Представлений текст — спроба поглянути на кіно в якості однієї з рушійних сил в процесі онтологічного оформлення людини-особистості. Це аж ніяк не теоретична розвідка, а лише вільний роздум. Мова йтиме не стільки про кіно, скільки про речі, що раптом з'являються в темряві від світла від проектора або екрану. І це навіть не речі, а їхні окремі виразні фрагменти, контури яких особливо чітко проявляються саме під час осяяння цим світлом і зплітаються у дещо нове — таке, що найбільш наглядно демонструє сутність проблеми.

З огляду на це, наступні опис та деякі висновки спиратимуться, перш за все, на мій власний дитячий та підлітковий досвід контактування з кіно.

У французькому традиціоналістському дискурсі генонівського толку є думка про онтологічну важливість першого дитячого кроку: коли п«ята тягнеться догори та відривається від землі, що знаменує собою натхнення і наповнення, наближення до сакрального світу неба (доречі, тому в чорта і немає п»ят).

Те ж саме — перший перегляд немовлям фільму. Коли дитина сидить на підлозі й тягне обличчя вгору до екрану: підборіддя приймає напіввертикальне положення. Цей самий кивок — підключення до культури, розчинення в ній. Така поза, згідно з Батаєм — повернення до природного біологічного, втрата обличчя — тобто, форми (а звідси і здатність перестворити її). Тож перегляд фільму на першому ряду в кінозалі — переживання свого найпершого перегляду.

Ба більше — у такому разі відбувається оголення шиї — сиутація вразливості, що підкреслює довіру до фільму, відкритість людини цьому досвіду — її усвідомлений вибір.

Витягнута бліда шия уподібнюється білому полотну.

***

Кіно стало одним із моїх ключових інструментів у самопізнанні та сприйнятті дійсності. Можна виділити окремий дискурс, пов«язаний із кіно в моєму житті, де воно виступає об»єктом, який (так чи інакше) допомагає мені внутрішньо трансформуватися, переструктурувати уявлення про себе і світ. Аналіз історії переглядів і кіновподобань дорівнює археології самого себе.

Почну з того, що перегляд фільму — один із моїх найперших спогадів у житті (нарівні з брязкальцем у вигляді рибок або сценою домашнього насильства). У проміжку з 1.5 до 2 років я побачив «Гладіатора», «Мумію», «Сонну лощину», «Хоробре серце» і двосерійного «Мобі Діка». Під сцену бою Максимуса в Коллізеї вчився ходити.

Перший переляк від перегляду — момент у «Мобі Діку», коли Квікег приходить вночі в кімнату, знаходить у своєму ліжку Ізмаїла і кидається на нього. Темне татуйоване обличчя величезного чоловіка, здоровенне нестримне тіло над юним хлопцем.

Кінозображення навчило мене в дитинстві розрізняти двомірний простір від тривимірного. Я чітко пам«ятаю, як сильно мені хотілося роки у 3-4 зазирнути під пов»язку Тарзана в мультфільмі. Відійшовши вбік, я щосили намагався знайти такий кут, за якого мені б це вдалося.

Завдяки обговоренню переглянутих фільмів і мультфільмів мені вдавалося заводити нові знайомства в садочку і серед сусідських дітей.

Я дуже хвилювався перед вступом до школи. За кілька тижнів до початку шкільного життя батько повіз мене на мій найперший кіносеанс. Це були «Пірати Карибського моря: Прокляття Чорної перлини» в кінотеатрі ім. Довженка в Запоріжжі. Велика мальована афіша: захід сонця, океан і Джек Горобець.

Більше того, саме кіно дало вітчиму можливість зблизитися зі мною. Після того, як мама потрапила до пологового будинку, ми вечорами дивилися з ним «Володаря перснів: Братство персня». Саме тоді я став називати його «татом».

По завершенню першого класу — у середині літа — мене як справжнього школяра відвели на другу частину «Людини-павука» Сема Реймі.

Будучи дуже боязкою дитиною, років у 10 я вперше наважився сам пройтися на інший кінець району, щоб обміняти касети у відеосалоні, який називався «П'ятниця». Біля входу стояв великий іграшковий абориген зі списом.

Купівля касет і двд-дисків поступово вчили мене збирати гроші і розпоряджатися ними.

Кіно (а разом з ним і книжки) допомагало мені мінімально справлятися з поступово зароджуваною хронічною депресією, починаючи років з 13-14. У найважчі моменти я уявляв себе з боку як героя того чи іншого фільму. Усвідомлення, що яка б ситуація не сталася з персонажем — епізод все одно може бути чудовим з художнього погляду. І ні — це не знецінювало мій стан, а навпаки — посилювало і підтримувало на плаву. Усе, що відбувається зі мною, не повинно викликати в мене сором чи провину. У якому б становищі я не був — це становище має право бути і жодним чином не робить мене гіршим як особистість.

Те ж саме стосувалося почуття самотності та невпевненості в собі. Під час перегляду «Краси по-американськи» в 15-16 років (до знайомства з культурологічною та філософською літературами) я зіткнувся з ситуацією, яку можна позначити як (так гаряче описану в лекціях Мамардашвілі) спадкоємність думки, або краще навіть — її позаісторичне існування. Коли існує певна онтологічно закріплена в нашій свідомості думка (або образ), яка за тих чи інших обставин виникає у свідомості у різних людей у найрізноманітніші проміжки часу та епохи. Думка висловлюється античним філософом, потім середньовічним схоластом, модерністським письменником тощо. При цьому, між собою вони аж ніяк не можуть бути знайомі (так само, як модерніст умовно міг би не читати античного стоїка). Але саме існування цієї думки (і її оживлення) об'єднує їх у щось нове й унікальне. Тож деяка думка існує в мені і може навіть особливо не проявлятися, поки не впізнається в якомусь творі. Перегляд фільму як впізнавання (і спогад) насамперед самого себе з наступним піключенням до певного, близького мені дискурсу.

Йду далі. Кіно відкрило мені можливість отримувати задоволення від перебування наодинці з собою. Одного разу я хотів сходити на прем'єру «Острова собак» Веса Андерсона, проте ніхто не зміг скласти мені компанію. Тоді я зважився відвідати кінотеатр сам. Того дня я чітко усвідомив, що можу гуляти сам і при цьому добре проводити час.

Моя перша офіційна робота — адміністратор кінотеатру, а двома роками пізніше — вже керуючий.

У кінотеатрі, з настанням ковіду, коли мені доводилося по 12 годин чергувати і стежити за приміщенням, моє сексуальне життя вийшло на новий рівень. Я запрошував партнерів до себе на роботу і чудово проводив з ними час.

Коли я переїхав до Києва, то перше моє побачення на новому місці відбулося біля кінотеатру «Супутник». Цей самий кінотеатр став тим простором, який допоміг мені адаптуватися в незнайомому місті. Часто після роботи я ходив туди на вечірні сеанси.

Кіно допомогло мені впоратися з потрясінням від повномасштабного вторгнення ерефії. Я дивився трилери про виживання в льодах і втечі з полону і поступово відновлювався, приймаючи паралельно антидепресанти.

З самого раннього дитинства я відчував себе умовним Робінзоном посеред безлюдного острова. На ньому я знайшов свого П'ятницю. Щоправда, це він врятував мене від людожерів. Усе, що у нас із ним є на цьому острові — ми і тропічний ландшафт навколо. Ми не впевнені стовідсотково, що саме нас оточує, і не можемо це перевірити. Ми орудуємо фрагментарними спогадами про минуле, емоціями, враженнями і здогадками про те, що зараз відбувається у світі. Зараз це наша єдина правда, яка робить наші настільки несхожі мови хоча б трохи зрозумілішими та ближчими одна до одної. У нас немає чіткої теорії, системи — ми спілкуємося один з одним так, як у нас виходить.

У християнській традиції існує апокриф «Сказання про дванадцять п'ятниць», що описує 12 п«ятниць в історії людства, на які припали найважливіші релігійні події. Таким чином, у мене є свої власні П»ятниці. Без них я не уявляю себе.

***

Відкладемо автобіографічний аспект і ще раз поглянемо на онтологічний вимір кіно.

Вирішальну роль у житті індвида з міфологічним мисленням дохристиянських часів відігравав ритуал. Дефіцит інформації та знань не лише про світ, але і про самого себе, компенсувалися виробленою моделлю світу, до якої людина підключалася тими чи іншими ритуальними маніпуляціями. Щомісяця, щодня індвід відтворював модель народження, смерті і відродження світу, тим самим (на його власну думку) підтримуючи і продовжуючи існування всього сущого. Синкретична природа ритуалу зумовлює не лише його прикладну, гносеологічну та дидактичну ролі, а й (і не в останню чергу) естетичну. І в цьому сенсі своєрідний відгомін міфологічного минулого — взаємовідносини людини і кіно, яке як ніщо інше дає приклад особливого випадку: ситуації, коли час, місце і учасник дії під ту чи іншу мелодію здійснюють щось таке, що видається нам ідеальним. Згодом людина починає розпізнавати такі ситуації у своєму власному реальному житті. Коли під час прослуховування музики, прогулянки або чогось іще трапляється щось таке випадкове, щось настільки неочевидне, що на мить воно здається спланованим — настільки злагоджено й органічно все відбулося. Ця мить дарує людині специфічне терапевтичне відчуття, яке детально було описано Лосєвим у контексті вивчення концепту «доля» у стародавніх греків, а саме катарсичну насолоду від того, що відбувається, насолоду від набуття гармонії, зрозумілості світу та участі в ньому.

Тому я ніколи не розумів, як Сокуров може вважати кіно найнижчим видом мистецтва — навіть не мистецтвом, а ремеслом, апелюючи до відсутності чіткої термінології. Адже кіно — це ніби возз'єднання всього життєважливого назад у ритуал. Синкретизм, чуттєво зрозумілий навіть дитині. Немов повернення на далеку Батьківщину, на якій ти свідомо ніколи не бував, але все одно відчуваєш із нею невидимий зв'язок.

Фільм — це нібито всі члени родини після тривалої розлуки раптом повернулися додому і всю ніч розмовляють.

І саме тому перегляд кіно — це не тільки інструмент ментального ескапізму, але і навпаки — спосіб довершення життя, посилення тілесного відчуття дійсності. Цей момент ідеально ілюструє епізод з «Імперії світла» Сема Мендеса, в якому Хіларі нарешті усвідомлює своє кохання до набагато молодшого за неї Стівена і відкривається цьому почуттю. Саме тоді вона вперше за довгий час роботи в кінотеатрі просить механіка Нормана показати їй Фільм. Героїня Олівії Коулман дивиться «Being There» та плаче. Вона обирає перегляд фільму, щоб посилити свою реакцію на реальність, дозволити собі відчувати суще, щоб максимально охопити навколишній світ. І наступний надважливий момент — хоча він і лишився поза кадром фільму — після перегляду, наповненні описаними вище переживаннями, ми встаємо між проектором і екраном — і бачимо обриси Власного Тіла. Це дуже важливе зауваження до кіномеханіків — не вимикати одразу проектор. Адже тут відбувається чергове знайомство з оновленим Я. Це так само вирішальна мить, як і перший погляд дитини у дзеркало.