Публікуємо розмову з Сергієм Мовчаном, активістом інтернаціональної мережі «Колективи Солідарності»: про пряму дію в умовах війни, перешкодах для міжнародної солідарності та перспективах лівого руху в Україні.

Що таке «Колективи Солідарності»? З чого вони постали?



«Колективи Солідарності» — це антиавторитарна волонтерська мережа. Як «Колективи» ми існуємо вже більше ніж рік. Ми допомагаємо бійцям лівих поглядів та постраждалим від війни цивільним. Хоча волонтерськими діями ми займаємось із самого початку вторгнення.



Ідея такої мережі виникла на зібранні анархістів за декілька тижні до повномасштабного вторгнення. Тоді багато хто ще не вірив у такий сценарій, не дуже сильно в нього вірив і я. Але група товаришів, які ставилися до загрози вторгнення більш серйозно, вирішила розробити план на випадок, якщо воно трапиться. У підсумку вони домовилися, що частина учасників приєднається до одного з підрозділів територіальної оборони як антиавторитарний загін, тоді як інша частина займатиметься підтримкою і забезпеченням цього загону. Спочатку практично ніхто не мав ані бойового досвіду, ані професійного обладнання, і було очевидно, що ми будемо повинні шукати кошти та забезпечувати їх усім необхідним.

Ще одною нашою метою було налагодити зв’язок з анархістським та, ширше, міжнародним лівим рухом, розповісти про наше бачення, наше ставлення до того, що зараз відбувається в Україні, постійно пояснювати чому ми, анархісти та антиавторитарні ліві, вирішили брати участь у спротиві російській агресії. Скажу одразу, що сам на тому зібранні не був, але з початком вторгнення усі почали працювати згідно з розробленим тоді планом. Частина приєдналась до ТрО Обухівського району Київської області, разом з тим з’явилась волонтерська ініціатива, яка спочатку називалася «Операція Солідарність» (Operation solidarity), а згодом перетворилась у «Колективи». Тоді ж виник і «Комітет спротиву» - анархістське об’єднання бійців ЗСУ і ТРО, які теж ведуть ідеологічну роботу, прояснюють свою позицію, розповідають про свої погляди. Ми перебуваємо з ними в хороших стосунках, працюємо разом. Але далеко не всі антиавторитарні бійці, яких ми підтримуємо, є членами «Комітету».

Як влаштована ваша діяльність?

Ми називаємось «Колективами», бо наша ініціатива насправді є достатньо великою та різнорідною логістичною мережею, в якої мають участь багато різних ініціатив як в Україні, так і в Європі. Наша праця може початися десь у Німеччині, Франції або Швейцарії та закінчитися під Бахмутом. На кожному етапі до неї залучено багато людей, і багатьох з них ми навіть можемо не знати особисто.

Щодо основної команди, яка базується у Києві та Львові, у нас є три головні напрямки діяльності. По-перше, це допомога бійцям. Найважливіші задачі тут — це комунікація з бійцями, обробка запитів, фандрайзинг, закупки та спорядження. По-друге, це гуманітарний напрямок. Найчастіше — це виїзди з гуманітарними місіями на території біля фронту та доставка допомоги: одягу, техніки, медикаментів, харчових продуктів та будівельних інструментів. Він також включає взаємодію з місцевими волонтерами та організаціями: шпиталями та районними адміністраціями. По-третє, є медіанапрямок, де головне — це звертатися до товаришів в інших країнах та оголосити їм нашу позицію, пояснити, чому ця війна має сприйматися не як конфлікт двох імперіалізмів, а як народний спротив імперіалістичному агресору.



Ми починали з допомоги бійцям, а гуманітарний напрямок сформувався достатньо випадково. В один момент на львівський склад стали привозити багато речей, які не були потрібні бійцям, але могли б бути дуже корисними для цивільних з прифронтових зон, і ми одразу почали їм їх постачати. Останнім часом наш гуманітарний відділ є дуже активним: кожні півтора-два місяці ми їдемо на гуманітарні місії.

Усі наші дії координуються горизонтально. Рішення, які є важливими для всієї мережі, приймаються на спільному зібранні, саме там розробляються й головні принципі. Але кожен колектив може працювати незалежно. В умовах війни в нас немає можливості колективно обмірковувати кожне питання та приймати кожне рішення спільно: це було б занадто витратним та неефективним. Отже, відповідальність розподіляється рівномірно та ситуативно. Кожен колектив має свободу щодо конкретних розв’язань локальних питань. Наприклад, ті хто займаються допомогою бійцям, вирішують, що вони мають певного місяця закупити певну кількість обладнання — решта інші можуть ставити їм запитання, але загалом ніхто не буде намагатися втручатися в їх рішення. Або, якщо ми робимо якісь спільні пости, які є важливими для всіх Колективів, тоді зміст обговорюється спільно, і потім ніхто не має претензій до конкретних формульовань. І попри те, що серед нас є багато людей з різними бекграундами, загалом усі достатньо гарно розуміють, чому та навіщо ми все це робимо. Найважливіше для всіх нас — це практика, завдяки чому нам трохи простіше. Ми не намагаємось контролювати кожну заяву, зроблену від нашого імені. Кожен учасник може оголошувати власні думки щодо питань, по котрим у нас не вироблено єдиної позиції — хоча вони можуть різнитися одна від одної.

Чи змінилося в українському суспільстві ставлення до анархістів та взагалі до лівих після початку вторгнення?

На мою думку, ні. Річ у тому, що загалом суспільство нічого не знає про анархістів та лівих антиавторитаріїв. Анархістський рух в Україні все ще є достатньо слабким та маргінальним. На жаль, анархісти та ліві не змогли зробити якийсь відомий та ефективний окремий підрозділ у складі ЗСУ. Антиавторитарний загін ТрО розпався через об’єктивні причини, в цьому немає провини його учасників. Бійці були розкидані по різних підрозділах, де вони не мають видимої політичної суб’єктності. Звісно, є й видні фігури, які отримали присутність в медіа, але загалом це не дуже сильно впливає на ситуацію. Зараз суспільство не дуже турбує, хто саме знаходиться на фронті, що відбувається всередині ЗСУ та які саме у бійців політичні погляди. В умовах народної війни це все не має першорядного значення. Але після завершення війни питання «Де ти був/була?» стане основним, і без цих людей у анархістського руху не буде жодної відповіді. Звичайно, люди зараз на фронти взагалі не для того, щоб отримати якийсь моральний козир у майбутньому: вони там через поклик серця, вони готові віддавати себе в жертву, щоб зупинити вторгнення та окупацію. Але з «політиканської» точки зору, без них на фронті анархістський рух в Україні просто не має майбутнього. Крім безпосередньої участі в бойових діях, вони грають дуже важливу роль для існування анархістів та лівих у цій країні взагалі.

Чи ти вважаєш, що ці інтернаціональні мережі солідарності залишаться після війни? Вони зможуть впливати на політичний стан не тільки в Україні, але й за її кордонами?



Розвиток та збереження цих мереж солідарності та комунікації — одне з наших головних завдань. Дуже велика проблема в тому, що таких мереж просто не було раніше. Якби вони існували на момент початку вторгнення, було б набагато менше непорозуміння, питань, більше підтримки та солідарності. Ми намагаємось розвивати такі мережі й всередині країни, бо в майбутньому ми житимемо саме тут. Чесно кажучи, на Заході є більше інтересу до українських лівих ніж в самій Україні. Тут у людей або багато стереотипів стосовно лівих ідей, або вони нас просто не помічають. Але ми намагаємось щось зробити з цим. Кожна гуманітарна місія — це ще й спроба отримати контакти на місцях, подружитися з місцевими мешканцями та активістами, з іншими волонтерськими ініціативами, які вже працюють у цих регіонах. Почали ми зовсім не одразу, це достатньо свіжа ідея, яка зараз у процесі реалізації. І я вважаю, що це дуже складно, але це одна з небагатьох вірних стратегій. Завдяки їй, вже зараз є враження, що ми зможемо ввійти в повоєнну ситуацію набагато більше сильними та видимими, отримавши багато контактів та людей, які нас знають та готові до співпраці з нами. Ми також активно працюємо з профспілками. Очевидно, що після війни соціальні та економічні проблеми одразу стануть першорядними. Сподіваюсь, що коли ми повернемося до того, що має бути головною метою для лівих — а саме, боротьба проти капіталізму та соціальної несправедливості, а не опір сусідній державі — у нас буде достатньо багато союзників в Україні.

Волонтерське оточення зараз — одне з небагатьох середовищ, де діалог між людьми з російським, білоруським та українським громадянством ще є можливим, відмінно від, наприклад, культурної сфери. Чи буде, на твою думку, можливість продовжувати та зберігати такий діалог у майбутньому, в тому числі після війни?



Культурна сфера є дуже конкурентною, і в умовах боротьби пропаганд та дискурсів в цьому полі людям дуже складно чути один одного та домовлятися. На великий жаль, у багатьох немає жодного бажання бачити в людях з білоруським чи російським громадянством когось крім ворогів та конкурентів, незалежно від їх реальних поглядів та дій. Серед волонтерів зовсім інша ситуація. Люди займаються конкретними діями, незалежно від їх громадянства чи походження. Вони бачать практичну користь від того, що роблять інші та розуміють, чому та навіщо вони це роблять. Ділити нам тут нічого. У «Колективах» і білоруси, і росіяни беруть участь нарівні з усіма іншими. Жодних проблем у спілкуванні ні в нас з ними, ні в них з нами, ні в когось іще з ними ніколи не виникало. Чи це може дати щось більше в майбутньому? Як завжди, складно відповісти. На мою думку, присутність бійців російського та білоруського походження на фронті, з боку ЗСУ буде сильнішим та важливішим фактором для сприйняття людей звідти у сучасному українському суспільстві, дуже травмованому через війну, ніж їх участь у волонтерських ініціативах. Але скоріш за все, навіть не вважаючи на це, в Україні після війни ще довго буде зберігатись негативне ставлення до всього російського, разом із культурою та мовою. Звісно, ми, як ліві, як інтернаціоналісти, будемо боротися з цим, але я боюсь, що наших зусиль буде недостатньо, і така тенденція ймовірно залишиться на багато років.

Як я вже казав, у нас немає жодної незгоди чи конфлікту з росіянами та білорусами, які теж роблять свій внесок в нашу перемогу. Навпаки, є повне відчуття важливості того, що вони роблять. Але з іншого боку, є багато інших проблем, у першу чергу адміністративних та бюрократичних. Тому життя у цих людей в Україні зараз далеко не легке. Білорусам та росіянам дуже складно, практично неможливо отримати документи, які могли б дозволити їм залишатися тут легально, навіть у тому випадку, коли вони воюють з боку України. Тому кожен раз, коли вони їдуть за кордон, може стати для них останнім. На блокпостах їх завжди перевіряють з особливою увагою, можуть забрати до поліції до з’ясування обставин. І, звісно, вони постійно стикаються з дискримінаційним гумором. Але все це — дрібниця проти тих проблем, які їм утворює держава, повністю лишаючи їх можливостей будь-яких легальних операцій. Здебільшого вони — добровольці, тобто, на відміну від інших військовослужбовців ЗСУ, які постійно знаходяться поруч, сидять у тих самих окопах та мають участь у тих самих атаках, вони не мають контракту, зарплати та жодних соціальних гарантій, часто — навіть банківської картки. У них постійно є ризик депортації. Нещодавно це майже відбулось з одним із товаришів, який працював з нами з перших днів як відеооператор. На щастя, його вдалося відстояти, і тепер він також є добровольцем.

У відповіді на одне з попередніх запитань ти вже згадав про нерозуміння і перешкоди для солідарності. Можеш розповісти про ці проблеми детальніше?

Очевидно, що вся наша діяльність можлива тільки завдяки інтернаціональній солідарності. Ми відчуваємо її силу. Наша ініціатива понад рік існує тільки завдяки тому, що товариші і товаришки з усього світу нас активно підтримують. Але при цьому ми усвідомлюємо, що масштаби цієї допомоги не можна порівняти з розмірами лівого й анархістського руху в усій Європі. І в якомусь сенсі ми продовжуємо існувати в бульбашці, в якій існують люди й організації, що нас активно підтримують, пересилають кошти або речі, приїжджають до нас, запрошують нас брати участь у різних подіях: лекціях, дискусіях тощо. Адже від країни до країни ситуація дуже сильно відрізняється. Від Польщі, де нас підтримують практично всі, до Греції та Іспанії, де нас підтримує меншість. Окремо стоїть Німеччина, де лівий і анархістський рух сильно розділений з приводу підтримки України та низки інших питань. Нам дуже активно допомагають різні люди, ініціативи та організації з Німеччини. Але водночас ми знаємо, наскільки негативно щодо нас і щодо України налаштована інша частина німецького лівого руху. Звичайно, неможливо переконати затятих сталіністів, неможливо переконати затятих путінферштеєрів. Але все ж таки ще існує досить велика група людей, яка не до кінця розуміє, що насправді відбувається в Україні. Мій візит до Німеччини на річницю вторгнення добре показав, що багатьом цікаво і важливо нас почути. Вони не мають чіткого уявлення про наші реалії і намагаються розібратися в ситуації. І це теж частина нашої роботи. Детальна розмова без відбілювання української держави, з чесними запитаннями і чесними відповідями допомагає людям розібратися, чому ми зараз зайняли саме цю позицію, і часто переконує їх стати на наш бік.

Сердечна подяка A.L.E./Anarchist Solidarity, Давиду Левертову та Стасу Сергієнку за допомогу у створенні цього інтерв’ю.