Пам’ятаєте Рожаву? Не так давно був час, коли не лише ліві, але й мейнстрімні ЗМІ широко висвітлювали цей неймовірно надихаючий і самий демократичний політичний проект Близького Сходу. Востаннє він промайнув у світових новинах на початку 2019, під час третього вторгнення Туреччини в регіон, якому зелене світло дав Дональд Трамп — щось, що могло посприяти новому згадуванню. З того часу багато чого сталося з Рожавою — а точніше, з Демократичною Автономною адміністрацією Північної та Східної Сирії (AANES), як називає себе цей автономний регіон (від назви "Рожава", що означає "Захід" курдською мовою, тихо відмовилися на знак визнання різноманітності етнічного складу регіону, що складається з курдського, арабського і, меншою мірою, вірменського, ассирійського, єзидського та інших народів).

Коли проект перестав бути етнічно курдським, змінилися і його структури: знамениті курдські загони самооборони (YPG та їхній жіночий аналог YPJ), що зупинили ІДІЛ у Кобані в 2014, перетворилися на багатонаціональні, переважно арабські SDF (Сирійські демократичні сили). Те, що спочатку було курдською, революційною та апочистською* демократичною конфедералістською моделлю управління, заснованою на комунах, кооперативній економіці, рівному представництві жінок у прийнятті рішень, тепер експортується до інших етнічних спільнот. Цей процес аж ніяк не є простим, і йому доводиться боротися з існуючими соціальними, особливо племінними, патріархальними структурами і високим ступенем недовіри між різними етнічними групами, що існували й до громадянської війни в Сирії, але осіли після неї.

Апочизм — назва ідей видатного діяча курдського революційного руху, співзасновника Робітничої партії Курдистану (РПК), Абдулли Оджалана. В їх основі лежить парадигма "демократичного конфедералізму", що передбачає широку децентралізацію влади, соціальну та кооперативну економіку, народне самоврядування, рівне представництво жінок у системі та орієнтованність на гармонійне співіснування людини і Природи. "Апо" — це ласкаве скорочення імені Абдула. — примітка "Низовини".

Більше того, AANES перебуває в майже повній економічній блокаді з усіх боків: з боку Сирійської Арабської Республіки Асада, яка прагне повернути регіон під власний контроль; з боку Курдського автономного регіону Іраку та правлячого клану Барзані, що розглядають демократичну модель AANES скоріше як супротивника; і, що найнебезпечніше, з боку Туреччини та її сирійських маріонеток, які готові померти заради придушення будь-яких спроб суверенізації курдів. Очікуючи на можливість знищити AANES, Туреччина веде війну низької інтенсивності, використовуючи свою величезну армію дронів, вбиваючи бійців SDF, персонал AANES і незліченну кількість цивільних осіб. Також в останні дні 2023 Туреччина почала постійні атаки на критичну інфраструктуру регіону: лікарні, адміністративні будівлі, водо- і електростанції, — унеможливлюючи цивільне життя.

Таким чином, AANES перебуває у вкрай нестабільному положені, і все ж процеси, що відбуваються всередині Адміністрації протягом останніх кількох років, були настільки ж захоплюючими, наскільки і невидимими для більшості з нас. Саме тому LeftEast із задоволенням бере інтерв’ю у кількох товаришок, що мешкають там.

Анна Ребрій — нью-йоркська дослідниця і журналістка, що спеціалізується на курдському питанні в Сирії та Туреччині, а також на рухах корінних народів у Мексиці. Її роботи публікувалися в The Nation, Jacobin, Truthout, openDemocracy та інших виданнях. Вона є членом Надзвичайного комітету з питань Рожави в США.

Ліза Шишко — більше семи років живе і працює на Близькому Сході, в тому числі в Північно-Східній Сирії, висвітлюючи війни і політику в цьому регіоні та на Кавказі. Вона веде блог в Instagram та Telegram, що називається "Жінка, життя, свобода" про Сирію, Туреччину та Курдистан.

 ******

LeftEast: Щиро дякуємо вам, Анно та Лізо, за те, що погодилися поспілкуватися з нами: ми вам безмежно вдячні. Дозвольте мені почати з першого запитання. Здається, що після останнього вторгнення Туреччини у 2019 Рожава зникла з новин, не тільки з мейнстрімних ЗМІ, але навіть з більшості лівих видань. Чи можете ви в загальних рисах розповісти, що сталося після цих подій?

Ліза Шишко: З 2019 року відбулися зміни як у військових, так і в цивільних структурах Автономної адміністрації. Як ви могли помітити, війна Туреччини, спочатку в Афріні у 2018, а потім вторгнення в Сереканіє і Тель-Аб’яд у 2019, дуже розчарувала і призвела до певного відчую багато організацій і соціальних інститутів. Але водночас з’явилися нові підходи з боку Автономної адміністрації щодо власних громадських структур. Вони отримали більшу автономію і незалежність від Адміністрації та революційних органів. Наприклад, ми стали свідками створення вірменської соціальної ради — громадської структури, яка об'єднала вірмен північного сходу Сирії. Через цю раду вони почали вивчення історії вірменського народу, регіону і геноциду.

Водночас, цей розвиток призвів і до більшої кількості проблем, оскільки до громадських структур почало приєднуватися багато недосвідчених людей. Чим більше людей усвідомлювали, що відбувається в регіоні, тим активніше вони починали брати участь у багатьох діях. Наприклад, під час війни між Вірменією та Азербайджаном у Карабаському регіоні вірмени організовували демонстрації на підтримку Карабаху, щоб підтримати людей там.

І це було те, чого ніколи раніше не існувало на північному сході Сирії. Це стало новим явищем з 2019 року, коли люди отримали цю владу, отримали цю незалежність і автономію для самовираження, для того, щоб краще пізнати себе, як це було, зокрема, у випадку з різними етнорелігійними групами регіону. І, звичайно, з залученням більшої кількості малодосвідчених людей, ми побачили більше проблем. Наприклад, у нас збільшилася участь арабських племен, які не проти дитячих шлюбів або передачі влади одній людині, тобто шейху (племінному вождю). Зрозуміло, що легше здійснити революцію серед своїх лівих колег, ніж у племені з кількох тисяч людей, яке щойно вийшло з-під окупації ІДІЛ. Але, тим не менш, цікаво спостерігати за тим, як розгортається ця динаміка.

Щодо змін у військових структурах, можу сказати, що SDF (Сирійські демократичні сили) стали переважно арабською структурою. Початок цього процесу відбувся вже після операції у Манбіджі (2016), але після турецького вторгнення у 2019 командування SDF також змінилося, і зараз там більше арабських командирів. Це не так, як раніше, коли командирами SDF були переважно курди. Такі зміни я бачу з з 2019.

Анна Ребрій: Я б хотіла наголосити на іншому аспекті розвитку подій у регіоні. Як ви справедливо зазначили, регіон і проект дещо зникли з мейнстрімних новин. Я думаю, що у 2019 спостерігався сплеск висвітлення, насамперед тому, що саме Трамп дав зелене світло турецькому вторгненню, і тому всі ліберальні ЗМІ в Сполучених Штатах накинулися на цю тему.

Але після цього, хоча висвітлення значно зменшилося, війна не припинилася. Війна Туреччини на північному сході Сирії продовжується різними засобами. Вона мала меншу інтенсивність порівняно з вторгненням 2019, і це те, на що не звертали уваги ані ЗМІ, ані міжнародна спільнота національних держав.

Отже, на що стала здатна Туреччина, не маючи дозволу інших імперських держав (зокрема, США і Росії, які мають військову присутність в регіоні) здійснити ще одне велике вторгнення, що залишається її метою? Вона отримала можливість атакувати регіон безперервно, нон-стоп, обстрілюючи лінію фронту з території, яку вона наразі окупує, з північної смуги Сирії. Вона здійснює часті вбивства цивільних, політичних і військових лідерів регіону за допомогою безпілотників, і ці дії майже не викликають міжнародного осуду. Туреччина вбиває цивільних осіб. З 2019 вона провела дві великі кампанії бомбардувань: одну в листопаді минулого року (2022), а іншу — лише два місяці тому, коли розпочала повномасштабну бліц-атаку на цивільну інфраструктуру північно-східної Сирії, завдавши серйозної шкоди електростанціям і водоканалам, нафтовим родовищам, промисловим підприємствам і навіть лікарням. І це сталося разом з дуже обмеженим висвітленням в ЗМІ і нульовим засудженням з боку міжнародної спільноти національних держав. На мою думку, Туреччина знайшла спосіб підірвати регіон, його автономію, не вторгаючись туди знову, чого вона наразі не може зробити, оскільки ані США, ані Росія, які переслідують власні геополітичні цілі в регіоні, не дозволять їй це зробити.Ця стратегія спрацювала на кількох рівнях. З одного боку, вона призвела до деморалізації населення. Це те, що я побачила, коли відвідала регіон у 2022, а потім знову, на початку цього року. Це призвело до погіршення економічної ситуації, зокрема через блокаду, яку Туреччина запровадила через свій маріонетковий уряд KRG (Регіональний уряд Курдистану в Іраці).

Вона має на меті підірвати підтримку Автономної адміністрації з боку населення. Звичайно, це не вдалося зробити. Але їй вдалося деморалізувати людей і створити, як сказала Ліза, відчуття відчаю і безнадії серед звичайного населення. Багато людей, з якими я розмовляла, коли була там, просто хотіли виїхати через погіршення економічної ситуації і постійну атмосферу страху. Бо ніколи не знаєш, коли ти опинишся не в тому місці та не в той час і станеш жертвою чергового вбивства, скоєного турецьким безпілотником. Разом з банальною відсутністю перспектив на майбутнє. І це, я вважаю, серйозно підриває проект.

LeftEast: Небагато журналістських матеріалів про Рожаву походить від безпосередніх репортажів з місця подій. Дивно, але ви обидві провели там певний час, у випадку Лізи — багато років. І мені просто цікаво, які зміни ви помітили в еволюції революційного руху та соціальних структур з часу, коли ви поїхали туди у 2018. Тоді, у випадку Анни, що вас здивувало під час вашого першого візиту в регіон у 2022, враховуючи, що на той час ви вже знали про Рожаву набагато більше, ніж більшість людей?

Ліза Шишко: Як я вже говорила, з 2019 я помітила розвиток революційних структур. Що я особливо хочу підкреслити, так це те, що місцеве населення зараз приймає набагато більше участі у соціальних інститутах, що були сформовані на початку революції в Рожаві. Раніше учасниками були здебільшого члени революційного руху, тобто люди з дійсно сильною ідеологією демократичного конфедералізму, розробленою ув’язненим лідером курдського руху Абдуллою Оджаланом. Але за останні кілька років це змінилося. Люди, які раніше не цікавилися революцією в Рожаві чи політикою загалом, стали активними учасниками багатьох структур, створених революціонерами.

Наскільки я бачу, вони зрозуміли, що можуть щось змінювати, можуть щось робити у своєму повсякденному житті. Візьмемо, наприклад, формування ассирійської військової ради. Це щось дуже значуще, тому що раніше ассирійці, як етнос, не були зацікавлені в Рожавській революції. Але зараз вони мають власну військову раду, яка захищає усі участки лінії фронту біля Тель-Теміру, крім того створюються цивільні структури.

Але якщо озирнутися на початок Революції, то в ній не було ассирійців. Вони не брали в ній участі, вони не хотіли її. І раніше не було вірменської ради. Раніше не було вірменського батальйону. Зараз там близько 300 вірменських бійців, які разом з ассирійською військовою радою захищають згадану раніше північну лінію фронту.

Отже, як бачимо, люди беруть участь у цій революційній практиці на всіх рівнях, і це не тільки курди, але й різні етнорелігійні групи, і вони стають більш свідомими щодо того, що вони роблять. Вони бачать свої дії і те, до чого ці дії можуть призвести.

Знову ж таки, є цей відчай, що властивий людям. Це не лише через втрату територій, а й через те, що люди перестають вірити у великі держави. Якщо до вторгнення в Афрін у 2018, тобто до вторгнення Туреччини у 2019, люди мали якусь надію на Сполучені Штати, думаючи: "У нас тут є американські військові бази, тому Туреччина не вторгнеться", — то зараз люди більше не мають такої надії. Тож не дивно, що вони хочуть поїхати геть. Але в той же час, через брак довіри до великих держав, віри в те, що вони стануть на захист, люди стають більш відповідальними за власні життя.

І вони самі вирішують, чи будуть вони захищати цю землю, тому що тільки вони можуть захистити цю землю, бо це їхній дім, а Росія і Сполучені Штати з часом підуть, — вони це вже довели.

Я можу сказати трохи більше про те, що сталося з 2019. У 2020 ІДІЛ влаштував бунт у в’язницях і майже окупував Аль-Хасаке, одне з найбільших міст регіону. Можливо, це не виглядало так у західних ЗМІ, але вони намагалися захопити це величезне місто, найбільше місто під контролем Автономної адміністрації. Поки не було повітряної підтримки з боку Сполучених Штатів, деякі місцеві жителі захищали його. Вони взяли до рук зброю, і це дуже здивувало багатьох командирів SDF, з якими я говорила про цю ситуацію. Вони казали, що ми навіть не уявляли, що отримаємо таку підтримку від місцевого населення. Вони знали, що є люди, які виступають проти ІДІЛ, які підтримують SDF, але вони не могли навіть уявити, що люди будуть захищати свої власні домівки, свою землю. Вони боролися з ІДІЛ і звільнили місто, і це був небезпечний та важливий момент.

Анна Ребрій: Можливо, не те, що мене здивувало, але те, що я краще зрозуміла, коли поїхала туди, особливо вперше, — це темпи революційних змін. Очевидно, що я провела у регіоні лише шість місяців під час цих двох поїздок. Але є багато рожевих… дуже рожевих описів того, що відбувається в Рожаві, які створюються симпатизуючими лівими з вагомої причини: нам потрібно створити більше міжнародної підтримки для Рожави. Але в той же час я зустріла кількох інтернаціональних добровольців, які поїхали в Рожаву, щоб підтримати революцію на місці, і які були досить розчаровані тим, що побачили, коли приїхали туди. Через всі ті райдужні розповіді, що вони читали до того, як вирішили здійснити подорож.

Я думаю, що ми, за межами Рожави, повинні бути реалістами щодо того, як відбуваються революційні зміни і з якою швидкістю. Те, що ви розумієте коли знаходитесь в Рожаві — це те, що революція не є завершеною подією. Минуло більше 10 років відтоді, як люди там почали будувати і працювати над революцією, і вони ще не досягли всіх своїх цілей. Один з прикладів, який стає цілком очевидним для інтернаціоналістів, які приїжджають в регіон, — це ситуація з комунами, ситуація з новою політичною системою, яка повинна функціонувати на основі принципів прямої демократії. Якщо ви поїдете туди, то зрозумієте, що вся територія, яка знаходиться під контролем Автономної адміністрації, адміністративно поділена на комуни. У кожному районі є комуна, через яку жителі цього району повинні управляти собою, приймати рішення з будь-яких питань, що стосуються їхніх колективних справ. Тобто формально ці комуни створені. Але в реальності дуже легко помітити, що участь людей в цих комунах досить низька або недостатньо висока для того, щоб ці органи і механізми стали основними одиницями прийняття рішень, як це передбачається в теорії, яку розробив і намагається втілити в життя курдський рух.

Але це не означає, що революційний рух зазнав невдачі, що його провідники недостатньо стараються або що вони не щиро прагнуть до трансформації політичної системи. Це просто означає, що неминуче доведеться витратити велику кількість часу, щоб створити культуру народної участі, прямої участі в політиці, якої не існувало на північному сході Сирії до революції, і якої не існує в багатьох місцях, де ми намагаємося діяти.

Спробуйте створити комуну у своєму районі в Нью-Йорку і подивіться, скільки людей прийде. Вам доведеться переконати людей, що все це в їхніх інтересах, що це більш ефективна форма управління, що їхній час буде використаний з користю. Замість того, щоб голосувати за когось раз на рік, ви повинні взяти на себе зобов’язання відвідувати регулярні зустрічі, можливо, щомісяця, які, як правило, тривають годинами, тому що кожен хоче і повинен висловитися. Ви повинні переконати їх, що ці часові витрати окупляться. Особливо за обставин, які ми зараз спостерігаємо на північному сході Сирії, враховуючи всі інші труднощі, з якими людям доводиться стикатися щодня. Я вже згадувала, що економічна ситуація є важливим фактором. Людям доводиться влаштовуватися на кілька робіт, щоб прогодувати сім’ю. В таких умовах у вас просто не залишається часу зробити політику постійним та особистим елементом власного життя. Так що Рожава — це проект у процесі реалізації. Але важливо те, що було проведено багато освітніх заходів. Освіта займає центральне місце в революційній стратегії в регіоні. Ви повинні, перш за все, переконати людей, чому вони повинні прийняти ці нові революційні інститути, чому вони повинні брати участь у них, і це те, що рух там намагається зробити.

LeftEast: Наступне питання продовжує тему неймовірно обмежених обставин, в яких відбувається ця революція. Рожава від початку чітко уявлялася як демократичний, конфедералістський, лібертарний, соціалістичний, феміністичний та етнічно плюралістичний проект. І він створюється перед обличчям реальної екзистенційної загрози з боку турецької держави і, як ви зазначили, в умовах крайньої ізоляції та економічної блокади від зовнішнього світу. Також в умовах дуже бідного і глибоко патріархального суспільства, травмованого ІДІЛ та Громадянською війною. І мені просто цікаво, особливо з огляду на неминучий рівень мілітаризації, який має відбутися, щоб захистити Рожаву від турецької держави та інших ворогів, наскільки ви бачите саму можливість створення такого демократичного проекту?

Ліза Шишко: Західне мислення несе в собі певні уявлення про демократію, революцію та свободу. Але я хочу підкреслити, що Рожава є частиною Близького Сходу, і те, як західні люди бачать Близький Схід, відрізняється від реальності. Розвиток демократії, розвиток будь-яких урядових змін у Рожаві критично відрізняється від того, що ми собі уявляємо — ми, які виросли в іншому суспільстві з абсолютно іншими традиціями. Оскільки Північно-Східна Сирія є племінним суспільством, думка шейха (традиційного племінного вождя) залишається дуже важливою навіть зараз, навіть під час революції. Коли я даю інтерв’ю західним ЗМІ і згадую щось про племена, скажімо, що арабські племена і шейхи зустрічалися з представниками Автономної адміністрації, вони кажуть: "Як? Як це можливо?" Бо племінний устрій здається їм чимось таким далеким, патріархальним і недемократичним. Але робота з племінною системою, особливо в арабських регіонах, є важливою частиною цієї революції. Революція в Рожаві відбувається, не руйнуючи фактичного способу життя людей, того, як люди жили століттями. І вона не йде зверху вниз. Як це часто бачать західні ЗМІ, Автономна Адміністрація вигнала Асада, потім почала реалізовувати свої ідеї, а народ це прийняв. В реальності такі речі не працюють так акуратно, тому що це Близький Схід. Тут традиційно все вирішують племена. Вони вирішують, наприклад: "Ми будемо захищати цей регіон. Ми будемо захищати цю лінію фронту. Ми створимо цю раду. Ми відкриємо жіночу асоціацію в Рацці, колишній столиці ІДІЛ". Це те, що ми повинні зрозуміти.

Або наведу ще один приклад, коли західні люди бачать жінок у Рацці, в цих жіночих асоціаціях, бачать, що вони покривають голови, що вони носять хіджаби, вони кажуть: "Ні, це не феміністична революція. Це погано. Це не справжній фемінізм, це не справжня демократія". Але це не так. Знаєте, це головна проблема західного суспільства — воно вважає себе більш прогресивним, більш свідомим і більш розвиненим, хоча насправді це не завжди так.

Ці інтернаціоналісти і особливо журналісти, що приїжджають до Рожави і кажуть: "Боже мій, тут катастрофа! Люди сплять на підлозі!" Вибачте, але більшість людей тут спить на підлозі. Це щось про західне розуміння комфорту і розвитку. Це про те, наскільки погано ми обізнані про весь інший світ. Наприклад, була делегація ООН, яка відвідала в’язницю де утримуються бойовики ІДІЛ, і вони сказали: "В’язні живуть у дуже поганих умовах. У них немає електрики, і вони сплять на підлозі". Вони зробили звіт про своє відвідування в’язниці, написавши, що Автономна Адміністрація є дуже поганим урядом, що вони погано поводяться з ув’язненими. Але в той самий момент я жила так само як і ті ІДІЛовці: без електрики, спала на підлозі протягом п’яти років. І всі мої друзі робили те саме. У них немає електрики, вони рахують кожну монету, щоб отримати якусь їжу, купити хліб, і вони сплять на підлозі, це просто данність. І я думаю, що це дуже важлива частина нашого розуміння революції в Рожаві. Особливо змін, що відбуваються в регіоні, тому що вони не такі, як ми собі їх уявляємо. Вони сильно відрізняються від нашого уявлення.

LeftEast: Чесно кажучи, твої слова нагадують мені численних західних відвідувачів будь-якої революції в 20-му столітті, починаючи з більшовицької, яка відбувалася в дуже бідному, так званому відсталому, дуже неоднорідному суспільстві. Це не був акуратний перехід від розвиненого капіталізму до комунізму, який передбачали марксисти Другого Інтернаціоналу. Більшовикам довелося винаходити революцію з нуля, маючи дуже мало попереднього досвіду істинних і перевірених орієнтирів. І, як ми знаємо, вони зробили багато помилок. Але припущення (як правило, західні), які різні відвідувачі привозять із собою коли приїжджають, щоб побачити революцію ніби якийсь процес, що відбувається в лабораторних умовах, без жодних знань про місцеві реалії та історію, в яких цей процес відбувається, вони дійсно можуть вражати. І принаймні більшовики успадкували могутню і централізовану державу, потужну економіку з ресурсами для посилення революційних настроїв в суспільстві, чого Рожава просто не має. Як би не хотіло керівництво AANES покращити економічні умови, в яких живе населення регіону, воно просто не може запустити п’ятирічний план індустріалізації з такими мізерними ресурсами, в умовах майже повної економічної блокади.

Революцію в Росії робили не тільки більшовики, але й анархісти, соціалісти-революціонери (есери) та інші політичні сили. Приписувати Лютневу та Жовтненву революції виключно більшовикам не є історично вірним та справедливим. Ми відчуваємо певне позитивне ставлення до більшовиків з боку інтерв’юера від LeftEast, яке абсолютно не поділяємо. Більшовики є зрадниками соціальної революції. Одним із відомих учасників тих подій був анархіст і есер Всеволод Волин, який мав тісні зв’язки з робітниками і знав їхні надії. Саме його досвід активності у Петербурзькій раді став наріжним камнем для другої революції у лютому 1917-го. Але через нестачу дисциплінованості та ідейності серед мас, вони логічно стали здобиччю авторитарних революціонерів, якими і були більшовики. Волін згодом написав, яким чином ті змогли привернути на свою сторону таку велику кількість людей, що брали безпосередню участь у революції: "Щоб викликати захват у народних мас, завоювати їхню підтримку і довіру, партія більшовіків використала лозунги, які на той час були характері саме анархізму". "Всю владу радам!" — такий заклик сприймався учасниками революції саме у лібертарному розумінні. — примітка "Низовини".

Анна Ребрій: Так, щоразу, коли ми оцінюємо те, що там відбувається, революційні досягнення або їхню відсутність, ми повинні звертати увагу на існуючі умови. Якою була їхня відправна точка і як вони просунулися порівняно із початком, а не порівняно з якимись західними стандартами, які ми маємо в голові. У той же час, ми повинні звертати пильну увагу на контрреволюцію. Кожна революція породжує свою контрреволюцію, а контрреволюція неминуче впливає на хід і здатність революції реалізовувати свої цілі та ідеї. Я думаю, на який би аспект революційного проекту на північному сході Сирії ми не подивилися, ми побачимо, як зовнішній тиск завадив Автономній адміністрації та революційному руху реалізувати свої амбітні ідеї. Я щойно говорила про аспект прямої демократії в цьому проекті. З мого особистого досвіду і розмов, я бачу, що деморалізація, яку Туреччина створює своїми діями, є принаймні одним з факторів, чому люди з меншим ентузіазмом ставляться до участі в цьому проекті.

Якщо ми подивимося на економічний порядок денний Автономної адміністрації, то побачимо що вони намагаються демократизувати економіку так само, як намагаються демократизувати політику, заохочуючи людей створювати кооперативи. І вони роблять це дуже цілеспрямовано. Адміністрація виділила багато ресурсів, заохочуючи людей через навчання, надаючи фінансування та землю для створення цих кооперативів. Частиною їхньої програми демократизації економіки є ліквідація монополій, але в цьому напрямку не вдалося досягнути значного прогресу. Однією з головних причин є фактична економічна блокада, в якій перебуває регіон; люди змушені покладатися на військових спекулянтів і торговців на чорному ринку, щоб мати можливість імпортувати навіть предмети першої необхідності з KRG або території, контрольованої сирійським урядом.

Революціонери не хочуть підтримувати приватні інтереси. Це не є їхньою кінцевою метою. Але у них немає іншого виходу, якщо мова йде про забезпечення населення основними товарами і послугами.

Якщо говорити про зусилля з побудови плюралістичного суспільства, про які вже говорила Ліза, то ми дійсно бачимо велику участь інших етнорелігійних груп: арабів, вірмен, сирійців, ассирійців та інших. Якщо поговорити з ними, то вони ображаються, якщо ви називаєте їхній систему "курдською адміністрацією", або якщо ви запитуєте їх, чи живуть вони під курдською окупацією: вони є беспосередніми учасниками цього проекту. Інші групи були залучені з самого початку, працюючи разом з курдським рухом, але як представники своїх народів. Одночасно мені казали, що деякі люди бояться підтримувати проект, тому що не вірять в можливість його довгого існування. Вони знають, як сказала Ліза, що присутні в регіоні зовнішні сили не є гарантією виживання. Існує страх, особливо серед арабів, але також і серед християнських громад Північно-Східної Сирії, що як тільки режим Асада повернеться, буде відплата для всіх, хто брав участь в автономному управлінні, і це заважає деяким людям підтримувати його. Від арабів я чула, що основне невдоволення в їхніх громадах, особливо в Дейр-ез-Зорі, викликає не той факт, що курди очолюють проект, як деякі описують ситуацію там, а те, що в цих громадах недостатньо розвитку, що економічно і матеріально ситуація не покращилася за ці роки. Отже, є нарікання на те, що Автономна Адміністрація, а не курдський народ, не достатньо опікується людьми. І це відбувається через зовнішній тиск, через контрреволюційні сили, що не дають цьому проекту процвітати.

Кінець першої частини. Читати другу частину.

Якщо вас зацікавила ця стаття і тема Рожави (AANES) — рекомендуємо підписатися на Ukraine 4 Rojava.

Переклад українською та первинна редактура: Кузя, S.
Вторинна редактура: Артем Лівша, S.
Корректура: Артем Лівша, S.

Статтю також можна прочитати на сайті онлайн-журналу «Низовина».