Останнє десятиліття (2015–2025) стало періодом, коли боротьба з ісламофобією в західному світі набула безпрецедентного розмаху. Цей рух, спрямований на захист мусульман від дискримінації та упереджень, часто подається як прояв толерантності та захисту прав людини. Проте дедалі частіше виникають запитання: чи не перетворилася ця боротьба на інструмент, що прикриває злочини радикального ісламу, замовчує їхню реальну загрозу та блокує відкриту дискусію про проблеми, пов’язані з екстремізмом? Після терактів 11 вересня 2001 року в західних суспільствах зросла увага до ісламу, що призвело до хвилі упереджень проти мусульман. У відповідь на це в 2010-х роках активізувалися кампанії проти ісламофобії, які досягли піку в наступному десятилітті. Організації, такі як Рада з американсько-ісламських відносин (CAIR) у США чи Колектив проти ісламофобії у Франції (CCIF), разом із міжнародними структурами, зокрема ООН, просували ідею, що критика ісламу чи його радикальних проявів часто є проявом расизму чи ксенофобії. Цей підхід мав благородну мету — захистити мирних мусульман від стигматизації. Але з часом він почав використовуватися як щит для приховування злочинів, скоєних радикальними групами, що діяли під прапором ісламу.

Приклад 1: Теракти у Франції (2015–2016) і замовчування ідеологічного підґрунтя Одним із перших яскравих прикладів стала реакція на теракти у Франції 2015 року — напад на редакцію Charlie Hebdo у січні та серію атак у Парижі в листопаді, включно зі стріляниною в концертному залі Bataclan. Загалом загинуло понад 130 осіб, а відповідальність взяла на себе "Ісламська держава" (ІД). Ці напади стали шоком для Європи, але офіційна реакція часто уникала згадок про ідеологічний зв’язок із радикальним ісламом. Президент Франції Франсуа Олланд у своїх промовах наголошував, що "це не має нічого спільного з ісламом", а медіа та політики активно просували наратив, що звинувачення радикального ісламу є проявом ісламофобії. Такий підхід мав наслідки. У 2016 році, коли в Ніцці терорист на вантажівці вбив 86 людей під час святкування Дня Бастилії, знову виникла дискусія про зв’язок між радикальним ісламом і тероризмом. Але замість аналізу ідеології джихадизму, яка надихала нападника, значна частина медійного простору була присвячена боротьбі з "ісламофобськими настроями", що нібито посилилися після теракту. Це відволікало увагу від реальних проблем — таких як радикалізація в мечетях чи поширення екстремістської літератури, що залишалися поза увагою через страх звинувачень у дискримінації.

Приклад 2: Скандал із Ротерхемом у Великобританії (2014–продовження в 2010-х) Хоча скандал із сексуальним насильством у Ротерхемі почався раніше, його відлуння тривало й у 2015–2020 роках, демонструючи, як боротьба з ісламофобією може паралізувати правоохоронні органи. У цьому британському місті банди, переважно пакистанського походження, протягом десятиліть ґвалтували та експлуатували понад 1400 дівчат, часто неповнолітніх. Розслідування показало, що місцева влада та поліція роками ігнорували ці злочини через страх бути звинуваченими в расизмі чи ісламофобії. У доповіді 2014 року, опублікованій Алексіс Джей, зазначалося, що "політична коректність" стала бар’єром для розслідувань. Цей тренд зберігався й пізніше: у 2017 році, коли подібні випадки виявили в інших містах, таких як Ньюкасл, політики та медіа знову уникали згадок про етнічний чи релігійний контекст злочинців, побоюючись "розпалювання ненависті". Замість цього акцент робився на захисті мусульманської громади від потенційного осуду, що фактично залишило жертв без справедливості, а суспільство — без можливості обговорити проблему радикальних елементів у цих спільнотах.

Приклад 3: Реакція на "Ісламську державу" і цензура критики (2015–2019) Підйом "Ісламської держави" у 2014–2019 роках став одним із найяскравіших проявів радикального ісламу в новітній історії. ІД влаштовувала теракти по всьому світу, від Брюсселя (2016) до Шрі-Ланки (2019), де в Великодніх вибухах загинуло понад 250 осіб. Проте західні уряди та медіа часто применшували ідеологічну складову цих злочинів, побоюючись звинувачень в ісламофобії. Наприклад, після теракту в Манчестері 2017 року, коли смертник убив 22 людини на концерті Аріани Ґранде, британська влада зосередилася на кампаніях проти "ненависті до мусульман", а не на розслідуванні мереж радикалізації, які діяли в місцевих мечетях. Більше того, соціальні мережі, такі як Twitter (тепер X) і Facebook, почали активно цензурувати контент, який критикував радикальний іслам, називаючи його "розпалюванням ворожнечі". У 2018 році британський активіст Томмі Робінсон був забанений на кількох платформах за спроби висвітлити проблему радикалізації, що лише посилило сприйняття, що боротьба з ісламофобією стала інструментом придушення свободи слова та правди про злочини.

Приклад 4: Європа після 2020 року — міграційна криза та радикалізація Міграційна криза, що посилилася після 2015 року, принесла до Європи мільйони біженців, серед яких були й особи, схильні до радикальних поглядів. У 2020 році у Відні терорист, пов’язаний з ІД, убив чотирьох людей, а в 2021 році у Франції нападник зарубав поліцейську, викрикуючи джихадистські гасла. У кожному з цих випадків європейські лідери наголошували на необхідності "боротьби з ісламофобією", а не на аналізі того, як радикальні ідеї проникають у мігрантські спільноти. Особливо показовим є випадок у Швеції. У 2022 році країна зіткнулася з хвилею насильства з боку мігрантських банд, багато з яких сповідували радикальні інтерпретації ісламу. Проте шведський уряд і медіа уникали прямих згадок про релігійний контекст, побоюючись звинувачень у ксенофобії. Натомість акцент робився на соціальних проблемах, таких як бідність чи безробіття, що лише частково пояснювали ситуацію. Це замовчування ускладнило розробку ефективних заходів проти радикалізації.

Приклад 5: Глобальний вимір — реакція на війну в Газі (2023–2025) Конфлікт між Ізраїлем і ХАМАС, що спалахнув у жовтні 2023 року, став ще одним прикладом, коли боротьба з ісламофобією використовувалася для применшення злочинів радикальних груп. ХАМАС, визнаний терористичною організацією в багатьох країнах, здійснив напад, убивши понад 1200 ізраїльтян і захопивши заручників. Проте в західних медіа та серед лівих активістів акцент швидко змістився на "захист палестинців від ісламофобії", а не на засудження дій ХАМАС. У 2024 році, коли конфлікт тривав, критика ХАМАС у Європі часто прирівнювалася до "антимусульманських настроїв", що ускладнювало відкрите обговорення терористичної природи організації. До березня 2025 року, коли Ізраїль і ХАМАС досягли тимчасового припинення вогню, наратив боротьби з ісламофобією продовжував домінувати в міжнародних дискусіях, применшуючи значення таких фактів, як арешт понад 60 членів ХАМАС на Західному березі в жовтні 2024 року за підготовку нових атак. Це свідчить, що навіть у 2025 році страх перед звинуваченнями в ісламофобії переважає над потребою протистояти радикальному екстремізму. 3. Аналіз причин і механізмів

3.1. Політична коректність Західні суспільства досягли такого рівня політичної коректності, де будь-яка критика релігійних чи культурних практик, навіть радикальних, сприймається як напад на всю мусульманську спільноту. Цей феномен має глибокі корені в постколоніальній свідомості Заходу, де історична вина за колоніалізм і расизм змушує уникати будь-яких узагальнень щодо "іншого". Наприклад, після терактів у Парижі 2015 року французькі політики та медіа свідомо уникали терміну "ісламський тероризм", замінюючи його евфемізмами на кшталт "екстремізм" чи "насильницький радикалізм". Це призвело до паралічу: влада та медіа втратили здатність називати речі своїми іменами, побоюючись звинувачень у нетерпимості. У Великобританії, як показав випадок Ротерхема, страх перед ярликом "расист" чи "ісламофоб" змусив поліцію ігнорувати злочини протягом десятиліть, що лише посилило проблему. Політична коректність стала не просто етичним принципом, а інструментом самоцензури, який блокує аналіз реальних загроз. У Швеції в 2022 році уряд навіть запровадив спеціальні програми для "протидії ісламофобії" у відповідь на зростання злочинності серед мігрантів, замість того, щоб розслідувати зв’язок між радикальними ідеями та насильством. Таким чином, прагнення уникнути конфліктів призвело до ігнорування фактів, що підриває безпеку суспільства.

3.2. Вплив лівих ідеологій Ліві ідеології, які домінують у західних академічних і медійних колах, зображують мусульман як "пригноблену меншину", що автоматично надає радикальним елементам своєрідний імунітет від критики. Цей підхід ґрунтується на теорії інтерсекційності, де мусульмани розглядаються як жертви імперіалізму, расизму та капіталізму. У результаті будь-яке засудження радикального ісламу інтерпретується як "колоніальний дискурс" або "пригнічення". Наприклад, після теракту в Манчестері 2017 року британські ліві активісти, такі як представники Labour Party чи Momentum, закликали зосередитися на "соціальній несправедливості", а не на ідеології джихадизму, яка надихнула нападника. У США CAIR неодноразово звинувачувала критиків радикального ісламу в " islamophobia industry", навіть коли йшлося про документування діяльності груп, пов’язаних з ІД чи Аль-Каїдою. Цей наратив особливо посилився після 2020 року, коли рух Black Lives Matter додав новий імпульс ідеям про "системне пригнічення", у яке включили й мусульман. У Франції ліві інтелектуали, такі як Еммануель Тодд, у своїх працях після терактів 2015 року стверджували, що звинувачення радикального ісламу є формою "соціального виключення", а не боротьбою з тероризмом. Такий підхід не лише замовчує злочини, але й створює атмосферу, де критика екстремізму сприймається як морально неприйнятна, що паралізує превентивні заходи.

3.3. Геополітичні інтереси Західні уряди часто уникають прямих конфліктів із мусульманськими країнами, що змушує їх применшувати проблему радикального ісламу на міжнародній арені. Цей механізм особливо помітний у відносинах із країнами Перської затоки, такими як Саудівська Аравія чи Катар, які є важливими економічними партнерами. Наприклад, у 2016 році розслідування у Великобританії показало, що саудівські фонди фінансували мечеті, де проповідувалася радикальна ідеологія, але уряд Терези Мей приховав ці дані, щоб не псувати дипломатичні відносини. У США адміністрація Байдена після 2021 року активно просувала "діалог із мусульманським світом", уникаючи згадок про зв’язок між тероризмом і радикальним ісламом, щоб не дратувати союзників на Близькому Сході. У контексті війни в Газі (2023–2025) європейські країни, такі як Німеччина та Франція, стримували критику ХАМАС, щоб зберегти нейтралітет у відносинах із Туреччиною та Іраном, які підтримують палестинські рухи. Ця геополітична обережність призводить до того, що внутрішні загрози, як-от радикалізація мігрантів чи діяльність терористичних осередків, применшуються заради зовнішньополітичних інтересів. У 2024 році ООН навіть відмовилася від резолюції, яка засуджувала ХАМАС, через тиск мусульманських країн, що лише посилило сприйняття, що боротьба з ісламофобією важливіша за боротьбу з тероризмом.

3.4. Роль медіа та соціальних мереж Цензура контенту, що критикує радикальний іслам, під виглядом боротьби з "мовою ненависті" стала стандартом у медіа та соцмережах, суттєво обмежуючи свободу слова. Після терактів 2015–2019 років платформи, як Twitter (тепер X), Facebook і YouTube, запровадили жорсткі політики модерації, видаляючи пости чи відео, які пов’язували тероризм із радикальним ісламом. Наприклад, у 2018 році британський активіст Томмі Робінсон був заблокований за спроби висвітлити діяльність радикальних проповідників у мечетях, що викликало протести, але не змінило політику платформ. У 2020 році німецький журналіст Юліан Рьопке отримав тимчасовий бан на Twitter за статтю про зв’язок мігрантської злочинності з радикальними ідеями, хоча його матеріал базувався на офіційних даних поліції. Медіа, такі як BBC чи CNN, також відіграють роль, уникаючи прямих згадок про релігійний контекст злочинів: після нападу в Ніцці 2016 року BBC зосередилася на "соціальній ізоляції" нападника, а не на його джихадистських мотивах. У 2023 році, під час конфлікту в Газі, західні ЗМІ, як The Guardian, активно просували наратив про "ісламофобію в Європі", ігноруючи факти про терористичні плани ХАМАС. Ця цензура не лише приховує правду, але й створює ілюзію, що проблема радикального ісламу менш серйозна, ніж є насправді, що ускладнює суспільний діалог. 4. Наслідки 4.1. Ускладнення боротьби з тероризмом Ігнорування радикалізації в мечетях чи мігрантських спільнотах суттєво послаблює превентивні заходи, необхідні для протидії тероризму. Цей процес має системний характер і проявляється в різних країнах протягом усього десятиліття. Наприклад, у Франції після терактів 2015 року розслідування показали, що багато нападників радикалізувалися в місцевих мечетях, таких як мечеть у Вільжюїфі, де проповідники відкрито закликали до джихаду. Проте влада уникала масових перевірок чи закриття таких осередків, побоюючись звинувачень в ісламофобії. У 2016 році після нападу в Ніцці стало відомо, що терорист Мохамед Лахуаедж-Бухлель контактував із радикальними проповідниками, але місцева поліція не діяла превентивно через "чутливість" до мусульманської громади. У Великобританії мечеть Фінсбері-Парк у Лондоні роками була центром радикалізації — звідти вийшли кілька терористів, зокрема Річард Рід, "бомбардувальник із взуттям" 2001 року, — але її діяльність обмежили лише частково, щоб уникнути протестів. У Швеції в 2022 році розслідування газети Dagens Nyheter виявило, що щонайменше 10 мечетей у Стокгольмі та Гетеборзі фінансувалися саудівськими фондами й поширювали екстремістську літературу, але уряд не вжив заходів, посилаючись на "захист релігійних свобод". У Німеччині після нападу на різдвяний ярмарок у Берліні 2016 року (12 загиблих) з’ясувалося, що виконавець Аніс Амрі був пов’язаний із салафітськими групами, але поліція не діяла через брак політичної волі для масового моніторингу таких осередків. У США ФБР у 2020 році повідомило про зростання радикалізації серед мігрантів із Сомалі в Міннесоті, але програми де-радикалізації були згорнуті через протести активістів, які називали їх "профілюванням мусульман". Ці приклади показують, як ігнорування радикалізації ускладнює виявлення потенційних терористів, залишаючи суспільство вразливим. Більше того, коли влада уникає профілактичних дій, терористичні мережі отримують час для планування нових атак, як це сталося перед терактом у Відні 2020 року, де нападник був відомий спецслужбам, але залишився на свободі через "толерантність". Таким чином, боротьба з ісламофобією, що блокує аналіз осередків радикалізації, безпосередньо послаблює антитерористичні зусилля, підвищуючи ризик для громадян.

4.2. Підрив довіри до влади Замовчування правди про злочини радикального ісламу сприймається громадянами як зрада, що підсилює популізм і недовіру до державних інституцій. Цей процес почався ще з Ротерхема, де жертви сексуального насильства роками зверталися до поліції, але їх ігнорували через страх звинувачень у расизмі. Коли правда вийшла назовні в 2014 році, обурення громадськості призвело до масових протестів і зростання підтримки правих партій, таких як UKIP. У Франції після терактів 2015 року опитування IFOP показало, що 68% громадян вважали, що уряд приховує масштаби радикалізації, що посилило популярність "Національного об’єднання" Марін Ле Пен. У Німеччині після нападу в Берліні 2016 року канцлерка Ангела Меркель зіткнулася з критикою за "політику відкритих дверей", а партія "Альтернатива для Німеччини" (AfD) отримала рекордну підтримку на виборах 2017 року, використовуючи гасла про "приховану правду". У Швеції в 2022 році замовчування релігійного контексту насильства мігрантських банд призвело до того, що 54% шведів, за даними SVT, заявили про втрату довіри до уряду, а "Шведські демократи" стали другою за величиною партією. У США після терактів у Сан-Бернардіно 2015 року (14 загиблих) адміністрація Обами уникала згадок про радикальний іслам, що викликало хвилю обурення в консервативних колах і сприяло перемозі Дональда Трампа в 2016 році, який обіцяв "говорити правду". У 2023 році під час війни в Газі європейські уряди, такі як у Франції та Британії, зосередилися на боротьбі з "ісламофобією" замість чіткого засудження ХАМАС, що спровокувало протести правих активістів і звинувачення в "зраді національних інтересів". Цей підрив довіри має довгострокові наслідки: громадяни, відчуваючи, що влада приховує загрози заради політичної коректності, дедалі більше підтримують популістів, які обіцяють "жорсткі заходи". Водночас це деморалізує правоохоронців, які бачать, як їхні зусилля нівелюються через брак політичної підтримки, як це сталося з британською поліцією після Ротерхема. Таким чином, замовчування правди не лише руйнує соціальний контракт між державою та громадянами, але й дестабілізує демократичні інституції, відкриваючи шлях до радикальних політичних змін.

4.3. Поглиблення суспільного розколу Хибне ототожнення критики радикального ісламу з ненавистю до всіх мусульман ускладнює інтеграцію та міжкультурний діалог, поглиблюючи розкол у суспільстві. Цей наслідок проявляється як у повсякденному житті, так і в політичному дискурсі. У Франції після терактів 2015 року кампанії проти ісламофобії призвели до того, що будь-яке обговорення радикалізації в мусульманських кварталах, таких як Сен-Дені, сприймалося як "стигматизація". Це створило прірву між мусульманськими громадами та рештою суспільства: перші відчували себе несправедливо звинуваченими, а другі — покинутими владою. У 2017 році уряд Макрона ввів закон проти "сепаратизму", але його обережна риторика лише посилила взаємну недовіру. У Великобританії після Манчестера 2017 року кампанії типу "Muslims Are Not Terrorists" мали зворотний ефект: замість примирення вони підсилили відчуття, що критика тероризму заборонена, що розлютило багатьох британців і призвело до зростання антимігрантських настроїв. У Швеції в 2022 році спроби інтегрувати мігрантів ускладнювалися через те, що будь-які згадки про радикалізацію в їхніх громадах вважалися "ксенофобією", що лише ізолювало ці спільноти. У Німеччині після 2016 року опитування ZDF показало, що 62% німців вважали інтеграцію мусульман "невдалою", але дискусії про причини гальмувалися страхом звинувачень в ісламофобії. У США рух за права мусульман після 2020 року, підтримуваний лівими групами, часто відкидав будь-які спроби аналізу радикалізації як "расизм", що ускладнило діалог із консервативними штатами. Під час війни в Газі (2023–2025) протести в Європі розділили суспільство: одні підтримували Ізраїль і засуджували ХАМАС, інші бачили в цьому "антимусульманську пропаганду", що призвело до вуличних сутичок у Лондоні та Парижі. Цей розкол має глибокі наслідки: замість інтеграції мусульман у західні суспільства зростає відчуження, а радикальні елементи отримують більше простору для дій, ховаючись за щитом "захисту від дискримінації". Водночас решта населення дедалі більше дистанціюється від ідеї мультикультуралізму, що підриває соціальну згуртованість і посилює поляризацію.