— Татудай стобаксів.

Я довго не наважувався підійти до батька з цим питанням. Цілий ранок ходив з кімнати в кімнату і робив заклопотаний вигляд. Зважував ризики. Нарешті набрався хоробрості — підікрався попапасом, як вуж який не будь і випалив майже одним словом. Так і сказав: «Татудай (короткий вдих) стобаксів».

Батя опустив газету. В цей момент до моїх вух донісся страхітливий звук, схожий на сичання з присвистом. Цей звук з носових отворів означав, що тато сприйняв інформацію і саме обробляє її. Я закляк в очікуванні.

— Длячого? — також не дотримуючись правил української мови, поцікавився татунь.

— Так, той, як його, мені цей…на права треба здати. Післязавтра екзамен.

Тато зміряв мене поглядом.

— А ти, що правил не знаєш?

— Та, знаю я правила. Ніхто так не знає, як я. Але в автошколі сказали: щоб не було проблем, треба стобаксів принести в МРЕВо.

— Хто сказав?

— Так, той, майстер. Він знає.

На той час мені виповнилося вісімнадцять. Тримісячні курси водіїв підходили до свого логічного завершення. Залишився останній крок, щоб отримати жадану ламіновану картонку з фоткою і мокрою печаттю. І цей крок був найвідповідальніший. Взагалі, заклинання «стобаксів», на початку двохтисячних відкривало набагато більше дверей ніж сьогодні.

Тато поморщився:

— А без них ніяк?

— Ніяк. Майстер каже, що там у них, система так замучена, що пройти тест не реально.

Тато зітхнув глибоко, як спортсмен перед важливим кидком і дістав з нагрудної кишені стосик зелених купюр, акуратно загорнутих у стандартний аркуш А4.

— Коли екзамен? — запитався, простягаючи зеленого папірця.

— Післязавтра. — випалив я, ховаючи папірця в джинси.

— Дивись — не трать. — напів пожартував тато.

На цьому і порішили.

Вечоріло.

— Пальот. — долинув знайомий голос з мобільного. — Ми тут, з пацанами, поговорили і рішили відзначити це все діло.

Дзвонив Олег — одногрупник з автошколи.

— Яке діло? — не зрозумів я куди він хилить.

— Ну, ми ж післязавтра на права здаєм. Потім роз’їдуться всі. Хто знає, коли знову зустрінемось. Так, той, ти з нами?

— То може, після екзаменів зберемось?

— Заспокійся. Багато пити не будемо. Так, тільки для форми. Шашлика посмажимо. Дівки будуть…

Словом, не довго йому довелося мене вламувати. Я погодився. У вісімнадцять років козир «дівки будуть», як козирний туз — нічим не б’ється.

Розважились ми тоді конкретно. Тобто, мабуть конкретно, бо, власне, процесу я не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, як вогнище розводили і шашлик у ривками пам’ятаю. А прокинувся вже в себе вдома після обіду.

Випивши дві таблетки «Аспіринки», став поволі одягатися. Тут то, я з жахом виявив, що «стобаксів» пропали. Вони, якимось дивом перетворилися в чотири дертих гривні і використаний презерватирв. Все — я загинув. Я ще дихаю, можу сяк-так пересуватися, в мене болить голова, але я вже загинув. Батя мене вб’є. Точно вб’є. А поховають мене за огорожею цвинтаря, як самогубця.

— Ти вже прокинувся, студєнт? — я не помітив, як до кімнати зайшов тато. Мене завжди дивувало татове вміння з’являтися ні звідки і щезати в нікуди.

— Угу. — спромігся лише на таку відповідь.

— Ти на екзамен ідеш, чи мені замість тебе йти?

— Так завтра ж екзамен…

— Яке завтра?! Ти проспав цілу добу. Оце, я завжди казав: пити — останнє діло.

Замість відповіді я метнув переляканий погляд в настінний годинник. Він показував другу годину по-обіді. До екзамену залишалася година. Тепер мені точно капець. За цей час я не встигну, а ні понапозичати грошей, а ні протверезитись, навіть позбутися перегару. Встигну доїхати до МРЕВа, але мені це мало чим допоможе.

— Хоч би форточку відкрив, — наздогнав мене батьковий голос вже біля хвіртки, — а то дихати нічим!

Захеканий прибіг до МРЕВа. Всі наші вже стояли кучкою біля майстра.

— Довгань, — осудливим тоном сказав майстер, — запізнюєшся. Давай гроші. Всі вже здали, тільки ти один…

Рука машинально залізла до кишені. Намацала слизький презерватив, який, очевидно, я забув викинути.

— Я той, вирішив здати сам, без грошей. — не міг же я зізнатися, що процвиндрив гроші і навіть не пам’ятаю як це сталося.

Вся група, а особливо майстер витріщили очі, як на ідіота.

— Припини, Довгань, прікалуватись. Давай бабло.

— Я ж кажу: сам здам.

— Довгань, ти шо, серйозно? Довгань, не позор мене.

Замість відповіді, я гордовито задер носа. В цей момент, сам повірив у можливість отримати права власними знаннями.

— Ну, як знаєш, Довгань. Потім не кажи, шо я тобі не казав.

Поки група заходила в приміщення, я підкликав Олега:

— Алєжа, слухай, маєш позичити? Я віддам.

— Нє, чувак, я тебе уважаю, але я все потратив на п’янку. Тільки на екзамен залишилось.

— Курва, в кого ж позичити? Ти не знаєш?

— Нє. — відрізав Олег. — Нівкого немає. Слухай, ти нармальний пацан, але я б на твоєму місці так баблом не розкидався. От, скажи, нафіга тобі здалась та сауна?

— Яка, нафіх, сауна?

— Ти, що не пам’ятаєш? Ми, коли шашлик схавали, ти став кричати, шо запрошуєш всю кампану в сауну. Кричав шо башляєш.

— Я кричав?

— Чувак, я тебе відмовляв, але ти вперся, як баран. Карочє, мусили всі їхати в сауну, шоб тебе не образити.

— Засада, блін. — сказав я вголос, а подумав: «будьте ви прокляті, суки, шоб мене не образити».

Права отримали всі. Крім мене.

Додому не поспішав. 12 кілометрів пішки. Поки йшов — багато думав. За цей час у моїй голові побувало міріади варіантів, як виправити ситуацію. При чому половина з них — відверто ідіотські, а друга половина — фантастичні. Та один із них виявився можливим — я твердо вирішив нічого не говорити батькові про свій епік фейл і продовжувати здавати екзамени в МРЕВо. Благо — вони безкоштовні (офіційно). Цей варіант давав мені, хоч примарну, та все ж надію отримати права. А якщо не отримаю, то хоча б час потягну. А там, якщо пощастить — заберуть в армію.

— Ну, що, шофер, — зустрів мене татунь, — здав на права? Показуй.

Я натягнув силувану посмішку, вдаючи щасливого:

— Угу, здав. — брехав я. — Але правів ще не дали. Там, той, бланки закінчились. — брехав дуже правдоподібно, що аж сам здивувався, як це в мене так виходить. — Сказали через два тижні приходити і забрати. Ну, поки, там, бланки привезуть, цей, з Києва… то-сьо…

Мені хотілося тут же, на цьому місці, провалитися і летіти аж до антиподів, на протилежний континент, тільки б не дивитися татові в очі.

— Гм. — засмутився тато. — Як це так — бланки закінчились. Все через дупу роблять. Бардак натуральний. Тільки в нас таке можливо… — далі бормочачи собі під носа, пішов до кімнати і розгорнув газету.

— Ага, точно, — прошепотів вслід батькові, — бардак в країні.

Наступного дня, о дев’ятій ранку, я вже був перед МРЕВом.

— Заходьте! Двацить чоловік. — гукнув майор-екзаменатор. — Стой. — перекрив мені шлях. — Ти в кіно не знімався, часом?

Я захитав головою, що «не знімався».

— Странно. А мені каецця, шо я тебе десь бачив. Ну, проходь.

Ментовский комп’ютер сказав, що на перше запитання я відповів не правильно. І все б нічого, якщо б він не сказав те ж саме і про друге, а після третього виматюкав мене на чому світ, сказав, що я тупак і порадив дати хабаря.

— Заходьте, шумахєри. — сказав той же майор третього дня. — Стой. — зупинив мене перед входом. — Ти вчора тут був?

— Був. — кажу, схиливши голову.

— Ага, — здогадався він, — то і позавчора приходив. То, от де я тебе бачив. Ану, шуруй звіцци.

Майор був дуже страшний — уявіть собі Вінні Пуха з обличчям серійного вбивці. Але гнів батька не порівняти ні з чим, тому я опанував страх перед мєнтом:

— Не піду. Мені туди треба. — тицьнув пальцем в екзаменаційну кімнату. — Маю право.

Майор зміряв мене зневажливим поглядом:

— Право ти, конєшно, маєш, тільки от права — фіг получиш. Ну, ладно — йди, посиди собі, все рівно не здаш.

Я не здав. «Іди, дурню, додому. Поплач в подушку.» — прочитав я між рядків на мєнтовскому компі, коли той заблимав написом: «ВИ НЕ ЗДАЛИ. НЕХАЙ ЩАСТИТЬ НАСТУПНОГО РАЗУ».

— Пацан, шо ти ходиш? — сказав мені майор, коли я вп’яте провалив іспит. — Не будь жлабом — давай стобаксів, та забирай свої права.

Я лише похитав головою і пішов з відчуттям фатуму.

— Сука!!! — заверещав бідолашний майор, побачивши мене всьоме. — Ти знову приперся, сволоч?! Ти мене в гроб заженеш. Скільки ти ше ходити будеш, гад?!

Я зрозумів — зараз мене будуть вбивати. Але краще загинути від рук мента, а ніж від рук власного батька. Відступати нікуди:

— Дуже права треба. Буду ходити, поки не складу іспиту.

Я бачив, як на голові сивого майора стає дибки, підстрижене «під трієчку», волосся. Майорові білки забарвились червоною фарбою:

— Сволоч! Була б моя воля — я б тебе пристрелив, як ворога народу. — він перевів подих. — Значить так — йдеш зараз гуляєш годину. Потім приходиш і забираєш свої смердючі права. І, не дай бог, я тебе ще раз тут побачу!