Небо вкрите темною імлою

Небо вкрите темною імлою.
Холодний морок огорнув день.
Світанок передранньою зорею
Постав болісно, мов тінь.

Берізка струнка стоїть
Сумно шепоче: «Розлучаємось…»
А їй листком вторить,
Кружляючи тихо шелестячи:
«Навесні зустріч належить.»
На землю килимком лягає.

Холодною змією струмок
Дзюркочучи мчить під берізкою.
Під гуркіт пісеньки своєї
Звабив листя, поніс із собою

Так осінь непомітно підкралася.
Холодним духом обдаючи.
Роботу зробила й понеслася.
Зиму на зміну закликаючи.

08.08.1958

О беззаконня, свавілля, насильство до біса все!

Він обурений.
Від люті спітнів.
Кричить до хрипоти.
Руками повітря крутить,
Комусь кулаком погрожує.
І раптом — замовк.
Безсило голову схилив.
Слова тихенько проронив:
«Головонько моя сива,
Адже життя не та, інша.»

О скільки, скільки бачив вік?
І скільки чув тих самих фраз?
І так само швидко замовкали,
Покірно куток відшукали,
І рабськи чекали там.

02.11.1959

Яке дивне життя

Яке дивне життя.
І радісно, і боляче
Душа раптом радіє
За те, що в цей вік
Я — дрібна, непомітна людина.
Я в цей вік народжений,
У двадцятий вік,
У дивовижній країні Союзу.
Де луснув старий світ,
У який грізно вбитий клин,
Де розквітла ідея комунізму,
Що несе блискавичний прогрес
Внесла в історію прогрес
Про мирне співіснування.
Народ — великий богатир,
Що переніс муки і страждання.
Пишаюся і радію тобі,
Творцю нового творіння!
А сам… ридаю я душею
За невдале своє творіння.
І хай мені скаже хтось інший,
Що все залежить від бажання
Наполегливо вимагати свого.
Але хто? Хто скаже, де моє,
Коли все життя на межі?!
О, я втрачаю його
У тому, у розквіті років.
В таку еру, в таку пору
Єдине спасіння: на свободу.
Але вона — далека зірка.
А життя минає без сліду.

06.11.1959

На все дивитися до болю нудно

На все дивитися до болю нудно.
Іноді почнеш себе картати.
Таке життя святим можливе —
Врятуй хоч ти на час, о ніч!

Згущайтеся сутінки, скоріше,
Женіть геть нудний день.
Адже день вселяє в життя прагнення,
А я блукаю в ньому, мов тінь.

Блукаю з поглядом байдужим,
Якийсь сам не свій і людям чужий.
Невже народжений сином блудним
Йти по життю осторонь?

Зімкнися чорним покривалом,
Щільніше, ніч, укрий собою.
Одним тепер живу бажанням:
Забутися мені, знайти спокій!

23.02.1961

Втомився я жити в краю чужому

Втомився я жити в краю чужому.
У душі стільки горя, образ,
Що навіть струни ліри
Увесь біль її не можуть вирвати.

Все життя — мрії,
Розрада в них.
Яка крихка основа!
Зруйнувати варто лише їх —
І впаде вся опора життя.

10.11.1961

Що є гірше бути без друга

Що є гірше бути без друга,
Жити чужим серед людей?
Мені від цієї думки сумно
Знову стає ще сильніш.

Що за дружба?
Душі чужі.
Якщо думок співпадіння —
Душі в різних полюсах.

Набридло розчарування!
Набридло бачити сморід!
Коли знаю: не така
У друзів душа має бути.

Але ж хвилинку — сам-то я?
Кажуть, характер важкий.
Кажуть, у ньому є тягар.
Кажуть, натурою складний —
Що на це мені сказати?

Люди дарма не говорять.
Та ламати свою натуру
Я не стану, не бажаю…
Нехай вже тліє, догоряє
Непокірна душа.
Вірю, знаю — запалає,
І в моїй долі зоря.

19.04.1965

Хто від спраги страждав

Хто від спраги страждав —
Ціну вологи пізнав.
Як йому потрібен був
Води прісної ковток,
Так любов мені потрібна —
Це дивна квітка.
Щоб стомлений я міг
Вдихнути солодкість її,
Щоб у грудях ніколи
Дух згаснути не міг,
Щоб життя все моє
Було суцільним горінням.

23.07.1966

Віктор Александрович Ганпанцура (народився 29 жовтня 1937, помер 21 грудня 1973, Дніпропетровськ, Дніпропетровська область, УРСР) – радянський письменник і поет. Читати всі Вірші. Слухати Прозу.