Пам’ятаєте Рожаву? Не так давно був час, коли не лише ліві, але й мейнстрімні ЗМІ широко висвітлювали цей неймовірно надихаючий і самий демократичний політичний проект Близького Сходу. Востаннє він промайнув у світових новинах на початку 2019, під час третього вторгнення Туреччини в регіон, якому зелене світло дав Дональд Трамп — щось, що могло посприяти новому згадуванню. З того часу багато чого сталося з Рожавою — а точніше, з Демократичною Автономною адміністрацією Північної та Східної Сирії (AANES), як називає себе цей автономний регіон (від назви "Рожава", що означає "Захід" курдською мовою, тихо відмовилися на знак визнання різноманітності етнічного складу регіону, що складається з курдського, арабського і, меншою мірою, вірменського, ассирійського, єзидського та інших народів).

Коли проект перестав бути етнічно курдським, змінилися і його структури: знамениті курдські загони самооборони (YPG та їхній жіночий аналог YPJ), що зупинили ІДІЛ у Кобані в 2014, перетворилися на багатонаціональні, переважно арабські SDF (Сирійські демократичні сили). Те, що спочатку було курдською, революційною та апочистською* демократичною конфедералістською моделлю управління, заснованою на комунах, кооперативній економіці, рівному представництві жінок у прийнятті рішень, тепер експортується до інших етнічних спільнот. Цей процес аж ніяк не є простим, і йому доводиться боротися з існуючими соціальними, особливо племінними, патріархальними структурами і високим ступенем недовіри між різними етнічними групами, що існували й до громадянської війни в Сирії, але осіли після неї.

Апочизм — назва ідей видатного діяча курдського революційного руху, співзасновника Робітничої партії Курдистану (РПК), Абдулли Оджалана. В їх основі лежить парадигма "демократичного конфедералізму", що передбачає широку децентралізацію влади, соціальну та кооперативну економіку, народне самоврядування, рівне представництво жінок у системі та орієнтованність на гармонійне співіснування людини і Природи. "Апо" — це ласкаве скорочення імені Абдула. — примітка "Низовини".

Більше того, AANES перебуває в майже повній економічній блокаді з усіх боків: з боку Сирійської Арабської Республіки Асада, яка прагне повернути регіон під власний контроль; з боку Курдського автономного регіону Іраку та правлячого клану Барзані, що розглядають демократичну модель AANES скоріше як супротивника; і, що найнебезпечніше, з боку Туреччини та її сирійських маріонеток, які готові померти заради придушення будь-яких спроб суверенізації курдів. Очікуючи на можливість знищити AANES, Туреччина веде війну низької інтенсивності, використовуючи свою величезну армію дронів, вбиваючи бійців SDF, персонал AANES і незліченну кількість цивільних осіб. Також в останні дні 2023 Туреччина почала постійні атаки на критичну інфраструктуру регіону: лікарні, адміністративні будівлі, водо- і електростанції, — унеможливлюючи цивільне життя.

Таким чином, AANES перебуває у вкрай нестабільному положені, і все ж процеси, що відбуваються всередині Адміністрації протягом останніх кількох років, були настільки ж захоплюючими, наскільки і невидимими для більшості з нас. Саме тому LeftEast із задоволенням бере інтерв’ю у кількох товаришок, що мешкають там.

Анна Ребрій — нью-йоркська дослідниця і журналістка, що спеціалізується на курдському питанні в Сирії та Туреччині, а також на рухах корінних народів у Мексиці. Її роботи публікувалися в The Nation, Jacobin, Truthout, openDemocracy та інших виданнях. Вона є членом Надзвичайного комітету з питань Рожави в США.

Ліза Шишко — більше семи років живе і працює на Близькому Сході, в тому числі в Північно-Східній Сирії, висвітлюючи війни і політику в цьому регіоні та на Кавказі. Вона веде блог в Instagram та Telegram, що називається "Жінка, життя, свобода" про Сирію, Туреччину та Курдистан.

****** 

LeftEast: Ми неминуче ставимо питання про геополітику, хоча на LeftEast ми завжди більше цікавимося аналізом соціальних структур і класових сил з місць подій, ніж геополітикою. Але давайте поговоримо, що ви думаєте про роль США в Рожаві? З одного боку, кілька сотень військових, розташованих там, здається, є основною причиною того, чому турецька армія не розпочала повномасштабне вторгнення для знищення Рожави.

З іншого ж боку, США особливо не переймаються, коли турецькі безпілотники вбивають курдських активістів або цивільних осіб і повністю руйнують цивільну інфраструктуру, що вони масово робили минулого місяця, знищуючи електро- та водопровідні станції, нафтові виробництва, від яких залежить значна частина економіки. Таким чином, наскільки винятковою є Рожава? Чи ваш досвід допоміг вам краще зрозуміти контроверсійну роль американського імперіалізму в інших кутках планети? І, можливо, ще кілька питань: який інтерес мають США в цьому регіоні, і які довгострокові відносини Рожави з іншими іноземними державами присутніми там? Як ці відносини впливають на стратегічне планування революційної практики?

Ліза Шишко: Це велике питання. Я не вважаю, що США цікавить доля місцевого населення, або навіть створення держави чи будь-якого виду автономії в цьому регіоні. Взаємини, що США має зараз з курдами і арабами з SDF, те, що у них є з Автономною Адміністрацією — це банальний тактичний союз. США просто потрібен хтось там на місці, хто може стати корисним американській розвідці. Це лише один елемент, оскільки в регіоні є різні сили: є Росія та Іран, і скоро буде Китай, оскільки Башар Асад нещодавно не просто приїздив до Китаю попити чаю. В кінці кінців, Китай цікавиться Близьким Сходом і Африкою. І Китай є основним геополітичним ворогом Сполучених Штатів зараз.

Так, відносини, які Автономна Адміністрація та SDF зараз мають із США, є лише тимчасовими. І звісно, саме тому Автономна Адміністрація та всі її військові структури, різноманітні військові ради, також повинні покладатися на відносини з іншими: тією ж Росією, до прикладу. На півночі вони навіть мають спільні військові позиції з сирійським режимом через угоду 2019. Я вважаю, що Автономна Адміністрація розуміє, що великі сили в цьому регіоні можуть дуже легко відійти, так само, як США покинули Афганістан. Тому AANES не покладається тільки на Сполучені Штати. Вони тримаються на відстані від кожної великої сили, яка приходить у регіон. Вони намагаються розвивати відносини з усіма, розуміючи, що насправді можуть покладатися лише на себе.

Нам потрібно поговорити про всю Сирію, а не лише про революцію в Рожаві або Автономну Адміністрацію. На територіях, які ніби перебувають під їхнім контролем, скрізь є шиїтська міліція, навіть на півдні Курдистану. Є і Хезболла. Відносини між режимом Асада та Іраном дуже міцні. Це було так ще з минулого століття, і це не зміниться найближчим часом. Тому США хочуть, щоб там був хтось, кому можна довіряти. Але вони розуміють, що не можуть цілком покластися на Туреччину, оскільки в Ердогана дуже міцні зв’язки з усіма, включаючи терористичні організації, такими як ІДІЛ та Аль-Каїда.

Поки Автономна Адміністрація і SDF зберігають цей зв’язок зі Сполученими Штатами, вони можуть мати цю маленьку надію, що принаймні у війні з ІДІЛ США можуть допомогти. Але Штати не можуть нічого вдіяти з турецькими вторгненнями чи різними військовими групами, що приходять з Ірану, вони не можуть зробити нічого більше. Таким чином, саме тому Автономна Адміністрація повинна покладатися на себе.

Це складний регіон, і мова йде не лише про Сполучені Штати. Мої слова стосуються різних великих сил, що бажають контролювати цей регіон. Я не думаю, що існують ще регіони, де знаходиться така концентрація співіснуючих угруповань. Тому все, що там відбувається цікаво і складно. Надзвичайно складно.

Анна Ребрій: Я б додала, що ця суперечлива роль США у регіоні створила досить складну ситуацію для лівих, принаймні в самих Штатах, яку я спостерігала під час роботи з Надзвичайним комітетом з питань Рожави. Сполучені Штати, як сказала Ліза, надають певні гарантії того, що цей проект буде існувати, поки вони мають бажання впливати на хід подій в тому регіоні. У той же час, як ви підкреслили у своєму питанні, США повинні зберігати свої відносини з членом НАТО — Туреччиною, і вони надали їй різного роду концесії*. Остання стосувалася можливого продажу нових винищувачів від Сполучених Штатів до Туреччини як деяка винагорода за те, що остання скасувала своє заперечення приєднання Швеції до НАТО*. Таким чином, Туреччина залишається важливим геополітичним союзником США у регіоні, одночасно беручи участь в різних геополітичних блоках, — Західному та блоку, що підтримується Росією, — все заради пошуку сприятливої позиції для себе і ведення більш незалежної, експансивної політики на Близькому Сході та в інших місцях.

Конце́сія — договір про передачу природних багатств, підприємств, інших господарських об'єктів, що належать державі чи територіальній громаді, в тимчасову експлуатацію іншим державам, іноземним фірмам, приватним особам.

Швеція стала членкинею НАТО 7 березня 2024. За рік до цього, 4 квітня 2023, Фінляндія увійшла до Блоку. Це відбулося на фоні повномаштабного вторгнення Росії в Україну. До цього Туреччина (що є членкинею НАТО з 1952 і має другу по силі армію в Блоці) блокувала вступ цих країн. Вона змінила свою позицію тільки після того, як ці країни погодилися видавати Туреччині активістів та активісток Робітничої партії Курдистану, — основного рушія змін в регіоні та головного ворога турецької держави, — що втікли від турецької держави і знайшли там прихисток. Фінляндія і Швеція, вочевидь, знайшли такі умови прийнятними. Майже одразу після вступу до НАТО країни почали арешти і депортації перших осіб зі списку, що був наданий урядом Ердогана. До цього обидві країни були максимально безпечними і нейтральними у своєму ставлені до курдського визвольного руху, через що стали його осередками в Європі. Сьогодні переслідування курдського визвольного руху посилились по всьому ЄС і світі. — примітка "Низовини".

Роль і підтримка Сполучених Штатів для Автономної Адміністрації не є чорно-білою, але для деяких секторів лівого спрямування у США присутність американських військ на місці сприймається як окупація сирійської території. Ми багато разів чули вимоги до Сполучених Штатів негайно і безумовно вивести свої війська, щоб завершити "окупацію". Але це дуже спрощений погляд, який нехтує співучастю Штатів у війні Туреччини проти регіону і не визнає, що Туреччина також є імперіалістичною державою. Це також дуже спрощений спосіб нехтувати суб’єктністю місцевих людей, які вибрали збереження цього тактичного союзу з гегемоном світового масштабу, і вважати їх просто пішаками США.

Я думаю, є цікава паралель з тим, що відбувається зараз в Україні, і роллю, яку Сполучені Штати відіграють там. З одного боку, як стверджують багато українських лівих, військова допомога США Україні є важливою для зупинки інвазії Росії та окупації України. Хоча б з точки зору зменшення кількості людей, яких Росія може вбити і катувати. Вони кажуть, що міжнародна підтримка військової допомоги США становить підтримку права українського народу на самозахист. Але, з іншого боку, з чим ліві в Штатах стикаються — це витрати на цю військова допомога. Витрати, які Штати можуть мати в разі участі у цій війні, у довгостроковій перспективі. Оскільки, як ще сказала Ліза, я не думаю, що хто-небудь має які-небудь ілюзії щодо справжніх намірів Сполучених Штатів. Неважливо, йде мова про підтримку своєї присутності на північному сході Сирії, чи про надання військової допомоги уряду України. Очевидно, для США війна Росії з Україною стала можливістю зміцнити свою ослаблену глобальну гегемонію, збільшити витрати на оборону, збільшити виробництво зброї і спостерігати відродження НАТО. Ми всі це чітко розуміємо. Тоді питання перетворюється на своєрідний компроміс. Якщо ми підтримуємо безперервну військову допомогу і безперервну участь США у цій війні, що це означає для майбутнього цієї війни? І що це означає, якщо ми не підтримуємо цих дій? Я чула подібні розмови в русі курдів. Ніхто не має жодних ілюзій щодо ролі Сполучених Штатів, там відбуваються дуже відверті обговорення щодо того, чи цей союз є правильним шляхом на довгу перспективу. У короткостроковому плані Сполучені Штати — єдина гарантія, хоча й не ідеальна, що проект не буде повністю знищений Туреччиною або захоплений режимом Асада. Але якщо ці відносини триватимуть, і якщо США в якийсь момент захочуть створити подібний проект в Сирії, як вони це зробили в Іракському Курдистані, — свого роду проксі-державу, — що це означатиме для революційного руху? Я цікавлюся, чи має Ліза що сказати з цього приводу, особливо щодо України і Росії, оскільки вона писала про це.

Ліза Шишко: Я бачу, що протягом історії Сполучені Штати не одразу підтримували держави або групи, якщо ті не демонстрували, що можуть боротися самостійно. У випадку з Україною, пам’ятаєте початок другого вторгнення? Американські посадовці були впевнені, що Київ впаде за три дні, і вони очікували саме цього. Але побачили, що українці борються. Люди хочуть боротися проти Росії, і хоча багато людей хочуть виїхати, велика кількість залишається, і вони мають відвагу та впевненність продовжувати боротьбу. Ви можете побачити, починаючи з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, як з часом змінювалися заяви американських посадовців. Спочатку вони очікували, що Росія забере набагато більшу частину України, але після того, як вони розуміли, що, ні, українці борються, вони вирішили допомогти їм, "Давайте дамо їм зброю". У той же час, це дуже дивний вид допомоги: ви не закриваєте повітряний простір, але ви даєте Україні зброю — що, звісно ж, теж добре.

Те саме сталося з курдами під час війни в Кобані. Про це мені розповідали люди, що були активні на початку революції в Рожаві та під час війни проти ІДІЛ, коли ІДІЛ почав захоплювати великі міста всього за один тиждень. За п’ять днів вони взяли Мосул; потім ще за п’ять взяли інше місто, і так далі. Ось так працював ІДІЛ. А потім сталася осада Кобані. Ця подія стала важливим моментом для курдів, оскільки на початку війни в Кобані вони не мали повітряної підтримки зі сторони Сполучених Штатів. Підтримка прийшла лише після того, як курди продемонстрували світу, що вони борються і нікуди не підуть. Більше курдів приходило з Туреччини, з південного Курдистану, також були арабські племена, які приєднувалися до курдських структур опору. Ніхто не говорив про них, але вони приєднувалися, майже як у самогубчому плані. Не було ніякої надії, але вони приєднувалися і боролися з ІДІЛ. Лише після цього США втрутилися і допомогли курдам.

Спочатку Штатам потрібно було побачити, як місцеві жителі борються. Чи можуть вони боротися? Чи хочуть вони боротися? Мотивація у війні — це найважливіша частина.

Ви можете мати зброю, танки і повітряну підтримку, але вони нічого не зроблять, якщо ваші люди не хочуть боротися.

У Рожаві боротьбу ведуть не лише курди. Зараз це в основному араби і арабські племена, які будуть боротися в разі нового турецького вторгнення або у разі повернення Асада. Араби також знають, що станеться з ними, якщо прийде Туреччина: тюркизація кожного міста в регіоні. Ми можемо говорити про це через приклади Афріну, Тел-Аб’яду, Рас-аль-Айні (території, які Туреччина окупувала і з яких виселила або маргіналізувала курдів — примітка LeftEast): зараз там все має турецькі назви, більшість міст мають турецькі назви. Звичайно, араби не хочуть, щоб прийшла Туреччина, тому що вони не хочуть турецької асиміляції і не хочуть жити під турецькою владою. Тому вони почали приєднуватися до SDF і Автономної Адміністрації. І, звісно, арабське населення також знає, що станеться, якщо Асад повернеться. Навіть офіційна статистика Amnesty International показує, скільки людей зникло в тюрмах Асада. Понад 100 000 людей були катовані і вьиті у тюрмах Асада, в основному вони були арабами. У довгостроковій перспективі, я впевнена, що Сполучені Штати і всі інші великі сили, розташовані в цьому регіоні, якщо вони хочуть зберегти свою присутність і мати власні військові відділи тут, повинні мати справу також із арабським населенням, а не лише з курдами. Можливо, ви чули про недавнє загострення бойових дій, що відбувається в Дейр-ез-Зорі. Більшість західних ЗМІ написали, що то курди воюють з арабами. Насправді ж це боролись члени SDF, які складаються переважно з арабів. Таким чином, члени SDF — араби, воювали проти арабів, підтриманих режимом Сирії, елементів ІДІЛу, а також різних контрреволюційних груп, таких як шиїтська міліція. Тому дуже важливо підкреслити, що це вже не просто курдський проект. Він набагато ширше. Це вже не національний курдський проект, він об'єднав й інші етнорелігійні групи регіону.

LeftEast: Отже, у зв’язку з цими екстремальними умовами, чи бачите ви якусь надію для Рожави? І нарешті, чи є щось, що анархісти та ліві з усього світу можуть зробити, беручи до уваги наші дуже обмежені ресурси та сили?

Ліза Шишко: Я вважаю, що Автономна Адміністрація має бути офіційно визнана. Це єдиний спосіб захистити цивільне населення цього регіону. Знову ж таки, це не лише курдський проект. Це не курдська держава, і це не Західний Курдистан чи щось подібне. Автономна Адміністрація має бути офіційно визнана Європейським Союзом, Сполученими Штатами та всіма цими великими державами і великими силами. Якщо США хочуть мати стабільного та надійного союзника в регіоні. У в такому випадку Автономній Адміністрації може бути надано офіційний статус і вона може бути більш незалежною від режиму Асада, оскільки зараз усі люди в регіоні, які перебувають під його контролем, все ще мають сирійські паспорти. Усе, що вони роблять, вони змушені робити з сирійських територій, контрольованих режимом. Вони їдуть до Дамаска на серйозне медичне лікування. Якщо у вас рак, ви їдете до Дамаска, зі своїм сирійським паспортом. Всі санкції, що були введені проти сирійського режиму Асада, також позначилися на Автономній Адміністрації, і люди в Автономній Адміністрації не можуть нічого зробити, оскільки офіційно їх не визнають. Таким чином, економічна ситуація значно покращиться, якщо Автономна Адміністрація буде визнана. Крім того, ми маємо справу з ІДІЛ, з яким дуже складно боротися, якщо ви не держава. Атономна Адміністрація не має жодного офіційного визнання, окрім як від уряду Каталонії. Я вибачаюся, але цього недостатньо. Дуже вдячні Каталонії, але іншим державам також потрібно звернути увагу на те, що відбувається. Автономна Адміністрація на разі не може функціонувати незалежно від режиму Асада.

Коли у вас є сирійський паспорт, ви не можете подорожувати нікуди. Ви не можете робити нічого. Допустимо, ви відкриваєте свій бізнес, кооператив, фабрику для виробництва чогось. Але як ви це зробите, якщо ви залежите від сирійського режиму в офіційній сирійській державі? І подивіться на всі ці міжнародні гуманітарні організації, ООН. Лише один табір біженців був визнаний Організацією Об'єднаних Націй. Багато таборів не визнані ними. Це означає, що лише декілька НДО (недержавних організацій — примітка редакторів) можуть надати допомогу; вся гуманітарна допомога надходить від сирійського режиму. Але режим корумпований, він забирає все і нічого не хоче віддавати.

Вони накладають ембарго на регіони, такі як Шахба (куди було виселено людей з Афріну — прим. LeftEast), навіть на район у місті Алеппо, де курди і араби живуть разом та підтримують автономний регіон: їх піддано ембарго, і ви не можете ввозити нічого всередину: ні медичної допомоги, ні палива, нічого. І що ми можемо зробити, коли навіть ООН не може визнати різні табори для біженців?

Тому дуже добре, якщо люди будуть проводити більше демонстрацій на підтримку Рожави, проявляти більше солідарності. Але ми повинні зосередитися на цій задачі:

Офіційне визнання Автономної Адміністрації, оскільки інакше це не працюватиме. В кінці кінців, це світ, в якому ми живемо. На жаль.

Анна Ребрій: Я організовувала дії разом із Надзвичайним Комітетом з питань Рожави у Сполучених Штатах. І це саме та вимога, до якої ми закликали наших прихильників — висувати це питання до їх так званих представників в уряді США. Ми прийшли до висновку, що ми повинні організовуватися на обох рівнях: через виборчу політику, а також встановлюючи зв’язок з лівими та прогресивними організаціями в Штатах. Використовуючи метафору сапатистів, ми організовуємося "одночасно і зверху і знизу", оскільки, як сказала Ліза, саме в такому світі ми живемо. Малоймовірно, що ми зможемо забезпечити виживання Автономної Адміністрації лише протестуючи проти вторгнень та нападів, не тиснучи на уряди, які мають контроль і вплив на те, що відбувається в тому регіоні. І особливо це стосується Сполучених Штатів, людей, які хочуть підтримати Рожаву з США через роль, яку відіграє наш уряд там. Через всю підтримку, яку Сполучені Штати надали Туреччині, через всі дозволи на вторгнення і напади на регіон, які вони дали турецькому урядові.

Але в той же час, — можливо, тут я можу зв’язати це з надією, — ми намагалися будувати мости з більш широким лівим рухом, з групами та організаціями, які організовуються по схожих принципах або мають схожі візії з тими, хто знаходиться на півночі Сирії. Частково, щоб ці рухи могли вчитися одне в одного. І це не тільки ми в Сполучених Штатах можемо вчитися у Рожави — це також люди на півночі Сирії, які працюють у різних сферах революції, і хочуть навчитися у нас. Це те, що я почула від людей на місці. Наприклад, ми організували приватні та публічні зустрічі між профспілками і кооперативами з півночі Сирії та Сполучених Штатів. Для руху з півночі Сирії багато з цих ініціатив є новими, тому вони хочуть мати зв’язок з зовнішнім світом, крім будь-якої матеріальної підтримки. І джерелом надії є те, що незважаючи на всі труднощі, рух там продовжує розвивати свій революційний проект.

Можна бачити успіхи, навіть якщо вони обмежені, на багатьох напрямках: деякі ініціативи справді отримали визнання. Наприклад, як ми з Лізою підкреслювали, той факт, що всі ці різні етно-релігійні групи можуть співпрацювати, незважаючи на довгострокову недовіру і ворожнечу. Ми повинні пам’ятати, що це Близький Схід, ці групи були протиставлені одна одній знову і знову різними силами, починаючи з Османської імперії, потім імперіалістичними силами Заходу, а потім наступними національними державами. У випадку Сирії у шістдесятих і сімдесятих роках, режим Баас реалізував так званий проект "Арабського поясу". Це коли вони перемістили арабське населення в регіони, де більшість були курди. Переселили їх туди, і вигнали курдів, що жили в цьому регіоні — все для того, щоб розірвати гомогенність північної частини Сирії, оскільки режим боявся курдського повстання там. Це лише один приклад того, як ці різні групи були протиставлені одна одній силами, що контролювали цю область. І тим не менш, зараз вони працюють разом.

Я думаю, це щось дуже надихаюче, особливо для Близького Сходу. Ми розмовляємо в момент, коли Ізраїль здійснює геноцид у Газі. До речі, Абдулла Оджалан, ідейний лідер курдського руху, що створив парадигму демократичного конфедералізму і побудував альтернативну модель управління, відмінну від моделі національної держави, розробив її з урахуванням конфлікту між Палестиною і Ізраїлем. Таким чином, це може бути модель, яку потенційно можна реалізувати на всьому Близькому Сході та за його межами. У пострадянському просторі ми також спостерігаємо зростання націоналізму та конфліктів через етнічні та релігійні відмінності.

Ця модель пропонує своєрідне, практичне рішення таких питань як: "Що робити після десятиліть міжетнічних та міжрелігійних конфліктів? Як все-таки знайти спосіб жити разом мирно?"

Є й інші приклади успіхів у північній Сирії, наприклад, альтернативна система правосуддя, яку рух побудував. Вона ґрунтується на принципі примирення і намагається мінімізувати участь судів та в’язниць. Це також щось, чому ми, зокрема в Сполучених Штатах, можемо навчитись і підтримати, враховуючи всю жорстокість, яку наша кримінальна система вчиняла, зокрема, над людьми з іншим кольором шкіри.

Ліза Шишко: Я б також додала Туреччину до цього списку джерел надії, оскільки будь-які зміни в Туреччині, — я маю на увазі політичні зміни всередині країни, — будуть корисними для Рожави і Північно-Східної Сирії. Загалом, Туреччина є дуже небезпечною державою, навіть для своїх власних громадян. Ситуація стає все гіршою, і будь-які зміни там були б корисними.

Це буде таким полегшенням для всіх груп, що мешкають в Туреччині та Сирії, а також на Кавказі. Туреччина впливає на багато різних країн, і турецькі війська розташовані в багатьох країнах цього регіону. У нас є така агресивна держава, що витрачає величезні кошти на екстремальну мілітаризацію, маючи статус другої армії НАТО, створюючи все нову зброю для обстрілу мирного населення. Це щось, про що ми завжди маємо пам’ятати: щось має відбутися також в Туреччині, щоб регіон Близького Сходу функціонував, знаєте, якось краще.

Кінець другої частини. Повернутися до першої частини.

Джерело: LeftEast

Статтю також можна прочитати на сайті онлайн-журналу «Низовина».