Сучасні західні університети, які колись славилися як осередки інтелектуальної свободи та критичного мислення, перетворилися на відлуння прогресивної ортодоксії, де ідеологія беззаперечно домінує над розумом і здоровим глуздом. Цей процес не є випадковим чи стихійним — він сприймається як систематичне захоплення академічного простору лівими силами, які прагнуть переписати суспільний наратив і знищити традиційні підвалини західної цивілізації. Поширення так званих «прогресивних» навчальних програм — таких як критична расова теорія, гендерні студії, деколоніальні рамки та інші подібні дисципліни — розглядається правими як потужний інструмент індоктринації, що формує у студентів світогляд, який не просто критикує, а відверто очорнює західну історію, капіталістичну економіку, християнські моральні принципи та традиційні цінності, такі як сім’я, патріотизм і індивідуальна відповідальність. Наприклад, у таких елітних закладах, як Гарвардський і Єльський університети, гуманітарні факультети дедалі більше пронизані курсами, присвяченими системному расизму, інтерсекційності та гендерній ідентичності. Ці курси часто подаються не як предмети для відкритої дискусії чи академічного аналізу, а як незаперечні істини, що не підлягають сумніву чи критиці. У Гарварді, скажімо, студенти можуть пройти цілий семестр, вивчаючи «структурну нерівність» у США, де історія країни зводиться до наративу про пригнічення меншин і «білу привілейованість», водночас ігноруючи внесок Заходу у розвиток демократії, науки чи прав людини. У Єлі подібні програми зосереджуються на деконструкції «патріархальних» і «колоніальних» структур, пропонуючи студентам бачити у кожному аспекті західного суспільства лише гріхи минулого, а не його досягнення. З правого погляду, це не освіта, а промивання мізків, де молодь систематично привчають ненавидіти власну культуру і відкидати її фундаментальні принципи. Цей процес ідеологічного захоплення має чіткі прояви у тому, як консервативні голоси — чи то захист вільного ринку, традиційних сімейних структур, чи національного суверенітету — маргіналізуються або повністю заглушаються в академічному середовищі. Студент, який наважиться поставити під сумнів догми критичної расової теорії чи висловити підтримку капіталізму як економічної системи, ризикує не лише осудом з боку однокурсників, а й академічними санкціями від викладачів, які розглядають такі погляди як «проблематичні» чи навіть «шкідливі». Університет Каліфорнії в Берклі, відомий своєю лівою репутацією, неодноразово ставав ареною протестів проти запрошених консервативних спікерів, таких як Бен Шапіро у 2017 році, коли адміністрація витратила сотні тисяч доларів на безпеку, але не змогла запобігти агресивним спробам зірвати його виступ. Це лише один із прикладів, як інакодумство стає не просто небажаним, а фактично забороненим у стінах сучасних університетів. Механізм цього промивання мізків є водночас тонким і всеосяжним, проникаючи у всі рівні академічного життя. Просування по академічній кар’єрі — від аспірантури до професорських посад — дедалі більше залежить від того, чи поділяє кандидат ліву догму, чи готовий він підтримувати панівну ідеологію. У багатьох західних університетах, особливо в США та Великобританії, процес відбору викладачів включає негласні фільтри: якщо ваші дослідження чи публікації не відповідають прогресивним стандартам — наприклад, якщо ви захищаєте традиційні гендерні ролі чи критикуєте політику мультикультуралізму, — ваші шанси на кар’єрний успіх різко падають. Водночас студентська культура, підкріплена тиском однолітків і суворими адміністративними правилами, такими як кодекси поведінки чи політики проти «мовлення ненависті», створює атмосферу, де інакодумство не просто карається соціальним остракізмом, а й може призвести до офіційних дисциплінарних заходів, аж до виключення. Опитування 2021 року, проведене Національною асоціацією вчених у США, чітко ілюструє масштаби цього ідеологічного дисбалансу: консервативні професори поступаються своїм ліберальним колегам у співвідношенні 12 до 1. У деяких дисциплінах, таких як соціологія чи культурні студії, це співвідношення може сягати 20 до 1 або навіть більше. Цей системний ухил не є випадковим — він формує не лише зміст навчальних програм, а й сам склад викладацького корпусу, який дедалі більше складається з тих, хто готовий просувати ліву ідеологію як єдино правильну. Наприклад, у 2018 році професор Університету Пенсільванії Емі Вакс зіткнулася з масовою критикою та спробами дисциплінарного покарання після того, як публічно заявила, що традиційні буржуазні цінності — працьовитість, шлюб, самодисципліна — мають переваги над сучасними прогресивними альтернативами. Її випадок став символом того, як академія карає тих, хто наважується кинути виклик панівній ортодоксії. Критики з правого спектру стверджують, що цей процес перетворює освіту з інструменту розвитку розуму на машину пропаганди, яка руйнує класичний ліберальний ідеал університетів як просторів для інтелектуального розмаїття та вільного обміну ідеями. Замість того, щоб виховувати незалежних мислителів, здатних критично оцінювати світ, сучасні університети, на думку правих, продукують покоління конформістів, які сліпо приймають ліві догми і відкидають будь-яку альтернативу як морально неприйнятну. Цей зсув має глибокі наслідки не лише для самих студентів, а й для суспільства загалом, адже випускники цих закладів — майбутні вчителі, журналісти, політики — несуть цю ідеологію у світ, поширюючи її вплив далеко за межі кампусів. Ще одним прикладом є ситуація в британських університетах, де рух «деколонізації навчальних програм» набув значного розмаху. У 2020 році Університет Оксфорда зіткнувся з тиском студентських груп, які вимагали переглянути навчальні плани, щоб усунути «європейський ухил» і включити більше «голосів з глобального Півдня». Критики цього руху, зокрема праві коментатори, такі як Дуглас Мюррей, зазначають, що це не просто спроба розширити перспективу, а свідоме прагнення применшити значення європейської інтелектуальної традиції — від Платона до Канта — на користь менш обґрунтованих і часто політизованих наративів. У результаті, замість того, щоб отримувати збалансовану освіту, студенти піддаються односторонньому ідеологічному тиску, який змушує їх бачити Захід виключно як джерело зла, а не як цивілізацію, що дала світові Просвітництво, промислову революцію та сучасну демократію. Цей процес ідеологічного захоплення підкріплюється не лише внутрішніми академічними механізмами, а й зовнішніми факторами, такими як фінансування від фондів і організацій, що симпатизують лівим ідеям. Наприклад, Фонд Форда, відомий своєю підтримкою прогресивних ініціатив, регулярно виділяє гранти на дослідження в галузі соціальної справедливості, які потім формують основу для нових курсів і програм у західних університетах. З правого погляду, це лише погіршує ситуацію, створюючи замкнене коло, де ідеологія живить сама себе, а альтернативні погляди не мають жодного шансу на виживання. Таким чином, ліве промивання мізків у західних університетах, як стверджують праві, є не просто тимчасовим трендом, а глибокою трансформацією, що загрожує самому існуванню академічної свободи. Це явище не обмежується окремими закладами чи країнами — воно охопило весь західний академічний світ, від США до Європи, і навіть поширюється на країни, що розвиваються, які беруть приклад із цих «престижних» інституцій. Університети, які колись були світочами знань і прогресу, тепер, на думку правих, перетворилися на фабрики з виробництва ідеологічно заангажованих активістів, готових зруйнувати основи західної цивілізації заради утопічних ілюзій. Ця девальвація їхньої ролі має далекосяжні наслідки, адже саме від якості освіти залежить майбутнє суспільств, які покладаються на ці інституції у підготовці своїх еліт. Парадоксально, але праві критики стверджують, що прагнення лівих до толерантності, яке вони так гучно декларують як свою головну чесноту, породило в академічних колах фашистську нетерпимість, що нагадує найгірші прояви тоталітарних режимів XX століття. Те, що починалося як заклик до відкритості та інклюзивності, на думку правих, перетворилося на систему жорсткого контролю, де будь-яка незгода з прогресивною ортодоксією не просто небажана, а систематично й безжально карається. Кодекси мовлення, культура скасування та відмова від надання платформи інакодумцям стали символами цього нового академічного порядку, де свобода слова — один із наріжних каменів західної цивілізації — приноситься в жертву заради ідеологічної чистоти. З правого погляду, це не просто відступ від ліберальних принципів, а справжня фашизація, що прикривається маскою морального прогресу. Одним із найяскравіших прикладів цього тренду є інцидент 2017 року в Міддлбері-коледжі, штат Вермонт, коли протестувальники насильно зірвали лекцію консервативного вченого Чарльза Мюррея, автора книги «Дзвінкова крива», яка аналізує зв’язок між інтелектом і соціальними результатами. Мюррей, чиї погляди давно викликають суперечки, був запрошений для дискусії, але замість цього зіткнувся з агресивною юрбою студентів і активістів, які кричали, блокували доступ до аудиторії і навіть фізично перешкоджали події. У результаті професорка Еллісон Стенгер, яка модерувала захід, отримала травму шиї під час сутичок. Найбільш показовим, однак, є те, що ні викладачі, ні студенти, причетні до цього насильства, не зазнали значних дисциплінарних наслідків. Адміністрація коледжу обмежилася м’якими заявами про «свободу слова», але не вжила реальних заходів для покарання винних. Для правих це стало красномовним доказом співучасті академічних інституцій у придушенні непідтримуваних ідей і фактичного схвалення насильства проти тих, хто наважується кинути виклик лівій догмі. Ця фашизація не обмежується окремими інцидентами — вона глибоко проникає в адміністративні структури сучасних університетів, стаючи частиною їхньої повсякденної політики. Ініціативи з різноманітності, справедливості та інклюзії (DEI), які за останні роки стали всюдисущими в університетах США, Канади та Західної Європи, є, на думку правих, одним із ключових інструментів цього авторитарного повороту. Ці програми, що позиціонуються як шлях до створення «справедливого» академічного середовища, на практиці вимагають від викладачів і студентів своєрідних присяг на вірність у вигляді заяв про різноманітність, які необхідно подавати при наймі, просуванні по кар’єрі чи навіть зарахуванні на певні курси. У системі Каліфорнійського університету, наприклад, такі політики давно критикуються консервативними коментаторами як тести на ідеологічну лояльність, що нагадують методи, які використовувалися в СРСР чи нацистській Німеччині для забезпечення конформізму серед інтелігенції. Кандидати, які відмовляються підписуватися під прогресивними принципами — наприклад, стверджуючи, що найм має базуватися на заслугах, а не на расових чи гендерних квотах, — часто виключаються з розгляду, незалежно від їхньої кваліфікації чи наукових досягнень. Цей підхід має конкретні приклади. У 2021 році професор Університету Каліфорнії в Лос-Анджелесі Гордон Кляйн був відсторонений від викладання після того, як відмовився надавати пільги афроамериканським студентам під час протестів Black Lives Matter, аргументуючи це принципом рівного ставлення до всіх. Його позиція, яка з правого погляду виглядає як захист справедливості й академічної доброчесності, була розцінена адміністрацією як «нечутливість», і лише після тривалого судового процесу він зміг повернутися до роботи. Таких випадків десятки, і вони, на думку правих, свідчать про те, що DEI-програми — це не про інклюзивність, а про примус до єдиномислія, де відмова від прогресивної ідеології прирівнюється до моральної провини. З правого погляду, ця фашизація є прямим відступом від західної відданості індивідуальній свободі та інтелектуальній незалежності. Університети, які колись були просторами для відкритих дебатів, де студенти й викладачі могли сперечатися про найскладніші питання — від політики до релігії, — тепер перетворюються на інституції, де панує атмосфера страху й самоконтролю. Кодекси мовлення, які забороняють «образливі» чи «дискримінаційні» висловлювання, часто настільки розмиті, що дозволяють адміністрації карати будь-кого за будь-яку думку, яка не вписується в прогресивний мейнстрім. Наприклад, у Великобританії Університет Единбурга у 2020 році розірвав зв’язки з філософом Девідом Юмом, чиї праці лягли в основу сучасної етики, через його історичні коментарі про раси, які були типовими для XVIII століття. Для правих це не просто «скасування», а символ того, як академія знищує власну спадщину заради тимчасових ідеологічних трендів. Культура скасування також проникає в студентське життя, створюючи систему доносів і публічного осуду. У 2019 році студентка Принстонського університету Ліза Шульц була змушена покинути кампус після того, як її однокурсники звинуватили її в «расизмі» за допис у соцмережах, де вона жартома прокоментувала моду на «культурне привласнення». Хоча її слова не містили прямих образ, кампанія проти неї, підтримана студентськими організаціями та частково адміністрацією, призвела до ізоляції та психологічного тиску. З правого погляду, це приклад того, як академічне середовище дедалі більше нагадує орвелівське суспільство, де кожен крок і слово перебувають під пильним наглядом ідеологічних цензорів. Ця фашизація має ширші наслідки для суспільства, адже університети готують не лише вчених, а й майбутніх лідерів — юристів, політиків, журналістів. Коли ці інституції стають осередками авторитарних методів, вони продукують покоління, яке сприймає примус і цензуру як норму, а не як виняток. У США, наприклад, зростання впливу випускників таких закладів у медіа та політиці корелює зі спробами запровадити подібні практики поза кампусами — від цензури в соцмережах до законів про «мовлення ненависті». Для правих це прямий наступ на демократію, адже свобода слова й думки є її основою. Ще одним проявом цієї тенденції є деплатформування — систематична відмова надавати трибуну консервативним чи просто незручним спікерам. У 2016 році Університет Де Поля в Чикаго скасував виступ Майло Яннопулоса, відомого провокативного правого коментатора, після протестів студентів, які вважали його погляди «небезпечними». Адміністрація поступилася тиску, не запропонувавши альтернативного формату для дискусії. Такі випадки, на думку правих, демонструють, що академія більше не зацікавлена в інтелектуальному змаганні ідей, а прагне лише захистити свою ідеологічну монополію. Таким чином, фашизація в ім’я прогресу, як її бачать праві, є не просто внутрішньою проблемою університетів, а загрозою для всієї західної цивілізації. Замість того, щоб бути світочами свободи й розуму, ці інституції перетворюються на інструменти пригнічення, де під гаслами толерантності насаджується тоталітарний контроль. Для правих це зрада не лише академічних ідеалів, а й самої суті Заходу, який побудований на принципах індивідуалізму та відкритості. Без повернення до цих цінностей, стверджують вони, університети продовжуватимуть деградувати, стаючи фабриками конформізму, а не знань. Особливо тривожною для правих є нібито ісламізація західних університетів, яка, на їхню думку, стала можливою завдяки значному фінансуванню від авторитарних антизахідних режимів, що мають власні геополітичні та ідеологічні цілі. За останні 20 років мільярди доларів надійшли від таких країн, як Катар, Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати до престижних академічних закладів у США, Великобританії та інших країнах Заходу, викликаючи серйозні питання про умови цих внесків і їхній вплив на інтелектуальну незалежність та культурну ідентичність цих інституцій. Звіт 2023 року від Інституту дослідження мережевих зараз (Network Contagion Research Institute, NCRI) показав, що американські коледжі отримали 13 мільярдів доларів у переважно нерозкритих коштах від таких режимів у період між 2001 і 2020 роками. З цієї суми Катар вніс понад 2,7 мільярда доларів до таких університетів, як Карнегі Меллон, Джорджтаун і Техаський A&M, що робить його одним із найбільших іноземних донорів американської вищої освіти. Ці цифри, однак, лише верхівка айсберга, адже значна частина фінансових потоків залишається непрозорою через слабке регулювання та небажання університетів розкривати деталі угод. Конкретні приклади цього явища численні й промовисті. У 2005 році саудівський принц Альвалід бін Талал пожертвував 20 мільйонів доларів Гарвардському університету та ще 20 мільйонів Джорджтаунському університету для створення програм ісламських студій, офіційно заявляючи, що мета цих внесків — «покращення розуміння» Ісламу серед західних студентів і викладачів. Проте критики з правого спектру стверджують, що такі подарунки є нічим іншим, як купівлею впливу. Вони вважають, що ці кошти не лише пом’якшують критику неліберальних практик у країнах-донорах — таких як порушення прав людини, переслідування меншин чи придушення свободи слова в Саудівській Аравії, — але й підсилюють наративи, що відповідають інтересам цих режимів. Наприклад, у Гарварді та Джорджтауні програми, створені за саудівські гроші, часто акцентують увагу на позитивних аспектах ісламської культури, водночас уникаючи серйозного аналізу таких питань, як антиізраїльські настрої, що активно просуваються цими країнами, чи апологетика шаріату як системи права, яка суперечить західним принципам індивідуальних свобод. З правого погляду, це не освіта, а м’яка форма пропаганди, що просочується в академічне середовище під виглядом наукової діяльності. Інший приклад — скандал у Лондонській школі економіки (LSE) у 2011 році, коли вона прийняла 1,5 мільйона фунтів від благодійної організації, пов’язаної з режимом Муаммара Каддафі в Лівії. Ці кошти призначалися для підтримки досліджень у галузі глобального управління, але після громадського протесту та розкриття зв’язків із лівійським диктатором LSE була змушена відмовитися від грошей. Цей інцидент став ілюстрацією того, як авторитарні режими використовують фінансові вливання для легітимізації своїх режимів у західних очах, одночасно впливаючи на зміст академічних програм. Університет Ексетера у Великобританії також потрапив у подібну ситуацію: з початку 2000-х років він отримав понад 8 мільйонів фунтів від шейха Султана бін Мухаммада аль-Касімі, правителя емірату Шарджа в ОАЕ, для фінансування Центру ісламських студій. Хоча офіційно ці кошти спрямовувалися на дослідження арабської культури та історії, праві критики висловлюють занепокоєння щодо академічної незалежності цього закладу, вказуючи на те, що подібне фінансування часто супроводжується неформальними очікуваннями щодо змісту викладання та досліджень, які не повинні суперечити інтересам донорів. Це іноземне фінансування не просто існує у вакуумі — воно корелює з конкретними змінами в академічному середовищі, які праві сприймають як тривожні сигнали культурної та ідеологічної трансформації. Дослідження NCRI 2023 року виявило, що університети, які приймали пожертви від країн Близького Сходу, зазнали 300% зростання антисемітських інцидентів у період між 2015 і 2020 роками порівняно з тими, що не отримували таких коштів. Ця статистика, на думку правих, є не просто збігом, а прямим доказом зв’язку між іноземними грошима та радикалізацією кампусів. Наприклад, у США такі університети, як Колумбійський і Нью-Йоркський, які отримали значні суми від арабських донорів, неодноразово ставали осередками антиізраїльських протестів, де студенти відкрито підтримували палестинські терористичні організації, такі як ХАМАС, і закликали до бойкоту Ізраїлю в рамках руху BDS (Boycott, Divestment, Sanctions). З правого погляду, це не спонтанні прояви студентського активізму, а результат цілеспрямованої індоктринації, підживленої коштами від режимів, які мають власні антизахідні та антисемітські цілі. Для правих ці фінансові вливання є справжнім троянським конем, за допомогою якого режими, ворожі до західних цінностей, проникають у серце інтелектуального життя Заходу. Катар, наприклад, відомий своєю підтримкою ХАМАСу — терористичної організації, що відкрито виступає за знищення Ізраїлю, — а також своєю роллю в гавані для лідерів цієї групи в Досі. Водночас Катар інвестує мільярди в американські університети, зокрема через Qatar Foundation, яка фінансує кампуси таких закладів, як Північно-Західний університет і Корнельський університет у Досі. Саудівська Аравія, зі свого боку, десятиліттями просуває ваххабізм — радикальну інтерпретацію ісламу, що лежить в основі багатьох екстремістських рухів, — і одночасно спрямовує кошти на програми ісламських студій у західних країнах, які, на думку критиків, уникають аналізу цієї ідеології чи її впливу на глобальний тероризм. Праві стверджують, що ці режими використовують фінансові важелі для поступової ісламізації академічної культури, підриваючи юдео-християнські основи Заходу та сприяючи антизахідним настроям серед студентів і викладачів. Цей процес має глибші культурні наслідки, які праві вважають загрозою для самого існування західної цивілізації. Наприклад, у Великобританії Оксфордський університет отримав значні пожертви від саудівських і катарських донорів для створення Центру ісламських студій, який, за словами критиків, часто уникає критичного розгляду таких тем, як права жінок чи релігійні меншини в мусульманських країнах, натомість зосереджуючись на просуванні позитивного іміджу ісламу. У 2008 році саудівський принц Альвалід бін Талал пожертвував 8 мільйонів фунтів Кембриджському університету для аналогічних цілей, що викликало занепокоєння щодо впливу цих коштів на об’єктивність академічних досліджень. У США Техаський A&M, який отримав сотні мільйонів від Катару, уклав угоди, що надають катарському уряду доступ до чутливої інформації про студентів і дослідження, що, на думку правих, є не лише порушенням академічної етики, а й потенційною загрозою національній безпеці. З правого погляду, ці фінансові зв’язки є частиною ширшої стратегії антизахідних режимів, спрямованих на підрив західних суспільств ізсередини. Наприклад, Катар через свою медіаімперію Al Jazeera, яка фінансується державою, десятиліттями просуває антизахідні та антиізраїльські наративи, що знаходять відгук у студентських рухах на кампусах, які отримують катарські гроші. У 2023 році антисемітські інциденти на кампусах, таких як Гарвард і Корнель, різко зросли після подій 7 жовтня, коли ХАМАС здійснив напад на Ізраїль. Студенти влаштовували демонстрації на підтримку ХАМАСу, виправдовуючи тероризм як «законний опір», що, на думку правих, є прямим результатом ідеологічного впливу, підкріпленого іноземним фінансуванням. Дослідження ISGAP (Інституту вивчення глобального антисемітизму та політики) показало, що університети, які отримують нерозкриті кошти від Катару, мають на 250% більше антисемітських інцидентів, ніж ті, що не залежать від таких донорів, що лише підсилює аргументи правих про небезпеку цієї тенденції. Ця ісламізація, як її бачать праві, не обмежується лише вищими навчальними закладами — вона має потенціал впливати на ширше суспільство через випускників, які стають вчителями, журналістами, політиками та громадськими діячами. Наприклад, у США програми, фінансовані Qatar Foundation International, просувають вивчення арабської мови та культури в середніх школах, що само по собі здається невинним, але, на думку критиків, супроводжується однобоким висвітленням близькосхідних конфліктів, яке применшує роль ісламського екстремізму та звинувачує Захід у всіх регіональних проблемах. У Великобританії подібні ініціативи, підтримані саудівськими фондами, призвели до зростання популярності ісламських студентських товариств, які часто виступають платформами для радикальних проповідників, що закликають до джихаду чи відкидають західні цінності. Таким чином, з правого погляду, іноземне фінансування від антизахідних режимів є не просто питанням академічної корупції, а частиною ширшої культурної війни, спрямованої на підрив західної ідентичності. Університети, які колись були бастіонами вільної думки та юдео-християнських принципів, дедалі більше стають інструментами в руках режимів, які прагнуть замінити ці цінності на власні ідеологічні конструкції. Без рішучого протистояння цій тенденції — через прозорість фінансування, відмову від сумнівних пожертв і повернення до класичних академічних ідеалів — праві попереджають, що Захід ризикує втратити не лише свої інтелектуальні інституції, а й саму свою цивілізаційну основу перед обличчям повзучої ісламізації. Об’єднуючи ці аспекти — просування лівих ідеологій, що принижують західні досягнення, запровадження фашистських методів контролю, які душать вільну думку, та прийняття значних фінансових вливань від авторитарних режимів, що відкрито зневажають принципи ліберальної демократії, — праві критики стверджують, що західні університети перетворилися на справжнє поле битви у культурній війні проти самого Заходу, його ідентичності та цивілізаційної спадщини. З їхньої точки зору, академія, яка колись слугувала осередком інтелектуального просвітництва, раціонального мислення та захисту індивідуальних свобод, нині активно сприяє підриву тих самих цінностей, що лежать в основі західного суспільства. Цей процес, на думку правих, є не просто внутрішньою кризою вищої освіти, а частиною ширшої стратегії — як свідомої, так і несвідомої — спрямовної на руйнування цивілізаційних коренів Заходу, його історичної гордості та моральних засад. Зростання антизахідної риторики, що дедалі частіше лунає в кампусних протестах проти «колоніалізму», «імперіалізму» чи «капіталістичної експлуатації», підживлюється навчальними планами, які систематично зображують Захід як унікально гнітючий і морально банкрутий, свідомо ігноруючи його безпрецедентний внесок у розвиток науки, права, мистецтва, медицини, технологій та концепції прав людини, які сформували сучасний світ і стали основою глобального прогресу. Ця війна проти Заходу має конкретні прояви, які праві сприймають як тривожні сигнали системного занепаду академічних інституцій і ширшого суспільства. Одним із найяскравіших прикладів є протести в Колумбійському університеті 2024 року, що відбулися в травні того року. Тоді студенти, натхненні радикальними лівими ідеями, антиізраїльськими настроями та антикапіталістичними гаслами, окупували Гамільтон-Холл — історичну будівлю кампусу, символ академічної традиції. Вони вимагали від адміністрації припинити будь-які зв’язки з Ізраїлем, переглянути інвестиційний портфель університету через призму «соціальної справедливості» та скасувати дисциплінарні заходи проти попередніх протестувальників. Окупація супроводжувалася актами вандалізму, такими як розбиті вікна та графіті з гаслами типу «Смерть імперіалізму», а також сутичками з поліцією, викликаною для відновлення порядку. Ці дії призвели до виключення кількох студентів, але стали ще більш резонансними через тиск з боку адміністрації Дональда Трампа, який повернувся до влади у 2025 році і обіцяв жорстко боротися з «анархією» на кампусах. Колумбія, яка частково фінансується федеральними грантами на десятки мільйонів доларів щорічно, замість того, щоб рішуче підтримати законність і академічну дисципліну, пішла на поступки активістам, уклавши угоду про «діалог» і часткове виконання їхніх вимог, таких як перегляд партнерств із ізраїльськими організаціями. Для консерваторів це стало кричущим прикладом капітуляції перед радикалізмом, коли один із провідних закладів світу, що мав би втілювати західні ідеали розуму, порядку та відповідальності, віддав перевагу умиротворенню агресивної меншості над захистом принципів, на яких тримається цивілізація. Цей інцидент у Колумбії не є ізольованим — він відображає ширшу тенденцію, яку праві розглядають як доказ того, що університети дедалі більше стають п’ятою колоною, що свідомо чи несвідомо просуває плани зовнішніх ворогів Заходу. Іноземне фінансування лише погіршує цю картину, додаючи до внутрішньої ідеологічної кризи зовнішній вимір. Наприклад, Китай, чиї 401 мільйон доларів пожертвувань Університету Джонса Гопкінса в період з 2001 по 2020 роки викликали серйозне занепокоєння в консервативних колах США, використовує ці кошти для створення так званих Інститутів Конфуція. Ці програми, офіційно призначені для просування китайської мови та культури, на думку критиків, слугують платформами для пропаганди Комуністичної партії Китаю, придушення дискусій про такі чутливі теми, як окупація Тибету, переслідування уйгурів чи статус Тайваню, і навіть вербування студентів для просування китайських інтересів у західних країнах. У 2021 році американський уряд закрив десятки таких інститутів через підозри в шпигунстві, але їхній вплив на академічне середовище вже залишив слід, зокрема у вигляді зростання симпатій до авторитарних моделей управління серед студентів гуманітарних факультетів. Іран, зі свого боку, також відіграє роль у цій грі, хоча його внесок менш очевидний через використання проксі-організацій і непрямих каналів фінансування. Зокрема, іранські фонди, пов’язані з Корпусом вартових ісламської революції, спрямовували кошти на академічні проєкти в США та Європі, які просувають антиамериканські та антиізраїльські наративи. Наприклад, Університет Ратгерса в Нью-Джерсі у 2010-х роках отримував гранти від організацій, пов’язаних з Іраном, для проведення конференцій із близькосхідних студій, де домінували промовці, які виправдовували дії «Хезболли» та ХАМАСу як «опір імперіалізму». Ці ідеї знаходять відгук у студентських рухах, які дедалі частіше виступають проти західних союзників, таких як Ізраїль, і підтримують радикальні антизахідні сили. У поєднанні з внутрішньою радикалізацією, що підживлюється лівими ідеологіями, ці фінансові вливання створюють образ університетів як інституцій, що втратили свою автономію і перетворилися на пішаків у руках режимів, які прагнуть послабити Захід ізсередини, використовуючи його ж інтелектуальні ресурси проти нього самого. Антизахідна риторика, що процвітає в академічному середовищі, має глибоке коріння в навчальних програмах, які праві вважають свідомо маніпулятивними та однобокими. У багатьох провідних університетах — від Гарварда і Єля в США до Оксфорда і Кембриджа у Великобританії — гуманітарні факультети дедалі більше зосереджуються на деконструкції західної історії через призму критичної теорії. Курси з «постколоніальних студій» чи «критики капіталізму» часто подають Захід як історичного злочинця, відповідального за рабство, колоніалізм і нерівність, водночас применшуючи або повністю ігноруючи його внесок у створення сучасного світу — від винайдення демократії та наукового методу до скасування рабства й поширення прав жінок. Наприклад, у Каліфорнійському університеті в Берклі студенти можуть пройти цілий семестр, вивчаючи «гегемонію Заходу», де Сполучені Штати та Європа зображуються виключно як агресори, а їхні досягнення — від промислової революції до перемоги над тоталітарними режимами у XX столітті — або не згадуються, або трактуються як побічний продукт «експлуатації». З правого погляду, це не освіта, а індоктринація, що виховує покоління, яке ненавидить власну культуру і готове зруйнувати її під гаслами «справедливості». Ця тенденція має ширші суспільні наслідки, адже університети готують не лише вчених, а й майбутніх лідерів — учителів, журналістів, політиків, громадських діячів. Коли ці інституції стають осередками антизахідного радикалізму, вони продукують еліти, які переносять ці ідеї в реальний світ, впливаючи на політику, медіа та освіту нижчого рівня. Наприклад, у США зростання впливу випускників елітних університетів у таких виданнях, як The New York Times чи The Washington Post, корелює з дедалі частішим просуванням наративів, що звинувачують Захід у всіх глобальних проблемах — від зміни клімату до міграційних криз, — водночас ігноруючи роль авторитарних режимів у цих же процесах. У Великобританії подібний вплив помітний у партії лейбористів, де політики з академічним минулим дедалі частіше підтримують антизахідні ініціативи, такі як бойкот Ізраїлю чи відмова від традиційних національних символів. Ще одним прикладом є рух за «деколонізацію» в академії, який набув популярності в Європі та Північній Америці. У 2021 році Університет Кембриджа зіткнувся з кампанією студентів і викладачів, які вимагали «деколонізувати» навчальні плани, усунувши «європейський ухил» і переглянувши спадщину таких фігур, як Ісаак Ньютон чи Джон Локк, через їхній зв’язок із «колоніальним минулим». Для правих це не просто абсурд, а спроба знищити інтелектуальні основи Заходу, замінивши їх ідеологічно заангажованими альтернативами, що не витримують перевірки фактами чи логікою. У США Гарвардський університет у 2023 році запровадив обов’язкові курси з «расової справедливості» для всіх першокурсників, де студентів вчать бачити Америку виключно як «систему пригнічення», що лише поглиблює розрив між академією та традиційними західними цінностями. Таким чином, з правого погляду, війна проти Заходу, що ведеться через університети, є не просто ідеологічним зсувом, а екзистенційною загрозою для цивілізації. Просування лівих ідей, що підривають історичну гордість, фашистські методи придушення інакодумства та залежність від ворожих режимів створюють токсичну суміш, яка руйнує академію зсередини. Університети, які колись були світочами знань і прогресу, нині, на думку правих, перетворилися на фабрики антизахідного радикалізму, що загрожує не лише їхній власній легітимності, а й самому існуванню західного способу життя. Без радикальних змін — відмови від іноземного впливу, повернення до свободи слова та відновлення поваги до цивілізаційної спадщини — праві попереджають, що Захід ризикує втратити свої інтелектуальні форпости перед обличчям внутрішніх і зовнішніх ворогів. Надходження авторитарних грошей від режимів, що відкрито зневажають західні цінності, девальвує західні університети кількома ключовими способами, підриваючи їхню історичну роль як осередків знань, свободи та інтелектуального прогресу. По-перше, це компрометує академічну чесність — фундамент, на якому тримається легітимність будь-якого вищого навчального закладу. Коли престижні університети стають залежними від фінансових вливань режимів, що ув’язнюють інакодумців, придушують свободу слова чи навіть фінансують тероризм, їхні претензії на моральну чи інтелектуальну авторитетність різко слабшають. Як може заклад, що позиціонує себе як захисник прав людини і раціонального дискурсу, зберігати довіру, коли його бюджет частково залежить від таких країн, як Саудівська Аравія, де публічні страти і переслідування релігійних меншин є нормою, чи Катар, який підтримує ХАМАС — організацію, визнану терористичною у багатьох західних країнах? Ця залежність, на думку правих, перетворює академію з арбітра істини на співучасника режимів, чиї дії прямо суперечать принципам, які Захід століттями відстоював і вдосконалював. По-друге, надходження авторитарних грошей підриває довіру громадськості до університетів, що є не менш руйнівним для їхньої ролі в суспільстві. У статті New York Times від березня 2025 року зазначається, що рішення адміністрації Дональда Трампа скоротити федеральне фінансування Колумбійського університету на 400 мільйонів доларів — як покарання за його неспроможність приборкати антисемітські протести та радикальні настрої на кампусі — стало відображенням широкого розчарування американців елітарною, відірваною від реальності академією. Цей крок, який підтримали консервативні політики та значна частина виборців, був не просто політичною акцією, а реакцією на роки накопиченого невдоволення. Громадськість дедалі частіше сприймає університети не як інституції, що служать загальному благу, а як закриті анклави, де еліти просувають власні інтереси, ігноруючи реальні проблеми суспільства — від економічної нерівності до культурної ерозії. З правого погляду, коли Гарвард чи Оксфорд беруть мільйони від режимів, що фінансують екстремізм, а потім витрачають ці кошти на просування ідеологічних програм, вони втрачають моральне право претендувати на роль лідерів думок, стаючи об’єктом справедливого скептицизму й навіть презирства з боку пересічних громадян. По-третє, ця фінансова залежність суттєво знижує якість освіти, що є, мабуть, найвідчутнішим ударом по суті університетів як інституцій знань. Кошти, спрямовані на ідеологічно зумовлені програми — наприклад, підтримка Катаром кампусу Північно-Західного університету (Northwestern University) у Досі, який отримав сотні мільйонів доларів від Qatar Foundation, — відволікають ресурси від суворих дисциплін, таких як природничі науки (STEM), інженерія чи класичні гуманітарні студії, які потребують значних інвестицій у лабораторії, бібліотеки та кваліфікованих викладачів. Натомість ці гроші часто йдуть на створення центрів «глобальних студій», «соціальної справедливості» чи ісламських досліджень, які, на думку правих, більше зосереджені на пропаганді, ніж на об’єктивному аналізі. У результаті випускники таких програм виходять не як висококваліфіковані фахівці, готові конкурувати у світі науки чи технологій, а як активісти, занурені в ідеологічні догми, які мають мало практичної цінності за межами кампусу. Наприклад, у Техаському A&M, який також отримує значні кошти від Катару, студенти можуть пройти курси з «культурного розмаїття», що прославляють близькосхідні наративи, але не отримують належної підготовки в таких галузях, як хімічна інженерія, де США втрачають конкурентоспроможність перед Китаєм. З правого погляду, ця залежність є самозавданою раною, що завдає довгострокової шкоди західним університетам і суспільству загалом. Університети, які колись були символами західної досконалості — від Паризького університету XIII століття, де зароджувалися основи сучасної науки, до Массачусетського технологічного інституту, що дав світові технологічні революції XX століття, — тепер виглядають як пішки глобалістських і антизахідних сил, чиї дії спрямовані на послаблення Заходу зсередини. Їхній престиж, побудований на століттях інновацій і незалежності, заплямований жадібністю адміністрацій, які готові продати свою автономію за короткострокові фінансові вигоди, та ідеологічним дрейфом, що віддаляє їх від традиційних цінностей свободи, розуму й об’єктивності. Звіт 2024 року від американського Департаменту освіти підрахував, що з 2015 року американські коледжі отримали 19 мільярдів доларів у подарунках від авторитарних держав, таких як Китай, Росія, Саудівська Аравія та Катар. Ця цифра підкреслює масштаби фаустівської угоди: короткострокові гроші в обмін на довгострокову корозію академічної культури, яка поступово втрачає здатність виховувати покоління, гідне спадщини Заходу. Ця девальвація має конкретні приклади, що ілюструють її глибину. У 2019 році Массачусетський технологічний інститут (MIT) зіткнувся зі скандалом, коли з’ясувалося, що він прийняв мільйони доларів від саудівського принца Мухаммеда бін Салмана, чиї реформи вдома супроводжувалися арештами журналістів і правозахисників. Ці кошти пішли на проєкти штучного інтелекту, але викликали питання про те, чи не використовуються дослідження MIT для технологічного посилення авторитарного режиму, який одночасно фінансує радикальні мечеті по всьому світу. У Великобританії Університет Оксфорда отримав 10 мільйонів фунтів від саудівського фонду в 2010-х для Центру ісламських студій, що призвело до звинувачень у цензурі критики ваххабізму — ідеології, яка лежить в основі глобального тероризму. Для правих це не просто етичні промахи, а свідчення того, як фінансова залежність спотворює академічну місію, перетворюючи її на інструмент у руках ворогів Заходу. Ця тенденція має ширші наслідки для конкурентоспроможності західних суспільств. У той час як Китай і Росія інвестують у підготовку інженерів і вчених, які зміцнюють їхні економіки та армії, західні університети витрачають ресурси на програми, що продукують випускників із дипломами в «гендерних студіях» чи «деколоніальній теорії», які не лише марні на ринку праці, але й часто налаштовані проти власної культури. У 2023 році звіт National Science Foundation показав, що частка американських студентів, які обирають STEM-напрями, впала на 15% за останнє десятиліття, тоді як у Китаї цей показник зріс на 40%. Для правих це прямий результат того, як авторитарні гроші перенаправляють пріоритети академії від науки до ідеології, послаблюючи Захід у глобальній конкуренції. Громадська реакція на цю девальвацію дедалі помітніша. У Канаді Університет Торонто зіткнувся з бойкотом з боку місцевих платників податків у 2022 році після того, як стало відомо про його контракти з китайськими фондами, що обмежували дискусії про права людини в КНР. У США скорочення фінансування Колумбії стало лише першим кроком: консервативні політики дедалі частіше закликають до повного перегляду державних субсидій для закладів, які беруть іноземні гроші, пропонуючи перенаправити ці кошти на професійну освіту чи технічні коледжі, що готують практиків, а не активістів. Ця недовіра відображає глибоку кризу: колись шановані інституції втрачають суспільну підтримку, стаючи символами не прогресу, а занепаду. З правого погляду, вихід із цієї залежності вимагає радикальних заходів. Прозорість фінансування — лише перший крок; університети повинні повністю відмовитися від грошей режимів, що суперечать західним цінностям, навіть якщо це означає скорочення бюджетів чи закриття деяких програм. Наприклад, Університет Мічигану в 2020 році розірвав угоду з Катаром на 50 мільйонів доларів після тиску громадськості, показавши, що альтернатива можлива. Водночас праві закликають повернутися до акценту на STEM і класичній освіті, які виховують критичне мислення, а не ідеологічну лояльність. Без таких змін, стверджують вони, західні університети продовжуватимуть деградувати, стаючи не лише марними для суспільства, а й активними учасниками його розпаду, поступаючись моральним і практичним авторитетом заради тимчасових вигод. Ця девальвація є не лише академічною проблемою — вона загрожує самому майбутньому Заходу. У світі, де технологічна й культурна перевага визначає виживання цивілізацій, залежність університетів від авторитарних грошей послаблює здатність Заходу протистояти своїм конкурентам. Для правих це боротьба не просто за престиж, а за збереження цивілізації, яка дала світові свободу, науку й процвітання. Продовження фаустівської угоди з авторитарними режимами лише прискорить занепад, залишаючи Захід без інтелектуальних лідерів, здатних захистити його від зовнішніх і внутрішніх загроз.