Якщо «анархо»-капіталіст має з якоюсь правдоподібністю стверджувати, що «реальний» капіталізм не є етатистським або що він може існувати без держави, необхідно показати, що капіталізм розвинувся природним чином, на противагу державному втручанню. Насправді все йде навпаки. Капіталізм народився з державного втручання. За словами Кропоткіна, «держава… і капіталізм… розвивалися пліч-о-пліч, взаємно підтримуючи й посилюючи один одного» [Anarchism, p. 181].

Про це говорили багато письменників. Наприклад, у некоректному шедеврі Карла Полані «Велика трансформація: політичні та економічні джерела нашого часу» ми читаємо, що «дорога до вільного ринку була відкрита й залишалася відкритою завдяки величезному зростанню інтервенціоністських заходів, безперестанку організованих і контрольованих із центру» з боку держави [стор. 127]. Це втручання набувало різних форм — наприклад, державна підтримка під час «меркантилізму», що дала змогу «мануфактурі» (тобто промисловості) виживати й розвиватися, обгороджування спільної землі тощо.

Крім того, работоргівля, вторгнення і жорстоке завоювання Америки та «примітивних» країн, а також розграбування золота, рабів і сировини з-за кордону також збагатили європейську економіку, надавши розквіту капіталізму додаткового імпульсу. Так, цитуючи Кропоткіна:

«Історію походження капіталу соціалісти вже багато разів розповідали. Вони описали, як він народився з війни та грабежу, з рабства і кріпацтва, з сучасного шахрайства та експлуатації. Вони показали, як він харчується кров’ю робітника і як мало-помалу він завойовує увесь світ… Закон… слідував тим же етапам, що і капітал… вони просувалися пліч-о-пліч, підтримуючи одне одного стражданнями людства» [Там же, p. 207].

Цей процес Карл Маркс назвав «первісним нагромадженням» і був відзначений широкомасштабним державним насильством. Капіталізм, як він незабутньо висловився, «випромінює кров і бруд з усіх своїх пор, з голови до п’ят», і «вихідним пунктом розвитку, що створив як найманого робітника, так і капіталіста, було рабство робітника» [Капітал, Т. 1, стор. 770 і стор. 727]. Або, якщо Кропоткін і Маркс здаються надто упередженими, щоб бути справедливими, ми маємо резюме Джона Стюарта Мілля про те, що «суспільний устрій сучасної Європи розпочався з розподілу власності, що був результатом не просто розподілу або набуття промисловістю, а завоювань і насильства» [Principles of Political Economy, стор. 15].

Те саме можна сказати про всі країни. Таким чином, коли прихильники «лібертаріанського» капіталізму кажуть, що вони проти «ініціації сили», вони мають на увазі тільки нові ініціації сили: оскільки система, яку вони підтримують, народилася в результаті численних ініціацій сили в минулому (понад те, вона також потребує втручання держави, щоб вона продовжувалася — у підрозділі D.1 це питання розглядається більш докладно). Справді, багато мислителів стверджували, що саме ця державна підтримка і примус (особливо відокремлення людей від землі) відіграли ключову роль у розвитку капіталізму, а не теорія про те, що «попередні заощадження» зробили це. Як стверджував лівий німецький мислитель Франц Оппенгаймер (якого вибірково цитував Мюррей Ротбард), «концепція "первісного нагромадження капіталу", що… полягає у створенні багатств у вигляді капіталу, землі та рухомого майна внаслідок дії економічних сил», в той час, як «видається цілком правдоподібною», насправді є «хибною за своєю суттю та використовується тільки для виправдання наявних привілеїв вищих класів». [Держава: переосмислення, С. 65-6]. Як резюмував анархо-індивідуаліст Кевін Карсон у своєму чудовому огляді цього історичного процесу:

«Капіталізм ніколи не встановлювався за допомогою вільного ринку. Він завжди встановлювався революцією згори, нав’язаною панівним класом, що бере свій початок у Старому режимі… докапіталістичним панівним класом, перетвореним капіталістичним чином. В Англії це були лендлорди; у Франції — бюрократія Наполеона III; у Німеччині — юнкери; в Японії — Мейдзі. В Америці, найближчій до «природної» буржуазної еволюції, індустріалізацію було здійснено меркантилістською аристократією федералістських морських магнатів і землевласників» [«Primitive Accumulation and the Rise of Capitalism», Studies in Mutualist Political Economy].

Цю реальну історію капіталізму буде обговорено в наступних розділах. Тому іронічно чути, як праві «лібертаріанці» вихваляють капіталізм, якого ніколи не існувало, і закликають до його прийняття всіма країнами, попри історичні свідоцтва того, що тільки державне втручання зробило капіталістичну економіку життєздатною — навіть у такій Мецці «вільного підприємництва», як США. Як стверджує Ноам Хомський, «хто, як не божевільний, міг би виступити проти розвитку текстильної промисловості в Новій Англії на початку дев’ятнадцятого століття, коли британське текстильне виробництво було настільки ефективним, що половина промислового сектору Нової Англії збанкрутувала б без дуже високих захисних тарифів, тим самим поклавши кінець промисловому розвитку в США? Або проти високих тарифів, які радикально підірвали економічну ефективність і тому дали змогу Сполученим Штатам розвивати сталеливарні та інші виробничі потужності? Або проти серйозних викривлень ринку, які призвели до створення сучасної електроніки?» [World Orders, Old and New, p. 168]. Таке втручання держави в економіку часто засуджується і відкидається правими «лібертаріанцями» як меркантилізм. Однак твердження, що «меркантилізм» не є капіталізмом, має мало сенсу. Без меркантилізму «правильний» капіталізм ніколи б не розвинувся, і будь-яка спроба відірвати соціальну систему від її коріння є антиісторичною і являє собою знущання з критичного мислення (тим паче, що «правильний» капіталізм регулярно звертається до меркантилізму).

Так само дещо іронічно, коли «анархо»-капіталісти та інші праві «лібертаріанці» заявляють, що вони підтримують свободу людей обирати, як їм жити. Зрештою, під час розбудови капіталізму в робітничого класу не було такого вибору. Натомість їхнє право на вибір власного способу життя постійно порушували та заперечували — і виправдовували провідні капіталістичні економісти того часу. Щоб досягти цього, державне насильство переслідувало одну спільну мету — позбавити трудящих доступу до засобів життя (особливо до землі) і зробити їх залежними від рантьє і капіталістів у плані заробітку на життя. Процес планомірного державного примусу, що «створює капіталістичні відносини, не може бути нічим іншим, як процесом відокремлення робітника від власності на умови його праці, — процесом, що перетворює, з одного боку, громадські засоби виробництва життєві засоби на капітал, з іншого боку, — безпосередніх виробників на найманих робітників. Отже, так зване первісне нагромадження є ніщо інше, як історичний процес відокремлення виробника від засобів виробництва. Він видається «первісним», оскільки утворює передісторію капіталу і відповідного йому способу виробництва» [Маркс, там же, С. 726-7]. Тож стверджувати, що тепер (після створення капіталізму) у нас є шанс спробувати жити так, як нам подобається, є крайньою образою. Доступні варіанти, які в нас є, не залежать від суспільства, в якому ми живемо, і значною мірою сформовані минулим. Стверджувати, що ми «вільні» жити так, як нам хочеться (звісно, у рамках законів капіталізму), по суті означає доводити, що ми можемо (теоретично) «купити» свободу, яку кожна людина має отримати в тих, хто вкрав це у нас насамперед. Це ігнорує століття державного насильства, необхідного для створення «вільного» робітника, який укладає «добровільну» угоду, зумовлену створеними ним соціальними умовами.

Історія державного примусу і втручання невіддільна від історії капіталізму: вихваляти останнє і заявляти про те, що засуджуєш перше — суперечливо. На практиці капіталізм завжди означав втручання в ринки для допомоги бізнесу і багатим. Тобто те, що прихильники капіталізму називали «laissez-faire» [невтручанням], не було нічим подібним і являло собою політико-економічну програму певної фракції капіталістичного класу, а не набір принципів «руки геть від ринку». Як резюмує анархо-індивідуаліст Кевін Карсон, «те, що ностальгійно називають “невтручанням”, насправді було системою тривалого державного втручання для субсидування накопичень, гарантування привілеїв і підтримки трудової дисципліни» [The Iron Fist behind the Invisible Hand]. Понад те, існує очевидне небажання таких прихильників «вільного ринку» (тобто прихильників «вільного ринку» капіталізму) проводити розмежування між минулим і теперішнім невільним капіталізмом та іншою справді вільноринковою економікою, яку, як вони стверджують, дуже бажають. Часто можна почути, що «анархо»-капіталісти вказують на засновану на державі капіталістичну систему як на підтвердження своїх поглядів (і ще більш сюрреалістично бачити, як вони вказують на докапіталістичні системи як на приклади своєї ідеології). Має бути очевидно, що в них не може бути обох варіантів.

Іншими словами, Ротбард та інші «анархо»-капіталісти ставляться до капіталізму як до природного порядку речей, а не як до результату століть капіталістичного захоплення і використання державної влади для просування своїх власних інтересів. Той факт, що використання державної влади в минулому дозволило капіталістичним нормам і припущенням стати системою за замовчуванням завдяки їхній кодифікації у праві власності та виправданню буржуазною економікою, не робить це природним. Роль держави в побудові капіталістичної економіки не можна ігнорувати або применшувати, оскільки уряд завжди був інструментом створення і розвитку такої системи. Як висловився один критик правих «лібертаріанських» ідей, Ротбард «цілковито ігнорує роль держави в побудові та підтримці капіталістичної економіки на Заході. Отримавши привілей жити у двадцятому столітті, за багато часу після того, як битви за встановлення капіталізму було завершено й виграно, Ротбард розглядає державу виключно як тягар на ринку і засіб нав’язування ще більшого тягаря соціалізму. Він виявляє свого роду історичну короткозорість, яка дає йому змогу згорнути багатовіковий людський досвід в одну довгу ніч тиранії, що закінчилася тільки з винаходом вільного ринку і його «спонтанною» перемогою над минулим. Безглуздо стверджувати, як це, видно, готовий зробити Ротбард, що капіталізм досяг би успіху без буржуазної держави; факт у тому, що всі капіталістичні країни покладалися на урядовий апарат для створення й збереження політичного та правового середовища, необхідного для їхньої економічної системи». Це, звісно, не завадило йому «критикувати інших за неісторичність» [Stephen L.Newman, Liberalism at Wit’s End, pp. 77-8 and p. 79].

Таким чином, ми маємо ключове сперечання всередині «анархо»-капіталізму. Хоча вони нарікають на втручання держави в ринок, в їхній основі лежить припущення, що воно не мало реального впливу на те, як суспільство розвивалося протягом століть. За дивовижним збігом, чистим ефектом усього цього державного втручання було створення капіталістичної економіки, ідентичної за всіма характеристиками тій, що була б створена, якби суспільство лишалося на самоті для природного розвитку. Здається дивним, що державне насильство могло призвести до тієї самої економічної системи, що й праві «лібертаріанці» та австрійські економісти, які логічно виводять концепції з кількох основних аксіом і припущень. Ба більше, ці висновки майже збігаються з тим, що хочуть почути ті, хто отримав вигоду від попереднього державного примусу, а саме, що приватна власність — це добре, профспілки та страйки — це погано, що держава не повинна втручатися у владу начальства і не слід навіть думати про допомогу робітничому класові (зайнятому чи непрацездатному). Таким чином, хоча їхні поради та риторика могли змінитися, соціальна роль економістів залишилася колишньою. Було потрібне втручання держави, щоб позбавити безпосередніх виробників засобів до існування (зокрема, землі) і знизити реальну заробітну плату робітників, щоб вони мусили забезпечувати регулярну роботу слухняним чином. У цьому воно і капіталісти отримали багато порад від найбільш ранніх економістів, як це докладно описує марксистський історик економіки Майкл Перельман. Як він резюмує, «класична політична економія була зацікавлена в заохоченні первинного нагромадження з метою сприяння капіталістичному розвитку, навіть попри те, що логіка первинного нагромадження перебувала у прямій суперечності з передбачуваною прихильністю класичних політекономів до цінностей laissez-faire» [The Invention of Capitalism, p. 12]. Поворот до «невтручання» став можливий, тому що пряма державна влада могла бути в основному замінена економічною владою, щоб забезпечити залежність робітничого класу.

Зайве казати, що деякі праві «лібертаріанці» визнають, що держава відіграла певну роль в економічному житті у піднесенні та розвитку капіталізму. Таким чином, вони протиставляють «поганих» бізнесменів (які отримували державну допомогу) і «хороших» (які не отримували). Таким є, наприклад, зауваження Ротбарда про те, що марксисти «не проводили особливої різниці між “буржуазією”, що скористалася підтримкою Держави, і буржуазією, що діяла на вільному ринку» [Етика свободи, стор. 117]. Але такий аргумент безглуздий, оскільки він ігнорує той факт, що «вільний ринок» — це мережа (і визначається державою відповідно до прав власності, які вона забезпечує). Це означає, що втручання держави в одну частину економіки матиме розгалуження в інших частинах, особливо якщо розглянута дія держави — експропріація та/або захист виробничих ресурсів (землі та робочих місць) або перекіс на ринку праці на користь босів. Інакше кажучи, індивідуалістична перспектива «анархо»-капіталізму не дає змоги його прихильникам побачити очевидну колективну природу експлуатації та пригноблення робітничого класу, що випливає з колективного і взаємопов’язаного характеру виробництва та інвестицій у будь-якій реальній економіці. Дії держави, підтримувані секторами капіталістичного класу, мають, використовуючи економічний жаргон, позитивні зовнішні ефекти для решти. Вони, загалом, отримують вигоду з цього як клас, так само як люди робітничого класу страждають від нього колективно, оскільки він обмежує їхній доступний вибір тим, чого хочуть їхні економічні та політичні господарі (зазвичай одні й ті самі люди). Таким чином, правий «лібертаріанець» не розуміє класової основи державного втручання.

Наприклад, власники американських сталеливарних та інших компаній, які розбагатіли, і їхні компанії, що стали великими за стінами протекціонізму, були явно «поганою» буржуазією. Але хіба буржуазія, яка постачала сталеливарні компанії вугіллям, машинами, харчовими продуктами, «обороною» тощо, не отримувала від дій держави? А постачальники предметів розкоші багатим власникам сталеливарних компаній не виграли від дій держави? Або постачальники товарів робітникам, які працювали на сталеливарних заводах, що стали можливими завдяки тарифам, не отримали вигоди? А постачальники цих постачальники? Хіба не виграли та користувачі технологій, вперше впроваджені в промисловість компаніями, захищеними держзамовленням? Хіба капіталісти, у яких була велика низка безземельних представників робітничого класу, які могли користуватися перевагами «земельної монополії», навіть якщо вони, на відміну від інших капіталістів, прямо не виступали за неї? Це збільшило кількість найманих робітників для всіх капіталістів і збільшило їхню позицію/вплив на ринку праці коштом робітничого класу. Іншими словами, така політика допомогла зберегти капіталістичну ринкову владу, незалежно від того, чи заохочували окремі капіталісти політиків голосувати за її створення/збереження. Так само всі американські капіталісти отримали вигоду зі змін у загальному праві для визнання і захисту капіталістичної приватної власності та прав, яких держава дотримувалася в XIX столітті (дивіться розділ B.2.5).

Інакше кажучи, Ротбард ігнорує класову крадіжку і накопичувальний ефект крадіжки як виробничої власності, так і продуктів робітників, які її використовують. Він вважав, що «моральне обурення» соціалізму виникло з аргументу, що «капіталісти вкрали законну власність робітників і, отже, наявні титули на накопичений капітал є незаконними». Він стверджував, що з огляду на «цю гіпотезу подальший спонукальний мотив і для марксизму, і для анархо-синдикалізму, випливає цілком логічно». Однак «розв’язання» Ротбардом проблеми минулої сили видається (по суті) виправданням наявних прав власності, а не серйозною спробою зрозуміти чи виправити минулі застосування сили, які сформували суспільство в капіталістичне і досі формують його. Це тому, що він просто стурбований поверненням власності, яка була явно вкрадена і може бути повернута тим, хто був безпосередньо позбавлений власності, або їхнім нащадкам (наприклад, повертаючи землю селянам або фермерам-орендарям). Якщо це неможливо зробити, то «титул на цю власність належить правомірно, законно й етично нинішньому власнику» [Там же, стор. 95 і стор. 102]. У кращому разі він дозволяє в націоналізованій власності та будь-якій корпорації, основна частина доходів якої надходить від держави, «оселитися (гомстед)» робітникам (що, згідно з аргументами Ротбарда про кінець сталінізму, означає, що вони отримають акції компанії). Кінцевий результат його теорії — залишити все як є. Це тому, що він не міг зрозуміти, що експлуатація робітничого класу мала і має колективний характер і, як така, просто неможливо виправити її в його індивідуалістичному кругозорі.

Візьмемо очевидний приклад: якщо прибуток від рабства в південних штатах Америки використали для інвестування у фабрики в північних штатах (як вони й були), чи справді передання землі звільненим рабам у 1865 році означає кінець несправедливості, яку створила ця ситуація? Безсумнівно, продукти рабської праці були вкраденим майном тією самою мірою, що й земля, і, як наслідок, чи зроблено з цього якісь інвестиції? Зрештою, інвестиції в інших місцях ґрунтувалися на прибутку, отриманому від рабської праці, а «більшу частину прибутку, отриманого в північних штатах, було отримано з надлишків, що походили з південних плантацій» [Perelman, там же, p. 246]. Що стосується найманих працівників на Півночі, то вони побічно експлуатувалися існуванням рабства, оскільки інвестиції в цю сферу знижували їхню переговорну силу на ринку, позаяк зменшували їхню здатність організувати власну справу, збільшуючи постійні витрати на це. А що стосується інвестицій, отриманих у результаті експлуатації цих найманих працівників? Як зазначає Марк Лейєр, капіталісти та рантьє «могли купити землю і машини, але ці гроші являли собою не що інше, як експропрійовану працю інших» [Bakunin, p. 111]. Якщо земля має бути повернута тим, хто її обробляв, як пропонує Ротбард, то чому б не повернути промислові імперії, які були створені на спинах поколінь рабів, що її обробляли? А як щодо прибутку, отриманого від поколінь найманих рабів, які працювали на ці інвестиції? А як щодо інвестицій, які ці прибутки дозволили зробити? Звісно, якщо земля має бути віддана тим, хто її обробляв, то мають бути віддані й інвестиції, які вона принесла? І якщо припустити, що ті, хто зараз працює, можуть по праву захопити свої робочі місця, то як бути з тими, хто працював раніше, та їхніми нащадками? Чому вони мають бути позбавлені можливості користуватися багатством, яке створили їхні предки?

Якщо говорити про людей, то все це не береться до уваги, і зрештою гарантується, що результати багатовікового примусу і крадіжки залишаться незмінними. Це відбувається тому, що робітничий клас загалом був експропрійований і його працю експлуатували. Було б неможливо ідентифікувати реальних залучених осіб та їхніх нащадків, а також неможливо було б відстежити, як були інвестовані вкрадені плоди їхньої праці. Таким чином, класова крадіжка нашої планети та свободи, а також продуктів поколінь людей робітничого класу, буде безпечно тривати.

Зайве говорити, що одні уряди втручаються в економіку більше, ніж інші. Корпорації не випадково інвестують або купують у постачальників, що базуються в авторитарних режимах. Вони не просто опинилися тут, пасивно отримуючи вигоду від етатизму й авторитаризму. Радше вони вибирають між державами для розміщення саме на підставі дешевизни пропозиції робочої сили. Інакше кажучи, вони вважають за краще перебувати в умовах диктатури й авторитарних режимів у Центральній Америці та Південно-Східній Азії, тому що ці режими найбільше втручаються в ринок праці — при цьому, звісно, говорять про самий «вільний ринок» і «економічну свободу», у яких ці режими відмовляють своїм підданим. Для Ротбарда це здається просто збігом або кореляцією, а не чимось систематичним, оскільки змова між державою і бізнесом є помилкою не капіталізму, а просто окремих капіталістів. Іншими словами, система чиста; корумповані лише люди. Але для анархістів джерела сучасної капіталістичної системи лежать не в індивідуальних якостях капіталістів як таких, а в динаміці й еволюції самого капіталізму — складній взаємодії класових інтересів, класової боротьби, соціального захисту від руйнівних дій ринку, індивідуальних якостей тощо. Інакше кажучи, твердження Ротбарда помилкові — вони не в змозі зрозуміти капіталізм як систему, її динамічну природу й авторитарні соціальні відносини, які вона породжує, а також необхідність державного втручання, яке вони породжують і вимагають.

Отже, коли праві пропонують «дати нам спокій», те, що вони під словом «нас» мають на увазі, стає зрозумілим, коли ми подивимося, як розвивався капіталізм. Ремісників і селян «залишили в спокої» тільки для того, щоб голодувати (іноді навіть не так, оскільки робітничий дім був винайдений, щоб приносити бродягам радість від праці), а робітничий клас промислового капіталізму був «залишений у спокої» тільки поза роботою і тільки за умови, що вони дотримуються правил своїх «гравців». Як незабутньо висловився Маркс, «визволені лише тоді стають продавцями самих себе, коли в них забрано всі їхні засоби виробництва і всі гарантії існування, забезпечені старовинними феодальними установами. І історія цієї їхньої експропріації вписана в літописи людства полум’яною мовою крові та вогню» [Там же, стор. 875]. Що стосується іншого боку класового поділу, вони хотіли, щоб їх «залишили в спокої», щоб вони могли використовувати свою владу над іншими, як ми побачимо. Те, що сучасний «капіталізм», по суті, є різновидом «корпоративного меркантилізму», коли держави створюють умови, що дають змогу корпораціям процвітати (наприклад, податкові пільги, субсидії, рятувальні заходи, антипрацьовицькі закони тощо), свідчить більше про застарілі корені капіталізму, ніж про ідеологічно правильне визначення капіталізму, що його прихильники використовують.

Фактично, якщо ми подивимося на роль держави у створенні капіталізму, у нас може виникнути спокуса перейменувати «анархо»-капіталізм на «марксистсько-капіталізм». Це тому, що, з огляду на історичні свідчення, може бути розроблена політична теорія, за допомогою якої створюється «диктатура буржуазії» і що ця капіталістична держава “відмирає” в «анархію». Попри заміну економічних і соціальних ідей марксизму і заміну їх прямою протилежністю, це не повинно означати, що ми повинні відкидати цю ідею (зрештою, так само «анархо»-капіталізм зробив з індивідуалістичним анархізмом!). Але ми сумніваємося, що чимало «анархо»-капіталістів приймуть таку зміну імені (навіть якщо це відображало б їхню політику набагато краще; врешті-решт, вони не заперечують проти минулих ініціювань сили, тільки теперішніх, і чимало людей, видно, думають, що сучасна держава відімре через ринкові сили).

На це вказує той факт, що Ротбард не захищав зміни знизу як засіб створення «анархії». Він допоміг заснувати так звану Лібертаріанську партію 1971 року, яка, як і марксисти, висувають своїх депутатів на політичні посади. З падінням сталінізму 1989 року Ротбард зіткнувся з цілою економікою, яку можна було піддати «гомстедінгу», і він стверджував, що «десоціалізація» (тобто денаціоналізація; як і леніністи, він плутав соціалізацію (усуспільнення) з націоналізацією) «обов’язково передбачає дії цього уряду, коли уряд здає свою власність приватним особам…». У глибокому сенсі позбавлення від соціалістичної держави вимагає від цієї держави здійснити останній, швидкий і славний акт самоспалення, після якого вона зникне зі сцени» (порівняйте з коментарем Енгельса про те, що «взяття у володіння засобів виробництва від імені суспільства» є «останнім самостійним актом її [держави] як держави» [ПСС, Т. 19, стор. 225]). Він вважав «капітальні блага, створені державою», «філософськи безхазяйними», але не звернув уваги на те, чия праця експлуатувалася й оподатковувалася для їхнього створення (зайве казати, що він відкидав ідеї акцій для всіх, оскільки це було б "егалітарною роздачею… негідним громадянам", імовірно хворим, безробітним, пенсіонерам, матерям, дітям і майбутнім поколінням) [The Logic of Action II, p. 213, p. 212 and p. 209].

Промислові підприємства будуть передані працівникам, які нині зайняті там, але не за їхньою власною прямою дією і прямою експропріацією. Швидше так вчинила б держава. Це зрозуміло, оскільки, надані самим собі, робітники можуть діяти не зовсім так, як від них очікували б. Таким чином, ми бачимо, що він виступає за передачу промисловості від державно-урядової бюрократії робітникам через «приватні, обігові акції», оскільки власність «не повинна передаватися колективам або кооперативам, робітникам або селянам загалом, що тільки поверне хвороби соціалізму в децентралізованій і хаотичній синдикалістській формі». Його «гомстедінг» не мав здійснюватися самими робітниками, це був випадок «надання акцій робітникам» державою. Він також зазначає, що для уряду має бути «пріоритетом» «повернути всю вкрадену, конфісковану власність її первісним власникам або їхнім спадкоємцям». Це включало б «пошук первісних землевласників» — тобто класу поміщиків, чиє багатство було засноване на експлуатації слуг і кріпаків [Там же, p. 210 and pp. 211-2]. Таким чином, експропрійованим селянам буде повернуто їхню землю, але не, вочевидь, будь-які селянські робітничі землі, що їх забрала держава в їхніх феодальних і аристократичних володарів. Таким чином, ті, хто щойно був звільнений від сталінського правління, мали бути піддані «лібертаріанському» правлінню, щоб гарантувати, що перехід буде здійснено економічно правильним чином. Хай там як, економісти-неокласики, які справді спостерігали за переходом, забезпечили передання права власності та контролю безпосередньо новому панівному класу, замість того, щоб витрачати час на випуск «акцій», які зрештою перейдуть до рук небагатьох через ринкові сили (фактичний спосіб, у який це було зроблено, можна розглядати як сучасну форму «первинного нагромадження», оскільки він гарантує, що капітальні блага не потраплять до рук робітників).

Але це не стосується справи. Факт залишається фактом: для створення і підтримання капіталізму були потрібні дії держави. Без державної підтримки капіталізм навряд чи взагалі міг би розвиватися. Таким чином, єдиний чинний «капіталізм» — це продукт державної підтримки та втручання, і для нього характерні ринки, які є значно менш вільними. Таким чином, серйозні прихильники справді вільного ринку (наприклад, американські анархо-індивідуалісти) не були задоволені «капіталізмом» — фактично цілком справедливо та відкрито виступили проти нього. Їхнє бачення вільного суспільства завжди розходилося зі стандартним капіталістичним, факт, на який «анархо»-капіталісти нарікають і відкидають як «помилки» та/або продукт «поганої економічної теорії». Очевидно, чистий ефект усього цього державного примусу був, по суті, нульовим. Як стверджували критики капіталізму, він не мав фундаментального впливу на розвиток економіки, оскільки капіталізм розвинувся б сам по собі. Таким чином, економіка, що характеризується нерівністю багатства і влади, де основна частина населення є безземельною і без ресурсів і де відсотки, рента і прибуток витягуються з праці робітників, у будь-якому разі розвивалася б незалежно від державного примусу, що ознаменувало б зростання капіталізму та потребу в підпорядкованому й залежному робітнику: клас землевласників і капіталістів, що здійснював цю політику, просто прискорили процес досягнення «економічної свободи». Однак це не просто збіг, що капіталізм і державний примус так переплелися як в історії, так і в сучасній практиці.

Насамкінець, як і інші апологети капіталізму, праві «лібертаріанці» захищають цю систему, не визнаючи засобів, необхідних для її створення. Вони схильні ототожнювати її з будь-якою ринковою системою, не розуміючи, що це особливий вид ринкової системи, в якій праця сама по собі є товаром. Звісно, це іронічно, що більшість захисників капіталізму наголошують на важливості ринків (що існували до капіталізму), применшуючи важливість найманої праці (що визначає його) поряд із насильством, яке його породило. Однак, як наголошували й анархісти, і марксисти, гроші та товари визначають капіталізм не більше, ніж приватна власність на засоби виробництва. Тому важливо пам’ятати, що із соціалістичної думки капіталізм не тотожний ринку. Як ми наголошували в підрозділі C.2, і анархісти, і марксисти стверджують, що там, де люди виробляють для себе, це не капіталістичне виробництво, тобто коли робітник продає товари, це не капіталістичне виробництво. Таким чином, прихильники капіталізму не розуміють, що для перетворення докапіталістичних суспільств ремісників і селян, які продають продукти своєї праці, на капіталістичне суспільство найманих робітників, які продають себе босам, банкірам і землевласникам, був потрібен сильний державний примус.

Нарешті, слід підкреслити, що цей процес первісного нагромадження не обмежується приватним капіталізмом. Державний капіталізм також вдавався до таких методів. Сталіністська насильницька колективізація селянства і жорстока індустріалізація, включена до п’ятирічних планів 1930-х років, є найочевиднішими прикладами). Те, що тривало століттями в Британії, у Радянському Союзі та інших державно-капіталістичних режимах перетворилося на десятиліття, що справило відповідний вплив на людську працю. Однак ми не будемо тут обговорювати ці акти державного примусу, оскільки нас цікавлять насамперед дії, необхідні для створення умов, необхідних для приватного капіталізму.

Зайве казати, що цей підрозділ не може сподіватися на розгляд усіх форм державного втручання в усьому світі, які використовували для створення або накладання капіталізму на населення, яке цього не бажає. Усе, що ми можемо зробити, — це поглянути на жорстоку історію капіталізму і надати достатньо посилань для тих, хто зацікавлений, щоб продовжити вивчення питання. Першою відправною точкою має бути Відділ 7 («Процес нагромадження капіталу») тому 1 «Капіталу» Маркса. Цей класичний звіт про походження капіталізму слід доповнити більш свіжими звітами, але його основний аналіз правильний. Письменники-марксисти розширили аналіз Маркса: варто порекомендувати «Дослідження розвитку капіталізму» (Studies in the Development of Capitalism) Моріса Добба і «Проти ринку» (Against the Market) Девіда Макнеллі, так само як і «Винахід капіталізму» (The Invention of Capitalism) Майкла Перельмана. У книжці Кропоткіна «Взаємодопомога як фактор еволюції» міститься короткий виклад дій держави з руйнування громадських інститутів і спільної власності на землю, як і в його книжці «Держава і її роль в історії». Книга Рудольфа Роккера «Націоналізм і культура» (Nationalism and Culture) також є важливою працею. «Дослідження мютюелістичної політичної економії» (Studies in Mutualist Political Economy) анархо-індивідуаліста Кевіна Карсона дає прекрасне резюме (дивіться Частину 2, «Капіталізм і держава: минуле, сьогодення і майбутнє» (Capitalism and the State: Past, Present and Future)), як і його есе «Залізний кулак за невидимою рукою» (The Iron Fist behind the Invisible Hand).