Donate
Philosophy and Humanities

Інтерв’ю із Девідом Абрамом: Екологія магії

Vitalii Shchepanskyi12/02/23 18:491.2K🔥

Інтерв’ю із Девідом Абрамом

Скотт Лондон

Девід Абрам — неординарне поєднання антрополога, філософа та ілюзіоніста. Попри те, що він багато років працював магом у Сполучених Штатах та Європі, більшість того, що він знає про магію, він приписує часу, який провів в Індонезії, Непалі та на о. Шри-Ланка, навчаючись у місцевих цілителів.

Магічний перформанс — не просто розвага, — зазначає він у цьому інтерв’ю. «Завдання мага — стривожити наші почуття і звільнити нас від застарілих способів мислення». Маг також виконує важливу екологічну функцію, каже він, стаючи посередником між світом людей і «по–над-людським» світом, у якому ми живемо.

Коли Абрам опублікував свою книгу «Замовляння чуттєвого» (1996 р.), рецензенти, описуючи її, фактично вичерпали усі існуючі хвалебні слова. The Village Voice назвав Абрама «одним із тих рідкісних умів, які, подібно до розуму музиканта чи великого математика, поєднують мрію та інтелект». Оглядач Utne Reader назвав Абрама «провидцем» за «накладання магічних заклинань через письмо та лекції» та за його глибинний вплив на рух навколишнього середовища.

Книга зачіпає широкий спектр тем — від нашого сприйняття світу природи до того, як ми використовуємо мову та символи для осмислення нашого досвіду. Я говорив із Абрамом у м. Клермонт, Каліфорнія (США).

Скотт Лондон: Як ви захопилися ілюзіями у жанрі маніпуляцій?

Девід Абрам: Вперше я побачив перформанс фокусника коли мені було десь вісім чи дев’ять років — і я став пробувати навчитися магії. Та тоді я був доволі незграбним і в мене майже нічого не виходило. Я повернувся до цього, коли мені було близько шістнадцяти. Мене захоплювала ідея зробити щось «неможливе» — створити неможливий досвід, досвід, який був би настільки пронизаний таємницею, що міг би спантеличити людей із усіма їхніми упередженнями. Коли фокуснику вдається змусити камінь зникнути, а потім знову витягти його назад просто із повітря, чи коли він змушує монету непомітно перестрибнути із однієї руки в іншу — ми не можемо це пояснити. Ми раптом опиняємося у цьому відкритому просторі прямого чуттєвого досвіду, справді стикаємося зі світом без упереджень, хоч і на коротку мить. Фокусник — той, хто звільняє наше чуття від статично вкорінених паттернів, які живуть у наших припущеннях, застарілих способах мислення, манері говорити та у дискурсі загалом. Це відкриття стало справжнім стимулом моєї власної магії.

Лондон: Чи правда, що навчаючись у коледжі ви підпрацьовували фокусником у знаменитому Alice’s Restaurant?

Абрам: Так, моя кар’єра почалася із посади штатного мага в Alice’s, названого достеменно як прекрасну пісню Арло Гатрі. Я виступав там кілька разів на тиждень, працюючи від столу до столу, й показував фокуси між подачею страв. Зазвичай для сімей або молодих пар. Ну знаєте, як це. Вони підкликають фокусника, просять показати якісь трюки із монеткою чи колодою карт. Слід було, однак, бути обережним і не зробити раптом чогось надто вражаючого, аби не зруйнувати чийсь апетит.

Лондон: Розпиляти жінку навпіл або щось подібне.

Абрам: Саме так. У цій роботі я тримався подалі від подібних ефектів. Я пропрацював в Alice’s щось із три чи чотири роки. Потім я почав виступати по всій Новій Англії. А ще пізніше я взяв академічну відпуску у коледжі на рік, щоб поподорожувати Європою як вуличний маг.

Лондон: Як це привело Вас до зацікавлення екологією та антропологією?

Абрам: Коли я вирішив повернутися до коледжу і завершити навчання, я дуже зацікавився використанням магії у медицині. Мене вразило наскільки давнім є цей зв’язок — у традиційних суспільствах цілителями часто були маги. І я почав подорожувати як мандрівний маг до різних корінних традиційних культур Південно-Східної Азії, о. Шри-Ланка, різних частин Індонезії та Непалу — з надією використати власні навички фокусника-чарівника аби мати змогу зустрітись та познайомитись із традиційними шаманами або знахарями, які досі займаються цим ремеслом у місцевих культурах.

Лондон: Чи були вони готові поділитися своїми секретами з американцем?

Абрам: Насправді, так. Затія виявилась доволі успішною. Коли ці чарівники дізналися, що існує Західна людина, яка має певний доступ до предків (як вони говорили про них), чи то здійснює певний обмін із духами, мене почали запрошувати до їхніх домівок аби обмінятись секретами. Іноді мене навіть запрошували брати участь у їхніх церемоніях.

Лондон: І все ж Ви практикували зовсім іншу форму магії, ніж вони.

Абрам: Так, я вчився свого ремесла в американських фокусників та з книг, і думав про магію як про ремесло, яке основоположно є певною формою розваги. Та виявилося, що це одне із найстаріших ремесел. Саме володіння ілюзіями маніпуляцій походить від роботи шамана або чаклуна над зміною сприйняття та організацією чуттів.

Лондон: Знахарі практикують ілюзії маніпуляцій?

Абрам: Деякі так, але не всі.

Лондон: Хто, наприклад?

Абрам: Ну, ми всі чули про медіумів-хірургів, людей, чий стиль роботи ми могли б назвати магією. Наприклад, на Філіппінах вони витягують хворобу з тіла людини –проводять по тілу рукою і роблять своєрідний невидимий розріз. Потім вони простягають руку в тіло і витягують якийсь кривавий червоний предмет і кидають його у вогонь. Це всього лиш спритність рук, маніпуляція. Ці так звані медіуми-хірурги використовують дуже поширену в усьому світі техніку. На жаль, багато хто на Філіппінах практикує подібне тільки заради прибутку. Тому сама техніка часто не є такою ефективною, як могла би бути, якби справді використовувалася заради здоров’я людини і загалом всього живого.

Лондон: Я пам’ятаю, як кілька років тому читав історію у журналі (я думаю, це був Atlantic Monthly). Англійський режисер писав про зйомки складного ритуалу на сільській площі в Індії чи Пакистані на початку 1960-х років. Вся процесія була дуже вражаючою і завершилася тим, що факір, який володіє мечем, фактично зарізав маленького хлопчика, а потім зібрав всі криваві кінцівки у мішок. Побачивши це, режисер був приголомшений, як, власне, і багато інших глядачів. Але він був ще більше приголомшений, коли повернувся до Англії та обробив фільм. Виявилось, що весь цей акт був складною ілюзією, маніпуляцією сприйняттям цілої групи людей.

Абрам: Так, чарівник — це той, хто працює зі сприйняттям. Іноді він працює із органами чуттів окремої людини, іноді з групою людей, а іноді з багатьма іншими істотами — людьми і не тільки. Важливо усвідомити, що сам маг часто відчуває те ж саме, що відчувають й інші спостерігачі. Тільки маг, глибоко ввійшовши в цей транс, змусить інших відчути транс так само насичено і настільки ж глибоко, як і він сам. Тож, це відбувається не зовсім так, ніби він стоїть окремо від усього, маніпулюючи ззовні, як думають про гіпнотизерів тут, на Заході.

Але ця подія, про яку ви говорите, вже дуже відрізняється від магії у контексті корінних племен, де магія ніколи не використовується заради розваги. Її застосовують аби підтримувати світ живим і здоровим, а також утримувати людей у ​​здоровому зв’язку з рештою природного світу.

Лондон: Ви використовували словосполучення «оберігач кордонів» для опису шамана. Що Ви тут маєте на увазі?

Абрам: Я з’ясував, що лиш невелика кількість тих шаманів, яких я зустрічав, вважали роботу цілителя своєю основною роллю чи функцією. Тож, незважаючи на те, що вони були цілителями чи знахарями у своїх селищах, у власній здатності лікувати вони радше вбачали тільки побічний продукт основної роботи. Основна ж робота була пов’язана з тим, що шамани рідко живуть всередині своїх громад чи в самому центрі селища. Вони завжди живуть на окраїні або десь неподалік від поселення — серед рисових полів чи диких валунів, бо їхні вміння не охоплені людською модальністю. Вони є ніби посередниками між людською і по–над-людською спільнотою — тварини, рослини, дерева, навіть цілі ліси вважаються живими, розумними силами. Навіть вітри та погодні умови сприймаються як живі істоти. Все наділене душею. Все рухається. Просто деякі речі рухаються повільніше, ніж інші — наприклад, гори чи сама земля. Але все має свій рух, своє життя. А шамани є саме тими людьми, які найбільш сприйнятливі до запитів цих, відмінних від людських, форм. Саме їм вдається встановити певний зв’язок із іншою істотою — дубом чи жабою.

Лондон: Що це за зв’язок?

Абрам: У кожного шамана, якого я зустрічав, було багато тварин, рослин чи форм природни, з якими він був близько знайомий. Так само, як ми говоримо про чорну кішку відьми як про її «близького компаньйона», так і в цих анімістичних суспільствах у шамана серед таких близький компаньйонів можуть бути ворони, жаби або навіть певний вид каучукової рослини. Це також може бути певний вид бурі, як от гроза — це істота, яка, з’явившись на небі, підкаже шаману, що пора виходити на вулицю, просто дивитися на ці хмари і дізнаватися від них те, чому вони можуть навчити.

Лондон: Так само коні, мабуть, можуть відчути наближення землетрусу.

Абрам: Правильно. Інші тварини для шамана є ніби ще одним набором чуттів, іншим кутом зору з якого він може бачити, чути та відчувати те, що відбувається у довкіллі, бо ми обмежені людськими чуттями, нервовою системою, двома руками та двома ногами. Птахи знають набагато більше про те, що відбувається у повітрі, в невидимих ​​вітрах, ніж ми, люди. Якщо ми уважно подивимося на птахів, то зможемо почати дізнаватися про те, що відбувається на небі та у повітрі, просто спостерігаючи за їхніми схемами польоту.

Лондон: Де вони проводять межу між магією та реальністю?

Абрам: Така межа в традиційних культурах не проводиться. У корінних, племінних або усних культурах магія — це шлях світу. Немає нічого, що не було б якимось чином магічним, бо сам факт того, що світ існує — уже диво. Те, що він постійно існує, те, що він ніколи не перестає існувати, — це таємниця таємниць. Магія — це шлях світу. Це ось те відчуття контакту з безкінечною кількістю інших форм свідомості, більшість із яких кардинально відрізняються від нашої — і є основним досвідом магії, з якого походять усі інші її форми.

Лондон: Як вони зцілюють людей?

Абрам: Як я вже казав, шамани та чаклуни, з якими я стикався під час своїх подорожей, завжди говорили, що їхня здатність лікувати людей є побічним продуктом іншого виду зцілення. Їхня основна робота — зцілювати відносини між селищем і землею, утримувати рівновагу між людською групою та по–над-людською силою. Якби шаман не виконував основну свою роботу — проголошення молитов та похвали і не робив би ритуальні жертвопринесення іншим тваринам і силам землі та неба, — то його здатність зцілити одну людину змушувала би хворіти іншу людину у цій спільноті, а лікування другої людини перекидало би хворобу на когось іще. Джерело хвороби часто сприймається як дисбаланс всередині людини, але насправді воно пов’язане із відносинами між людським поселенням та землею, яка його підтримує: землею, яка дає їжу, шкури тварин для одягу та рослини на харч і ліки. Люди дуже багато беруть від землі, і завдання шамана полягає в тому, щоб ми, люди, завжди повертали щось землі, щоб був двосторонній потік, щоб межа між нами — людською культурою та рештою природи — залишалась пористою. Шаман впевнюється, що ця межа є мембраною, через яку проходить двосторонній потік, і що межа ніколи не стане бар’єром, який закриє інші, по–над-людські сили від нашого сприйняття.

Лондон: Чи є у нас в західній культурі аналоги шаманів, людей, які виконують подібну функцію?

Абрам: У нас є деякі далекі еквіваленти, такі як польові біологи, які здатні увійти у тісний зв’язок із іншими видами, які вони вивчають. Але ми у Західній цивілізації не схильні вірити в магію. І тому, переважно, вже забули, що вона існує. Більшість магів у кінцевому підсумку виступають десь у Лас-Вегасі. Вони вважають себе «ілюзіоністами» — людьми, які намагаються створити ілюзію магії. Але вони самі не вірять у магію. Магічне ремесло потрапило у дуже сумне становище в сучасному світі. Це дещо схоже на ситуацію, якби, скажімо, більшість музикантів та концертних артистів раптом перестали вірити, що музика існує. Тоді б у вас були піаністи, у яких фортепіано були б обвішані миготливими вогнями, а жінки танцювали б довкола у такт фальшивій музиці. На Заході магія зведена саме до такого. Для нас її насправді більше не існує.

Лондон: Що стається із культурою, яка позбавлена магії?

Абрам: Справа в тому, що ставлення культури до природного ландшафту надзвичайно збідніло. Насправді, через нашу неуважність, через забування усіх цих інших видів свідомості — інших тварин, рослин, річок — ми спричинили безпрецедентно масштабну кризу у цілому світі — не через якусь підлість, а просто тому, що ми уже не усвідомлюємо той факт, що природа існує. Нам, у нашій культурі, здається, що це свого роду пасивний фон, на якому розгортаються всі наші людські події, і саме людські події мають сенс, а те, що відбувається в природі — ну, ми, ніби й не помічаємо цього, цього ніби нема. Це не життєво важливо.

Наскільки це відрізняється від самосвідомості магічної чи анімістичної культури, для якої все, що ми, люди, робимо, перебуває під надзвичайно глибоким впливом нашої взаємодії із землею під ногами, повітрям, що нас оточує, та іншими тваринами.

Лондон: Ви сказали, що деякі польові біологи здатні вловити суть магії у своїй роботі. Я можу згадати деяких письменників-природознавців, які також виконують цю функцію — як от Пітер Матіссен, Террі Темпест Вільямс та Баррі Лопес.

Абрам: Звісно. Я думаю, що деякі письменники-природознавці роблять надзвичайно важливу магічну роботу. Вони роблять те, що ми можемо вважати магією слів, — дуже обережно добирають слова та намагаються знайти нові способи їх використовувати, намагаються знайти, як говорити, не порушуючи нашої спорідненості із рештою живої землі.

Лондон: І все ж у «Замовлянні чуттєвого» Ви вказуєте на те, що мова довго формувалася так, аби розривати наші чуттєві стосунки зі світом природи.

Абрам: Так. Те, як ми звикли говорити в нашій культурі, постійно заперечує взаємність між нашими чуттями та рештою чуттєвого світу, між нашими тілами та величезним тілом землі. Коли ми говоримо про землю як об’єкт, ми заперечуємо наші стосунки з нею. Коли ми говоримо про природу як про сукупність об’єктів, а не про спільноту суб’єктів, ми фактично закриваємо свої чуття від всіх інших голосів, які нас оточують.

Лондон: Я впевнений, що не перший запитаю Вас, чому Ви вирішили саме написати книгу — тобто використати слова та абстрактні аргументи — аби висловити цю позицію.

Абрам: Ну, для мене було дуже важливо написати книгу, яка б промовляла до так званих «експертів», написати книгу, яку не можна відкидати як художню літературу чи «просто» поезію. Я не вважаю, що в поезії є щось «просте», але так думає багато людей у ​​нашій культурі — вони схильні вважати поезію певним вторинним використанням мови. Ми не усвідомлюємо, що мова походить із поезії та поетики і повертається до неї ж.

Ось чому нам потрібно приділяти стільки уваги тому, як ми говоримо, красі наших слів і способам їх поєднувати — щоб ми говорили одне з одним не як безтілесні уми, а як втілені, відчуваючі, твариноподібні істоти. Я думаю, нам важливо усвідомити, що ми тварини — без сумніву, надзвичайні, але все ж тварини — а, отже, є лише одними із великої кількості різних істот, які живуть в цьому світі.

І все ж я хотів висловити це таким чином, щоб охопити наукову спільноту, спільноту тих, хто приймає рішення у нашій культурі. Тож, у цьому і полягав намір моєї книги: подолати розрив між світом уяви — чарівним світом корінних, традиційних суспільств — та світом академічних кіл, інтелігенції та наукової еліти. Але я не хотів робити це, просто написавши академічний або науковий аналіз корінних, анімістичних способів мислення. Я хотів зробити навпаки. Я хотів провести анімістичний аналіз раціональності та західного інтелекту і показати, що наші Західні, цивілізовані способи мислення самі по собі є формою магії.

Лондон: Як так?

Абрам: Все, що ми маємо на увазі, коли говоримо про західну цивілізацію, можна означити словосполученням «писемна цивілізація». Ми — культура алфавіту, і сам алфавіт можна розглядати як дуже потужну форму магії. Ну от, до прикладу, ми відкриваємо газету вранці і дивимося на ці маленькі інертні шматочки чорнила на сторінці — і ми одразу чуємо голоси, бачимо видіння і переживаємо розмови, що відбуваються в інших місцях та в іншому часі. Це і є магія!

Це шаленство: як тільки ми дивимось на ці друковані букви на сторінці, ми бачимо, що вони говорять. Вони розмовляють із нами. Це не так сильно відрізняється від того, що старійшина племені Хопі виходить із свого пуебло, дивиться на камінь і чує, як він говорить. Або чоловік племені Лакота виходить і бачить, як павук повзе по дереву, дивиться на нього — і чує, як до нього звертається той павук. Ми робимо те саме, але робимо це з нашими власними написаними позначками на сторінці. Ми дивимось на них, і вони розмовляють із нами. Це несамовито концентрована форма анімізму. Та все ж це анімізм, такий же шалений, як камінь, що говорить.

Насправді, це настільки інтенсивна форма анімізму, що вона ефективно затьмарює всі інші форми анімістичної участі, із якими нам доводилося перетинатися — листя, каміння, вітри. Але це все ще форма магії.

Лондон: І ми робимо це своїми головами, а не тілами. Як каже психотерапевт Маріон Вудман, сучасний Західняк — це людина, яка ходить навколо із головою підвішеною на два фути вище решти тіла.

Абрам: Так. Я не думаю, що для тих, хто працює на службі захисту Землі — для природознавців, екологів — існує якийсь дієвий спосіб повернути нашу культуру у взаємний або стійкий зв’язок із землею, поки ми не приведемо людей до тями. Бо наші чутливі тіла — це наш прямий контакт із рештою світу природи. Поки ми є абстрактними інтелектами, ми не зможемо знову закохатись у решту природи. Ключ у тому, щоб почати шанувати і цінувати наш безпосередній чуттєвий досвід: смаки та запахи у повітрі, відчуття вітру, який пестить шкіру, відчуття землі під нашими ногами, коли ми по ній ходимо. І наскільки легше відчути цю землю, якщо дозволити собі відчути, що сама земля відчуває ваші кроки, коли ми йдемо по ній.

Лондон: Ви вказали, що чим більше ми входимо у світ письма, як ви його назвали, тим більше ми закриваємось від живого світу. Можливо, навчати дітей читати, коли їм три-чотири роки, все–таки не така добра ідея?

Абрам: Ідея жахлива. Також зараз дітей заохочують якомога швидше зайти он-лайн та сісти за комп’ютер. Це смішно, бо ми не усвідомлюємо, що дивовижні мовні можливості людського мозку не розвивалися ні у взаємозв’язку із комп’ютером, ні навіть із письмовими текстами. Натомість, вони розвивались у взаємозв’язку із історіями, які передавалися усно. Протягом незліченних тисячоліть, історії та розповіді були способом, яким ми, люди, вивчали свою мову. Усні історії — це те, у що ми входимо власним тілом. Ми відчуваємо свій шлях усередині історії.

Я думаю, що дітям справді слід переживати історії та чути, як їхні батьки, їхні дядьки та тітки розповідають їм казки. І я не маю на увазі читати їм казки, а просто імпровізувати розповідь віч-на-віч із дитиною. Або вийти на вулицю і показати на узлісся і сказати: «Ти знаєш, що відбувається у цьому лісі кожного повного місяця?» Або: «Подивись на річку. Ти знаєш, що відчуває річка, коли лосось перевертається у її води? Вона почувається отак, і ось історія, яка розповідає чому».

Омолоджувати усну культуру необхідно, бо прямий вхід у світ письмових текстів, а тепер ще й у світ комп’ютерного екрану, означає надто швидкий вхід у той суто когнітивний вимір символу та маніпуляцій із ним. Перше, що потрібно дитині — це тілесно ввійти в мову і відчути, що всі її чуття можуть бути задіяні в мові. Це для нас можуть зробити лише історії та усні оповіді.

Лондон: Як ви думаєте, чи варто нам позбутися комп’ютера?

Абрам: Ні, і ми, звісно, не зможемо, навіть якби хотіли цього. Я також не думаю, що нам слід відмовлятися від письма чи книг. Але я вважаю, що культура книг та комп’ютерів функціональна лише в тій мірі, в якій вона коріниться у процвітаючій усній культурі оповідань.

Лондон: Енн Вілсон Шеф писала про свій досвід роботи з племенем аборигенів в Австралії. Вона описує, що у одного зі старійшин була улюблена історія, яку він розповідав знову і знову. Коли вона почула її третій чи четвертий раз, то перестала звертати на неї увагу, бо вже досить добре її знала. Але з часом, чуючи її знову і знову, вона почала помічати, що історія щоразу дещо відрізняється. Почавши звертати увагу на тонкі нюанси, вона виявила, що історія розвивається дуже обачно. Повний зміст оповіді не можна було вловити за одне чи навіть два прослуховування, бо вона вимагало активної участі слухача. Це яскравий приклад того, що саме втрачається, коли ми переходимо від усної культури до письмової.

Абрам: Саме так. Як тільки ми записуємо ці історії, вони більше не змінюються. І тоді ми стаємо фундаменталістами і кажемо: «Як написано, так і є насправді». І ми потрапляємо у свої уявлення про буквальну істину — «… вірну букві закону». «Буквальна правда» приходить тільки з письмом.

Лондон: Якщо я правильно розумію, то Ви кажете, що нам потрібно розширити наші способи мислити, включивши не лише мову та алфавіт, а й магічну сферу чуттів.

Абрам: Правильно. Я не намагаюся демонізувати алфавіт. І не думаю, що алфавіт поганий. Я намагаюся змусити людей усвідомити, що це дуже інтенсивна форма магії. І тому її потрібно використовувати відповідально. Я маю на увазі, що не випадково слово «замовляння»[1] має це подвійне значення — розташувати літери в правильному порядку, щоб утворити слово, або творити магію. Написати слово або накласти чарівне заклинання. Ці два значення спочатку були одним і тим самим. Для того, щоб використовувати цю нову технологію, цю нову гру письмових фігур на сторінці, навчитися писати та читати за алфавітом, насправді треба було навчитися новій формі магії, застосувати нову форму сили у світі.

Але це також означало накласти своєрідне заклинання на власні чуття. Якщо ми не визнаємо письмо формою магії, ми не будемо особливо на нього зважати. Лише коли ми усвідомимо, наскільки глибоко воно змінило наш досвід природи та решти чуттєвого світу, наскільки глибоко воно змінило наші чуття, лише тоді ми зможемо почати його відповідально використовувати, бо побачимо, наскільки потужний і глибокий ефект воно має.

Здається, жодна культура з письмовим словом не відчуває природний ландшафт наскрізь анімованим і живим. Однак кожна культура без письма відчуває всю землю цілком — кожен аспект матеріального світу — як живий та розумний. То що ж робить письмо? Воно має дуже потужний вплив на наше сприйняття мови та її значення.

Лондон: Якими способами ми можемо поєднати ці дві системи звертань?

Абрам: Один із способів — просто дозволити речам бути живими. Або, якщо ви не хочете, щоб речі були живими, просто дозвольте, щоб речі мали свою активну свободу дій, мали свій вплив на нас — хоч то вплив гранітної плити, грозових хмар, струмка, ворона, чи й павука.

Є невеликий вірш Райнера Марії Рільке, який дуже точно це передає:

Не бути б відрізаним,

Через найменший поділ навіть

Від закону зірок закритим.

Внутрішнє — яке воно?

як не небо глибинне,

із птахами урозкид й пронизане

вітрами, що додому ведуть.

Перекалад: Щепанський Віталій

Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About