Create post

Як я кинув виклик системі і переміг

— Татудай стобаксів.

Я довго не наважувався підійти до батька з цим питанням. Цілий ранок ходив з кімнати в кімнату і робив заклопотаний вигляд. Зважував ризики. Нарешті набрався хоробрості — підікрався попапасом, як вуж який не будь і випалив майже одним словом. Так і сказав: «Татудай (короткий вдих) стобаксів».

Батя опустив газету. В цей момент до моїх вух донісся страхітливий звук, схожий на сичання з присвистом. Цей звук з носових отворів означав, що тато сприйняв інформацію і саме обробляє її. Я закляк в очікуванні.

— Длячого? — також не дотримуючись правил української мови, поцікавився татунь.

— Так, той, як його, мені цей…на права треба здати. Післязавтра екзамен.

Тато зміряв мене поглядом.

— А ти, що правил не знаєш?

— Та, знаю я правила. Ніхто так не знає, як я. Але в автошколі сказали: щоб не було проблем, треба стобаксів принести в МРЕВо.

— Хто сказав?

— Так, той, майстер. Він знає.

На той час мені виповнилося вісімнадцять. Тримісячні курси водіїв підходили до свого логічного завершення. Залишився останній крок, щоб отримати жадану ламіновану картонку з фоткою і мокрою печаттю. І цей крок був найвідповідальніший. Взагалі, заклинання «стобаксів», на початку двохтисячних відкривало набагато більше дверей ніж сьогодні.

Тато поморщився:

— А без них ніяк?

— Ніяк. Майстер каже, що там у них, система так замучена, що пройти тест не реально.

Тато зітхнув глибоко, як спортсмен перед важливим кидком і дістав з нагрудної кишені стосик зелених купюр, акуратно загорнутих у стандартний аркуш А4.

— Коли екзамен? — запитався, простягаючи зеленого папірця.

— Післязавтра. — випалив я, ховаючи папірця в джинси.

— Дивись — не трать. — напів пожартував тато.

На цьому і порішили.

Вечоріло.

— Пальот. — долинув знайомий голос з мобільного. — Ми тут, з пацанами, поговорили і рішили відзначити це все діло.

Дзвонив Олег — одногрупник з автошколи.

— Яке діло? — не зрозумів я куди він хилить.

— Ну, ми ж післязавтра на права здаєм. Потім роз’їдуться всі. Хто знає, коли знову зустрінемось. Так, той, ти з нами?

— То може, після екзаменів зберемось?

— Заспокійся. Багато пити не будемо. Так, тільки для форми. Шашлика посмажимо. Дівки будуть…

Словом, не довго йому довелося мене вламувати. Я погодився. У вісімнадцять років козир «дівки будуть», як козирний туз — нічим не б’ється.

Розважились ми тоді конкретно. Тобто, мабуть конкретно, бо, власне, процесу я не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, як вогнище розводили і шашлик у ривками пам’ятаю. А прокинувся вже в себе вдома після обіду.

Випивши дві таблетки «Аспіринки», став поволі одягатися. Тут то, я з жахом виявив, що «стобаксів» пропали. Вони, якимось дивом перетворилися в чотири дертих гривні і використаний презерватирв. Все — я загинув. Я ще дихаю, можу сяк-так пересуватися, в мене болить голова, але я вже загинув. Батя мене вб’є. Точно вб’є. А поховають мене за огорожею цвинтаря, як самогубця.

— Ти вже прокинувся, студєнт? — я не помітив, як до кімнати зайшов тато. Мене завжди дивувало татове вміння з’являтися ні звідки і щезати в нікуди.

— Угу. — спромігся лише на таку відповідь.

— Ти на екзамен ідеш, чи мені замість тебе йти?

— Так завтра ж екзамен…

— Яке завтра?! Ти проспав цілу добу. Оце, я завжди казав: пити — останнє діло.

Замість відповіді я метнув переляканий погляд в настінний годинник. Він показував другу годину по-обіді. До екзамену залишалася година. Тепер мені точно капець. За цей час я не встигну, а ні понапозичати грошей, а ні протверезитись, навіть позбутися перегару. Встигну доїхати до МРЕВа, але мені це мало чим допоможе.

— Хоч би форточку відкрив, — наздогнав мене батьковий голос вже біля хвіртки, — а то дихати нічим!

Захеканий прибіг до МРЕВа. Всі наші вже стояли кучкою біля майстра.

— Довгань, — осудливим тоном сказав майстер, — запізнюєшся. Давай гроші. Всі вже здали, тільки ти один…

Рука машинально залізла до кишені. Намацала слизький презерватив, який, очевидно, я забув викинути.

— Я той, вирішив здати сам, без грошей. — не міг же я зізнатися, що процвиндрив гроші і навіть не пам’ятаю як це сталося.

Вся група, а особливо майстер витріщили очі, як на ідіота.

— Припини, Довгань, прікалуватись. Давай бабло.

— Я ж кажу: сам здам.

— Довгань, ти шо, серйозно? Довгань, не позор мене.

Замість відповіді, я гордовито задер носа. В цей момент, сам повірив у можливість отримати права власними знаннями.

— Ну, як знаєш, Довгань. Потім не кажи, шо я тобі не казав.

Поки група заходила в приміщення, я підкликав Олега:

— Алєжа, слухай, маєш позичити? Я віддам.

— Нє, чувак, я тебе уважаю, але я все потратив на п’янку. Тільки на екзамен залишилось.

— Курва, в кого ж позичити? Ти не знаєш?

— Нє. — відрізав Олег. — Нівкого немає. Слухай, ти нармальний пацан, але я б на твоєму місці так баблом не розкидався. От, скажи, нафіга тобі здалась та сауна?

— Яка, нафіх, сауна?

— Ти, що не пам’ятаєш? Ми, коли шашлик схавали, ти став кричати, шо запрошуєш всю кампану в сауну. Кричав шо башляєш.

— Я кричав?

— Чувак, я тебе відмовляв, але ти вперся, як баран. Карочє, мусили всі їхати в сауну, шоб тебе не образити.

— Засада, блін. — сказав я вголос, а подумав: «будьте ви прокляті, суки, шоб мене не образити».

Права отримали всі. Крім мене.

Додому не поспішав. 12 кілометрів пішки. Поки йшов — багато думав. За цей час у моїй голові побувало міріади варіантів, як виправити ситуацію. При чому половина з них — відверто ідіотські, а друга половина — фантастичні. Та один із них виявився можливим — я твердо вирішив нічого не говорити батькові про свій епік фейл і продовжувати здавати екзамени в МРЕВо. Благо — вони безкоштовні (офіційно). Цей варіант давав мені, хоч примарну, та все ж надію отримати права. А якщо не отримаю, то хоча б час потягну. А там, якщо пощастить — заберуть в армію.

— Ну, що, шофер, — зустрів мене татунь, — здав на права? Показуй.

Я натягнув силувану посмішку, вдаючи щасливого:

— Угу, здав. — брехав я. — Але правів ще не дали. Там, той, бланки закінчились. — брехав дуже правдоподібно, що аж сам здивувався, як це в мене так виходить. — Сказали через два тижні приходити і забрати. Ну, поки, там, бланки привезуть, цей, з Києва… то-сьо…

Мені хотілося тут же, на цьому місці, провалитися і летіти аж до антиподів, на протилежний континент, тільки б не дивитися татові в очі.

— Гм. — засмутився тато. — Як це так — бланки закінчились. Все через дупу роблять. Бардак натуральний. Тільки в нас таке можливо… — далі бормочачи собі під носа, пішов до кімнати і розгорнув газету.

— Ага, точно, — прошепотів вслід батькові, — бардак в країні.

Наступного дня, о дев’ятій ранку, я вже був перед МРЕВом.

— Заходьте! Двацить чоловік. — гукнув майор-екзаменатор. — Стой. — перекрив мені шлях. — Ти в кіно не знімався, часом?

Я захитав головою, що «не знімався».

— Странно. А мені каецця, шо я тебе десь бачив. Ну, проходь.

Ментовский комп’ютер сказав, що на перше запитання я відповів не правильно. І все б нічого, якщо б він не сказав те ж саме і про друге, а після третього виматюкав мене на чому світ, сказав, що я тупак і порадив дати хабаря.

— Заходьте, шумахєри. — сказав той же майор третього дня. — Стой. — зупинив мене перед входом. — Ти вчора тут був?

— Був. — кажу, схиливши голову.

— Ага, — здогадався він, — то і позавчора приходив. То, от де я тебе бачив. Ану, шуруй звіцци.

Майор був дуже страшний — уявіть собі Вінні Пуха з обличчям серійного вбивці. Але гнів батька не порівняти ні з чим, тому я опанував страх перед мєнтом:

— Не піду. Мені туди треба. — тицьнув пальцем в екзаменаційну кімнату. — Маю право.

Майор зміряв мене зневажливим поглядом:

— Право ти, конєшно, маєш, тільки от права — фіг получиш. Ну, ладно — йди, посиди собі, все рівно не здаш.

Я не здав. «Іди, дурню, додому. Поплач в подушку.» — прочитав я між рядків на мєнтовскому компі, коли той заблимав написом: «ВИ НЕ ЗДАЛИ. НЕХАЙ ЩАСТИТЬ НАСТУПНОГО РАЗУ».

— Пацан, шо ти ходиш? — сказав мені майор, коли я вп’яте провалив іспит. — Не будь жлабом — давай стобаксів, та забирай свої права.

Я лише похитав головою і пішов з відчуттям фатуму.

— Сука!!! — заверещав бідолашний майор, побачивши мене всьоме. — Ти знову приперся, сволоч?! Ти мене в гроб заженеш. Скільки ти ше ходити будеш, гад?!

Я зрозумів — зараз мене будуть вбивати. Але краще загинути від рук мента, а ніж від рук власного батька. Відступати нікуди:

— Дуже права треба. Буду ходити, поки не складу іспиту.

Я бачив, як на голові сивого майора стає дибки, підстрижене «під трієчку», волосся. Майорові білки забарвились червоною фарбою:

— Сволоч! Була б моя воля — я б тебе пристрелив, як ворога народу. — він перевів подих. — Значить так — йдеш зараз гуляєш годину. Потім приходиш і забираєш свої смердючі права. І, не дай бог, я тебе ще раз тут побачу!

Subscribe to our channel in Telegram to read the best materials of the platform and be aware of everything that happens on syg.ma

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About