radio.syg.ma


radio.syg.ma is a community platform for mixes, podcasts, live recordings and releases by independent musicians, sound artists and collectives
Create post
AKRATEIA

Захист поезії в часи політеміграції

Редакция AKRATEIA
Кадр з фільму “Бруклін”. 2015. Велика Британія, Канада, Ірландія. Реж. Джон Краулі

Кадр з фільму “Бруклін”. 2015. Велика Британія, Канада, Ірландія. Реж. Джон Краулі

Преамбула

Влітку 2020 року я давала інтерв’ю журналістці одного впливового інтернет-порталу з нагоди виходу моєї нової збірки поезій. За кілька днів вона мені сказала, що редактор не прийняв матеріал і обґрунтував свою відмову так: «This is not the time for poetry». А країна, моя країна, готувалася до президентських виборів.

Авторка: Вольга Гапєєва

Переклад: українське крило Akrateia

Вперше опубліковано: WORTMELDUNGEN-Literaturpreis Shortlist 2022. V. Hapeyeva. Die Verteidigung der Poesie у Zeiten dauernden Exils.

Кораблі на приколі, машини на парковці, а я та людина, у якої немає дому

Куди б я не пішла, де б не залишалася, навіть якщо всього на ніч, я завжди починала називати це місце «домом». Номер у готелі − дім, кімната в будинку друга − дім, вокзал − теж дім. Це мислення кочівника, якщо можна так сказати. Спроба знайти себе там. Хто не має своєї квартири, той вважає всяке місце своїм можливим домом. Розпач це чи надія? Довгі роки роз’їздів та відсутність свого житла привчили мене до цього. Люди, у яких інше ставлення до житла, мабуть, здивуються такою «неприв’язаністю», і ще більше − швидшою прихильністю до нового місця. Мабуть, тому що так важко не мати власного дому взагалі?

Ми люди, і у нас є своє коріння. Ми звикли розуміти під Батьківщиною щось міцне, конкретне та незмінне. Батьківщина — це місце, де почуваєшся сильним і захищеним. Як кажуть, “There is no place like home” або “East or West, home is best”. Але ми забуваємо, що Батьківщина може бути різною. Для когось це шматок землі, для когось це юрта, яку можна поставити у будь-якому місці. А для когось це кохана людина, і Батьківщина буде там, де є ця людина. Подібно рослинам, ми можемо мати різне коріння: у деяких воно йде глибоко в землю, а в інших, як у орхідей і мангрових дерев, залишається над землею, у повітрі.

Іноді я і сама не впевнена, де моє місце і чи є воно взагалі. І ось — я продовжую свою самотню подорож, приміряю різні амплуа, залишаюся спостерігачкою, ніби ні на що інше я не можу наважитися.

Часто я думаю про те, щоб піти в гори чи ліси, де мені не треба було б пояснювати, хто я така, чий у мене паспорт і чому немає візи. Слова «політичний притулок», «біженець», «емігрант» мають значення лише для суспільності, країн, держав. На природі я вільна, і велика спокуса подумати, що моя Батьківщина — ця планета, і скрізь на ній я можу почуватися як удома. Я навіть вигадала гру, в яку сама іноді граю. Цю гру можна назвати «ошукай свідомість». Я їду потягом якоюсь місцевістю і уявляю, що там, за вікном вагона, і є моя Батьківщина, і маю визнати, що на мить ця проекція діє. Напевно, вся справа в пам’яті — так це себе проявляє — тому все починає здаватися знайомим і з’являється невимовне почуття туги та симпатії, майже передчуття смерті та нескінченності, водночас відчувається подих всесвіту, вся багатогранність буття. Мої очі починають сльозитись, щелепи стискаються. Я зітхаю і повертаюся зі своєї гри.

В останні роки я переїжджала так часто, як ніколи раніше у своєму житті. У Грац, де я була міською письменницею і раптово втратила можливість повернутися до Білорусі, потім у Фельдафінг як запрошена письменниця, у Блютенбург як стипендіат датсько-юнацької бібліотеки, у Кремс-ан-дер-Донау, потім я раптово стала людиною з видом на проживання, і нарешті «writer in exile» у німецькому ПЕН-центрі в Мюнхені. Я так часто міркувала над поняттям «Батьківщина», де вона і що вона для мене означає як ніколи раніше. Деякі подібні до мене люди випадають із загальної картини, але все одно мають бути кудись визначені.

Те, як наш розум намагається все категоризувати та класифікувати, щоб розуміти, на яку полицю поставити той чи інший феномен, той чи інший випадок, нагадує параноїдальну одержимість. Ці процеси відбуваються за допомогою мови. Ось які варіанти вона мені пропонує: стати емігранткою, біженкою, шукачкою притулку — усі ці слова було запроваджено з перспективи держави. Я не хочу мислити такими категоріями — і зупиняюся на кочівниці.

Роздуми про окремі слова — це моя, так би мовити, профдеформація. У німців «Heimat» — це місце, де почуваєшся вдома, білоруське «радзіма» — це там, де ти народилася. Я народилася у Мінську, але чи це моє місто? Я не впевнена, адже воно вже давно не належить людям, це столиця республіки. Коли приїжджаєш до «чужої» країни, багато чого робити страшно. Страшно щось не зрозуміти, страшно зробити щось неправильно. Постійно репетируєш діалоги, розігруєш у голові зустрічі, перевіряєш себе, чи правильно буде сказати так чи ось так. Дивним чином, я проробляла всі ці речі, коли була ще у своїй країні.

Коли я ще жила в Білорусі, мене не залишало почуття, що я політемігрантка, біженка. З одного боку, я начебто була вдома, а з іншого − я не почувала себе вдома. Люди, які живуть у недемократичному режимі, звикли жити у внутрішній еміграції — жити на два паралельні світи, один з яких чужий і огидний. Права людини, етика та естетика для цієї реальності — порожній звук.

Жодна диктатура не цікавиться мистецтвом як таким, тому що мистецтво — це інструмент критичного мислення та навчання, освіти. Воно розкриває недосконалість державних органів та політики. Спроба придушення та контролю мистецтва неминуче призводить до його стагнації. Так зване «придворне» мистецтво стає знаряддям пропаганди. Режим не зможе залучити мислячих громадян, які порушують його політичну повістку.

Кадр з фільму “Бруклін”. 2015. Велика Британія, Канада, Ірландія. Реж. Джон Краулі

Кадр з фільму “Бруклін”. 2015. Велика Британія, Канада, Ірландія. Реж. Джон Краулі

«Як розпізнати ознаки психічного та емоційного насильства», «5 помилок, які потрібно уникати у разі емоційного насильства», «Чому ти до нього повернешся», «Ти не збожеволіла, але емоційне насильство може змусити тебе в це повірити» — це лише деякі заголовки численних статей, що допомагають людям, які страждають від токсичних відносин, краще зрозуміти цей феномен, щоб вони почали діяти та змінювати своє життя. Я витратила багато часу на те, щоб прочитати подібні текстові матеріали та знайти допомогу у лікаря. Мій шлях був довгим, але я пишаюся собою і сповнена подяки людям, які явно чи неявно мені допомагали — всім — і тим, хто писали на цю тему і висвітлювали її. Але з серпня 2020 року, коли моя країна потрапила у розкриту прірву державного терору, я почала дивитися на ці матеріали під іншим кутом. Мені стало ясно, що за тоталітарного чи автократичного (читай: недемократичного) правління ситуації розвиваються за моделлю аб’юзивних відносин.

Білоруська художниця Жанна Гладко писала у своїй статті про ЗМІ, що влада не знає ні статі, ні національності. Більшість співробітників ОМОНу, які придушували мирні протести невимірною жорстокістю, були чоловіками, але серед них були і жінки, які використовували цю державу владу, щоб досить успішно бити молодих чоловіків. Можна сказати, що традиційно чоловічу роль може виконувати жінка, але це нічого не змінює у поведінці, тому що сама ця роль диктує подібну поведінку, а не стать людини, яка її виконує. Вже багато років тому я зрозуміла, що жінки не можуть діяти як гомогенна група, бо вони не є такою. В умовах, що загрожують життю, уразливі групи використовують різні тактики, щоб вижити, і однією з них є співпраця з домінантним або впливовим угрупованням, коли інтереси своєї власної групи йдуть на другий план або зовсім відкидаються. Пристосування в якості захисту в кінцевому рахунку призводить до підкорення. Я тільки не можу зрозуміти, як взагалі можна бити беззбройну людину, яка лежить на землі. Влада, яку отримав ОМОН і їже з ними, не знає меж: люди з таких організацій можуть убити, і вони не понесуть за це жодної відповідальності, бо їх захищає система, яка збудована на патріархаті, терорі та страху. Я не знаю, як треба розмовляти з такими людьми, бо сумніваюся, що ми говоримо однією мовою. Єдине, що я можу робити, щоб захистити себе, це ніколи їм не траплятися на шляху.

Справа не в статі (чоловік чи жінка), справа в почутті влади та збоченій людині, яка наказує бити людей, бо найважливіший інструмент патріархату — це доступ до влади. Бо хто має владу — той переміг, хто не має — програли. Все або чорне, або біле. А хто має владу, той і вирішує, де що.

Надконтроль — це особлива форма насильства. Це не «реакція» на стрес і не наслідок вживання алкоголю чи наркотиків. Тут мова йде про діючу систему контролю, за якої аб’юзивний партнер намагається знищити свідомість іншого партнера. Його завдання полягає в тому, щоб повністю підкорити партнера, зробити з нього добровільного раба. Щоб цього досягти, аб’юзери ізолюють свого партнера, повністю його контролюють, ображають, принижують, зазнають тиску та створюють середовище для розгубленості, збентеження та виняткової небезпеки. Amnesty International розглядає це як один із видів тортур. Тому найскладніше — це вибратися звідти. Коли я читаю ці рядки, то впізнаю модель поведінки влади Білорусі до нас, громадян. До технік, які використовують аб’юзери, щоб контролювати своїх партнерів, належать: патерналізм, образи, односторонні рішення, поводження як з дитиною, непередбачуваність, дегуманізація. Парадоксальним чином це і є ті самі стратегії, які режим метафорично використовує, щоб контролювати своїх громадян.

У патріархальних спільнотах ставлення до жінок подвійне. Може скластися враження, що держава дбає про жінок, але насправді це ілюзія, бо вона зацікавлена ​​лише у дітонародженні та відтворенні. Патріархат має дуже довгу історію, і немає нічого дивного, що з погляду статистики жінки піддаються аб’юзу частіше, ніж чоловіки. Немає нічого дивного, що в патріархальному суспільстві рух за права жінок викликає більше критики, ніж за права чоловіків, які протягом всієї історії катували, ґвалтували, били та садили на замок жінок. За патріархату прийнято чинити «по-чоловічому» і не піднімати руку на жінку, старшого чи слабкого. Але це працює тільки зі «слухняними» жінками та «слухняними» слабкими. Нині вони перестають бути слухняними, починають протестувати та оголошуються ненормальними, щоб можна було застосувати до них насильство. Будучи маргіналом (жінка, інвалід тощо), ти ніколи не будеш достатньо хорошим для патріархату, ніколи не будеш у безпеці.

Кадр з фільму “Бруклін”. 2015. Велика Британія, Канада, Ірландія. Реж. Джон Краулі

Кадр з фільму “Бруклін”. 2015. Велика Британія, Канада, Ірландія. Реж. Джон Краулі

Заходи проти диктаторів та їх кривавих режимів мають бути вжиті якнайшвидше, і ось чому. Ви коли-небудь чули про феномен «вивчена безпорадність»? Людина звикає до всього, і якщо вона звикає до насильства, то всі прояви насильства та агресії залишаються безкарними. Ще гірше, коли така поведінка стає нормою, як у країнах, де потрапити за ґрати за висловлювання проти режиму, піддаватися постійному приниженню, моральному та фізичному насильству — це норма. Більшість режимів ґрунтуються на страху. Коли народ перебуває в аб’юзивних відносинах з режимом, це стає нормою. І якщо у разі Білорусі народ намагався протестувати проти аб’юзу з боку держави та звернути на це увагу, то ніхто не сприйняв це всерйоз чи, інакше кажучи, ніхто не хотів втручатися у проблеми сім’ї. Коли країна постає перед нами як сім’я, це стає її «особистою справою», особливо коли немає правових інструментів тиску чи економічної зацікавленості.

Якщо заглянути глибше, можна побачити розкол у суспільстві, біль, горе та скорботу, взаємні докори та звинувачення. Навіть якщо ситуація зміниться, суспільство вже стало носієм колективної травми.

Якось я знайшла рятівне формулювання на запитання, що чи де моя Батьківщина. Я думала, що Батьківщина — це мова. Але в мене багато питань до мови як до феномену, бо будучи поетесою та лінгвісткою, я знаю, що вона ніколи не може бути ні нейтральною, ні об’єктивною, вона завжди політизована.

Норвезький соціолог Йохан Галтунг, один із засновників міжнародного інституту досліджень світу, багато років досліджував насильство та міжнародні конфлікти. На його думку, насильство тісно пов’язане із соціальною несправедливістю. Культурне насильство — це феномен, який утворює триєдність із структурним та прямим насильством. Структурне насильство вплетене в соціальні інститути, і ми часто бачимо несправедливість, але не розуміємо, що лежить у її основі і чому вона має місце. Культурне насильство — це кожен елемент культури, який легітимує насильство у його структурному чи відкритому прояві. Коли структурне та пряме насильство виражаються, виправдовуються та вважаються прийнятними так званими «соціально-культурними нормами», що виражені в ідеології, релігії, мові, мистецтві, науці тощо, то це − культурне насильство.

Мова використовується, щоб оцінювати людей та їх поведінку як хороше чи погане, нормальне/ненормальне, вірне/невірне. Потім підключаються батіг і пряник — система кримінального права — і хто вважається владою добрими, отримує схвалення, а хто поганими — покарання. Між рівнем агресії та оціночними словами чи виразами, що використовуються в літературі цієї культури, є статистична кореляція. Чим частіше такі оцінювальні ярлики використовуються в культурі, тим вищий рівень насильства.

У принципі, будь-яка соціалізація є насильством, якою і є культура у традиційному сенсі у вигляді звичаїв, ритуалів, форм побуту. Це елементи єднання, освіти та зміцнення протилежностей на кшталт добро/зло, істина/брехня, норма/антинорма, ми/вони. Насильство виникає з того, як нас вчать мислити та жити, і навіть мова та влада відіграють у цих процесах важливу роль. Хоч би як парадоксально це не звучало, але освіта та виховання вчать нас бути хорошими, співпереживати, піклуватися про коханих і т.д. Але в реальному житті ми заздрісні та сповнені ненависті, відчуваємо злість чи почуття суперництва, радіємо бідам інших людей. Життя знаходиться у протиріччі з тим, що ми бачимо у хороших книгах, і це все через те, що (це можливе, але не вичерпне пояснення) наші дії диктуються почуттям страху, сорому, провини, пошуку кохання/прийняття/похвали чи бажанням отримати перевагу, але не радістю просто щось зробити. Мова, яку ми використовуємо, часто маніпулює та прагне викликати страх, провину, сором і т.д. у інших. Не дивно, що через те, як ми говоримо, виникає багато конфліктів.

У людей є мова, і багато (якщо не все) відбувається у мові. Через мову ми існуємо в суспільстві, і тому насильство у вербальній площині так сильно нас ранить, що завдає не менше болю, ніж фізичне насильство. Довгий час це осмислювалося в різних культурах і відбилося в мовній практиці у вигляді прислів’їв та мовних оборотів: «Слова ранять дужче за кулі».

Інший неоднозначний мовний феномен — це евфемізми. Слова, які спочатку вживалися, щоб пом’якшити щось неприємне, часто використовуються, щоб загасити жахливі події, а також загладити злочини та жорстокість. Так, під час Другої Світової японці називали сексуальних рабинь у військових борделях “comfort women” — жінками для втіхи. Під час війни одна зі сторін називає себе «борцями за свободу», а інша сторона називає цих людей «терористами», хоч мова йде про тих самих людей — тільки ось мова дивиться на них з різних перспектив.

Не забуваймо, що в будь-якій мові багато чого є просто результатом мовноїполітики, яка завжди проводиться можновладцями.

Головна ідея, на якій будується насильство, — це розлюднення супротивника та певне «моральне задоволення» від факту, що можна покарати винного, варвара, порушника спокою… список можна продовжувати. Таке ж розлюднення відбувається і у мові, коли певна група людей називається образливим словом, яке принижує їхню людську гідність. Серед інших ворожих мовних практик я можу назвати пряму вербальну агресію (загрози, приниження, образи, обзивання, замовчування, бойкот, окрик, висміювання) та відрізняти її від непрямої (наклепи, перекручення, поширення пліток).

Може здатися, що мова ворожнечі — це новий феномен, але він існує вже дуже довгий час, напевно, відколи людина заговорила. Якщо заглянути в історію, то ми побачимо, що перейняли від наших пращурів дуже багато прикладів мови ворожнечі. Лайки, коли той, хто говорить, бажає слухачеві чогось поганого, наприклад «Щоб тебе холера взяла!», «Та щоб у тебе морда тріснула» або «Чорт би тебе побрав!» Є безліч таких висловів, і раніше люди їх активно використовували, щоб захистити себе від ворогів або побажати комусь неприємному поганого.

Сьогодні мова ворожнечі головним чином поширена у ЗМІ та соціальних мережах, але крім цього її можна знайти і в інших сферах нашого життя: ми можемо зустріти її на роботі чи навчанні, у лікарні, магазині, громадському транспорті.

Риторика мови ворожнечі заснована на дихотомії ми/вони. За такого протиставлення всі інші характеризуються як небезпечні та ворожі, тому що вони по-іншому виглядають, інакше їдять, мають інші звичаї, співають інші пісні тощо. Відмінність означає все, а все людство — нічого. Мова − це дуже потужний інструмент, який створює реальність. Було б наївно недооцінювати її вплив на людський розум. Уряди та держави завжди це знали, навіть якщо й не говорили про це відкрито. Мовна політика та держрегулювання мовних проблем є невід’ємною частиною порядку денного влади. Кожен режим, кожна диктатура користується певним вокабуляром, щоб легітимувати свої дії та посміятися над опозицією. Мовна пропаганда використовується, щоб маніпулювати людьми та навішувати образливі ярлики потенційних «ворогів» на своїх супротивників.

З одного боку, зростаюча усвідомленість щодо проблеми мови ворожнечі дає привід сподіватися на краще і свідоміше громадянське суспільство, в якому гарантувалися б і захищалися права всіх. З іншого боку — є побоювання, що деякі зможуть використати та ескалювати цю тему, щоб потріпати саме поняття свободи слова та зробити підніжку борцям за права людини. Неоднозначність мови, яку використовує ця група агресорів, є дуже небезпечною, тому що вона ховає дискримінацію за правом на свободу вираження поглядів.

То що робити з мовою ворожнечі? Заборона мови ворожнечі та її розгляд у якості патологічної проблеми вже не за горами. Але чи спрацює просто заборона? Я в цьому сумніваюся, бо часто практика заборони призводить до інфантилізації суспільства, коли людям не треба буде думати самим, щоб зрозуміти, які вирази можна використовувати, а які можуть бути образливими та небезпечними для інших. Для нас усіх було б краще, якби кожен сам вирішував, що добре, що погано, а що може призвести до суспільства, де не потрібні будуть обмеження та заборони.

Коли Адольфа Ейхмана запитали в суді, чи складно йому було відправити на смерть десятки тисяч людей, то він відповів, що ні, тому що «наша мова, мова, якій нас вчили — офіційна мова — легко дозволяла це робити, тому що завжди можна було сказати: «Це наказ, я не мав вибору» і таким чином уникнути особистої відповідальності». Сподіваюся, на цьому моменті замисляться ті, хто вважали марними всі гуманітарні науки, особливо літературу та поезію.

Після цунамі 2011 року уряд Японії перервав телерекламу та почав трансляцію мобілізаційних роликів, щоб закликати людей на допомогу. В одному з цих роликів можна було почути вірш Місузу Канеко. Після нього тисячі японських добровольців вирушили до зони землетрусу. І що не змогли зробити уряд і політики, виявилося під силу одному маленькому віршу.

Один і той самий засіб — мова — і такі різні результати. Коли люди освічені, люди культури, кажуть, що поезія не на часі, то я дивлюся у майбутнє дуже песимістично.

Кадр з фільму “Бруклін”. 2015. Велика Британія, Канада, Ірландія. Реж. Джон Краулі

Кадр з фільму “Бруклін”. 2015. Велика Британія, Канада, Ірландія. Реж. Джон Краулі

Пару років тому одного мого друга заарештували та ув’язнили лише за те, що він продавав книги. Він не був любителем поезії, але у своєму першому листі з в’язниці він подякував мені за те, що я йому надіслала свої вірші, бо вони допомогли йому вижити. Для мене це був сильний аргумент, продовжувати свою діяльність і ніколи не сумніватися у значенні поезії та поетичного слова.

У всіх сферах нашого життя дуже багато непотрібного насильства. Воно вбиває людей, і не лише фізично. Насильство калічить наші серця та душі, породжує агресію, лють і страх перед звичайними, вважай рутинними елементами повсякденності. Тому поезія для мене — це засіб вираження емпатії та поширення освіти. Але не тої, яку можна отримати в університетах, а тої, що вчить бути людяними та бачити в інших людях людей незалежно від їхніх віку, статі чи кольору шкіри. Це протиотрута проти насильства та ненависті.

Тому поезія — це те, що я пишу, чому я себе присвятила, на що сподіваюся і у що вірю. Для мене це єдина основа існування та мій порятунок. Зараз я можу переформулювати свої думки та сказати:

«Мій дім — поезія».

Я не знаю точно, якою мовою пишу: у моєї білоруської є деякі риси німецької, і, звичайно ж, у німецькій є уривки білоруської. Але я особливо не переймаюся, що веду кочовий спосіб життя, тому що постійна лише невизначеність. Я точно знаю, що завтра мені може доведеться змінити країну та мову. Тому я навчаюсь «бути», а не «мати».

І я пишу ці рядки так, як писала вірші все своє життя, щоб людина, яка з якихось причин втратила свою батьківщину, не стикалася з ненавистю та страхом. Або в найоптимістичнішому варіанті — щоб людині ніколи не доводилося залишати свій дім.

Оформлення: кадри з фільму “Бруклін”. 2015. Велика Британія, Канада, Ірландія. Реж. Джон Краулі.

Канал Вольги Гапєєвої.

Вперше опубліковано:WORTMELDUNGEN-Literaturpreis Shortlist 2022. V. Hapeyeva. Die Verteidigung der Poesie у Zeiten dauernden Exils.

Читати у журналі.

Subscribe to our channel in Telegram to read the best materials of the platform and be aware of everything that happens on syg.ma

Author