Психотерапевт Яніна Фішер пропонує один з визнаних у світі підходів до загоєння душевних ран (Transforming the Living Legacy of Trauma, 2021). Цей підхід грунтується на нейробіологічних відкриттях у дослідженні людського мозку, зроблених минулі 30 років, та перегляді парадигми лікування психічної травми, яка була загальноприйнятою до того.

Головна особливість підходу – не повторна й лякаюча зустріч людини з травматичною подією чи травмою в своїй душі, а розвиток своїх сил, здібностей і вмінь, завдяки чому людина поступово і без стресу трансформує себе в нову й цілу особистість, яка переросла свою травму та радісно починає нове, посттравматичне життя. Лише згадати, усвідомити, пережити, прийняти свою травму та розповісти про неї – не лікує!

Фішер вважає, що терапевт має долучити клієнта до розуміння природи й наслідків психічної травми та принципів зцілення, адже тоді клієнт може стати партнером процесу психотерапії, а не її пасивним об’єктом.

Тому я наважився познайомити читачів з деякими принципами підходу Фішер. Мій текст не замінює ні власного студіювання ідей Фішер, ні звернення до психотерапевта. Я хочу лише показати, що підхід Фішер долає поширений страх перед психотерапією та заохочує до співпраці з психологом. Це м’який, ненасильницький спосіб лікування психотравми.

ТРАВМА І ЇЇ НАСЛІДКИ

Травматична подія.

                        ▼

Рефлекс блокування префронтальної ділянки неокортексу людини (усвідомлення, вербальна пам’ять, вияв і сприйняття емоцій) + гіпокампу та розблокування лімбічної системи («мозок ссавців», емоції) + мигдалини («рептильний мозок», виживання).

«Зазвичай ми надто недосвідчені чи приголомшені перед обличчям загрози, аби поміркувати й продумати свої дії наперед. В травматичній ситуації події розгортаються стрімко, пригнічуючи нас з надмірною силою».

                        ▼

У людини залишаються емоційні, фізіологічні (тілесні) й образні (когнітивні) реакції на травматичну подію та мізерна кількість усвідомлених, вербальних, послідовних і цілих спогадів. Наприклад: тіло напружується, серце шалено калатається, пришвидшене дихання чи його спазм, оніміння, тремтіння, посмикування, перед очима проминають примарні картини, які викликають страх, біль чи гнів; раптові фізичні реакції.

Тому значна частина, якщо не більшість, травмованих людей майже нічого не пам’ятає про травматичну подію і травму та не може про це розповісти. Уривки спогадів людина може «доповнювати» вигадками, хибними «спогадами».

                        ▼

Події, люди, речі навколо стають тригерами (trigger – спусковий гачок): людина сприймає їх як саму травматичну подію чи щось пов’язане з нею та переживає шквал, тиск емоційно-фізіологічних реакцій (= «спогади» як сліди, залишені травмою в тілі й неусвідомленій частині душі, фантоми, симптоми, проекції).

Такі реакції свідчать не про те, що людина є жертвою обставин, а про те, що у неї діють біологічні механізми виживання: попри травматичну подію, людина зуміла вижити та готова бути насторожі й боротись з обставинами, подібними до травматичних. Так, флешбек (раптове переживання минулих подій чи відчуттів так ніби вони відбуваються тепер) «змушує триматись напоготові, депресія і відчай допомагають захиститись, страх обмежує свободу дій та розкриває небажані стосунки, сором спонукає сховатись і стати невидимими для загроз». Ось що є основою для подальшого прийняття «живої спадщини травми».

До симптомів психотравм можуть належати: страх вразливості, близькості, саморозкриття; уникнення смутку і гніву; депресія; відчуття своєї жалюгідності чи провини; втрата допитливості; відчуття нереальності світу, тіла, себе; нездатність зосередитись; зневіра, безнадія; безсоння; непам’ятання минулого; нічні жахи; надмірна пильність-обережність, недовірливість; роздратованість, тривожність; панічні атаки; нездоланні емоції; одержимість; зловживання психоактивними речовинами; бажання кинути все та померти; відчуття нестерпності життя; ненависть до себе чи інших; емоції і вчинки, які не відповідають ситуації; саморуйнівна й агресивна поведінка; хронічне бракування сил, впевненості й здатності діяти.

                        ▼

Людина сприймає свої тригерні реакції як реальну, об’єктивну небезпеку, загрозу. Людина перебуває не так тут і зараз, як веде виснажливу боротьбу з привидами минулого.

ПРИНЦИПИ ЗЦІЛЕННЯ

Особливістю підходу Фішер до зцілення психічної травми є рух людини не назад, в минуле, до травматичної події і травми (торкання болючої рани без наркозу або стрибання у провалля без мотузки чи парашуту!), а підтримка, відродження, зміцнення, розвиток себе тут і зараз, в реальному світі навколо.

А для цього спочатку потрібно

● Стабілізувати емоційну сферу,

● Розвинути усвідомлення,

● Зменшити симптоми.

Це має такі етапи (на кожному з яких застосовуються певні техніки розвитку психічних здібностей і психологічних навичок):

1. Навчитись розрізняти, називати-тлумачити, с-приймати:

– тригери і наші реакції на них;

– тригерні реакції-спогади-фантоми і реальні події тут-тепер (зокрема небезпечні);

– реальні події тут-тепер і наші нормальні, свіжі емоції, реакції.

Як видно, тригерні реакції тягнуть і приковують до фантомного минулого (ефект чорної діри, притаманний психотравмі), а реальні відчуття відкривають реальність, ведуть до теперішнього. «Тим, хто зазнав психічної травми, важко перебувати тут і зараз в реальному світі».

Цікаво, що основна справа філософії – усвідомлення різниці між тим, що дійсно є, і тим, що нам здається (докси), розрізнення речей самих по собі і речей для нас (феноменів); первинних якостей речей і вторинних…

Ще Спіноза докладно дослідив утворення емоційно-когнітивних ілюзій людської уяви, які людина сприймає як реальність. Цілу главу «Етики» Спіноза присвячує опису і поясненню різних продуктів уяви, щоб з’ясувати які саме афекти вигадує і ввижає собі людина. Феноменологія збочень! А також безліч проникливих психологічних спостережень за людською поведінкою, нашими переживаннями і стосунками. Також Спіноза прагне відкрити справді людські афекти, які дарують нам найвищі радощі і які народжуються лише завдяки істинному пізнанню реальності. І той же Спіноза знаходить способи звільнення від пасивних, темних афектів, від яких ми мордуємось. Наприклад:

«Здатність душі до приборкання афектів полягає:

а) у самому пізнанні афектів...

б) у відділенні афекту від каламутного уявлення про його зовнішню причину…

в) в тому, що афекти, пов’язані з речами, які ми пізнаємо, перевершують афекти, пов’язані з речами, які ми сприймаємо невиразно або спотворено». 

2. Навчитись передбачити, модифікувати і попереджати свої тригерні реакції.

Це техніка, створена ще античними філософами-стоїками.

3. Щоденно вправлятись с-приймати реальний світ без тригерних реакцій.

Ми здобуваємо вміння с-приймати конкретні відчуття у власному тілі й душі як відповідей на події реального світу.

Фокус уваги не на тригері, а на собі.

Спостереження реальності, яке не має чорно-білого оцінювання («це добре, беру, це погане, відштовхую») і невпинного, нав’язливого вербального забалакування, аналізу чи контролю, можна назвати спокійним. Таке спостереження дозволяє сприймати також внутрішні відчуття тут і тепер. Здатності до чого і позбавляє людину психотравма (адже самі емоції, відчуття, переживання стають тригером). Ми чесно, цілком с-приймаємо те, що вже є, а не реагуємо, тобто діємо всупереч, щось робимо з цим, жбурляємо назад чи лупимо. Ми розуміємо свої відчуття, а не тікаємо чи залежимо від них. Спостерігаємо конкретні відчуття в тілі й душі, а не події минулого в формі неусвідомлених «спогадів». Тоді наші переживання – повідомлення про поточний стан власної душі, а не сигнали про минуле, травматичну подію чи загрозу-тригер. Це заспокоює. Викликає відчуття безпеки. Подоланості травматичного досвіду.

«Те, що ми усвідомили, перестає “тримати” нас: ми звільняємось від усвідомленого та забираємо від нього свою увагу» (Д. Симчина).

Спостереження також створює дистанцію між нами і його об’єктами. Відстань дає незалежність, свободу, віддушину. Велике видно на відстані. Давньогрецьке слово теорія позначає простір між людиною і світом, в якому речі відкривають себе. За Гайдегером, чия філософія викликала до життя нові галузі психології, істина – це просвіт (die Lichtung), проміжок, розкритість, ἀ-λήθεια буття серед речей. Потік «світла», сяяння, в просторі якого речі стають явними. Навіть темрява можлива лише в просвіті. Але сам просвіт є непомітним, прозорим. Він не те чи інше явище, а являння буття, в якому речі стають явними.

Таке сприйняття не створили психологи. Це медитативне сприйняття, яким обдарувала нас природа і яке люди Сходу культивували тисячоліттями.

Про сприйняття емоцій, болю, страждань, яке вгамовує їх самим собою, пишу в іншому тексті (незабаром розміщу його тут). 

4. Подолання самодеструктивної поведінки, осуду інших чи себе, провини.

Не розуміючи дії в самих собі природних патернів виживання, люди звинувачують інших або себе.

Саморуйнівна поведінка (самоушкодження, потяг до поганої компанії, кримінальні вчинки, проміскуїтет, наркоманія, пияцтво, переїдання чи недоїдання, компульсивна гіперактивність, працеголізм) – реакція втечі як інстинктивний самозахист від напливу, цунамі бурхливих, важких, нестерпних емоцій, викликаних неусвідомленими фізіологічно-емоційними й когнітивними «спогадами» про травмуючу подію. Така поведінка провокує виділення адреналіну й ендорфіну, які вгамовують біль та заспокоюють. Тимчасово.

5. Вчитись виходити за межі патерну виживання з його орієнтацією на пошук і пильнування небезпек.

Набути вміння помічати і сприймати безпечні, позитивні аспекти життя вже тут і зараз.

Мозок не так прагне аналізувати й пам’ятати реальні події, як бути напоготові до нових, потенційних небезпек. Який сенс пам’ятати колишню небезпеку, якщо нова може бути іншою? Внаслідок цього людина не так живе й насолоджується тут і зараз, як шукає, передбачає, пильнує можливі загрози. Травма й тригерні реакції допомагають людини виживати.

Префронтальна ділянка неокортексу забезпечує уважність до деталей реального світу навколо та напряму пов’язана з мигдалиною. Спокійне, без тригерних спалахів і замикань сприйняття реальності впливає на мигдалину заспокійливо.

Про сприйняття реальності як дару і радості вже тут і тепер, про непотрібність закарбовувати в пам’яті щасливі переживання, про те, коли і навіщо виникає думка і нав’язливі, сумні, бентежно-тужливі думки, про втечу від реального у бажання й мету, про нігілізм лінійного мислення пишу у своїй книжці «Щасливі дні з Д.К. Життя без нав’язливих думок»:

https://syg.ma/@tim_vit/zhittya-bez-nav-yazlivih-dumok-abo-shchaslivi-dni-z-dzhi-krishnamurti-2019

6. Розпізнавання різних частин свого Я.

Інтеграція частин свого Я і свого минулого у себе нових, кращих, сильніших, антикрихких. Добудова своєї особистості. Зростання.

Зазвичай ми, люди, протягом життя зазнаємо травматичного впливу не однієї події, а кількох. Щоб вижити, психіка щоразу ділиться на дві основні частини – травмовану й ту, яка продовжує здорове існування. «З кожною новою травмою формуються додаткові частини особистості, кожна з яких може бути окремою формою самозахисту: одна бореться, друга – тікає, третя – ціпеніє, завмирає, четверта – підкоряться, п’ята – кличе на допомогу»…

7. Досягнення здорової близькості.

Сприйняття щоденних викликів і змін без тригерних реакцій.

Нові цілі у посттравматичному майбутті.