Переклад: Альона Бартош. Більше матеріалів в телеграм-каналі. Початково текст було виголошено як доповідь в Нью-Йорку в 1998 році з нагоди виходу нового англійського перекладу «Замка» Кафки. Пізніше опубліковано під назвою «Laughing with Kafka» у Harper’s Magazine (1998), а згодом есе увійшло до збірки «Consider the Lobster and Other Essays» (Little, Brown and Company, 2005).

Одна з причин, чому я погодився виступити публічно, хоча очевидно, що я вкрай некваліфікований у цій темі, — це нагода прочитати вам уголос коротке оповідання Франца Кафки, яке я вже перестав давати на заняттях з літератури і за яким скучив. Називається воно «Маленька байка»:

— Ах, — сказала миша, — світ щодня стає тісншим. Спершу він був таким широким, що мені робилося страшно, я все бігла й бігла, і була щаслива, коли нарешті побачила праворуч та ліворуч стіни, однак ці довгі стіни так швидко насувались одна на одну, що ось я вже в останній кімнаті, і онде у кутку стоїть пастка, в яку я мушу вбігти.

— Тобі треба лише змінити напрямок бігу, — сказав кіт і з’їв мишу.

Для мене чи не найбільше розчарування у спробах читати Кафку зі студентами коледжу — в тому, що їх майже неможливо змусити побачити: Кафка — веселий письменник. І ця веселість нерозривно пов’язана з силою його оповідань. Бо, звісно, великі оповідання і великі жарти мають багато спільного. І ті, й інші тримаються на тому, що теоретики комунікації іноді називають «ексформацією», — певному обсязі ключової інформації, вилученої з повідомлення, але водночас ним навіяної, таким чином, що в читача відбувається свого роду вибух асоціативних зв’язків.

Саме тому ефект і оповідань, і жартів часто відчувається як щось раптове і відбійне — як спрацювання клапана, що довго був заклинений. Недарма Кафка говорив, що «література — це сокира, якою ми рубаємо замерзле море всередині нас». І не випадково технічне досягнення великих оповідань часто називають «стисненням» — бо і тиск, і вивільнення вже всередині читача. Те, що Кафка, схоже, вміє робити краще за будь-кого, — це нарощувати тиск таким чином, що він стає нестерпним рівно в ту мить, коли відбувається розрядка.

Психологія жартів почасти пояснює проблему з викладанням Кафки. Усім відомо: немає швидшого способу позбавити жарт його особливої магії, ніж спробувати пояснити його — вказати, наприклад, що Лу Костелло плутає власну назву «Хто» із запитальним займенником «хто», і так далі. І ми всі знаємо ту дивну ворожість, яку такі пояснення в нас збуджують, — почуття не стільки нудьги, скільки образи, наче щось було зневажено. Щось дуже подібне відчуває викладач, коли пропускає кафківське оповідання крізь шестерні стандартного критичного аналізу — окреслити сюжет, розшифрувати символи, розгорнути теми тощо. Кафка, звісно, зміг би оцінити іронію, якщо б дізнався, що його оповідання подаються на вхід цій високоефективній критичній машині — літературному аналогу обривання пелюсток, перемелювання їх і пропускання результату крізь спектрометр, з метою пояснити, чому троянда так гарно пахне. Зрештою, Франц Кафка — той самий автор оповідань, чий «Посейдон» змальовує бога морів, настільки заваленого канцелярською роботою, що він ніколи не встигає ні плавати, ні пірнати, — і чия повість «У виправній колонії» вибудовує світ, де опис і повчання стають покаранням, і де остаточний критик — це оснащена голками борона, чий coup de grâce — шип крізь чоло.

Є ще одна перешкода, навіть для обдарованих студентів: на відміну, скажімо, від Джойса чи Паунда, ексформативні асоціації, які породжує Кафка, — не інтертекстуальні й не історичні. Кафка працює радше з несвідомим, первісним дитячим матеріалом, звідки постають міфи; ось чому навіть його найдивніші оповідання ми схильні називати кошмарними, а не сюрреалістичними. Ексформативні асоціації в текстах Кафки водночас і прості, і надзвичайно багаті, їх часто майже неможливо передати дискурсивно: уявіть, наприклад, що ви просите студента розпакувати й систематизувати різноманітні семантичні мережі, що стоять за словами миша, світ, бігти, стіни, насуваються, кімната, пастка, кіт і «кіт з’їдає мишу».

Не кажучи вже про те, що той різновид комічного, який використовує Кафка, глибоко чужий студентам, чиї нейронні резонанси є питомо американськими.

Річ у тім, що Кафків гумор майже не має нічого спільного з культурним кодом сучасної американської індустрії гумора та розваг. В ньому нема рекурсивної гри слів чи словесної акробатики, мало сатиричних дотепів чи їдкого висміювання. У Кафки немає туалетного гумору, ані сексуальних натяків, ані стилізованих спроб бунтувати через епатаж. Немає пінчонівського фарсу з банановими шкірками чи бунтівними аденоїдами. Немає ротівського пріапізму, бартівської метапародії чи ниття в дусі Вуді Аллена. Немає оцих «бац-бац»-перевертнів із сучасних ситкомів; або ж передчасно дорослих дітей, лайливих бабусь і дідусів чи цинічних колег-бунтарів. І, мабуть, найчужішим для сучасної культури є те, що кафківські владні фігури — ніколи не є просто порожніми блазнями, над якими легко посміятися, вони завжди одночасно абсурдні, лячні й сумні — як Офіцер «У виправній колонії».

Я зовсім не стверджую, що ця дотепність надто витончена для американських студентів. Насправді єдина бодай наполовину дієва стратегія, яку я вигадав для дослідження гумору Кафки в аудиторії, — це навести студентів на думку, що його гумор якраз не-витончений — або, точніше, анти-витончений. Суть у тому, що Кафків гумор тримається на свого роду радикальній буквалізації істин, які ми звикли вважати метафоричними. Я висловлюю припущення, що деякі з наших найглибших колективних почуттів, здається, можна виразити лише через фігури мови — саме тому ми й називаємо ці фігури мови «виразами». Коли ми зі студентами проходимо «Перевтілення», я можу запросити їх замислитися, а що насправді виражається, коли ми називаємо людину огидною або жалюгідною комахою, або кажемо, що на роботі їй доводиться ковтати лайно. Або можна перечитати «У виправній колонії» у світлі виразів на кшталт «здерти шкуру», чи «вбити в голову», або навіть «це ж у нього на лобі написано». Чи відкрити «Голодомайстра», тримаючи в голові тропи на зразок «голодний на увагу» або «зголоднілий за любов’ю», а також враховувати подвійний смисл слова «самозречення», або навіть загадати таку невинну деталь, що етимологічний корінь «анорексії» — це грецьке слово, яке означає «бажання».

Тут студенти зазвичай пожвавлюються, і це чудово; але викладач тим часом корчиться від провини, бо тактика «комічне як буквалізація метафори» все ж не охоплює глибшу алхімію, завдяки якій гумор Кафки є завжди водночас і трагедією, а ця трагедія — завжди і величезною, благоговійною радістю. Зазвичай це призводить до болісної години, впродовж якої я здаю назад, обмовляюся і попереджаю студентів, що при всій їхній дотепності й ексформативній напрузі Кафкові оповідання — не просто жарти, і що той доволі простий і понурий гумор шибеника, який позначає багато особистих висловлювань Кафки — на кшталт «надія є, але не у нас» — це зовсім не основне, що відбувається в його творчості.

Скоріше в Кафкових оповіданнях є ця гротескна, розкішна й наскрізь модерна складність, амбівалентність, що переростає в полівалентну логіку, логіку несвідомого, що воно, на мою особисту думку, — просто вишуканий синонім слова «душа». Гумор Кафки — не лише не невротичний, а антиневротичний, героїчно раціональний — є, зрештою, гумором релігійним, але релігійним на кшталт К’єркеґора, Рільке і псалмів — нищівною духовністю, порівняно з якою навіть кривава благодать панни О’Коннор видається трохи легковажною, з наперед готовими душами, що стоять на кону.

І саме це, гадаю, робить дотепи Кафки недосяжним для дітей, яких наша культура привчила сприймати жарти як розвагу, а розвагу — як заспокоєння чи підбадьорення. *

Річ навіть не в тому, що студенти «не вловлюють» гумор Кафки, а в тому, що ми навчили їх бачити гумор як щось, що вловлюєш, — так само, як навчили, що «я» — це щось, що ти просто маєш. Не дивно, що вони не здатні оцінити справді центральний жарт Кафки: що жахлива боротьба за створення людського «я» дає наслідком таке «я», чия людяність невіддільна від цієї жахливої боротьби. Що наша нескінченна й неможлива подорож додому — це і є наш дім. Це важко висловити словами, повірте, особливо стоячи біля дошки. Можна сказати їм, що, може, й добре, що вони «не вловлюють» Кафку. Можна попросити їх уявити його оповідання як свого роду двері. Уявити, як ми підходимо до них і б’ємо кулаками — дедалі сильніше — б’ємо і товчемо, не просто хочемо увійти, а потребуємо цього; ми не знаємо, що це, але відчуваємо це, цей тотальний відчай увійти — і б’ємо, і тараним, і вибиваємо їх ногою. Нарешті двері відчиняються… і відчиняються назовні — ми весь час були всередині того, де так прагнули бути. Das ist komisch.

Переклад є любительським і зроблений з ознайомчою метою.