Чи варто говорити про подію, чий час добігає кінця? Експозиція в Українському домі «Простори. Межі. Кордони» завершується сьогодні – 5 листопада. Однак, промо-кампанія події на вулицях і метро все ж таки вмотивувала мене на декілька слів в контексті мистецького життя воєнного часу. А після відвідування в мене з’явилась ще низка думок.

Авжеж, реклама має привертати увагу до виставки, і в цьому випадку вона дійсно виправдовує свою роль. Мінімалістичний дизайн буклетів, акцент на одній з найбільших робіт в експозиції – «Крізь втрату» Даниїла Ровенчина. Велика кількість імен, яка має вразити своїм масштабом, а саме – 40 українських митців. До того ж, глядачу обіцяють максимально різноманітну репрезентацію – від традиційних скульптурних форм до інсталяцій.

«Ця виставка — спроба окреслити своє місце в умовах воєнної дійсності, перезібрати власний світ зі шматків реальності, винайти актуальні сценарії життя».

В просторі самої виставки розміщено багато кураторського тексту. Крокуючи коридорами, ми можемо прочитати наступне:

·       «Проєкт „Простори. Межі. Кордони“ — це рефлексія на тему не лише конкретного геополітичного контексту України, але й загального людського досвіду подолання і встановлення чужих кордонів».

·       «Виставка є важливим нагадуванням про силу мистецтва висвітлювати складні суспільні питання та залучати до розмов, які перетинають межі галерейних стін».

·       «Чи збільшилася сьогодні кількість нашарувань реальностей, метавсесвітів, симулякрів?»

Є й, як на мене, доволі пафосні вирази, на кшталт «Митець ж для світу є синапсом, нервом, який через свої роботи трансформує спільний емоційний і життєвий досвід» або «Його майстерня – це святилище, де він створює альтернативну реальність…».

Може скластися враження, що експозиція має продуману концептуальну основу. Зокрема, зала «Відбиток пам’яті» підіймає тему колективних спогадів, які скульптури можуть відтворити, надати пам’яті чітких форм. Однак, якщо уважніше подивитись на наратив у кураторському тексті, кидається в очі розрізненість тем і намагання охопити всі проблемні питання. Так, інша зала «Стан речей» присвячена зміні ставлення до звичних ситуацій після війни, які тепер оповиті відчуттям небезпеки і «відкладеним життям». І поруч з нею зустрічає ще один текст, який вже нагадує, що нам «випав тривалий історичний марафон».

Чим же насправді зустрічає виставка? На жаль, з першої ж зали видно брак організації. Одна частина робіт ніяк не підписана, а іншим присвячено текст у декілька абзаців, як творам Ольги Штейн із серії «Іграшки».

Велика кількість імен в експозиції пояснюється «міксом» з різних епох. Поруч один з одним тут розташовані скульптура Юлія Синкевича «Вбите життя» 1965 року, «Межа» 2023 року авторства Анни Іванової, «Та, що дивиться в далечінь» 2017 року від Дмитра Грека. Звичайно, поєднання творів декількох періодів може бути цілком виправданим, але в тому випадку, якщо зрозуміло, чим зумовлене це поєднання. Твори демонструють динаміку зміни тематики чи мотиву? Крізь них ми можемо побачити «міграцію образів»? Розповідають «нову» історію, яку прагнули розповісти куратори? З боку глядачки, яка була обмежена лише кураторським текстом, власним сприйняттям і знаннями про теорію мистецтва, виставка не дала мені відповіді на мої запитання. Однак не треба забувати, що подібні події розраховані першочергово на тих, хто не має спеціальних знань з мистецтвознавства.

Чи позбавлена «Простори. Межі. Кордони» позитивних моментів? Насправді, тут дійсно можна побачити низку цікавих інсталяцій. До прикладу, це силуети фігур на пластинах, що створюють оптичну ілюзію, або ж робота, що складається із зображення рук, об’єднаних кровоносною системою. Але й тут нюанс – я не змогла дізнатися авторство і назву цих робіт протягом самої виставки!

Для роботи з буклету, про яку ми вже згадували, в залі було виставлене погане світло. За задумкою, вона має відкидати тінь на стіну зали, але напівтемрява в просторі псувала враження від інших творів.

Чи буду я звинувачувати кураторів у некомпетентності кураторів, називати підходи Українського дому до події «застарілими»? У мене немає такої мети. Однак, як можна помітити, протягом тексту я мало зверталася до конкретних творів, адже хаотичний наратив псує сприйняття і більше звертає увагу на думки кураторів, аніж на сутність робіт – і це проблема для такого масштабного проєкту. Зрештою, «Простори» наводить мене на дві основні тези, яка має стосуватися будь-якої експозиції:

·       Чіткий задум – це серце кожної виставки. Групові проєкти, що репрезентують твори митців різних – навіть далеких один від одного – епох або географічних локацій, повинні відповідати на питання для глядача – чому вони об’єднані саме таким чином?

·       Але окрім задуму існує й месседж. Про що говорить ця виставка? Цей пункт може бути дискусійним, адже нав’язування конкретної думки аудиторії суперечить побудові діалогу й дискусій з глядачем. Однак, у продуктивній дискусії існує теза, що задає тон взаємодії. Коли теза відсутня, то можливість теж зникає. Тож месседж виставки має бути зрозумілим – навіть у випадку, якщо вона звертається до складних філософських концепцій.