Дім пам'яті

Христина Дрогомирецька
21:03, 28 июля 2021
Добавить в закладкиДобавить в коллекцию

Сторожують цей дім двоє псів. Один із них дивиться тільки крізь тебе

Так здається, адже він не помічає нікого із нас, коли ми майже перед 

Ним падаємо і підводимось на хворі коліна. Ти бачиш хиби її мовлення,

Вже тоді, коли взяла ребро і ним вивела у глибині печери координати, де

Їх шукати, якщо раптом хтось прийде за ними, прийде на їхнє місце.

У жодному разі не можна допустити. У чолі схований лабіринт, котрий

Забирає майже незначну частину плоті, все ж ослаблює та звертає на ще

Декілька кіл у прогнилі шеренги, що досі чекають, коли на них зійде сонце

Але голови їхні звернені у протилежний бік. Стереже себе, завше себе — у морок

Криниці помістивши фігуру божої матері, наче застереження на межі підземних

Ходів, що відсторонюють від широких залів залитих нічним світлом, де нічого

Більше не відбувається, де час встановив ще більшу перепону. Не розібрати порухи

Губ, котрі уже не так певно, але все ж промовляють котроюсь із запропонованих

Мов, якою здійснюється торгівля. Я бачив через шпарину воріт одного із цих псів.

Він наближався, але насправді відходив все далі і далі у глиб саду, де ліг поруч із

Свіжо перекопаною землею, наче відчував смерть, що сиділа обабіч скель не маючи

Ні язика ні очей аби вхопити прохолодний вітер із морського дна, аби не побачити,

Як вони зібрали все, що могли і кинулись втікати із міста, де її уже не могло бути.

Ти чув, як жінка не могла розпоряджатись своїм тілом, наче воно — чогось варте, свідчила

Проти нього, не маючи змоги споживати його так, як споживають їжу. Викрикувала

Нерозбірливі слова, які не можливо було покласти разом із законом. Викрикувала

Щоразу голосніше, наче лише це приносилось у жертву, отже, могло її вдовольнити.

Окремо пір’я, окремо кігті, окремо зіниці розчинені у підсоленій воді. За тобою добре

Доглядають, оглядають, одночасно, саме тоді, коли ти здійснюєш огляд іншого. Рука –

Достатньо незряча аби торкатися стін, котрі оточують місто. Викажи псам, викажи

Саме тут, адже ніде інде не матимеш такої нагоди вбити каменем пересмішника

Підходячи ближче до цього дому, я бачу жінку, котра колотись молотком у двері,

Схиляю вухо до них аби почути те, що чує вона. Обертаюсь перед її очима щоб стати

Помітним, але здається вона не зауважує моєї присутності. Стою вкопаним декілька

Хвилин, лиш потім насмілююсь і собі постукати у ці двері. Чую, як хтось наближається

З іншого боку, і наче щезає жінка із того місця, де я її так виразно бачив, залишаючи

По собі руку і молоток, який продовжує стукати у двері, не замовкає навіть тоді, коли

Вони відчиняються навстіж. Той, хто їх відчинив споглядає мене, ніби знав, що я маю

Прийти, знав, коли саме. Чути, як раптово хтось кричить, той, кого я не бачу, кого не

Бачить рука поруч зі мною. Хтось обертається після виконаного обов’язку — відчиняти

Двері і йде собі залишаючи мене на порозі, адже маю знати навіщо прийшов у цей дім.

Напевне тут ще присутні гості, напевне я завбачливо тримаю у руці весло. Раніше його

Не помічав, раніше були пустими мої руки і одяг, що був вірогідно моїм, але ніяк не певен

У цьому. Пальці незвично тремтять, як ніколи до того. Підіймаю їх собі перед лицем і

Розглядаю, як віддалений об’єкт, котрий міститься для зручності на стіні, відводжу погляд

І враз вони — такі спокійні як і до того. Схоже на те, що не маю багато часу аби зрозуміти

Аномальність. Ноги прямують у залу, де посередині — човен. Він майже заповнений,

Не лишилось місця, мені доведеться незручно сидіти невідомо скільки. Мокро під ногами,

Аж потім помічаю хлопчика, який розтягнувся біля входу. Закляк на мить, та зненацька

Намагаюсь його зворушити — злегка торкаюсь до його плечей, перевертаю на інший бік,

Який виявляє його обличчя бліде та вкрите товстим шаром пудри. Несподівано, хтось,

Чий голос не можу поєднати із власником вигукує, що хлопчик захлинувся. Я сумніваюсь

І кажу у відповідь, що нема тут води досить щоб померти. Ніхто не норовить, лиш тепер

Жоден мимовільний погляд не падає на мене. Ще деякий час дивлюся на хлопчика, шукаю

Близьких ознак, котрі могли б його вкласти у мої спогади, ті, які уже відбулись, які з

Шаленою швидкістю вдаряються об бетонні стіни, які не мав би пам’ятати та впізнавати, Але вони виринають як данність перед очима і розпливаються подіями, де чекання

Вплітається поміж трьох людей, котрі достоту тримають живе коріння за горло лезом

Звідки їм відоме моє ім’я, адже не називався жодного разу перед ними, окликають

Один за одним, ніби чекають з нетерпінням своєї черги аби лише сказати із здивуванням,

Спорожнюючи один одному погляд. Говорять, наче передають із рук у руки вантаж,

Наче нема і сліду, за яким можливо було б мене упізнати. Їхні голови стинає промінь

Світла, що з’являється у похмурий день. На їхньому місці — розбурхані квіти, саме

Тоді, коли хотів озватись до когось із них, виказати свою причетність та причинність,

Хоча даремно. Човен відразу ж загниває, огортається дрібними комахами, його запах

Примушує шукати іншого виходу. Вступаю у яму та випружнюю на поверхню, впритул

Наближаюсь до вікна, що повинне прокласти через себе шлях. Зустрічав уже мовчанням

Нестерпний жах білої кімнати, котра запрошує гостей, та ніколи не приймає їх такими,

Які приходять. Насторожено змінює напрям, що повідомляється завчасно. Тут час — Одвічний — не має своєї єдиної межі. Каже їм — уважніше слідкувати за речами, повторює

Декілька разів, хоча у них ніколи і не було жодних речей із собою, все ж вони впевнені

В іншому — дають знати йому, що чули його попередження, кожен окремо, кожен

По-своєму, не забуваючи те, що бурмочуть, ніби воно народилось саме тут, у той час,

Коли хтось опинився під завалами, вкритий лавою. Скільки ще пробудуть, ніхто не знає

Наперед, лише стрілка зсуває стелю та розсуває підлогу, куди падають знову і знов шафа

За шафою та пусті валізи. Відкривши одну із них, на її дні — стебла та комашині крила

Кінь зодягнений речами, прикрашений бляшаним сміттям аж так, що не видно його

З-поміж усього мотлоху, виходить мені на зустріч, ближче ніяк не можливо. Я майже

Відчуваю його запах, що, очевидно, відрізняється від усіх тих коней, які траплялися

Раніше. У нього відсутній господар, а також у нього нема одного із вух. Так, нарешті

Помітив. Ти йому розповіси, неодмінно, розповіси і покажеш те місце, звідки вони

Дістають харчі. Чорною здається стіна, і чорним є той, хто у неї говорить. Він Помиляється, але ти йому не скажеш цього, не вимовиш, навіть тоді, коли він і сам

Розумітиме, що стіна тоншає кожного дня, що поруч із ним нікого нема, що віття — зі

Двору, із вишень коливаються у слід, у зламані ребра, котрі наповнились водою, не 

Видно під зеленим мулом навіть мізинця. Я проваджу його за вуздечку до вузьких

Дверей і нашіптую те, що ще мить тому не знав, що ще мить тому не мав на язиці.

Він перейде там, де один із нас впаде, і знаю напевне, що то буду я, що лише йому

Надана кімната, але не можу зробити вибір не на його користь. Не пам’ятаю того, що

Казав йому, воно лиш злегка торкалось губ і одразу ставало чужим, наче повинно було

Теж впасти, але за кілька кроків далі, саме у тому місці, що дозволить зникнути Непомітно. Тоді ж до мене вертається саме мій голос, який виражає страх, що лякає

Мене самого своїм звучанням, своєю відчуженістю, так якби щезав на довгий час, і

Неочікувано з’явився там, де нема мене, де я відступаю, де я віддаляюсь схопивши

Все те, що утримує землю і мої ноги вище за дим та за попіл, в якому висиджують

Зародки. Розгромлені меблі підвішані за люстри, прив’язані до підлоги свищуть у Тріщинах крізь роззявлений рот, я бачу своє відображення, віднайдене у крихтах шуму.

Воно променіє і бере на себе ознаки випадкових облич, котрі згуртовано постають

Переді мною так, ніби це і є я, що розпалося білим камінням, вигостреним так, щоби

Ти боявся зробити крок до когось безіменного далі ніж ваш крик, що розладнаний Відстанню випадає краплею на брудному посуді. Уже відносять і ти не смієш їм перечити,

Загортаєш у спіраль згустки поту, стримуєш мову, наче стримуєш безплідно хортів.

Хтось вривається та ховається одразу у шафі, наздоганяєш його впевнений, що саме

Він має тобі принести обрубане шмаття, яке приєднаєш до своєї мови, яке вибавить із

Неї все, що належало тобі, все, що називалось тобою та закладало у собі цей дім. Ти

Шепочеш до нього крізь тонкі дверцята, промовляєш і молиш у розбите око. Ось його

Тінь, або те, що нею здається повнотіло стоїть позаду, непомітно заносить над шиєю

Мотузки і тягне у прірву між кріслами. Що саме він тоді промовив — ніхто не знає,

Що саме застелило туманом шлях і випустило птахів, котрі пожирали обличчя та

Ховались до сходу сонця. Що саме він сказав своєму брату, котрий заміщав його

Тоді, коли він не міг бути цілим перед нею. Я схиляю голову відчуваючи, що ніхто

Не ховається за дверцятами, якби він був тут, то неодмінно б висловив, вислав поперед

Себе зграю вовків і одну єдину жінку, яка роздягає шовк пальцями рук ранячи простір.

Це відображення — зовсім далеко — з’являється і щезає так само непомітно, наче згасає,

Але ти все ще виближуєш до нього, як до води, котра випадково наповнює ємності. Сходить у пересічне та навмисне незнання, перед тим вдумливо розглядаючи всі можливі

Входи, всі можливі дороги, що однозначно ведуть до спустошення. Невисокий чоловік

Кидає ножі у повітрі, і, певно, комусь розхвалює це заняття. Не можеш второпати, кому,

Не можеш доторкнутись до рани, до поранення, про яке всі стіни торочать, ніби блукаєш

Шкірою та тим, що озивається безголосо вистеливши собі ліжко поміж ослонів. Ні, завше

Бачив ні позаду, ні попереду усе, що вони зібрали показуючи один одному віддалю своїх

Тіл, що не провіщають тепер того, чого ніколи не траплялося. Хотів би знати, де Розладнюється те, що є і те, чому ніколи не бути. Чути, як тріщить від жаху обличчя, як

Воно розривається на уламки і падає, закочується попід стіл, разом із нагромадженими

В нікуди словами, чистять собою прозоре коливання хвиль — раз за разом виринають,

Та задихаються — стинають їхні гострі краї та ніжну розлогість. Пускають у ряди сліпих,

Котрі нанизують землю та виїдають лоно, кульгають серед облич, та відстають від свого

Відображення. Уже з’ясувало, де лежать знаряддя, якими повинна виконуватись робота,

Уже випередив тебе у намаганні страти, у намаганні вбивства, що зарахувалось йому, а 

Не тобі. Ти ж змушений бути, вплітаючи руки та ноги у мандрівку невідомих людей. Вони

Казатимуть, з миру по нитці ткатимуть тебе для тебе самого аби ти вберіг їх і себе від

Зіткнення спотикаючись з океаном повним дощу, виповненим окремістю нагального Єднання. Дихає непричетністю той, хто виносить пейзаж за межі місця його небувалості.

Я бачив його тоді, коли він ріднився із чоловіками та жінками, спопеляючи собі пальці

Та приставляючи до скронь аби розуміти, де у дверях шпарина. Він наближався до себе,

Виразно плював у дзеркало, ніби бачив набридливо себе у яскравих кольорах, котрі Вгрузали у шкіру і ставали прапорами та знаками, ламали залізо, витягали його із вух

Для того аби краще чути. Невже він проріс крізь міста, крізь голоси мертвих. Похід до

Них — безрезультатний, але він втримує його існування, так наче це — обов’язково — йти

Кожного разу в одне і те саме місце, але розбитим шляхом, котрий відділяє від Неможливої мети. Я бачив його серед дівчат-квіток, носи котрих хилились у бік від

Могил та дерев, роздирали його горло мовчанням і блискавичним монологом, наче

Пускалася кров. Хтось повинен був його підхопити, винести за межі вікна. Вони ж

Дивляться завжди не в нього, вони ж дивляться у сліди, залишені табором до присмерків.

Він відчував, як убиває мить, а разом із нею неповоротке звертання із вуст, слизьке,

Наче невідома адреса. Я мав би знати, у котру тоді пірнати вулицю, але не знав, аж поки

Чоловік не зашив переді мною свій рот, відкрив долоні із чорним хлібом та розпочав

Годувати чиїхось дітей, які не були схожі на дітей. Вони моторошно повторювали те,

Що хтось їм наказував. Вона стояла вдаючи, що — далеко, що непричетна, але її можна Було виловити без сіток з рибою, адже риба розподілялась між незнайомцями. Вона

Казала своєму сину, що він повинен робити. Тонка судина розвіювалась вітром, падала

Цвітом на землю, отримувала очі та відлуння. Очі дарувалися та приносились у жертву.

Я хотів його бачити з усім страхом застиглого, впійманого звіра, коли він стояв саме там,

Де йому здавалось, що втратив орієнтири, що ліс — занадто темний та густий, що ліс

Поглинув його тіло. У конвульсіях, тривожно згадуючи свої обов’язки, ніби забув,

Ніби споріднився із собою, до того життя, що виросло на плечах віддалено від нього. Життя, що говоритиме навіть тоді, коли втратить здатність промовляти, воно говоритиме

Записаними монолітними реченнями, як скелет із здертою шкірою стоятиме посеред

Барвистого саду і проситиме аби його годували та напували вчасно краєм його німоти.

Скільки разів тебе б не викидало назовні, назад приймає дім. Стіни, котрі впускали

Через своє дихання, через епізоди із тим, що повинен побачити, хоч і миттєво воно

Видозмінює обриси стаючи все новою і новою людиною, стіни холонуть і люди, що

Годували звірів поблизу переходів тоншають. Ти б хотів його попередити, аби він не 

Приєднувався до загального дійства — важко визначити, що слугує його причиною,

Може би і спитав кого, але вони так само зненацька щезають, як і з’являються. Чути

Стуків, але я впевнений, що стукають комусь іншому, навіть якщо тут більше нікого

Нема. На горищі прорубали криницю і туди почали стікатися ті голоси, які раніше

Нишпорили повсюдно не маючи єдиного пристанища. Вони зі свистом промайнули

Повз мене, котрийсь напевне все ж торкнувся мого ребра, бо позаду почали виникати

Пусті гнізда встелені квітами та глиною. Відділяє мене від них стара жінка. Щось Промовляю до неї, ось вона віддирає від себе вухо та наближає до моїх вуст, похитує

Головою, наче погоджується з усім тим, що ледь встиг сказати. Впевнений, що знаю

Її. Її обличчя виторгувало свободу, а зараз до невпізнання обридливо спостерігає, як

Тане крок на снігу, позначає його фарбою. Викочують бочки із дна на берег повен людей,

Чомусь він вирішив, що саме тут нам потрібно сьогодні бути, нам би не хотілось Переконувати його в іншому, адже прокинулись з-поза ранку у домі, хоча лягли спати

У лісі і кожен ще деякий час після пробудження згадував, хто він, торкаючись руками,

Що наче стали не своїми, до предметів без назв. В’їдливий звук та гуркіт витягає Внутрішні органи, їхній нудотний запах переходить процесією сповідників з кімнати у 

Кімнату, наче міцніє скляним годинником загубленого часу у віконних обдертих рамах.

Увійшов у цей покій очікуючи його спустіння, натомість поволі підходить каламутна

Вода. Чи не хотів їм відповісти першим, адже давно узгодили час приходу дощів, котрі

Тепер розмивають тіло і майже не видно нічого, безберегим світанком наливаються очі.

Із емальованих мисок струшують пожовкле листя і зісохлі квіти дряпають шкіру, Перекочують чи перекочовують складені згортки праху, наче у дереві вбитому до підлоги

З’явився шепіт. Його підв’язують шовковими хустками та втирають у тріщини полинові

Суміші, коли виближує минуле настільки, що зриваються із звичної траєкторії вантажні

Потяги. Сказати їм із запізненням, хапаючи дим, якого ніколи не бачив на власні очі про 

Одяг збережений на сусідній станції. Наче навпіл розрізаний, як корінь, до якого водять

Дивитися, чи то молитися, при тому розчісують волосся малим дітям, котрі з-під землі,

З-під золотої трави видають себе голосами. Спотикається об їхні ноги зброяр, коли із

Оборонної вежі винесли задовго зброю. Він не має намірів з’ясовувати, як вони тут Опинились, оскільки сам не знає, ким він був раніше. Наче завжди покидав пост, наче

Завжди називав себе відповідно до ремесла, яким ніколи не володів, наче завжди був

Цей шмат дороги — без початку та завершення. І той, хто зустрічався був тонший за сніг,

Що спорадично покривав усіх і всюди шаром безпам’яті, шаром єдиного жевріння зіниць.

Ти ж не скажеш про страх, про сині пальці, котрі з’являються з-під підлоги і карбуються

Стопами, роз’їдає скрегіт води посеред розбитого скла обличчя. Запаковують речі, а потім

Те, що спакували розкладають на ослонах. Вони так виразно бачать, бачать лише, коли

Щось ховається від прямого погляду. Їм бракує пальців на руках, але і це вони Приховують, не пам’ятаю, як вдалося зауважити. Потік змиває із гори слід, котрий

Дорівнює заблукалому. Він стоїть перед циферблатом піднявши руки вгору, наче скоро

Хтось має з’явитись із-за нього — обов’язково озброєний до зубів, обов’язково той, хто

Чинить правосуддя ненароком. Білі собори видніються у вікнах. Ще зранку їх не було,

Чи то не помітив, тепер говорить до своєї слухачки так, наче вона раніше нотувала його

Слова, наче зможе віднайти те, що випало із його рота на її шкірі. Ніч робить безпорадним

Втікачем, наближає до грудних голосів та пришпилює до стіни повідомлення поверх

Лляної тканини, повідомлення з безглуздим збігом обставин, ніби виводилось знічев’я 

Дитячим голосом, що вчепив на нитку зчорнілу житню насінину, провів її між пальців та

Сховав у затвердлу землю у глибоку зиму. Досі тремтять у тарілці з водою очні яблука,

Коли вдарить грім, просочуються шумом через свідків, котрі нічого не можуть сказати,

Демонструючи обведені місця відлуння, в наперсток збираючи яблука, розбиті зливою

Коли запитаєш про звірів, котрі народжуються біля дерев, не знатиму, що відповісти,

Адже раніше бачив їх, раніше за мене. Здається, що вода сама себе зачерпує і сама

Себе напуває, видніється тільки відображення на її дні, таке занадто велике для цього

Дна, ніби мало б бути меншим за розміром, ніби мало б зустрічатись із поглядом

Крізь стебла трави. Пропонують винагороду, але приховують свідка, котрий загубив

Ногу у пітьми. Невдовзі повернувся і блукає там, де вона лежить, насправді уже нема

Її — чоботар віднайшов для свого сина і сховався від грози у збитій із дощок халабуді,

Звідти він промовляє, звідти тягнуть листя по землі граблями. Із запізненням згадують

Про тих, кого не можуть пам’ятати. Він ловить пересічного, десь ближче до самого краю,

Де він відсікає кору від дерев оточений собаками. Певно, що знаю його, пригадуючи Форму його рота та порівнюючи із своєю, із ротами собак, що його супроводжують

І тим, хто наздоганяє, завжди наздоганяє вичовгуючи у черевиках занадто великого

Розміру. Пляма, чи то бельмо строкате на тому місці, де впав метеорит, і там, де

Приземлився їхній екіпаж через те, як кажуть, що щось зламалося. Вони довго не могли

Полагодити і підняти угору літак або ж навмисне прочісували ліс намагаючись упіймати

Злочинця. Його встигли назвати якось так аби перебирати його пальцями своїх розмов.

Коли споглядальниці руки відсторонившись від імен ковтають занепокоєння, котре Зійшло раніше місяця, їм соромно віднайти погрубілих жінок на краю леза. Перекидають

За їхні спини драбину і майже прозорі підіймаючись у глиб землі, розмахують Викраденими очима, ти певен, що повстали із небуття та б’ються об солоний липовий

Цвіт. Стирають долоні щоб не впізнали їх, тоді, коли розпочнеться впізнання. Вони

Попереджали і складали у пусті провулки дірки від дверних вічок, наче уже нема тих,

Хто дивився у них із витраченою мовою, так як йому досить, так як призначено не більше

І не менше. Переглядаються, я ж озорий всебічно, коли моя голова споріднена з ранком

І колінами, що не дають їй сягнути провалля. Двері повисли на петлях і видно наскрізь

Цей дім і чути його наскрізь, лише, якщо він заговорить. Наче кімнати, яких, здавалось,

Безліч насправді зовсім тісні і їх — декілька. Виходять до світла всі їхні відвідувачі і зараз

Можеш їм сказати про те, чому прийшов саме у цей дім, у цей час, але не говориш.

Зблідла жінка виносить посріблений посуд і запрошує до вмивання жестами, за твоєю

Спиною діти вибігають поперед тебе і вмивають руки один одному, як тільки почують

Звук труби. Підвішані красномовні мовчальці заносять колосся і чомусь саме тут, на 

Підлозі молотять його та збирають у мішки пшеницю. Я завжди пам’ятав мельника із

Гори, із продірявленими деревами. Маяк настромлений на тіло і жовта стежка, яка

Не змінює весь рік забарвлення. Чув, як на його порозі скоїли декілька вбивств

І йому доручили поховання тих, кого він ніколи не бачив, тож він залишив їх на тому

Ж місці, біля свого порогу. Та більше не виходив далі за пристань своїх нетутешніх Предків, за сліди ранкового ярмарку, за їхні намети прибиті цвяхами до голого піску

Ніби на плечах намагаєшся винести із полум’я весь дріб’язок, котрий вміщує минулі

Голоси. Вони втратили себе і свою привабливість, але чомусь відлунюють з неосяжної

Далечі голосніше ніж те, що — так близько, незрівнянно близько, здається дощовою

Краплею. Розбіжністю, протягом з кімнати, звідки з’являються жінки у білих сорочках

І випраних хустках, наче шепочуть у вухо біля самого карниза. Страх його зубів

Розбирає тушу птаха і саджає у відра дерева, засолюють на зиму щоби наскрізь

Пройняло їх коріння. Не будеш їх пам’ятати, не буде їм ліку доки ламана хода поволі

Вносить воду із жіночого рота, розливає необережно на місці скошеної трави. Тобі

Дісталось лише обличчя, котрого позбавили вмісту натискаючи на груди п’ятами.

Хмари, і піднявся вітер, що сповільнює ходу прокажених і паломників. Перестрибують

Через річку і холодять свої залишки. Я прокидаюсь і не бачу майже нічого, наче весь

Полонений зір, наче мав дослухатись до руки за пристанню, до обрисів людей за столом,

Котрі годують один одного тим, що знаходять під столом. Чекаючи чергового поводиря

Із довгою мотузкою, наче пропонує на вибір декілька, але так швидко, незчувся, як треба

Йти, як він мене підганяє по тростинових устілках, наче згубив крові, наче розрізаний

Хліб — роздобутий і прихований у залізній клітці йде поруч із ними розбиваючи собі ноги.

Умови їхнього зберігання аж ніяк особливо не відрізняються. Відкриваються з мушель

І говорять забудькувато, бо мають братів, котрі повернуть їх у разі викрадення, звуки

Долітають настільки, що помітно тепер навіть колір і часом об’ємність тіла, котре

Вирішило тут народжувати — між пляшок з каламутною водою. Я звертаюсь до нього

І встромляю пожовану намистину, ту, яку вважали зниклою безвісти, безслідно втраченою

У ніздрі. Бракує тепер людей у цих кімнатах, заледве видаються такими тіні, які кидають

Понівечені меблі. Майже зловив когось за плече і здригнувся від безодні його

Відсутності, що яскравіє, коли кинеш на неї штучне світло. Хлопчик народив матір і

Святкує знаменну подію. Дим освітив вікна, у них з’явилась роса, схожа на кров дівчини.

Я не скажу їм, якщо питатимуть про тебе, хіба ж ви запам’ятались гостріше ніж ці двері,

За якими знову така сама кімната, попри те, що хтось привів інших гостей, але вони не 

Відчувають тривоги — в очікуванні господаря, ким може бути хто-завгодно, будь-хто

Увійде одразу після мене. Вони насторожені, як перед пологами, готові прийняти свою

Долю, чи частку, котра прямує одразу крізь стравохід говіркого карлика і виходить

Назовні природним способом. Віднайдене втрачене попри туман, що звеличує примежову

Будучину, наче був там, наче забув там під листям зняту з хрестів, із вбитого оленя шкіру.

Проводячи рукою дном, зустрічаються нишпорки. Нахиляються до губ аби передати

Короткі відповіді, наче на повідку, витягнуті з ящиків та розсипані на стежці. Чорний птах

Влітає у вікно і походжає по столу, стрибає по напівпорожніх склянках, розливаючи їхній

Вміст на підлогу. Пришпорив око до стіни і сам став стіною у згрубіле вбрання витирає

Брудний ніж та вдивляється у нього, приставляє супроти моста, через річку — майже Сковану льодом. Одухотворені лиця, їх легко зняти із ший та взаємозамінити, приєднати

До затвердлих каркасів. У мушлі віднайшов жінку, котра лише починає говорити Спересердя, хапає повітря, наче воно досяжне у протічній воді, у тонких краплях на стелі.

Виходять із темряви митарі, виходять на поклик і здивовано розглядають один одного, Ніби серед них завівся один зайвий. Його не можливо побачити при денному світлі, коли

Він ховає свої мурашині очі в землю. Кажеш йому, щоб не поспішав розтягувати на собі

Каміння, не збирати його вздовж стежки, де відбуваються проповіді, де збирають біле

Зерно і годують ним чорну худобу. Їм здається, що ворота настільки близько, що враз

Вийдуть звідти зморені голоси і нестимуть із собою пекучі лампади, втримуючи їх в

Обпечених руках, самі не відчуваючи того, повільно повертатимусь собі зір аж поки не

Втратять мови. Вкладуть у вуста сухе листя та перетерту у порох землю, але долина

Повниться сміхом. Коли ніби наблизився до нього, він прозвучить десь безмежно далеко,

Перестаючи бути сміхом, перетворюючись в поодинокі слова у надщерблених підборіддях

Чоловіків, котрі знають кожну вівцю у череді, кожен клапоть трави, що у безмов’ї гартує

Та нівечить дорогу до себе. Брунатний відгомін побурілого неба похитується безсило, Ковтає випорожнені вулиці, наче змітає з лиця землі коріння та метал пришитий до тіла.

Жителі суміжних кімнат визначаються номерами прикріпленими до їхніх плечей, так і

З’являються спинами до нього. Неквапно, здригаються від ударів нанесених сліпим у 

Проміжках, де можна застати ще холод. Витягує із рота пір’їну та простягає, наче зберігав

Її до цього часу у застиглих водоймах, у перев’язаних гілками руках. Я розповідаю йому

Те, що він не застав, і те, чого не знаю напевне, нехотячи, але кожного разу все чіткіше

Й чіткіше, ніби погляд мій зіткнувся із поглядом людини без лиця, котра ховається під

Товстим шаром вовни. Вони сплітають своїх дітей нитками, після того оголошують їхню

Придатність, так аби всі одразу дізналися, кого і як використовувати. Прокидаєшся і межа

Твого спокою здається безмірною, так як і у моряків, котрі вбили капітана та воскресили

Його уже на наступний день аби знати, коли настане їхня смерть, коли їхні трюми Заповнить вода, когось все ж приб’є до берега і він візьме собі чуже ім’я, бо забуде своє.

Забуде твердь своїх пальців, що вказують на схід. Обрані серед тривкого галасу, Запаморочення і гострі скелі, котрі виступають за океан ввижаються проникливими, та

Осоружними до сподівань. Хурделиця змушує покидати насиджені місця, зробивши

Перед тим точний перерахунок колонізованого майна, залишити підсудного сторожем Змертвілої ущелини, де не натрапиш ніколи на нього, тільки на свій розлогий слід

Хтось каже, що повинен обладнати вихід, що посинілі гілки входять у глиб озера

Непритомними. Перегортають ребра і ховаються там, де їх спіткала невдача, спорожнілі,

Наче у ньому нема стороннього, завбачливо прихованого. Невідомо, хто із них досі

Живий, один із тих, хто підпирає стіну обпершись руками на крісло. Він видає себе за 

Родича і розпочинає грати використовуючи ліву ногу, ту, яку втратив в одній із битв,

Не згадати причин його наміру, навіть якщо він упаде розломленим тілом на срібний

Лист очікування. Тут нема дверей, чи якихось інших переходів, бо увійшов своєю

Пам’яттю. Вона здатна розміщати серед будь-яких чоловіків та жінок, говорити до них

Та провокувати їхнє мовлення, ковтати один за одним, як тільки наближається, чи лише

Здається, коли розвіяні хмари розвиднюють попіл, на якому стоять перевернуті будівлі.

Наче чув перемовини, але ніколи не бачив тих, хто їх вів, і того, хто вів племена до Вічності. Занурює себе під підлогу, у тирсу, мов відчуває фундамент з’єднаних докупи

Родів, безлюдих, як виводять поруч нього кола на камені, на піску, не звертаючись

Ніяк, адже він би мав про них знати ще до того як народився, на прошепотілих плечах

З’являються дрібні порізи, і несила втриматися на ногах — впасти на засніженій стежці,

Котра з язика та лона жінки народжує все нових і нових людей, заселяючи ними пустелю

Зими. Вони споглядають зародок дня, начало невідомого числення від початку свого

Народження, котре відбувається декілька разів, залежно від нагальності потреби і міцності

Рук котрогось із батьків, який неодмінно прийме причастя забезпечивши себе свідками.

Гори випускають дух та байдужіють виносити на собі шум розкритих ротів відчаю.

На ношах виникають безкровні сліди, коли наблизити око, штовхнути у густозаселені

Бараки. Йти попри людей, котрі визирають крізь дірки своїх домів, наче провадять Чужинця і споряджають його в інший бік, де мешкають обоє старих — посеред пекучих

Пісків, зустрічають здобич, яка сама себе привела до порогу, встановила намет в обридлій

Імлі надмірної сили. Кличе загоєне листя ледь торкаючись землі, виснажує вкрадений Шматок рік за роком. Їхні обійми затискають золоті ворота і рот, котрий силкується щось

Собою сказати, піддається відлунню та стає його мовленням. У гавані вчора не було Жодного корабля, а на світанку їх не злічити, наче виринули з-під води, з-під її важких

Грудей, прибились до берега. Вони шукають обличчя, що накладаються одне на одне,

Поспішають, так якби це було справою усього їхнього життя та кидають у воду все, що

Спиняє їх від досягнення цілі — збайдужілі до скарбів, якими повняться трюми, збайдужілі

До хвороб, якими кишить палуба і матроси. Я посадив дерево у тілі своєї любові і почав

Довідуватись, як струмені джерельної води виривають глиняну плоть та виходять назовні,

Як у день смерті атлетів мертві торкаються до теплого чола і провадять до останнього Випорскування сімені у ґрунт. Пелена сну розтинає навпіл втрачений час, розсипає град

На бездаху лікарняну сірість, на голови, котрі втримують себе від різкого зіткнення одна

З одною. Дим від їхніх загорілих кучерів вказує на зайві ліжка, на зайве проміння дитячих

Лиць у хвої заледенілій, у металі її передзвону — сягнути за одну межу, та опинитись у Хороводі іншої блідо викресленої на снігу червоними спалахами, сміхом виміряним з

Нагоди торжества щоденного, наче ніч і день закликаються ударами об шкіру невинного.

Єдинокровна, стелиться нею багаття рук відпечатаних сонцем до стіни витіснених, наче

Глухих, що вдихнули у себе повітря та затримали його — нічого натомість не визволяючи.

Серпом їхніх страт зелений пагін викривляє рот, і відрізає у гарбузовій туші чорне Волосся. Притягує плече сьомий голос, притягає худе плече білої статури, наче хапає

Зсередини коріння та витягає на світло. Уже не має очей — аби помітити щось з їхньою

Допомогою — розвернуті в інший бік від міста фігури насипали собі піскову стежку, котра

Пече ступивши. Зголоднілі птахи кидаються із вікон на те, що здійснює рух, на те, що

Некеровано зривається з кручі — осмілілі згуртовані єдністю. І голос видає їхні наміри,

Голос витягає з ліжок пружини та кидає, як кістку собаці. Він прийшов не сам, не Наодинці розгортається цупка тканина роз’єднаних доріг, котрі впадаю в безодню

Та припадають до знічевлених часом тіл, намагаючись їх зодягнути у свіжу білизну.

Я залишаюсь помічений жінками, котрі, напевне, без спочинку перуть та миють своїх

Дітей, котрі не бачили дня, лише ніч у чорних, пишних спідницях ховають рибу та

Очі. Вони згодом — одиничні — розважатимуть тих, хто дивився крізь шпарину на минуле.

Солдати із воску чи пластиліну начищають черевики і ховають у них солодощі, коли

На полі ще не розтанув сніг, але земля чорніша за темряву світиться їдким сяйвом.

Майстер у білому б’є у дзвони і ховається у затінку, прив’язаний до щогли, кидає

Пронизливий погляд, який ти повинен вихопити у нього перед тим, як спопелить

Нижні кінцівки і не зможеш зробити жодного, навіть дрібного кроку на спотворених

Лицях статуй. Він переміщує себе залізними руками закопуючи нічний відблиск

На дні річки. Хвиля підіймає без знаку перетертий пісок і шепоче вклавши у нього

Знання — загуслу кров, котра не має вмістилища, перевертає пустий човен, хоча

Ти міг припустити, що все ж там хтось був, що він раніше покинув борт та захопив

Заручників, котрі подарують йому вільне життя — висмикуючи та притуляючи волосини

До загноєної рани, наче маскують її свою частиною вини та безкарності. Вода Розтікається у жолобах — повні по вінця, напувають вирощених у неволі тварин там,

Де не прослизне ніяка муха, ніяким крилом не обдарований мовою, ніяким стогоном,

Яким захаращена ділянка. Вони мчать вседужі та падають передчасно розплодившись

Та розплодивши вереск буття. Не можеш не зважати, на глибину спровадивши мотузку,

На тих, хто оточив і годувався із черева. Плодів, розподілених звуком, наче у корзині,

У пухких руках світлих лебедів останньої шеренги, котрі розливають молоко зміям.

Я майже вихопив його із травмуючої бурі, відсахнувшись кількома непрочитаними

Словами, кількома чорними краплями дощу на перев’язаних ребрах, до попелу

Народженого звіра, котрий блискавично змінював обриси змушуючи мене відновлювати

Його спалах за спалахом — безіменного світила у доменних печах, що отримав додаткові

Органи чуттів, нанизані покаранням та покутою на морські вузли рибними скелетами.

Віддаль виникає чоловік, котрому необхідно здобути невимислене ім’я і володіти ним,

Коли наблизиться так, наче змітає з дороги. Шкіра червоніє і плавиться захоронюючи

Відлуння, витягає ножиці із-за спини і подає схиливши голову, наче розкриває усі

Намагання, з якими прийшов та втримує засоби перевезення на кам’яній дорозі щоб

Не відлучити себе від юрби, що зібралась перед храмом у святковий день віддавати

Повинність. Їх змушують обмінятися одягом вже тоді, коли не залишається майже

Нікого зайвого, того, хто відриває тісто і заміщує ним своє тіло, мовчки відступає у тінь

Під розлогим деревом. Ти бачиш лише його спину та відкинуте сум’яття, котре пристібає

П’яти межею пересування. Страждають від зневоднення ті, хто — на плоту, не знають

Точного часу, коли завершиться їхня подорож. Вони уже вбивала декілька разів та

Декілька разів втрачали пам'ять, кликали на поміч, наче передавали повідомлення

З вуха у вухо. Серед знаків пустки звучало ім’я наступної жертви. Воно пронизувало

Гострим кінцем легені, витягувало із набитого мотлохом клунку останнє слово, котре

Дивилось, та не впізнавало того, ким вимовлялося, зненацька підстерігало, та мирило

Зрештою невагомістю плоті між повітрям та водою. Я виростив гігантське дерево у 

Кронах своєї матері убивши названих братів, спомин про них дотліває іскрами на віттях.

Визирає з-під сіток рука, наче опертя відваги занурене в оптичний обман, коли шукає

Під собою твердь, коли блукання перестають виповнювати дерев’яні жолоби, прихиляють

Вухо і майже одразу його позбуваються. Котиться між кріслами відлуння дзвону пустих

Пляшок. Взирає у роти жінок, котрі навипередки хочуть сказати своє, найважливіше, що

Вберігало полуду теплого одягу. Я їх знав, адже чому огортають прихильністю, коли Достеменно не можу збагнути, звідки вони прийшли, і як опинились у цій найвужчій

Кімнаті, яку не оминеш, крізь яку продираються кінцівки без облич — поміж павутини,

Унеможливлюють пересування когось небажаного. Ти повинен виконати умови кожного

Залишку, якщо прийшов здолати примарний шлях, вимінюючи себе, частину за частиною

Вкладаючи у відповідний заготовлений отвір поки стане дихання і чорне безмежжя не 

Витемнить себе до невпізнання, до неможливості приховати від погляду глибінь Відрізаних від решти світу країв столу та вікон, що виглядають свіжі кроки, начебто

Залишені людиною. Бере на плечі рештки, на яких тримається земля, просіває крізь

Зіниці її порох, попри німоту розгортає папір, ніби бачить у ньому дзеркало у пазурах

Птаха, синьою стрічкою води розмиває глиняну гору. В її середині причаїлось пір’я трави.

Тримає на собі важкі стопи аби у верхів’ї замурований час тоншав оповідальними губами.

Кому із сповідальників вказує дорогу, наче — посмугований терпкістю випадкової правди,

Котра дзеленчить у пустому шлунку і за собою нічого не має, тільки навмисний перелік

Покарань, що намагаються відрізнятись виключно місцем здійснення сірого порошку,

Який висипає невідома на чоло і у кишені плащів одягнених у спеку, наче вирвані за 

Кінцівки і поміщені в іншу благодатну землю, облицьовану воском і пташиним криком.

Знаходить себе у відображенні чоловіка, знаходить у загострених кістках, що вириваються

З-під ґрунту, перетворюються на мур прохолоди застиглої на вогняних язиках облишених

Серед поля. Він кидає карту на стіл і вказує пальцем на місце, куди йому необхідно

Дістатись, його запевняють, що нема такого місця, що він помилився, адже споконвіків

Живуть та торгують пустельним піском, їдять його на сніданок та на вечерю, а на обід

З’їдають добровольця народженого від вигнаного брата. Не замовкає, вимагає щоб

Негайно його доставили саме туди, де закінчується пустеля, де відкушені її шматки

Обриваються в океан стіною їдкого повітря. Його поміщають у клітку — позбавивши волі

Здійснюють бажання. Повис над проваллям безмовний, обліплений дошкульним вітром,

Котрий відрізає час від часу сувій його шкіри. Темний вогонь знищує обличчя. Закриті

Щільним шовком тіні йдуть за чоловіком, збираючи розсипані зерна, наче миші. Зойк без

Власника, без надмірних перешкод входить в обрамлене коло та відбивається від скроні

До скроні, утворює по собі пустоти, де мертва земля народжує лише каміння виточене

Сонцем. Збирає з ліжок матраци, витрусивши звідти комах, які залишені передніми

Власниками. Ще теплий той бік, де вчора хтось спав, де сьогодні вкладають пророщені

Ячменем з іншого берега річки яблука, наче вони насторожені ніччю у безликості стін

Тихо несуть заклики та старішають миттєво до невпізнання групи з десяти осіб, вже

За декілька годин не знатимуть, як виглядали, коли тільки-но приєднались. Хтось,

З-поміж них приховує у мішку сокиру, затримує з кожним наступним кроком дихання.

Та не він рубитиме дерева у лісі, до якого наближаються, який зненацька від розпуки

Стане найбільшою перешкодою, коли його тиша роздиратиме вуха та спадатиме

Потом на протоптаній стежці з поодинокими слідами тварин, котрі входять у людські

Відбитки. Вода вичерпна серед яру, відлуння від одної стіни покритої мохом та листям

Вбиває голос у землю, яка здається не має осердя, пульсує затишшям, викидаючи

Протухлі тельбухи поміж ранкового світла, наче підкрадається з чорним списом, та

Заплутується у волокнистому корінні тубілець. Шанує, зі страхом припадає до своїх

Вимальований охрою пальців, впевнюється, що за ніч їх ніхто не намагався вкрасти,

Чи обміняти на блискуче скло. Лише крізь нього можу за ним спостерігати, як морщиться

На сонці, як холод, не питаючи господаря, синьою кулею пробиває у стелі дірки, звідки

Сиплеться на голови солома. Карлиці роззявили роти, наче чекають манни, одягають

Похапки свою матір, яка у декілька разів вища від них, промивають у калюжі дьогтю

Її довго волосся поки воно не стає достатньо темним, майже таким самим, як і їхнє,

Злякано ховаються під лави, коли вона розплющує очі, сідає на край ліжка і просить води

У найсміливішої, котра заклякла на мережаному дранті тримаючи свічки, що обпікають

Руки гарячим воском. Жінка витворила жінку, та не може на неї дивитися, підглядає за 

Її відображенням, що губиться у підкошених ногах сонної шпарини, у пуповині погляду.

Його мовлення, здається, забирає у біженців дах над головою, розрізає цегляний будинок

Надвоє розділяючи синів і дочок, котрі, затуливши, очі чекають світанку босими у лісі.

Вона говорила, де їх можна буде знайти, якщо раптом у дім увірвуться чужі люди та Почнуть господарювати, не стихатимуть до ночі їхні голоси, аж коли врешті заснуть на Лавах. Наче завжди це знав, наче почувши це — повинен був зібратись у дорогу.

Я йшов їм на зустріч за багато років потому, говорив щось, що сам не міг розібрати,

Що падало з моїх вуст та виорювало безплідну землю споминами, котрими ніхто не 

Володів, котрі запросто могли передаватись та змінюватись ким завгодно, у кого Потрапили, що аж розривались їхні животи від надмірності безправ’я та безсилля якось

Ще їх змінити. У цьому племені не виявилось жінок і не виявилось жодної мови. Я йшов

Попри зрошене поле майже знімілий приміряючи монети до сонця та не розриваючи Розмови зі своїм батьком, якого нема серед живих і нема його серед мертвих, у день коли

Він щез, як завше, двоє старих жінок копали ту саму яму, яку закопували кожного вечора.

Нічого не мусив їм казати, адже навряд би помітили мене — меншого за розбите на дорозі

Яйце. Звук виривається зсередини кожного — від тих, які озиваються поглядами і від тих,

Хто приховані далеччю, зазвучали мимоволі, наче тілесніють їхні думки перед грозою.

В останні двері не помістити голову і не протиснутись крізь отвори, де тільки господарює

Вода — наповнюючи простір та розмиваючи стіни. Кажу, попри те, що у кімнаті нікого не 

Помічаю — щоб мене впустили. Повен собою, як ніколи раніше, проламую двері, та

Несила поступитись далі, чекаю допоки мене не внесе до середини висока хвиля, мене -

Чи не єдиного з-поміж риб, котрий не знає про завершення світу у лоні кита. Стелиться

Відлуння його припущень, котрі жадібно пожирають будь-які звуки, будь-які натяки

Тіней дерев. Гострою бритвою розсікають овечі шлунки та витрясають їхній вміст

На високу траву, таку ж гостру і неспокійну. Колись тут був стіл і доладна розмова

Між незнайомця. Колись звідси кочівники рушили далі на схід відрізаючи собі мізинці.

Тут спіткала дітей перша пожежа та позбавила їх кари батька і голоду. Землею обліплені

Мури, наче — на заваді часу, наче знають темінь печер та важкість дихання, котре селить

Прочан у все іншому домі, своїм ключем відчиняє німий рот корчмаря і подає вино у 

Розбитих склянках. Не відкриє свої імена та схопить павука, коли він ткатиме полотно

Покриваючи голих пращурів вогнем язиків. Вода дарує плавальні засоби, викидає на 

Берег знесиленого, із затисненим у руці камінням свого дому. Десь тут він розродиться -

У пустелі життя, під водою, що стинає плечі слоновою кісткою, у надбитому горлі пляшки



Подпишитесь на наш канал в Telegram, чтобы читать лучшие материалы платформы и быть в курсе всего, что происходит на сигме.
Добавить в закладки