Автор: Норберт Райхель (Norbert Reichel), редактор журналу «Demokratischer Salon»

«Приклад книжкової галузі демонструє, як заборони проникають у повсякденне життя. Права на багатообіцяльні книжки — наприклад, біографію міжнародної зірки чи відомого державного діяча — продаються ще на стадії, коли від самої книжки існує лише коротка анотація. До моменту, коли перекладена книжка з’являється у продажу, може минути три-чотири роки — термін, за який суспільний настрій і політична ситуація можуть істотно змінитися. Видавництва в Росії, які мають великі каталоги, нині більше не можуть друкувати те, що ще донедавна з радістю публікували, або ж перевидавати вже надруковане. Автобіографія Анґели Меркель «Свобода», в якій містяться не надто приємні характеристики Владіміра Путіна, в Росії більше не з’явиться, хоча права на її публікацію там уже були придбані».

(Фелікс Сандалов, «Складна опозиційність. Російські видавництва в еміграції», часопис «Osteuropa», 1–3, 2025)

Фелікс Сандалов — директор фонду StraightForward Foundation, який надає доступ до нецензурованих російських нонфікшн книжок. До приїзду в Німеччину він обіймав посаду головного редактора російського видавництва «Individuum», яке нині згадують у зв’язку з так званою «справою видавців» — арештом співробітників видавництва в травні 2025 року, відповідальних за поширення книжок. Звинувачення звучить як «екстремізм» — саме так російська держава тепер кваліфікує публікацію книжок з гомосексуальними персонажами, оскільки з листопада 2023 року ЛГБТ-спільнота офіційно визнана «екстремістським рухом».

У своїй статті «Складна опозиційність» для журналу Osteuropa Фелікс Сандалов за допомогою численних цифр і конкретних прикладів описав, як простір свободи у російських видавництвах дедалі звужувався — аж до того, що йому зрештою не залишилося іншого виходу, як покинути країну. Фонд StraightForward регулярно бере участь у книжкових ярмарках нецензурованої російської літератури в Берліні та Празі. У Росії це більше неможливо — ризик для авторів і видавців занадто великий, якщо в опублікованому матеріялі міститься критика Путіна, уряду чи їхніх дій. Ситуація поступово погіршується — крок за кроком.

Від журналіста до видавця

Норберт Райхель: Перш ніж переїхати до Німеччини, ви кілька років працювали в Росії головним редактором нонфікшн видавництва «Individuum».

Фелікс Сандалов: Я працював у цьому видавництві шість років. Моє рішення переїхати до Німеччини було тісно пов’язане з ситуацією в російській журналістиці. Я сам спочатку був журналістом і працював у різних медіа, зокрема в «Афіші» — великому й важливому джерелі для так званих молодих міських професіоналів. Я довгий час спостерігав, як журналістські можливості поступово обмежувалися. Усі ці медіа зрештою взяла під контроль держава: спочатку їх скупили різні олігархи, а згодом почали крок за кроком посилювати контроль. У 2015 році я опублікував свою книжку про російський нонконформізм у мистецтві, з особливим акцентом на панк-музиці 1990-х років, адже мене дуже цікавила тема солідарности, самоорганізації людей в умовах тиску й те, як саме такі обставини в Росії породжували найпотужніше й найпроникливіше мистецтво. За цю книжку під назвою «Формейшен» я пізніше отримав премію імені Андрія Бєлого за видатне гуманітарне дослідження.

Після 2016 року, після окупації Криму з боку Росії, я залишив Москву. До того я протягом року подорожував Південною Азією — відвідав Індію, Таїланд, В’єтнам, Лаос, Камбоджу та інші країни. Цю подорож я використав як нагоду переосмислити своє майбутнє.

У Москві дуже відчувається вплив Кремля. Тому я переїхав до Казані — столиці Татарстану, чудового міста, яке мені дуже сподобалося. Це була моя внутрішня еміграція. Там я майже два роки працював головним редактором. З появою соціяльних мереж традиційні медіа в усьому світі почали занепадати. Але в Росії до цієї загальної кризи додалося ще й політичне переслідування інакодумців. Вони постійно йдуть за тобою по п’ятах, аж поки настає момент, коли ти вже не можеш далі бігти заради своєї справи.

Наприкінці мені теж довелося залишити цю посаду й шукати сферу, де було б більше свободи. І справді, такою галуззю виявилася книжкова індустрія. Другою книжкою, яку ми видали, була книжка Олега Навального, брата Олексія Навального. Олег описав своє життя у в’язниці. Обох їх арештували і засудили у показовому процесі — суто політичній справі. Олег провів у в’язниці три роки. Тоді ще було можливо опублікувати таку книжку в Росії, сьогодні це вже неможливо. Під час роботи в «Individuum» для мене було очевидно, що видавці, можливо, мали більше свободи, але можна було передбачити, що після того, як уряд покінчить із медіа, він візьметься й за книжкову індустрію. Так і сталося. Спочатку вони «зачистили» всі медіа, а потім взялися за книжкову справу. Звісно, насамперед атакують тих, хто комерційно успішний і популярний серед молоді.

Коли у лютому 2022 року почалася війна проти України, ми вирішили продати видавництво, наскільки це було можливо. Його продали «Ексмо» — великому російському видавництву, яке фактично має монополію. Я сам залишив Росію ще у 2021 році і переїхав до Німеччини, спочатку за стипендією Фонду Алєксандра фон Гумбольдта. Спочатку планував повернутися до Росії, але після 24 лютого 2022 року змінив свої плани. Мій керівник, власник видавництва «Individuum», теж був змушений залишити Росію — зараз він перебуває в Сербії. Постійне спостереження й погрози змусили мене зрозуміти, що я наступний, або моя черга скоро настане. Я не хотів ризикувати своєю свободою, тому вирішив залишитися в Німеччині. 14 травня 2025 року мої побоювання підтвердилися: у Москві затримали десять працівників «Individuum», а також Popcorn Books — дочірнього видавництва, що спеціялізується на художній літературі. Трьох із них — Павла Іванова, Артема Вахляєва та Дмитра Протопопова — 15 травня помістили під домашній арешт. Їх звинувачують у «екстремізмі», а саме у «прибутковому виготовленні та поширенні літератури, що пропагує ЛГБТ-ідеологію», яку в Росії тепер офіційно визнано «екстремістською».

Це звинувачення настільки абсурдне, що його важко перекласти навіть німецькою — кожен окремий термін у ньому є викривленням реальности. Обвинувачені — це люди, які не мали жодного впливу на зміст книг, а відповідали виключно за збут і бухгалтерію.

Про початок цієї історії, сенсаційний успіх книжки «Літо в піонерській краватці» Олени Малісової та Катерини Сильванової (російською виданої у видавництві Popcorn, а в Німеччині під назвою «Du, und ich und der Sommer» у Blanvalet), а також про жорстку реакцію влади на популярність цього квір-роману, що відбувається в СРСР, я разом із колегою Елізабет Шимпфьосл писав для New York Times.

НР: Про це також повідомляв канал 3sat.

ФС: Цей акт державного терору явно має на меті залякати книжкову індустрію в країні. Моїм трьом друзям і колегам тепер загрожують ув’язнення терміном від 7 до 12 років. Ми прагнемо максимально широко висвітлити цю справу.

Публікуючи правду

Норберт Райхель: Тоді в Німеччині було засновано StraightForward Foundation.

Фелікс Сандалов: Я розумів, що ситуація з цензурою буде тільки загострюватись — і що з цим треба щось робити. У нас були контакти з різними авторами, я добре знав як написати хорошу нонфікшн книжку. Чого ще не вистачало в цій картині, так це зв’язків з іноземними видавництвами. Треба було думати про те, чим ми відрізняємося від інших видавництв в еміграції. Ми радше лабораторія, інкубатор. Ми хотіли розповсюджувати наші книжки різними мовами. Російська мова для нас є побічним продуктом. Наші автори пишуть російською, ми редагуємо російською, але наша мета — максимально поширювати ці рукописи через переклад. У західних країнах бракує експертизи щодо Росії. Вони — назву це так — трохи відстали від часу. Поки країна перетворюється на чорну діру, з якої надходить дедалі менше надійних сигналів і все більше дезінформації та брехні, ми повинні робити все можливе, щоб збільшити кількість достовірних джерел і сприяти аналізу подій.

НР: Передусім у сфері нонфікшн?

ФС: Йдеться про політичну нонфікшн літературу. У нашому статуті зазначено, що ми хочемо допомагати письменникам, які більше не можуть публікувати свої книжки в Росії. Мені здається, що публікувати художню літературу в Росії ще можливо — навіть з опозиційним чи критичним до влади змістом. Художній твір можна замаскувати, описуючи вигадану країну або переносячи події в майбутнє. А з нонфікшн так не вийде. Там потрібно залишатися в межах правди, реальности й називати речі своїми іменами. І саме за це можна отримати штраф, статус «іноземного агента» чи «небажаної організації» — або навіть сісти за ґрати.

Багатьом авторам довелося залишити країну, те саме стосується й видавців. Проте багато хто залишився в Росії — і їх слід вважати заручниками режиму.

НР: Які теми ви включили до своєї програми?

ФС: Приблизно половина книжок у нашому каталозі присвячена війні в Україні — з різних точок зору. Це найбільша війна в Европі після Другої світової. Йдеться про воєнні злочини, історію Донбасу, вивезених з України дітей. Інша половина стосується ситуації з правами людини в Росії, слабкости уряду, а також того, де й чому Путіну не вдається взяти все під свій контроль. До цього належить, наприклад, книжка Андрія Захарова про цифрове стеження в Росії. Він викрив таємну сім’ю Путіна та його доньку, які раніше були приховані від громадськости. Про це також повідомляли німецькомовні медіа. Однією з тем була також лицемірність уряду. Путін позиціонує себе як прихильника так званих «традиційних цінностей», але насправді це лише пропаганда.

Можливо, ще один приклад. Нещодавно з’явився репортаж з Кремля, у якому показали, як Путін відвідує невеличку каплицю в Кремлі. Він зайшов усередину, але не перехрестився. А для православних людей це обов’язковий жест. Для людей зі справжнім релігійним почуттям це також автоматична дія. Те, що він цього не зробив, свідчить: коли він говорить про релігію — це не щире почуття, а просто пропаганда. У Росії багато християн, і він звертається до них як популіст, але грає цю роль як поганий актор. По суті, це схоже на Доналда Трампа, який теж лише вдає побожного, хоча насправді таким не є. Вони не вірять у християнство, і видно, що вони нещирі.

Андрій Захаров у своїй книжці — вона вже завершена — пише про цифрове спостереження в Росії, що подібне до китайської державної моделі, але організоване витонченіше й підступніше. У Китаї все контролюється безпосередньо урядом. У Росії завжди є певна анархія — зокрема через корупцію. Усі чиновники хочуть грошей і влади. Усі дані можна купити. Вони не захищені так, як у Европі.

Уряд планував отруїти Олексія Навального. Вони стежили за ним у різних місцях, спостерігали, куди він летить. Усі ці дані можна знайти на чорному ринку. Після отруєння, яке Навальний пережив, журналісти-розслідувачі та його команда так само придбали бази даних про працівників КДБ. Це, наприклад, виглядає дуже підозріло, коли хтось купує три або чотири квитки на один і той самий рейс. Це вказує на те, що мова йде про агента. Двічі — ще можливо, але більше — вже викликає великі підозри.

Ця анархія в Росії цікава для технологічного прогресу, для штучного інтелекту. Уряд використовує її проти активістів, але активісти також можуть використати її проти уряду. Саме цій темі присвячена книжка Захарова. Ми ще не вирішили, чи будемо її видавати російською мовою. Також ще не знайшли німецького видавництва. Є нідерландське видавництво, яке проявляє великий інтерес. Ми поки що на початковому етапі планування. Німецький видавничий ринок для нас, мабуть, один з найскладніших. На превеликий жаль, найбільші перешкоди — це конформізм німецьких видавництв, їхня консервативна позиція, відсутність інтересу до подій поза вузькими рамками німецько- та американсько-центричних дискурсів, багаторічна нестача оригінальних видавничих рішень — і лише поверхнева солідарність із колегами, яка не виходить за межі гарних слів.

Інформування про Росію

Норберт Райхель: Мені здається, що в німецькому суспільстві мало знають про Росію. Так само мало і про Україну.

Фелікс Сандалов: До війни — мені прикро це казати, але це правда — українські автори були дуже слабко представлені в німецьких видавництвах. Після початку війни ситуація змінилася. З’явилося більше перекладів. Також перевидавалися книжки, які вже давно були розпродані. Але це тривало недовго. Зараз для більшости людей ця тема вже не настільки цікава. Вони більше не бачать, що там відбувається. Водночас книжкова справа в Україні — попри війну — переживає період розквіту: з’являється безліч вражаючих книжок українською, але дуже мало з них перекладається німецькою.

Замість системної дискусії багато німецьких видавців воліють робити окремі, ефектні, але малозмістовні жести. Я дивуюся, що в Німеччині існує такий сильний інтерес до теми ГУЛАГу. Так було й раніше. Ця тенденція зберігається. Але ми не можемо пояснити сьогоднішню ситуацію сталінізмом. ГУЛАГ зачепив набагато більшу кількість людей. Однак суть політичних репресій залишається незмінною. На півночі, в Сибіру, є в’язниці суворого режиму, але в Німеччині всі досі зациклені на 1930–1940-х роках і просто не хочуть знати більше про те, що відбувається сьогодні.

Росія загрожує всьому Европейському Союзу. Для мене це виглядає вкрай абсурдно: політики звертають на це увагу, навіть говорять про це прямо, але в суспільстві це, очевидно, не відіграє жодної ролі. Це ігнорується. Можливо, всі думають, що хтось інший буде воювати. Це дуже недалекоглядна стратегія.

НР: Якої авдиторії ви намагаєтеся досягти?

ФС: Нам немає сенсу звертатися до російської авдиторії. Опозиційна авдиторія і так про це знає. Ми хочемо звернутися до німецьких, англійських, американських читачів. Те, як розвиватиметься війна в Україні і як вона закінчиться, залежить від того, що думають ці люди, за кого вони голосують. Деякі вважають, що Путін не є небезпечним, що це не наша справа, що вони хочуть знову купувати дешеві ресурси і просто не розуміють, що таким чином вони годують цього диктатора.

Громадяни Росії та Білорусі, які втекли до Европи рятуючись від переслідувань, стикаються тут із масовим опором европейської бюрократії: їх маргіналізують, перешкоджають і деморалізують — тоді як діти високопоставлених путінських чиновників насолоджуються життям у европейських мегаполісах, навчаються в елітних школах та купують нерухомість і компанії.

Не кажучи вже про добре відомі факти, наприклад, постачання газу для придушення демонстрацій з Німеччини до Росії, Китаю та Білорусі через Андору, експорт компонентів пороху або всеосяжна, тиха зрада України — у супроводі гучних політичних промов про те, наскільки важливо протистояти російській агресії, і водночас (що досить суперечливо) про те, як скоро Росія нібито все одно розвалиться.

Ці подвійні меседжі — відомі під терміном double bind — як відомо, викликають шизофренію та когнітивні розлади. Мені прикро спостерігати як багато людей потрапляють у цю пастку. Наша мета — відкрити їм іншу перспективу — з чіткою, реалістичною оцінкою ситуації в Росії та їхніх можливостей для дій.

Наші книжки у паперовій формі присутні лише за межами Росії. Ми передаємо їх еміграційним видавництвам, які друкують та продають їх за межами Росії. Російськомовний рукопис ми публікуємо в Інтернеті безкоштовно, щоб кожен міг його прочитати. Доставити друковані книги в Росію не так просто, ще й небезпечно. Були випадки, коли до людини, яка замовила книгу Олексія Навального за кордоном, а потім отримала її в Росії, приходила поліція. Ми не хочемо нікого наражати на небезпеку, тому вважаємо, що електронні книжки менш небезпечні. Їх можна читати без жодних слідів шифруючи зв’язок через VPN, а після прочитання просто видалити.

НР: Якою мовою пишуть ваші автори?

ФС: Усі пишуть російською. Приблизно половину книжки ми перекладаємо англійською для видавництв у різних країнах. Всі можуть читати англійською. Рідко трапляється так, що менше видавців у Німеччині можуть читати російською. Зазвичай у них немає власного погляду. Можливо, це також проблема поколінь. Багато людей, пов’язаних зі славістикою, вже пенсійного віку. Молодь живе в уявній Америці.

Партнери

Норберт Райхель: Як ставиться StraightForward до інших опозиційних гравців? Я маю на увазі «Меморіал», «Медузу», телеканал «Дождь», що нині відомий як TV Rain в інтернеті.

Фелікс Сандалов: «Медуза» — наш партнер. Вони видають багато наших книжок російською мовою. Перша з них — про «Групу Вагнера» та Євгенія Пригожина була опублікована саме «Медузою». Також ми створили книжку про «Меморіал» у співпраці з його істориком Сергієм Бондаренком. Я дуже ціную цю книжку, адже це не агіографія, а критичний розгляд того, чому «Меморіалу» не вдалося виграти боротьбу проти націоналізму. Все знову повторюється. Опитування показують, що в Росії багато людей, які знову висловлюються на підтримку Сталіна. За Сталіна були вбиті мільйони, репресії торкнулися незліченних родин, але бажання мати сильного лідера, очевидно, сильніше.

У книзі Бондаренка є розділ про те, як на початку 1990-х років «Меморіал» був важливою політичною силою. Йдеться про судовий процес проти комуністичної партії у 1991 році— щось на зразок Нюрнберзького процесу. Однак зрештою він майже не мав жодного ефекту. Було очевидно, що в новому уряді працюють ті ж люди, які працювали на комуністів. Вони лише "змінили колір" і не були зацікавлені в підтримці цього просвітницького процесу, оскільки він міг їм завадити, вони самі могли постраждати. Не відіграло ролі й те, що комуністичну партію заборонили. Радянський Союз розпався, заборона залишилася в історії. У 1993 році вони заснували нову партію — КПРФ — Комуністичну партію Російської Федерації.

Сьогодні ми переживаємо переломний момент — час, коли могла б народитися інша історія. Але цього не відбувається.

НР: Як реагує публіка? Ви маєте літературні премії, берете участь у книжкових ярмарках у Празі та Берліні.

ФС: Найважливіше завдання видавця — зробити процес читання, літературу, більш привабливими, моднішими, наприклад, за допомогою обкладинки, маркетингу, правильного позиціонування. Треба уявити, що 50 років тому були фільми, книжки і гобі, які можна було дивитися, читати і займатися ними у вільний час. Зараз існує занадто багато інших можливостей для розваг. Сьогодні потрібно бути дуже освіченим, щоб зрозуміти деякі книжки. Багато знайомих із різних німецьких видавництв кажуть, що кількість проданих книжок серед молоді, особливо серед людей віком до 30 років, зменшується. Не вважаю, що все так погано, але така тенденція існує. Тому я думаю, що російські видавці в еміграції це розуміють і тому намагаються достукатися до молодого покоління. Насправді, молоде покоління, очевидно, має час для читання, можливо, тому, що вони ще не мають дітей і їхня робота не забирає весь їхній час. Ми бачимо багато молоді на наших ярмарках.

Два роки тому в Берліні не було жодної російської книгарні. У місті проживає понад 200 000 росіян, можливо, зараз їх набагато більше, включаючи людей з України та Білорусі, які вміють читати російською. Відчувається справжній попит на російську літературу. Тому ці книжкові ярмарки такі важливі. Є інтерес, спостерігається значне зростання. Побачимо, як це розвиватиметься. Для декого література, безумовно, є способом для мігрантів з Росії знайти своє місце в німецькому суспільстві та триматися разом. Література — це своєрідний клей. Але наразі всі наші думки зосереджені на тому, як ми можемо допомогти нашим колегам з видавничої індустрії, заарештованим в Росії, і витягнути їх з цієї м’ясорубки, що називається російською судовою системою.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Russische Exilkultur in Deutschland: Ein Gespräch mit Felix Sandalov, Direktor der StraightForward Foundation» в журналі «Demokratischer Salon» 19 травня 2025 року.

Переклали Ірина Сороківська, Анастасія Демяненко і Владислав Терещенко у межах роботи студентського науково-практичного гуртка «Практика письмового перекладу в дії» на кафедрі прикладної лінгвістики, порівняльного мовознавства та перекладу Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.