення землеробства. Найбільш вірною відповіддю буде, що ніхто з них (цьому, зокрема, присвячені перші розділи книги «The Dawn of Everything» Девіда Ґребера й Девіда Венґрова). Однак трошечки ближчим все ж був Руссо. По-перше, дані археології сьогодні впевнено підтверджують, що стану «війни всіх проти всіх» точно не було. По-друге, американський антрополог Маршал Салінс та його учні ще з 1960-1970-х років випрацювали низку концепцій із метою довести, що люди кам’яної доби жили хоч, можливо, і не так довго, як ми, але загалом витрачали своє життя не на тяжку фізичну працю (для цього їм вистачало всього кілька годин на добу), а радше на дозвілля й ритуали. Вони зовсім не були «приречені» на голод, холод і т. п. Найвідоміша праця Салінса на цю тему — «Економіка кам’яної доби». Головна проблема теорії суспільної угоди полягає в тому, що ніякої суспільної угоди ніколи не існувало. Народ ніколи не збирався докупи на якомусь майдані, щоб відректися від частини своїх прав. Подібних феноменів історичні джерела не знають. Перші правові угоди в Давній Греції чи Давньому Римі були укладені вже в суспільствах досить ієрархічних, стратифікованих, а подеколи й централізованих (хоча чи наявною там була держава як інститут — тривають дискусії). У сучасних умовах під «суспільною угодою» також можуть розуміти свого роду «негласний договір» між елітами й населенням: наприклад, стабільність в обмін на відсутність протестів або, навпаки, мовчазна згода населення потерпіти негаразди в обмін на почуття належності до «вєлікого ґосударства». 
• 3. Ще одна теорія, яка була догматичною в СРСР, — це класова, започаткована К.Марксом і Ф.Енґельсом. Відповідно до цієї теорії, держава з’являється в процесі розвитку суспільства, коли воно ділиться на клас експлуататорів і клас експлуатованих, коли з’являються власники засобів виробництва, простіше кажучи, «багатії», і для захисту своєї приватної власності вони створюють державу, щоб затвердити існуючий порядок речей. До певної міри ця теорія має деякі підтвердження в сучасній археології та антропології, однак проблематичним є наголос на необхідності: усі суспільства в процесі свого розвитку повинні були (або повинні будуть) пройти через цей етап, жодних альтернатив не існувало.
• 4. Теорія, яка трохи нагадує попередню — насильницька. Одним із її засновників є Євген Дюрінг, з яким, як відомо, сперечався Ф.Енґельс. Також її прихильниками були Міхаіл Бакунін і Пьотр Кропоткін. Акт створення держави розглядається як насильство: у «певний момент» з’являється група озброєних чоловіків, підпорядковує собі населення, змушує їх працювати, встановлює систему розподілу ресурсів, створює закони для того, щоб кристалізувати той порядок речей, який склався завдяки насильству.
• 5. У другій половині ХХ століття насильницька теорія знайшла відображення у теорії «осілого бандита» Мансура Олсона. Олсон — передовсім економіст, і він звертає увагу на те, що ранні держави за своєю поведінкою нагадують організовані злочинні угруповання. Проте це — «осілі бандити», вони зацікавлені в тому, щоб підтримувати підпорядковане населення, аби постійно «доїти» його, постійно вимагати з нього данину. Олсон обґрунтовує свою теорію різними хитромудрими аргументами, наводить як приклад, скажімо, міні-держави, які утворювались під час громадянської війни в Китаї у 1930-х роках. Зрештою він доходить висновку, що альтернатив цьому сценарію практично немає. Альтернативою були б «кочові бандити», як у світі «Божевільного Макса». На мою думку, Олсон сильно теоретизує і зводить свою теорію до абстрактних схем, для конкретизації яких залучаються приклади, що важко порівняти між собою.
• 6.«Гідравлічна» теорія Карла Вітфоґеля, сформульована на початку ХХ ст. Він дещо переробляє концепцію К.Маркса, відштовхуючись від матеріалу, який був йому найбільш відомим: Вітфоґель був професійним сінологом, фахівцем з історії Китаю. Залучаючи матеріал з Давнього Єгипту й Месопотамії, він створює оригінальну теорію, в якій стверджує наступне: перші держави виникають в місцях осілого землеробства. Як правило, у цих країнах існувала система водних каналів, щоб спрямувати води великих річок (Нілу, Тигру та Євфрату, Гангу, Хуанхе тощо) на поля для зрошування потрібних територій. Щоб збудувати цю систему каналів, налагодити потік води (бо його треба регулювати системою воріт), для цього потрібен організатор. Не могли ж люди зібратися, домовитися між собою і налагодити таку систему, а головне — підтримувати в робочому стані. Ця система каналів, на думку Вітфоґеля, виникає завдяки сильній деспотичній владі лідера, царя, організатора, який примушує людей рити канали, пускати по них воду, встановлює охорону тощо. Останні археологічні дані, втім, спростовують потребу в «сильній деспотичній владі» для будівництва таких каналів. Сьогодні відомо, що ці канали в масі своїй будувалися задовго до виникнення централізованих держав. Їх дійсно рили сільські громади без сильної політичної влади. Те, що це взагалі можливо, доводить і цікавий приклад із праці нобелівської лауреатки Елізабет Остром «Керуючи спільним»: вона описала систему каналів в іспанській Валенсії, яка існувала з часів арабського домінування в Середньовіччі та існує до сьогодні. Ця система каналів, на її думку, практично не змінилась в плані організації — і ця організація виразно децентралізована. Люди, які користуються водою з каналів, самі контролюють циркуляцію води та підтримують канали в робочому стані. Чому того ж не могло бути в Месопотамії та Єгипті — питання риторичне. Утім, є й більш цікаве питання: сільські громади могли будувати й підтримувати канали, проте вони не виробляли надлишкового продукту, який забирав би правитель, щоб прогодувати групу чоловіків та жінок, не задіяних безпосередньо у виробництві їжі, себто «еліту». Тому теорія Карла Вітфоґеля цікава, вона близько підходить до того, про що йтиметься далі, однак на сьогодні вона повністю спростовується археологічним та історичним матеріалом.

…та існують численні інші теорії виникнення держави. Наприклад, демографічна теорія, згідно з якою розростання суспільства до певної межі (часто згадується межа у 10 тисяч осіб у рамках певної общини, спільноти) приводить до потреби у створенні складнішої організації для впорядкування відносин всередині цього суспільства. Для цього існують й контрприклади: наприклад, народ апатані в Гімалаях до кінця ХХ століття жив общинами, які могли нараховувати 10 і більше тисяч осіб й при цьому мати егалітарний (акефальний) устрій; у них не було спадкового лідерства чи закріплених статусів. Всього до апатані зараховували близько 26 тисяч людей.

Проблема всіх цих теорій в тому, що вони оперують логікою ХІХ століття, коли був дуже популярним еволюціонізм. Інтелектуали, науковці робили висновок: якщо природний світ розвивається за певною закономірністю, то так само має розвиватися й людське суспільство. Тоді була випрацювана відома схема, утверджена завдяки працям, зокрема, Льюїса Генрі Моргана «дикунство — варварство — цивілізація». Ця схема згодом доповнювалась різноманітними уточненнями, перехідними формами від дикунства до варварства й від варварства до цивілізації тощо. 

Що каже сучасна археологія та антропологія? По-перше, ця схема не працює. Сучасні дані ставлять на ній досить жирний хрест, хоча з’являються й неоеволюціоністські схеми, скориговані зокрема за етичною позицією, мовляв, ми неминуче йдемо від «примітивних» спільнот до «вершини цивілізації» «макдональдсів», хмарочосів і крилатих ракет. 

Звертаючись до матеріалів сучасної археології та антропології, варто почати з феномену влади. Якщо держава — це низка монополій, то всі вони так чи інакше пов’язані з цим феноменом. Не звертаючись до метафізичних визначень, розглянемо формулювання, які давалися видатними соціологами й політологами.

Макс Вебер: «Влада — це будь-яка можливість здійснювати свою волю в даній системі суспільних відносин всупереч спротиву й незалежно від того, на чому ця можливість ґрунтується».

Зверніть увагу: Вебер ніде не вказує на законний характер влади. Навпаки, влада реалізує себе всупереч спротиву й незалежно від обставин, за яких ця влада була отримана. Чоловік, який б’є свою дружину й дітей, теж має над ними владу. Очевидно, це неетично й в нашому суспільстві — протизаконно, однак це його воля всупереч спротиву й незалежно від підґрунтя.

Роберт Адамс, американський неоеволюціоніст: «Влада — це здатність контролювати об’єкти та обставини, в яких зацікавлені інші»; влада — це те, що «сприяє енергетичній адаптації суспільства до довкілля». Тут мова не про якусь «біоенергетику», а про таке, знову ж таки, неоеволюціоністське розуміння суспільного розвитку, згідно з яким «розвиток суспільства» прямо корелює з обсягом енергії (буквально, у джоулях), який воно контролює. Уявіть собі, скільки енергії споживало традиційне українське село й скільки споживає сучасний мегаполіс. Навіть сучасне село споживає на порядок разів менше, ніж велике місто. І от, здатність контролювати виробництво та розподіл енергії, на думку Адамса та його послідовників, і є виразом влади. В Україні під час великої війни та пов’язаних із російською агресією «блекаутів» ми досить добре відчуваємо певну справедливість цього визначення; з осені 2022 року стало зрозуміло, як можна надавити на суспільство через його енергетичну інфраструктуру. 

У влади є певні біологічні підстави. Ніколай Крадін, засновник пострадянської школи політичної антропології, виділяє такі з них: територіальний інстинкт, поділ на «свій-чужий», біологічна агресивність і статево-вікова стратифікація, — усе це існує в світі тварин й продовжує існувати в людському. Однак проблема полягає в тому, що серед людиноподібних мавп існують дуже різні суспільні організації. У деяких із них, як-от у горил, існують чіткі ієрархії з самцем на вершечку й гаремом самок — патріархальне суспільство з жорсткою ієрархією, примусом і насильством. Існують, утім, й інші варіації. Наприклад, шимпанзе-бонобо цілком егалітарні й доброзичливі, й живуть завдяки взаємодопомозі. Ба більше, сучасні дослідження підтверджують, що суспільна організація у мавп може змінюватись, наприклад, через вбивство самця-домінанта; можливий її дрейф у більш егалітарному напрямку. Відповідно, суспільна організація ні у мавп, ні у людей не задана біологічно. 

Як ми можемо дізнатися про владні відносини у первісну добу? У нас є два варіанти: звернутися до археологічних даних, зокрема поховального інвентаря, тобто того, що клалося в могилу людей десятки тисяч років тому. Або ми можемо піти іншим шляхом, знайшовши в сучасному світі ті племена чи народи, які, на нашу думку, можуть бути найбільш схожі на людей кам’яної доби. Це завжди черевато недоліками, адже навіть австралійські аборигени, високогірні папуаси чи мешканці Амазонії — так звані «примітивні народи» — також прожили тисячоліття своєї історії; вони — не люди кам’яної доби, вони — наші сучасники, просто їхня історія повела їх в іншому напрямку. 

Так чи інакше, наслідуючи прийняту методологію, давайте порівняємо устрій життя сучасних «примітивних народів» із первісним, доступних через пам’ятки археології. Якщо ми побачимо в них щось схоже, то це дасть нам право робити певні висновки. Хоча, повторимось, синполітейні народи, які живуть «поруч» або в сучасних державах, знають про їхнє існування, — це не апополітейні народи, які жили до появи перших держав й не мали досвіду взаємодії з такими політичними організаціями. 

Візьмемо для прикладу племена арернте і варлпірі, які живуть на півночі Австралії. Дослідники ХХ століття помітили, що у них існує жорстка ієрархія за віком і за статтю, тобто більший авторитет у племені мають старші чоловіки. У них немає виборних або спадкових вождів, затвердженого політичного стану, але існує ось така проста ієрархія. Жінки часто виконують тяжку роботу, підкорюються, а чоловіки на цьому тлі почувають себе легше. Отже, ми могли би зробити висновок, що у первісних суспільствах також існувала статево-вікова диференціація. Основою статусу людини була її стать і вік. 

Однак можна звернутися до поховань доби пізнього палеоліту (на території України — 40 тис. років тому — до 10 тис. років тому). На рівні 20-30 тис. років тому по всій Євразії знаходяться поховання молодих людей, часто дівчат (наприклад, Сунгир), які прикрашені дуже гарними оленячими рогами, залишками лисячих шкур, бивнями мамонта тощо. У статево-віковій системі вони повинні були б мати найнижчий статус, однак їхні поховання — найбільш розкішні. Відомим прикладом тут є пані з поховання Сен-Жермен-де-ла-Рів’єр (південь Франції): молода дівчина, в могилі якої виявлена величезна кількість ікол оленя. Мало того, що ікла не завжди трапляються у самців оленя, так олені на тій території та в той час навіть не водилися; ці ікла доставляли за 300 км з сучасної Країни басків. Можна зробити висновок, що ця дівчина мала високий соціальний або сакральний статус. Ми не можемо сказати, чи могла вона наказувати щось робити іншим людям, здійснювати владу; ми можемо лише стверджувати, що вона мала досить високий суспільний статус, можливо, на основі релігійних ідей. 

Нерідко розкішний поховальний інвентар наявний у могилах «потвор» — людей із явними фізичними вадами. Скоріш за все, їх вважали посланцями духів, речниками предків або вищих сил, тому й наділяли їх вищим статусом. Тобто дуже важливою була символіка, виражена в поховальному інвентарі, однак чи можемо ми говорити про владу в політичному сенсі? Скоріш за все, ні.

Звернімось до праці антрополога Девіда Ґребера й археолога Девіда Венґрова «Світанок усіх речей» (2021). У перших же розділах автори доводять цікаву концепцію, доволі незвичну для нас сьогодні. Вони описують свого роду «соціальну організацію Шрьодінгера». Вони звертають увагу на те, що різні палеолітичні групи одночасно демонструють різні тенденції у своїй організації. Скажімо, існує якесь плем’я, спільнота, і про цю спільноту одночасно можуть писати, що вона егалітарна й що у неї наявна соціальна ієрархія. Ґребер і Венґров стверджують, що це могла бути не помилка: соціальний устрій спільноти міг змінюватися в залежності від сезону; вони не перші, хто писав про це. Одним із перших ще на початку ХХ століття цей феномен описав відомий соціолог і етнолог Марсель Мосс. Він описував інуїтів (ескімосів), які проживають за полярним колом від Гренландії до Чукотки. Мосс на власні очі спостерігав, як влітку інуїти розбиваються на невеликі патріархальні групи, в яких чоловік має досить сильну владу над домочадцями, існує ідея родинної власності; ці групи полюють на оленів і тюленів, займаються рибальством. Однак взимку, коли тюлені та моржі збиралися на берегах, інуїти теж збиралися у великі групи; люди обмінювалися власністю й навіть сексуальними партнерами. Отже, у них існували дві соціальні організації: одна — влітку, інша — взимку; також у них існували дві системи права й навіть дві релігії. Ґребер і Венґров доводять, що це явище було характерним для багатьох племен і спільнот. Поворотний момент стався радше тоді, коли суспільний уклад кристалізувався, коли він перестав змінюватися в залежності від сезону чи циклів кочування промислових тварин, коли люди перестали навіть уявляти, що не обов’язково жити в одному суспільному укладі весь час. Як можна побачити, що ці зміни відбувалися в епоху палеоліту? Існують чимало ритуальних майданчиків: в Україні це, наприклад, Анетівка; Дольні-Вестоніце в Чехії, де цілком точно зафіксовано, що первісні люди 20 тисяч років тому збиралися на великі ритуали, хоча в інший час вони полювали невеликими групами. Для ритуалів, фестивалів, які могли тривати місяцями (літніми або зимовими), вони збиралися у велику спільноту; літо і зима — пора цих «великих зібрань» могла різнитися. Отже, загалом це явище прослідковується в палеоліті у значній частині Євразії, від Лісабона до Сунгиря, скажімо так. 

Імовірно, у цих спільнотах існувало динамічне, ситуативне лідерство. Були люди, які краще розумілися на полюванні — можливо, у них було більше досвіду чи краще розвинене тіло. Однак статус людини не закріплювався і не передавався в спадок; люди ставали лідерами й переставали ними бути, скажімо, при будівництві тимчасового житла; лідер-мисливець не був лідером у рибальстві або збиральництві. Різні люди були лідерами в різних практиках. 

Розглянемо дві неоеволюціоністські схеми, які спираються на сучасних археологічний та антропологічний матеріал. Важливо, що вони не є точним відображенням історичної дійсності — їх такими і не задумували. Вони лише покликані допомогти нам уявити, які шляхи проходили різні людські спільноти. У цих схемах немає моменту «неминучості», оскільки необов’язково кожне людське суспільство мало пройти через ці етапи.

Перша схема за авторством Елмана Сервіса. Вона відображає політичні трансформації спільнот. Друга схема — Мортона Фріда, що присвячена економічним трансформаціям. Ці схеми взаємно доповнюють одна одну, описуючи різні грані одного явища.

Найраніші людські групи, які можна зафіксувати методами археології, Е.Сервіс пропонує називати bands («банда», «група», «збіговисько»). Вони були, як правило, більш-менш егалітарними з урахуванням викладеного вище: динамічного лідерства й сезонної зміни устрою. В основі таких груп міг лежати розподіл соціальних ролей за віком і статтю — більшою або меншою мірою. Розмір цих груп варіювався між 15 і 45 осіб. Те, що згодом стали називати «економікою» для такого типу спільнот, М.Фрід називає reciprocity (реципрокацією). У перекладі з латини це слово означає буквально «рухати взад-вперед» або «повертати по колу». На мою думку, доречно перекладати його також словом взаємність. Від школи Маршала Салінса економіку таких спільнот також прийнято називати економікою дару. Мова йде не про дарунки «від щирого серця», а про дари ритуалізовані, регламентовані й з запланованим віддарком. Загалом і сьогодні у нас заведено, що, даруючи щось людині на Новий рік або день народження, ви припускаєте, що ця людина вам зробить віддарок або ви зможете згодом попросити її про певну послугу. Це припущення ми можемо витісняти зі свідомості, але така ідея присутня в нашому суспільстві. Важливо, що дари, якими обмінюються члени bands, мають бути еквівалентними: дарунок і віддарок. Суспільства, засновані на економіці дару, описані різними науковцями: тим самим Марселем Моссом, Броніславом Малиновським та Морісом Годельє. Як дар, як правило, використовувалася не їжа, окрім хіба що ситуації великих фестивалів. Дарами частіше були різні «прикольні штучки», статусні речі — ті самі ікла оленя, бивні мамонта, хутро, зброя. Б.Малиновський описав суспільство, засноване на економіці дару, у класичній праці про круг кулу довкола північно-східної околиці Папуа Нової Гвінеї. Він помітив й описав, що серед місцевих мешканців існує стабільний обмін різними престижними об’єктами: за годинниковою стрілкою між островами передаються намиста з ракушок каурі (сулава); проти годинникової стрілки передаються браслети з тих самих ракушок (мвалі). Ця система обміну й дарунку дозволяє підтримувати стабільні відносини між різними спільнотами й племенами. 

Певний рід або клан міг здобути більше статусних речей, ніж інші, — можливо, у ньому були кращі мисливці або вони жили в місцевості, де водилося більше оленів з іклами; якщо це були ранні землероби, то кращий ґрунт та кращі врожаї. Такі роди й клани зовсім не автоматично ставали власниками засобів виробництва й не створювали держав. Однак там, де з’являлася певна нерівність на основі нерівного розподілу статусних речей, виникали також механізми перерозподілу цих благ. Такі форми суспільства Е.Сервіс називає tribes («племена» — дуже дискусійне поняття, але менше з тим), або «ранжованими групами»; тобто у таких суспільствах виникає система рангів, а на рівні «економіки» — система редистрибуції. На зміну економіці дару в таких суспільствах приходить економіка престижу.

Людей, які отримали більше статусних речей, у політичній антропології часто називають біґменами (big man). Вони конкурують один з одним за престиж перед іншими членами спільноти або навіть між спільнотами. У ранжованих суспільствах з’являється феномен потлача. Накопичені «статусними» родами блага розподіляються на свого роду фестивалях — власне, потлачах. Це слово походить із мови індіанців північно-західного узбережжя Канади, утім, у ХХ столітті стало зрозуміло, що цей феномен характерний практично для всіх суспільств Океанії та тихоокеанського узбережжя, а також зустрічається і в інших народів. Як відбувався потлач? Коли спільнота, плем’я накопичувало багато благ, і ці блага зосереджувалися в руках «впливових» родин, ці родини скликали фестиваль. Під час цього бенкету вони обмінювалися дарами, однак ці дари вже були не еквівалентні. «Статусна» людина могла подарувати комусь будинок, човен, гарний спис; вона роздаровувала блага, накопичені протягом певного часу. А деякі речі, блага просто знищувались під час цього фестивалю: їх ламали, спалювали, викидали у воду. Все це супроводжувалося танцями, випивкою, екстатичними гуляннями; усе це досягало певного ритуального накалу, — і в цьому шаленстві накопичений надлишок благ перерозподілявся та знищувався. Таким чином суспільство «обнуляло» підставу для виникнення постійної, закріпленої нерівності. Після потлача біґмени нерідко залишалися майже голі й босі, але з більшим авторитетом і престижем. Тобто вони конвертували матеріальні блага в престиж і авторитет. Потім з ними приходили радитися інші люди з приводу різних питань. Так і функціонувала економіка престижу. Важливо, що таких суспільствах держава не виникає. Конкуренція біґменів ніби консервує таке суспільство, і централізований апарат влади й насильства з ієрархією розподілу благ в ньому не формується. Конкуренція біґменів, з одного боку, запобігає централізованому розподілу благ, а з іншого, запобігає наростанню надлишкового продукту, за рахунок якого могла б жити усталена еліта. Крім того, як правило, такі суспільства не є агресивними та войовничими. 

Що є аналогом потлача в українській культурі, у слов’ян загалом? Я би сказав, що весільний ритуал. Сільське традиційне весілля з тижневим гулянням, з неймовірним споживанням і знищенням продуктів (накопичених протягом року) найбільше нагадувало тихоокеанський потлач. Весілля гулялося, та й зараз іноді гуляється, не по статках; люди нерідко беруть кошти в борг, щоб влаштувати його «більш розкішним».

Чому під час потлача речі не тільки дарувалися, але й знищувались? У тихоокеанських суспільства, як стверджують польові антропологи, речі у такий спосіб відправлялися предкам, тобто вони дарувалися мертвим. Якщо мертві забезпечують життя живих — те, що сорго та маїс ростуть, свині поросяться, люди живуть у злагоді, — їм теж слід віддати частину цього надлишку. Й шляхом знищення предметів вони передавалися предкам. Відомий французький філософ Жорж Батай називав це знищенням «проклятої частки» — того, що могло б стати основою для економічної нерівності між людьми, поділу на бідних і багатих; але цей надлишок не просто знищувався, а дарувався предкам. Це запобігало постанню соціальної ієрархії та держави.

Наступною сходинкою у цій неоеволюціоністській схемі є вождівства (chiefdom). Е.Сервіс називає такі суспільства стратифікованими від слова «страта» — «верства», «стан», «сословие». У вождівствах знаходиться група озброєних чоловіків, які починають домінувати над іншими. На відміну від ранжованих суспільств із біґменами, вождівства дуже агресивні. Вони часто перебувають у стані постійної війни з сусідами, хоча ця війна не тотальна. Ця війна нагадує радше кривавий потлач. Люди сходяться на полі бою, себе показують, на інших дивляться, кілька (до десятка) людей гине, поранених забирають, усі розбігаються в різні боки; через деякий час це повторюються. Вождівства, звісно, бувають дуже різними. Вожді можуть мати мало функцій та дуже рідко володіють монополією на примус (насильство), що, власне, і відрізняє їх від правителя держави. У вождя немає тих монополій, якими володіє держава. Вождя оточують різні стримуючі інститути: наприклад, рада старійшин, сакральна влада (жрець, шаман). Як правило, на вождя накладається безліч табу — сакральних ритуальних заборон, порушення яких веде до вбивства цього вождя. Величезну кількість прикладів цього навів у класичній праці «Золота гілка» Джеймс Джордж Фрезер. Звертаючись до «Салічної правди» — правового кодексу франків раннього середньовіччя, — ми бачимо явні стримуючі фактори для короля (конунга). У германських племен існував тінґ, у слов’ян — віче, зібрання озброєних повнолітніх чоловіків і був таким основним стримуючим фактором, який не давав вождю отримати всі ті монополії, якими характеризується держава. 

Утім, як у біології колись існувала дискусія про «проміжну ланку» між мавпами та людьми, так і в політичній антропології ми могли б назвати вождівство проміжною ланкою між суспільствами без держави та, власне, державами. Ранні держави виникають із вождівств — на сьогоднішній день цю тезу можна вважати доведеною. Однак виникають вони лише з певної категорії вождівств, не з будь-якого. 

Сама концепція «чіфдома» з’явилась і стала популярною саме завдяки опису категорії вождя, який не має монополії на насильство, але який має можливість централізовано розподіляти надлишок. У таких суспільствах також має місце редистрибуція, і вона якраз-таки замикається на вожді. Вождь, крім того, отримує закріплений спадковий статус. Він — хоч і не завжди, але часто — може передавати владу синові або дочці. 

Інколи виділяються прості вождівства, в яких вожді взагалі фізично працюють разом з іншими членами спільноти, а їхній статус визначається радше символікою. Припустимо, приїжджають антропологи, хочуть поговорити з вождем. Виходить чувак — голий, як і решта. Антропологи здивовано переглядаються; чувак раптом біжить до своєї хатини й повертається з вінком із пальмового листя — все, ось тепер він вождь. Носити цей вінок — і є ознакою статусу вождя. Класичним прикладом цього може бути вождь у леопардовій шкурі африканського племені нуерів, описаний Едвардом Евансом-Прічардом. 

Отже, з якої категорії вождівств виникає держава? По-перше, це ті вождівства, які пройшли через неолітичну революцію (перехід від збиральництва і мисливства до землеробства і скотарства). Такий перехід відбувався в історії людства в різних місцевостях, у різний час і, скоріш за все, без прямого зв’язку з іншими подібними випадками. Постнеолітичні суспільства, на відміну від мисливців та збирачів, систематично виробляють надлишок. М’ясо мамонта чи бізона накопичити неможливо, а продукти збиральництва дрібні й також швидко псуються. Землероби й скотарі постійно відтворюють цикли розмноження їжі, й так з’являється надлишок, завдяки якому може прогодуватися «еліта», незалучена до фізичної праці. Цікаво, що суспільства, які вирощують коренеплоди (картоплю, батат), — також, як правило, держав не створюють. Лише зернове, злакове землеробство створює підстави для формування держави. Справа в тому, що врожай коренеплодів складно передбачити, а збір надлишків доволі працемісткий. Уявіть собі: якийсь вождь або цар звелів зібрати податки у вигляді натурального продукту. Солдати приходять на картопляне поле — і що далі вони мають робити? Копати його (якщо місцеві мешканці розбіглися)? Злакове поле, навпаки, добре проглядається, можна швидко оцінити, скільки зерна можна віджати, щоб населення не померло з голоду. Крім того, можна погрожувати місцевим мешканцям тим, що поле буде спалене; поле картоплі або батату не спалиш (принаймні, серйозної шкоди самим плодам не буде нанесено). Зерно злаків, до всього, виявляється достатньо цінним на одиницю ваги, його легко транспортувати й воно повільно псується. 

Утім, зернове землеробство також не приводить автоматично до появи держав. Ранні землероби Анатолії (сучасної Туреччини), нащадки яких згодом заселили Європу — й українські землі в тому числі, — не демонстрували схильності до ієрархії та політичної централізації. На південному сході сучасної Туреччини є цікава археологічна пам’ятка — Чатал-Гююк. Це місто нараховувало від 6 до 10 тисяч мешканців, існувало майже безперервно до двох тисяч років (8-6 тис. років тому). Археологічні розкопки, які тривають там із 1960-х років, не виявили жодної «статусної» будівлі — палацу чи великого храму. Є глинобитні будівлі, вхід в які розташовано на даху, згори; у місті фактично немає вулиць. Для того, щоб дістатися власної оселі, люди повинні були пройти по дахах сусідів. Дахи, звісно, не були аж надто міцними — шар глино-солом’яної суміші на дерев’яних балках. Вочевидь, відносини з сусідами повинні були бути добре налагодженими й будуватися на принципах взаємодопомоги. У цьому місті майже не фіксується соціально-економічної і навіть статево-вікової нерівності. У кожній хаті наявний сімейний жертовник або вівтар, однак централізованого храму, як вже було сказано, досі не виявлено; сакральні речі мають форму биків або жіночих статуеток (Богинь?). Мешканці Чатал-Гююка займалися землеробством на навколишніх полях. Вірогідно, вони випрацювали механізм перерозподілу надлишків — і, скоріш за все, цей механізм був доволі егалітарним та горизонтальним. Кістки покійників вони ховали під підлогою, і завдяки цьому археологи за допомогою експертів-криміналістів можуть вивчити найбільш поширені причини смерті мешканців прадавнього міста. Так ось, слідів насильницької смерті на кістках майже ніколи не фіксується; рівень агресії у цьому суспільстві, імовірно, був досить низьким. Найцікавіше ж полягає в тому, що Чатал-Гююк не був унікальним! Більшість анатолійських поселень доби неоліту демонструють ті ж тенденції. 

Більше того, ви, скоріш за все, знаєте віддалених нащадків цих людей, які прийшли на територію сучасної України — це носії Трипільської культури (IV–III тис. до н. е.). Вони теж будували великі на той час міста круглої форми, не мали вираженої соціальної ієрархії та економічної нерівності, їхнє релігійне життя та рівень агресії також нагадують зафіксовані в Чатал-Гююк. 

З усього цього можна зробити висновок, що продуктивне злакове землеробство також не призводить одразу до постання держав; в цьому немає неминучості. 

Якими ж тоді є умови для виникнення держав? Які вождівства перетворюються на них?

Відповідь на ці питання можна почерпнути з праць Т.Ерла, Р.Карнейро, Н.Еліаса й В.Волкова. Ці автори так чи інакше підсумовують, що держави виникають із тих вождівств, які поєднують а) потужну військову організацію з б) контролем над ресурсами та в) сакралізацією вождя (культом влади вождя); або а) монополію на застосування сили з б) ефективним використанням ресурсів та в) віддаленою торгівлею. Прикладу другого сценарію слугують давні греки, хоча те, чи можна назвати поліс повноцінною державою, залишається відкритим. Також цей варіант був характерним для середньовічних західноафриканських держав на території Малі й Гани. 

Хоча вождівства часто ведуть між собою війни, ті, як правило, не носять характеру тотального винищення й не призводять до серйозної переваги однієї зі сторін. Однак може трапитися так, що одна зі сторін все ж здобуде таку перевагу, — так було з Верхнім та Нижнім Єгиптом, з державою Маґадга в Індії тощо. Коли одне з вождівств здобуває відчутну перевагу, запускається процес, який Р.Карнейро називає «конкурентним виключенням», а Н.Еліас — «грою на вибування». За допомогою сучасних механізмів аналізу даних, дослідники підрахували, що 3 тисячі років тому на планеті нараховувалось до 600 тисяч різних політичних утворень (вождівств, конфедерацій племен тощо). За 3 тисячі років ці сотні тисяч політій перетворилися на 193 «офіційно визнані» держави — члени ООН. Уявіть, якою жорстокою була ця «гра на вибування», скільки існувало потенційних шляхів трансформації політичної карти світу!

Гарний приклад відносно недавнього постання держави не в результаті національного руху чи антиколоніальної боротьби, а там, де держави до цього взагалі не було, — це історія імперії зулусів. У 1808 році плем’я мтетва (група народів банту) на південному заході Африки почало здобувати серйозну військову перевагу над своїми сусідами. Військовими успіхами це плем’я завдячувало вождю на ім’я Дінгісвайо. Європейські колоністи залишили непоганий опис цих подій, через що історики мають можливість детально реконструювати їхній хід.

Так ось, Дінгісвайо відмовився від кланового набору військових лідерів (командирів), перестав спиратися на своїх родичів у питаннях організації війська (тобто відмовився від кумівства) й провів мобілізацію за віком. Командири почали призначатися за заслуги та здібності, а полонених перестали вбивати. Усе це разом привезло до того, що плем’я мтетва підкорило навколишні спільноти, зокрема зулусів. Однак після смерті Дінгісвайо один із зулусів — Чака — захопив владу й переформатував цю новопосталу державу на імперію зулусів, Вене ва Зулу. Чака продовжував сповідувати принципи організації, запроваджені Дінгісвайо: відмовився від кланових зв’яків і призначав військових командирів за їхні заслуги, а також сприяв власному культу яко вождя (власній сакралізації). Чака провів свого роду модернізацію озброєння, та з новими силами мтетва і зулуси рушили на завоювання навколишніх племен. У результаті він зумів підкорити до 300 племен, а його держава за розміром дорівнювала сучасному Ізраїлю чи Миколаївській області, проіснувавши 70 років (стільки, скільки СРСР). Завершилось усе тим, що прийшли бури — голандські колоністи, потіснили зулусів, а потім прийшли британці й захопили всю цю територію. У будь-якому випадку, постання імперії зулусів — добре задокументований приклад формування держави практично «з нуля»; загалом він підтверджує наведені вище міркування науковців.

Утім, розглянемо й інші приклади вождів, не схожих на Чака чи Дінгісвайо. Е.Еванс-Прічард, описуючи нуерів, які мешкають на території Ефіопії та Судану, прямо називав їхній суспільний устрій «анархією», наголошуючи на його егалітарності. Проте у них є вождь в леопардовій шкурі, єдині функції якого — носити цю саму леопардову шкуру, а також запобігати кровній помсті. Антрополог стверджував, що нуери, яких він спостерігав, доволі дєрзкі в спілкуванні й ладні швидко схопитися за зброю (а монополія на насильство фактично відсутня). При виникненні конфлікту цей вождь повинен відвідати спочатку одну родину, поговорити з нею, потім — відвідати другу, спробувати помирити їх, допомогти знайти рішення конфлікту, яке б усіх задовільняло. Вождь повинен нагадувати, що для громади важливо підтримувати злагоду та спокій. Утім, якщо пристрасті розбурхалися надто сильно, вождю залишається тільки бігати між двома натовпами, які налаштувались на бійку, та креслити на піску «магічні» лінії, погрожуючи проклянути тих, хто вдасться до насильства. Важливо те, що його статус вождя не означає ні монополії на примус, ні політичної влади. 

Повертаючись до умов перетворення вождівства на державу, зазначу, що найдавніші з відомих нам держав, постають між долиною Ніла й Месопотамією. Із приводу цих утворень можна порекомендувати праці «Міфи про архаїчну державу» Нормана Йоффі та «Проти зерна» Джеймса К. Скотта. Обидві праці описують ранні держави у постнеолітичних суспільствах — по факту, ці держави були обмежені одним містом та його околицями. В іншій своїй роботі, «Мистецтво бути непідвладним», Джеймс К. Скотт на прикладі уявної держави Мунг’ян розмірковує про межі впливу таких ранніх держав, зокрема у Південно-Східній Азії. На його думку, з урахуванням «транспортних технологій», оперативний контроль міг поширюватися від столиці на 25-30 км. Якщо ландшафт не був рівнинним, сфера впливу ранньої держави додатково скорочувалась: військо долало за 3-4 дні таку відстань, яку на рівнині могло б подолати за 1 день. Таким чином, якщо ми бачимо на карті територію Київської Русі, простягнену від Чорного моря й практично до полярного кола, варто одразу уявити собі, за який час гонець (не кажучи вже про армію) міг би з її «краю» — Новгорода або земель чуді прибути до столиці й навпаки. Мова йде про тижні, а за несприятливих погодних умов, — місяць і більше. Що можна було б ефективно контролювати на такій відстані, враховуючи засоби комунікації й транспорту раннього середньовіччя? Як відомо з іншого історичного анекдоту (який водночас відображає цілком реальну ситуацію), столиця середньовічної Франції переїжджала разом із королем. Ефективний політичний контроль в радіусі понад 300-500 км в європейському середньовіччі був практично неможливим.

Норман Йоффі, своєю чергою, досліджуючи суспільство Давньої Месопотамії, а також залучаючи матеріал Мезоамерики, Китаю, Індії та Греції, приходить до висновку, що влада у містах-державах зазвичай роздиралася між різними протиборчими силами: військовими вождями, жерцями, купцями, професійними колегіями (навіть колегія проституток у Вавилоні мало своє політичне лобі — це, вірогідно, настільки приголомшило стародавніх євреїв, що вони вигадали відомий образ «вавилонської блудниці»). Н.Йоффі називає такий стан «рихлої», розчахнутої політичної влади гетерархією (термін запроваджено нейропсихологом Ворреном Мак-Калоком у 1940-х, а в соціальних науках — Керолом Крамлі у 1980-90-х роках). Гетерархія підкреслює наявність різних центрів влади в одному й тому самому суспільстві. Цікаво, що клинописні таблички того часу витворюють зовсім іншу картину: царя, який мудро і стабільно здійснює владу над усім населенням; образ класичної «східної деспотії». Відтак, подібні клинописні таблички чи папіруси фараонів — це буквально політична пропаганда доби пізньої бронзи та раннього заліза; це конструювання того образу влади, який був потрібен військовому вождю. Н.Йоффі наголошує, що археологічні розкопки й писемні джерела сусідніх суспільств витворюють зовсім іншу картину. Те, що досі у багатьох підручниках видається за монолітні держави «східної деспотії», радше нагадувало довоєнну Україну — рихлу корумповану політію, що роздирається різними центрами влади.

Час від часу на ці міста-держави набігали «варвари», палили та руйнували їх. Джеймс К. Скотт доводить, що ранні держави жили у постійній взаємодії з цим «варварським горизонтом». Цікаво поглянути на устрій та життєвий світ цих самих «варварів». У «Мистецтві бути непідвладним» Скотт описує величезний високогірний регіон між М’янмою, Лаосом, Таїландом, В’єтнамом та Китаєм — Зомію. Протягом тисячоліть Зомія не контролювалася жодною державою, хоч на цих високогір’ях проживали десятки й сотні тисяч людей, а в ХХ столітті — мільйони. Це були й місцеві спільноти, й втікачі з рівнинних держав, які тікали водночас від соціально-політичного гніту та благ цивілізації, «комфорту» — назустріч більш ризикованому, але вільнішому життю. Утім, Скотт наголошує, що співжиття «варварів» Зомії із китайською або тайською державами було «діалектичним»: Зомія не лише постійно поповнювалась новими втікачами, але, за складних кліматичних умов, стихійних лих, горяни могли переселятися ближче до рівнин, вступати у взаємодію з державами, пропонуючи послуги в обмін на їжу. Подібним чином робили й федерати Давнього Риму — племена, що жили на периферії вздовж лімесу й мали досить складні відносини з імперським центром. До слова, щодо контролю Риму над підвладною територією — це до певної міри унікальний випадок, коли державний центр цілеспрямовано дбав про прокладання довговічних доріг й оперативне перекидання військових легіонів між регіонами республіки, а згодом імперії. 

Повертаючись до Зомії: на цій території існувало безліч факторів, які заважали державотворенню. Водночас, Зомія є типовим прикладом фронтиру — широкої смуги земель між кількома державами або цивілізаціями, де досить часто виникали специфічні суспільства. Із них нам найкраще відомі козаки — вільні озброєні люди, які зазвичай виходили з усталених соціальних ієрархій та економічних відносин, промишляли піратством, соціальним розбійництвом або різними промислами. На інших фронтирах це також могло бути підсічно-вогневе землеробство або вирощування коренеплодів. Зрештою, такими характеристиками володіє досить велика частина серединної Євразії. Послідовники Дж.К.Скотта спробували розширити територію Зомії через Тибет до Афганістану. Чи є це справедливим — відкрите питання, однак очевидно, що такі регіони, як Кавказ, Карпати, Амазонія і навіть степова Україна, у самій назві якої закладене поняття «фронтиру», є архетиповими прикладами, де незалежно один від одного поставали спільноти вільних озброєних людей, які надавали перевагу свободі над комфортом.

Наостанок поділюсь міркуванням, як схема формування ранньої держави за П.Скальником і Х.Классеном може бути застосована до середньовічної Русі (приймаючи наратив «Повісті врем’яних літ», попри всі джерелознавчі проблеми, пов’язані з ним):

• Зачаткова держава (882-945, правління Олега та Ігоря): кланові зв’язки, редистрибуція, звичаєве право, немає судів, нефіксована данина, — держава поводить себе як організоване злочинне угруповання; 
• Типова рання держава (945-1000, правління Ольги, Святослава, Володимира): кланово-централізовані зв’язки, фіксована данина, «годування» чиновників на місцях й «зарплатня» з центру, поява кодифікованого права та судів.
• Перехідна рання держава [перехід до «зрілої»] (1000-1050 — правління Володимира, Ярослава): адміністративні, а не кланові зв’язки, «жалування» з центру переважає «годування» на місцях, завершення кодифікації права, оформлення судової та податкової системи, — держава поступово «легалізує» сама себе, оформлює «законність» своїх монополій.  

Твір також можна прочитати на сайті онлайн-журналу «Низовина».  

Література для глибшого знайомства з темою:

1. Graeber D., Wengrow D. The Dawn of Everything (укр.: Ґребер Д., Венґров Д. Світанок усіх речей)

2. Graeber D. Debt: The First 5000 Years

3. Graeber D. The Utopia of Rules 

4. Evans-Pritchard Е. The Nuer

5. Malinowski B. Argonauts of the Western Pacific 

6. Sahlins M. Stone Age Economics 

7. Scott J.C. Against the Grain 

8. Scott J.C. The Art of Not Being Governed 

9. Yoffee N. Myths of the Archaic State

10. Альтернативные пути к цивилизации: кол. монография

11. Волков В. Государство, или Цена порядка

12. Крадин Н. Политическая антропология

13. Раннее государство, его альтернативы и аналоги: кол. монография

Відкорегував: Денис Хромий