Donate
Избранное

Про урбанізми і дрейф по Litoměřice


"Революція полягає не в тому, щоб "показати" життя людям, а в тому, щоб залучити їх до життя. Революційна організація зобов’язана завжди нагадувати про те, що її мета полягає не в тому, щоб зробити так, щоб її послідовники слухали переконливі виступи авторитетних лідерів, а в тому, щоб зробити так, щоб вони могли висловитися, щоб досягти або хоча б наблизитися до рівного рівня участі",

- Г.Е. Дебор, "До революційної оцінки мистецтва".


ПРО ДРЕЙФ ЯК ІГРОВИЙ МЕТОД

Основуючись на теоретичних ситуаціоніських роботах про дрейф як метод дослідження міських умов, в яких живе людина, які формують суб’єкта, було прийняте рішення змінити деякі моменти цього прийому. 

Якщо дрейф у розумінні Дебора — «це техніка безцільного руху, що ґрунтується на привабливості обстановок» (цитата із “Итог 1954 года”), то ми поділили його на етапи, додавши нові практичні цілі. 

Перед дрейфом має проходити розвідка, в процесі якої якраз й відбувається те, що вкладали ситуаціоністи в дрейф, тобто блукання без цілі, шлях якого прокладається емоційним потягом індивіда до маршрутів. Вибір точки початку розвідки залишається за гравцем або ж обирається випадково, в залежності від цілей дрейфу, про що нижче. Результатом цього етапу має стати вияснення, що ж саме викликає ті чи інші емоції у міській архітектурі та обставинах, через які суб’єкт пройшов в процесі розвідки. Аналізуватися повинні всі деталі, починаючи від погоди та музики в навушниках, закінчуючи градусом нахилу дороги та напругою, яку викликає рух по ній. Фіксація цих даних  дозволить поділити місця, по яким пройшла розвідка на емоційні зони, що знадобиться для самого дрейфу. 

Кількість розвідок може бути різною, починаючи одною, закінчуючи цілою купою. Зміна умов при зміні цих етапів підготовки дозволить зібрати більшу інформаційну базу, яка допоможе при реалізації кінцевої стадії. 

Сам дрейф — фінальний ігровий етап, цілі для якого можуть бути самими різними, але є одна умова — їх досягнення має виривати учасника із контексту повсякденних, пасивних реалій. Хід дрейфу не підпадає під деборівську теорію, оскільки будується на діях, заснованих на розумінні вкладу власної волі у зміни контексту шляхом використання обставин, тобто на встановленні цілі і її досягненню. Якщо класичний дрейф — аналітичний, то наш — екзистенціаліський, який не може вміщати аналітику у відриві від реалізації, оскільки перше — друге у становленні. 

Інформація, здобута шляхом розвідок дає плацдарм для усвідомленого, спланованого використання міського простору та подій у ньому задля провокації необхідних ситуацій, що викличуть потрібний емоційний ефект. 

Якщо мається достатньо сил, тобто достатня кількість учасників та відповідні передумови, то можна не просто користуватися умовами простору, а змінювати їх, щоб досягнути потрібного. 

Потреби для дрейфу доволі еластичні, тому його реалізації можуть бути самими різноманітними. Оскільки його результат не виходить за його ж рамки, не є навіть винагородою, а самим процесом, дрейф (маються на увазі всі його етапи) — ігрова практика, що приносить задоволення самим своїм ходом.

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ЛІТОМЕРЖИЦЕ 

I

Litoměřice  - місто, яке розташоване на стиці Ельби та Огрже на півночі Чехії (Устецька область). Якраз річка та вершини Českého středohoří окреслюють кордон міста та зон його розширення. Як місто, в юридичному плані, Літомержице було засноване в періоді між 1219-1228 роками, але людські сліди тут можна помітити ще в епоху неоліту. Перші ж слов’яни з’явились під час переселень, коли в окрузі почали локалізуватися городища з великим населенням. Аграрні поселення, однак, у доісторичні часи були не такими цінними в економічному плані, як сусідній торговий центр в Lovosicích. Десь у 950 році ситуація змінилась, коли Пршемисловці заснували фортецю над річкою (Dómský pahorek). Хоча цей замок й не був найбільшим, але він був важливим військовим та економічним пунктом за рахунок свого розположення. Ельба була важливим шляхом для торгівлі сіллю.

Напрями торгівельних шляхів серйозно повпливали на розвиток міста, з яких виділити можна п’ять:

Водний шлях Ельби - до Усті-над-Лабем і далі до Саксонії; водний шлях на Поогржі (на Лоуни та Жатець); сухопутний шлях через ліси в Хлумець та Саксонію, так звана Хлумецька цеста (або сербська цеста); ринковий шлях на північний схід (у Лужицю); сполучення з Прагою, пізніше наземний маршрут із Праги на північний захід.

Місто займало особливе місце серед інших, що можна зрозуміти з привілеїв, наданних йому чешськими монархами. Право зберігання - одне з них. Воно заключалось в тому, що кожен купець, який плив по Ельбі, був забов’язанний вигрузити свій товар в Літомержиці і три дні пропонувати його на місцевому ринку. Після цього він міг прямувати далі, але часто купці залишалися у місті.

У першій половині 13 ст. центр міського скупчення ще більше змістився, що можна ввжати початком нового етапу розвитку. Одним з аспектів розмежування міста став Pokratický potok. Місто було приєднане до існуючого поселення, яке в основному збереглося, включно з ровом. Сьогодні ж історичний центр міста з 1950 року є архітектурною зоною під захистом, у склад якої входять 44 вулиці і 9 площ.

Прихід в місто жебруючого ордену, який складався з меншин, домініканців, також є важливим моментом розвитку міста. Почалося зведення нових укріплень, міських воріт, костел Всіх Святих з готичною вежею і центральна ринкова площа площею 1,8 га - сьогодні одна з найбільших площ в Чехії. У 1292 році місто охопила пожежа, яка стала поштовхом до готичної реконструкції. Правління Іоанна Люксембурзького та його сина Карла IV посприяло на розвиток міста, яке після середини 14 ст. розширилось на північ та схід. У його склад увійшла частина передмістя Újezd на сході, де виникла нова вулиця, яка, ймовірно називалась Dlouhá, що служила вторинним ринком. У цей ж період з’явилась вулиця Dominikánské, в нижній частині якої знаходився єврейський квартал.

Середньовічна Чехія - це феодальна країна, тож причиною її розвитку в 14 ст. є жорстока експлуатація робогочо народу, основної робочої сили, необхідної для розвитку всього суспільства, якою були феодально-залежні селяни. Їх основним родом діяльності було землеробство, характер якого змінювався в залежності від району, від різниці в кліматі та почві.

У 13-14 ст. в сільському господарстві видніється вагомий прогрес, показником чого став розвиток знарядь виробництва та більш активного використання добрив, в більшості випадків навозу. Все частіше можна було побачити на полях пароконні плуги з відвалом, а іноді використовувались великі, тяжкі плуги, в які запрягалось декілька пара волів або коней. Але вони все ж були малодоступними для більшості феодально-залежних селян через велику вартість та потребу у достатній кількості хорошого скоту, що розповсюджувалось й на інші результати прогресу. Також через це всі нововведення входили у використання вкрай повільно, що було нормою для феодального суспільства в тому числі через низькі темпи розвитку техніки. Важливо наголосити, що по цим ж причинам ті ж плуги не могли витіснити старовинне сільськогосподарське знаряддя - соху. Городи часто обробляли вручну - сапкою, як приклад.

Збором урожаю займались жінки - серпами та іноді косами. А льон і коноплю просто виривали руками. Хліб молотили ланцюгами, а віяли на вітрі. В Чехії було багато мельниць, жорна яких приводили в рух за допомогою води, тому вручну молоти не доводилось. У 13-14 ст. з’явилось багато вітряних мельниць.

Примітивність сільської техніки та експлуатація феодалів приводили до того, що результатом тяжкої праці, який до того ж діставався феодалу, ставали невеликі урожаї, з яких вдавалося зібрати трохи більше, ніж було посіяно. Через це голод, бідність та хвороби не були чимось дивним для землеробів.

Але сільське господарство не було єдиним заняттям населення Чехії. Наявність великої кількості рудних копалин з давніх часів робила країну одним із головних районів видобутку металів у тодішній Європі. Чеські горні хребти багаті залізом і кольоровими металами. Також розроблялись золотоносні жили, які давали не малу кількість цінних металів, а особливо срібла, яке у великих кількостях йшло на виготовлення монет, які були розповсюджені в країнах східної Європи. Значні кількості срібла вивозили у злитках.

У копальнях, де добували залізо, срібло та інші метали, всі роботи виконували вручну. Витягнуту з шахти руду перемелювали або товкли, а з подрібненої породи виплавляли метал. Усі етапи видобутку металу були дуже трудомісткими і вимагали великих витрат фізичної сили. Ще у 13 ст. з’явилися деякі удосконалення. Раніше видобуток і плавка заліза реалізовувались  найпримітивнішим чином. Руду завантажували в ями упереміж з деревним вугіллям і через глиняні трубки підводили необхідне для горіння повітря. У 13 ст. залізо навчилися плавити в спеціальних наземних печах, а повітря подавали міхами, які приводилися в рух силою падаючої води. У 14 ст. вперше з’явилися і молоти, які також приводилися в рух водною енергією.

Поява механічного молота була дуже важливою для розвитку середньовічної металургії. Окрім того вивільняла значну частину робочої сили. Чеське залізо, отримане сиродутним способом, було кращої якості, ніж привізне і йшло на продаж в інші країни. Головні райони видобутку залізної руди були біля північних кордонів Чехії в горах, а також в центрі, біля Бероуна. З нерудних копалин у Чехії добували багато будівельного каменю. У 14 ст. у багатьох містах Чехії були бруковані каменем вулиці і багато кам’яних будівель.

Життя міст Чехії 14 - початку 15 ст. було відносно розвинутим. Тоді міста лише віддалено нагадували сучасні. Наприклад, в Празі було не більше 30-35 тисяч мешканців, але на той момент вона була одним з найбільших міст Європи. Середнє місто Чехії мало кілька сот будинків. Внутрішній Litoměřice, у межах стін, налічував десь 250-270 будівель, а також парк та стіни з площею більш, ніж 21 га. Передмістя налічувало ж 350 будівель в районах Dubina, Rybáře, Voldán, Zásada, Újezd, Bejňov, Svárov, Polabí біля річки, Nové місце біля північної частини Dómského vrchu, а також, можливо, Hroby. Населення всього скупчення складало 4 тисячі чоловік. Але треба розуміти, що з великими коливаннями під час війн та епідемій. Для зберігання солі була збудована підземна система. Скоро місто стало одним з важливим центрів Чехії, після Праги і Kutné Hoře.

Багато жителів чеських міст займалися землеробством — тобто, мали городи, виноградники, сади, іноді оброблювати поля. Господарство налічувало корів, свиней, домашніх птахів.

Однак, сільське господарство не було головним видом діяльності для міських людей. В першу чергу вони були людьми діла майстерень — ремісниками, підмайстрами, учнями ремісників, власниками крамниць або дрібними торговцями.

Ремісники брались за різні види праці. Крупні та невеликі міста мали ковалів, зброярів, ливарників, слюсарів, мідників, теслярів, столярів, візників, бондарів, гончарів, ножовиків та мулярів.

Представники інших професій займались переробкою продуктів сільського господарства. До них відносяться: ткачі, фарбувальники, кравці, шорники, чоботарі, пивовари та пекарі. Велику роль займало сукноробство й виготовлення полотен. Виготовлення грубих шерстяних сукон було розповсюджено по всій країні, коли ж в Празі виготовлялись більш тонкі. Але велику частину якісної продукції завозили до Чехії із Північної Італії та Фландрії.

Крупна торгівля сукном відбувалась в Літомержице, Лоуні, Пльзені, Празі.

Саме в сукноробстві розділ праці вже в кінці 14 ст. став настільки важливим, що визначав багато особливостей виробництва.

Велику групу ремісників в містах складали переписувачі книг, палітурники, цирульники, ювеліри, лікарі, аптекарі, часові майстри. Особливо цінувалась професія скловарів і склодувів. Чехія однією з перших країн Європи налагодила виробництво скла, яке прибувало на ринки.

Оскільки міста Чехії були центрами ремісничого виробництва та горного діла, вони не могли забезпечити себе самостійно продуктами харчування, а також сировиною. Через це розвиток міст приводить до розширення торгівлі між містами та сільськими районами, які їх оточують. Хоча єдиного ринку для всієї Чехії в 15 ст. ще не було, але на ярмарки в міста прибували селяни передмість та купці зі всіх кінців країни, а іноді навіть іноземці. Із Чехії заводились різні види продукції в Польщу, на Русь, в Литву, Австрію, Італію, Фландрію, Угорщину і німецькі землі.

По економічному розвитку до кінця 14 ст. Чехія опинилася на одому з ведучих місць Європи. Чеські селяни і ремісники виготовляли все більше сільськогосподарської продукції і виробів ремесла. Але це не приводило робітників до покращення умов. Ріст виробничих сил, навпаки, погіршив положення більшості трудового люду, оскільки земля і всі її багатства належали феодалу. Поки землевласники-феодали жорстоко експлуатували селян, міські купці та лихварі насолоджувалися усіма плодами тяжкої праці горноробочих, ремісників та міської бідноти.

Важливим для подальшого будівництва став 1452 рік, коли був збудований дерев’яний міст через Ельбу. Через нього шлях до Праги став значно коротшим.

Десь в 1533 місто зустріло ще одну пожежу, яка зазначила етоху Відродження. На архітектуру міста в основному повпливали каменярі з Італії. У другій половині 16 ст. Літомержице являв собою розвинуте місто з багатьма передмістями, більшість з яких належала адміністрації міста.

У всіх агломерації місто на межі 16 і 17 ст. налічувало близько 770 будівель, 270 з яких знаходилось всередині стін, а населення налічувало близько 5 тисяч.

II

Різка рекатолізація, зв’язана з вигнанням некатоликів, стала вагомим впливом на демографію міста. Однак прибувші знову католицькі ордени, в основному капуцини і ієзуїти, стали важливим аспектом розвитку Litoměřice.

Катастрофою для міста стала Тринадцяти річна війна і неодноразова осада міста шведськими військами. Через це більша частина будівель та інфраструктури була знищена. Якщо до цієї події населення було 5 тисяч, то в 1650 всього проживало десь 1700 людей.

Потреба в будівництві призводить до епохи барокко, яка стала вирішальною для архітектури міста. Період раннього барокко почали капуцини, які збудували монастирський комплекс з kostelem sv. Ludmily. В 1654 неподалеку був заснований колегіум ієзуїтів, а з 1701 почали будівництво Nanebevzetí Panny Maria, найбільшої будівлі міста в стилі барокко, яка змінила kostelík Panny Marie.

Значення міста також виросло разом зі з’явленням єпископства в 1655 році. Мішенню фундаментальних змін стала Dómské náměstí, на якій були збудовані nová katedrála, biskupská rezidence, kněžský seminář, budova děkanství і kanovnické domky.

У 1680 році місто вразила епідемія чуми, яка спричинила подальше скорочення населення, а з ним і велику міграцію. Населення було германізоване, а мовна межа перемістилася до Ельби. У 1712 році сталася велика пожежа, яка ініціювала подальшу бароковізацію будівель. Хоч барочні реконструкції й не стали причиною сильних змін планування Літомержице, але серйозно повпливали на його панораму.

У 18 і 19 ст. місто знову розширилось, після чого Літомержице прийняло вигляд центра історичного міста із декількома передмістями, які потім приєдналися до останнього міста.

У 18 ст. стало недостатньо слабких оборонних стін, оскільки розміри Litoměřice росли. Важливість міських укріплень упала з 1780 року, коли була збудована фортеця  Terezín. У зв’язку з цим поступово були знесені міські брами: Mostecká у 1831 р;  Nová у 1839 р; Michalská у 1839 р;  Dlouhá у 1863 р. А також частини мурів в кінці вулиці Lidické.

У 1831 році Літомержіце було ще невеликим містечком з 563 будинками і менш ніж 4 тисячами мешканців, включаючи передмістя. Але у цей час почався активний процес росту міста. Нове будівництво було зосереджене на ущільненні приміських районів. Вперше територія Літомержице зайшла за межі сучасної вулиці Na Valech, де вдовж дороги, на Pokratice, розкинулась нова забудова.

У середині 19 століття Літомержице з передмістями  Dubinou, Voldánou, Zásadou, Rybáři, Novým městem, Mlýnským, Mariánským i Štěpánským налічували близько 700 будинків і понад 6 тисяч мешканців. Розширення міста на північ дозволило будувати нові громадські будівлі на цій території. Вздовж дороги до Žitenic було збудовано Mariánská nemocnice (Маріанську лікарню). На іншому березі Ельби міст був перебудований у 1859 році, щоб закрити зростаючі потреби транспорту.

Залізниця мала фундаментальний вплив на розвиток усіх міст того часу. У 1874 році була відкрита нова залізнична лінія на Ельбі, яка спочатку проходила через тунель під стінами. У 1897-1900 роках була побудована друга лінія, так звана Severočeská transverzální dráha (Most - Lovosice - Česká Lípa - Liberec). Залізничний коридор встановив новий північний кордон міста і визначив його внутрішнє кільце. Між історичним центром і новим залізничним вокзалом поступово з’явилися цілі вулиці з багатоквартирними будинками і житловим районом. У 1885 році панорама Літомержіце також зазнала значної вертикальної трансформації завдяки будівництву нової вежі собору, спроектованої віденським архітектором Г. Ферстелем і модифікованої місцевим будівельником Ф. Сандером.

Наприкінці 19 ст. місто дедалі більше розросталося. До 1900 року в більш ніж тисячі будинків мешкало понад 13 тисяч осіб. Обмеження розширення міста з півдня річкою відобразилося на подальшому зростанні міста на північ. Починаючи з 1980-х років, будівельна діяльність була зосереджена на зведенні нового району на так званому benefičním poli. Так виникла сьогоднішня вулиця Masarykova з її розкішними віллами з садами, опосередковано натхненна моделлю репрезентативної віденської Рінгштрассе. Завдяки будівництву інших громадських будівель та шкіл вздовж вулиці Na Valech, міський масштаб був фундаментально змінений. Усередині міста було здійснено кілька втручань у міську структуру у зв’язку з необхідністю прокладання нових доріг.

Litoměřice стало гарнізонним містом, на вигляд якого значний вплив мали великі казармені комплекси. Між 1888 і 1895 роками вздовж českolipské дороги були побудовані піхотні казарми (пізніше Jiřího з Poděbrad), а з іншого боку в 1912 році - артилерійські казарми  Pod Radobýlem.

III

Розвиток міста тривав за рахунок будівництва вілл і житлових будинків в основному в його північній і західній частинах. 1902 року приватними забудовниками було засновано будівельне товариство, яке купило колишні домініканські землі за дорогою в бік Mostnou horu, що використовувалися для будівництва інших сімейних вілл. Вид цієї частини міста нагадує міста-сади. Треба згадати, що саме в цей час уперше було опубліковано ключову книгу Е. Говарда "Міста-сади завтрашнього дня" (1902). У 1910 році на Мостовій горі з’явився екскурсійний ресторан.

Ця локація дуже важлива для концепції міст-садів. Після Першої світової війни біля південного підніжжя Mostnou horu для власника шкіряного заводу Фрідріха Нойбурга було збудовано одну з найвідоміших вілл Літомержице, яка нині є дитячим будинком. Автором пропозиції став видатний німецький архітектор Г. Мутезіус, який розвинув феномен міст-садів у своїй важливій теоретичній роботі.

Міжвоєнний період не приніс вагомих, революційних змін у профіль територіального розвитку міста. Напрямок експансії на Pokratice був зумовлений попереднім етапом. Прокладали нові вулиці й обгороджували порожні ділянки, особливо в районі нижче верхнього вокзалу. Будівництво районної лікарні на вулиці Žitenické належить до періоду тридцятих років, що згодом поклало початок створенню лікарняного комплексу.

Друга світова війна, зі зрозумілих причин, стала вкрай сумним моментом в історії для жителів Літомержице. На західній околиці міста було створено трудовий табір із підземною фабрикою "Річард". Водночас Ельба утворювала кордон Судетської області. У районі сьогоднішнього житлового масиву Kocanda на початку 1940-х років було побудовано кілька так званих житлових будинків Рейху.

Радикальне втручання в структуру міста поклали кілька хвиль нальотів радянської авіації ближче до кінця війни. Таким чином, післявоєнний період був зосереджений насамперед на відновленні знищених і пошкоджених будівель та інфраструктури.

На позиціях розширення державного сектору в економіці, посилення державного регулювання, введення централізованого планування народного господарства, відмови від приватної власності та підтримки підприємницької активності стояли не тільки чеські соціалісти-централісти, але й праві та центристи.

Але фундамент під майбутню економіку та побудову держави соц-авторитаризму заклали ще 19 травня 1945 року. Тоді президент Е. Бенеш підписав декрет про запровадження національного управління майном німецьких та угорських власників-колаборантів. 10 тисяч промислових підприємств, на яких працював 1 мільйон працівників, стали державною власністю. А у жовтні 1945 року націоналізували страхові компанії, банки, основні галузі важкої промисловості.

До кінця 1946 року 99% підприємств енергетики, 77% — металообробки, залізниці та радіомережа перейшли під контроль держави.

Хоч президент й розумів "ліву загрозу" для Чехословаччини, але протидіяти їй ніяк не змогли, на що повпливало створення планово-централізованої економіки, яка потребувала підходящого бюрократичного апарату, тому чеським авторитарним соціалістам залишилося тільки прийти до влади у лютому 1948 року.

Кінець 1940-х - початок 50-х — час різкого загострення міжнародної обстановки через напруження відносин двох військово-політичних блоків, посилення "холодної війни". Через це почалась гонка озброєнь та прискорена мілітаризація економіки, що повпливало на темпи та методи внутрішніх перетворень у прорадянських країнах, серед яких була Чехословаччина.

В 1949 році з’явилось НАТО. Східний блок, до якого входила Чехословаччина, створив свою економічну структуру (РЕВ), оскільки не мав ресурсу на створення військово-політичного союзу.

Відновлення чехословацької економіки і досягнення довоєнного рівня життя поклали на дворічку (1947-1948). Досягнути цього було можливо у першу чергу за рахунок промислового виробництва, де зростання в 1948 мало сягнути понад 100% в порівнянні з 1937 роком.

Особливо швидкі темпи розвитку планувалися у важкій індустрії: планували ріст виробництва чавуну до 87%, сталі — до 103%, електроенергії — до 180%.

Наприкінці 1948 року основні цілі дворічного плану господарського розвитку країни були досягнуті.

Приблизно на 1,5% зріс випуск продукції промисловості, насамперед важкої (на 25%), тоді як галузі легкої індустрії ще цілком не відновилися. До легкої входили: харчова; текстильна; деревообробна; скляна і т.д.

У Словаччині виробництво майже вдвічі перевершило довоєнне: активно будували нові підприємства; закінчилося розпочате в 1945-1946 роках переміщення в неї фабрик і заводів чеських прикордонних районів, звідки веселилося німецьке населення. Також виселення німців глибоко вплинуло на подальший демографічний і соціальний розвиток усієї території.

Планові мети сільського господарства не були досягнуті: його продукція складала лише три четверті від рівня 1937 року, на що серйозно вплинули найтяжкіша посуха в 1947 році, нестача робочих рук, в основному на території Чехії, недостатній рівень механізації сільськогосподарських робіт. Вже після виконання дворічного плану в економіці країни, в основному у промисловості, сформувався могутній державний сектор, так званий "соціалістичний".

Відновлення економіки країни успішно рухалися вперед. Але при цьому конкурентноздатність чехословацької промисловості, продукція з якої не могла конкурувати на ринку Заходу, падала.

Бажання державних економістів і політиків вирішити проблеми зовнішньої торгівлі методом розширення економічних зв’язків з прорадянськими державами не врятувало від залежності від нестабільного ринку та Заходу. Так сталося через те, що торгівля із східноєвропейськими країнами і СРСР не могла забезпечити Чехословаччину необхідною сировиною.

Необхідність технологічної реконструкції промисловості, прагнення побудови сучасного технологічного суспільства та в цілому економічні труднощі привели до того, що низка чехословацьких економістів та політиків підтримала участь у плані Маршалла. Але негативна реакція Кремля зупинила шляхи до участі в загальноєвропейській програмі господарської реконструкції.

Планувалося збільшення промислового виробництва на 57%. При цьому особливою увагою наділяли розвиток машинобудування, гірничодобувної і хімічної галузей, енергетичної бази. Також передбачався ріст ремісничого виробництва на 20% при орієнтації на створення виробничих кооперативів з метою привабити до процесу будівництва бюрократичного соціалізму дрібних міських підприємців.

Найважливішим етапом повинна була стати індустріалізація Словаччини, економічне вирівнювання з Чехією. Обсяг промислової продукції, у першу чергу в аграрній галузі, передбачалося підвищити на 75%.

На початку 1950-х зросло світове напруження. В зв’язку з цим у лютому 1950 року йшлося про частковий перегляд п’ятирічного плану для його збільшення, через яке мали пройти й галузі важкої промисловості. В Словаччині зосереджувалося виробництво зброї, так як вона знаходилась достатньо далеко від кордонів з країнами НАТО. Таким чином структура словацької промисловості, спрямована головним чином на розвиток підприємств оборонного значення, була деформована. ​Але позитивних результатів словацької індустріалізації теж доволі багато.

В Чехословаччині почались будівництва нових електростанцій, комбінатів та заводів.

Період перетворення Чехії в будівельний майданчик не обійшов й Літомержице, тому у середині 1950-х років там почалося будівництво на території під верхнім вокзалом і в районі міського цвинтаря на вулицях Švermova, Mrázova, Michalovická. Стали з’являтися перші типові будинки. У 1950 році центр міста прийняв форму заповідника.

Особлива увага надалі приділялася розвитку важкої і оборонної промисловості. Об’єм промислового виробництва мав у 1953 році зрости на 98% замість запланованих раніше 57%, а об’єм продукції важкої промисловості на 133% замість 70%. Промисловість Словаччини планувалося збільшити на 168%, а раніше на - 75%. Перебудова промисловості в Чехословаччині з 1950 року стала розглядатися як специфіка соціалістичної індустріалізації в промислово розвинутій країні.

Довгострокові договори Чехословаччини з країнами РЕВ і дискримінаційна політика з боку західних держав зумовлювали розвиток перш за все важкого машинобудування, енергетики, металургії та гірничодобувної промисловості. Всі ресурси були задіяні для побудови нових промислових підприємств та майже не приділялася увага модернізації обладнання старих фабрик і заводів.

Новий варіант п’ятирічки передбачав прискорені темпи розвитку важкої промисловості і не міг забезпечити пропорційний розвиток всіх галузей економіки.

Одночасно біднішав, і до цього далеко небагатий, споживчий ринок, росли ціни, знижувалася реальна зарплата, відчувалася нестача товарів широкого попиту, вводилася карткова система, яка була відмінена в 1949 році, на хліб, борошно, борошняні вироби. Створювалися передумови для росту невдоволення всіх груп населення економічною ситуацією в цілому.

До того ж дещо затяжним виявився хід державної соціалізації в сільській місцевості.

У 1956-1958 роках нижню лінію Litoměřice було перенесено ближче до Ельби. Загальне міське рішення також включало нову транспортну концепцію. Рух було відведено від історичного ядра і побудовано об’їзну дорогу по периметру внутрішнього кільця від моста до перехрестя Na Kocandě, звідти на схід до Českou Lípu, на захід проспектом Na Valech до Ústí nad Labem. Розширення міста поступово поглинуло село Pokratice, яке 1960 року стало невід’ємною частиною кадастрової території Litoměřice.

Прийдешня житлова криза і наслідки Афінської хартії ознаменували період будівництва великих житлових комплексів. Після вищезгаданого перехрестя з’явився перший панельний житловий комплекс. За проектом Богуслава Лісала на цих просторах виріс житловий комплекс Kocanda (1967-72). Велику територію займав спортивний майданчик із футбольним стадіоном. Пізніше, 1970 року, вперше відкрився виставковий центр Zahrady Čech.

Інші житлові райони зростали, як і в усій Чехословаччині, з шаленою швидкістю. Поступово на західній території колишніх цегельного і вапняного заводів з’явився житловий масив Cihelna  (1972-76), над верхньою залізничною лінією біля Pokratického potoka - Svornost  (1976-79), а на іншому березі - Družba (1977-82). План зонування 1978 року передбачав нову збірну житлову забудову, що безпосередньо прилягала до історичного центру, в районі передмістя Zásada. У 1980-1985 роках тут було збудовано житловий масив  Střed (Zásada), якому передувало швидке знесення оригінальних житлових кварталів. Нагадуванням про стару забудову залишається ізольована будівля колишньої катівні, занесена до списку пам’яток архітектури, яка за традицією завжди стояла поза мурами.

Значна частина колись незалежного села Pokratice також була змушена поступитися місцем новим будівлям. З 1985 року до початку 1990-х років тут був побудований великий житловий масив - Severozápad і Pokratice. Населення Літомержице на той час стабілізувалося на рівні 25 тисяч.

IV

З падінням залізної завіси державного, бюрократичного соціалізму відбулися зміни і в соціальних парадигмах. Американський ідеал життя, спроектований на сімейний будинок із садом, зумовив черговий наступ на ландшафт будівель-супутників, багато в чому через відсутність зручностей. Mostná hora вже в минулому визначала північну межу внутрішнього міста, тож місто почало зростати здебільшого в північно-західному напрямку в бік Miřejovickou stráň. Аналогічним чином змінилися уявлення людей про роботу, покупки та інші аспекти буденності. На протилежному березі Ельби, на території колишнього селища Želetice, у напрямку Terezínu почав формуватися переважно торговельний, промисловий та логістичний розвиток.

Хоча Літомержице не є транзитним містом, але й тут швидко зростала інтенсивність руху, до чого довелося поступово пристосовувати пропускну спроможність доріг і перехресть. У 2009 році новий західний міст через Ельбу з виходом на трасу D8 сприяв завершенню будівництва внутрішньої кільцевої дороги.

Річковий коридор, міська набережна та прилеглі острови зберегли специфічну роль у структурі міста - переважно території, які входять у заплаву обох струмків, слугують зонами відпочинку, що утворюють противагу Мосткінському міському лісопарку та, завдяки його розташуванню, цінним Jiráskových sadů.

До складу адміністративної території міста тепер входять кадастри Літомержице площею 1410,7 га і Pokratice - 389,1 га.

Органічно вирощена середньовічна резиденція з чітко вираженим історичним ядром, як і раніше, забезпечує ідеальні умови для різних міських заходів. Були присутні деякі невдалі втручання в міську структуру.

РОЗВІДКА І

Я сиджу на дитячому майданчику.

Ну й погода ж сьогодні… Жах. На вулиці дощить, дує холодний вітер, колихаючи пусті гілки дерев. Це змушує мене сумувати.

Я ще не ввімкнула музику, тому чую тихий дзвін новорічного дзвоника.

Так, вітер сьогодні справді сильний. А влітку тут було зовсім по-іншому. Світило сонце, небо було блакитне, співали пташки, тут гралися діти. Для нас з подругою це було найприємніше місце. Прямо переді мною стоїть черешня, яку ми часто об’їдали з нею. Мені вона подобається, тому що схожа на черешню з мого дому. Хоча, ні, не схожа. У мене вдома була солодка, а ця якась несмачна. Зараз вона пуста, листя спало на землю.

Бачу чоловіка з собакою. Вони пройшли повз мене і втрутились у мої роздуми. Мою увагу привернув пес. Мені було цікаво чи не холодно йому. А лапи не змерзли? А якщо холодно, то що він робить, щоб зігрітись? А його хазяїн думав про це? Мені часто кажуть, що собакам не холодно, бо в них товста шерсть. Думаю, це не правда. Я часто помічаю як собаки тремтять від холоду взимку.

Я люблю тварин, вони милі. Я завжди розмовляю з ними, як з людьми. Всіх собак, які були у нашої родини, принесла я. І, на жаль, всі вони були викинутими та покинутими людьми на вулиці.

Коли думаю про собак, мені часто згадується день, коли я йшла в магазин та за його дверми почула тихий стогін. Там лежало два новонароджених цуценяти білого та помаранчового кольорів. У той момент я подумала: "Якщо я їх не заберу, тоді хто?" Ну, і так кожного літа я приносила по цуценяті додому. Здається, штук шість принесла. Мене дивували слова людей, які хвалили мене та називали рятівницею. А чому вони нічого не зробили? Невже ні в кого з присутніх не було місця для них? Це дивно.

Чоловік з собакою повільно зайшов за поворот. Спогади потихеньку стихли. Хочу піти далі, але не знаю куди. Не піду прямо, бо далі немає дороги і там одна багнюка. До того ж, там доволі гучно, бо поруч є траса. Я уникаю вулиць, де багато машин, я не люблю цей шум. На трасах авто їздять дуже швидко. Цим вони наче підганяють мене, що я маю кудись спішити, бігти, я відчуваю незрозумілу тривогу. Поруч з трасами у мене з’являється дивне бажання закрити вуха та очі руками, присісти або залізти під ліжко, як кошеня. Мені здається, це тому, що людям, їздячим трасою, потрібно у будь-якому випадку покидати зону комфорту, точніше те, що вони люблять (тихі вулички, дім, батьків, тощо). Я починаю думати про це і відразу хочу піти геть. Тому, завертаю у невідомі вулиці з будинками.

Мені подобається ця частина міста. Тут тихо, спокійно і затишно. Вони викликають спокій, я не хочу бігти і йду повільно, насолоджуючись будинками. Зазвичай я постіно кудись біжу, але не на цій вулиці.

Я проходжу повз будиночки. Деякі з них приваблюють мене своїм теплом і затишком.

Мені подобаються різні новорічні прикраси на дверях. Хоч вони й нагадують, що скоро свята, але снігу немає. Новорічні прикраси взагалі у мене викликають хороші та теплі емоції. Коли бачу їх, згадую, як ми святкували Новий Рік усією сім’єю, як до мене приходив Дід Мороз, як мене обіймали рідні. Аж сумно стало. Щось Новий Рік у цьому році не новорічний. Та й я його не дуже чекаю. А що зміниться? Після свята життя продовжиться далі, яке і було до нього. Дива не станеться – це факт. Ну й добре, піду далі.

Кожен будиночок я уважно розглядаю. Люди живуть: десь у вікні видно ялинку, десь мати заносить пакети з продуктами, а он там дід з песиком. Я люблю спостерігати за такими речами. Хоч у когось все стабільно, мене це заспокоює.

Якщо чесно, коли бачу великі родини, саме родини, які складаються з двох батьків та дітей, починаю заздрити. Мені б теж так хотілося, давно у мене такого не було. Але я не цінувала цього раніше. Це викликає у мене сум.

Замерзли вуха. От недотьопа, чому я не взяла шапку.

Проходжу далі по вулиці. Так, будинки гарні, але їх яскравий колір виїдають сірі хмари. Через них здається, що це місто приречене на сирість і холод, що тут ніколи не зійде сонце.

Вау, пісня у навушниках так підходить під атмосферу: "all the leaves are bro-o-o-own and the sky is graaay. I’ve been for a waaalk on the winter’s d-a-a-a-ay". Не виносю це почуття, але пісня класна.

Так… хоч би не заблукати. Я часто просто забуваю дорогу і все. Мої подруги часто сміються з цього. Я можу запам’ятати магазин, продукти в ньому, одяг, в який був одягнений продавець, але не дорогу до нього. В дитинстві у мене навіть фобія була, хоча я просто себе занадто накручую.

Я перебігаю дорогу.

Чому тут немає зебри, мене ледь не збили. Ай, вона тут й не потрібна, треба переходити через невеликий міст. І який сенс? Тут же дорога, а не річка. Добре, міст, але щоб на нього залісти треба йти по сходам. А як будуть переходити дорогу люди з інвалідністю або мами з візочками?

Холодна, негарна вулиця з купою машин, я хочу піти якомога далі від неї.

Після засудження міських архітекторів я проходжу через, так званний, "Трав’яний коридор".

Це я його так назвала. Я часто його бачу, але не проходжу через нього. Він мені подобається, щось неземне. Тут мені спокійніше, ніж біля мосту.

Ой, повелася на трав’яний коридор і тепер я знаходжуся на дорозі, яка веде до школи. Я її (дорогу) не дуже люблю, бо саме нею я ходжу кожного ранку. У цьому світі найнеприємнішим для мене є зимові ранки. А за що їх любити? Холодно, темно, туманно, йде дощ, я сонна піднімаю очі на велику, моторошну 13-и поверхову будівлю та розумію, куди йду. Вона наганяє смуток та нескінченне бажання спати.

Мені не подобається ця будівля, вона викликає у мене відторгнення. Мабуть, через те, що вона стара, страшна та повна циган. Квартири там за відповідною ціною. Чехи люблять прикрашати вікна та балкони гірляндами, але у цієї будівлі не прикрашене жодне вікно. Цей дім такий єдиний у всьому місті, всі інші гарні та доглянуті. Чому так? А ще, в зимових ранках мені не подобається усвідомлення рутини: що зараз я прийду до школи, сяду за холодну парту і буду сидіти так до 3-ох годин дня. І так буде продовжуватися до потепління. На мій настрій дуже сприяє погода.

Хоча, я вмію змінювати рутину. Минулого навчального року у мене була така ж ситуація і я знайшла для неї рішення. У школі я побачила двох дівчат українок, мені захотілося познайомитися з ними. І, не дивлячись на мій страх, я це зробила. Це було трохи різко та неочікувано і для мене і для дівчат. До речі, такі знайомства мають великий вплив на боротьбу з соціофобією. Так, тремтять руки, так, колотиться серце, але декілька таких моїх знайомств і я інша, і на світ дивлюся по-іншому. У той день щось змінилося в мені, мене переключило. Так, рутина закінчилася, але у мене з’явилося нове відчуття, нові здібності. Тобто, що б я не зробила, це має вплив на моє життя. Так і жити цікавіше стало.

Оминаю страшний дім.

Побачила смітник, на який я часто звертаю увагу, бо люди деколи викидають цікаві і несподівані для мене речі. Наприклад чашки, дивани, шафи, картини, ялинки. Іноді, коли бачу такі речі, мені здається, що люди викинули щось справді важливе, якусь частинку їх дому. Можливо, вона грала важливу роль для хазяхнів раніше. А сьогодні нічого.

І от я вже на повороті. Він викликає легкість, бо у мене є три вибори, куди йти. Це значить, що мені не обов’язково в школу та можливі зміни. В сторону школи? Не хочу бачити її на канікулах. Назад? Ну ясно, що ні. Ну тоді. методом виключення, в сторону музикалки? От горе, піду туди. Через погану погоду давно вже не гуляла з подругами. Хоча, кому я брешу. Я і в страшну зливу у порваних конверсах з ними гуляла. Ноги тоді промокли до кісточок, але мені було весело. Тут просто настрій треба і бажання у всіх друзів. Я ніколи навмисно не ходила гуляти наодинці. Гадки не маю, чому. Ні, звісно, я деколи ходжу сама, але це займає хвилин 10-15, поки я дійду до школи або магазину.

Я проходжу повз ще один смітник. На ньому теж часто несподівані речі. Недавно бачила червоне крісло з жовтими смужками, цікаво. Напроти смітника оливковий дім, схожий на мій, але тут 13 поверхів, а у мене 7. Цікаво, а як живеться людям на 13 поверсі? Цей дім доволі спокійний, трохи беземоціональний. Він не викликає ні радісних емоцій, ні сумних, просто заспокоює мене. Можливо, це через його колір. Йду далі.

Переходжу через залізницю. Я люблю через неї ходити. Шлагбаум видає прикольні звуки, коли закривається. А ще мені подобається, коли потяг проїзджає мимо мене. У той момент він перебиває мої думки своїм шумом та вітер грається моїм волоссям.

Проходжу повз мою музичну школу. Я люблю її, вона ніжно-зеленого кольору, заспокоює мене. Не знаю, як їй це вдається. Особливо, коли я збираюся на концерти, часто мені дуже страшно, але коли проходжу повз неї, її колір мені допомагає, стає легше. Не бачила ще ні одної будівлі такого кольру. Це додає їй особливості. Вона мені подобається більше, ніж в Україні.

Не знаю, може тому, що тут не настільки серйозне ставлення вчителів. Ну, типу, якщо я щось не довчила вдома, то тут мені нічого такого не зроблять. А якщо щось не довчила в українській школі, то тебе відразу засуджують, критикують. Мені здається, що тут з цим краще. Я ходжу до музикальної школи заради розваги. Я не хочу сприймати це, як щось справді важливе. Тобто, якщо я не довчила, то це не кінець світу і хвилювати це має мене, а не викладача. Не треба робити трагедію. 8 за екзамен отримаю я, а не вчитель. Хоча, тут важливе усвідомлення і самого учня. Якщо поганий прогрес не хвилює ні викладача, ні учня, то це вже проблемка. Я думаю, проблемка саме для учня, йому ж це потрібно. Ну та добре.

Проходжу концертний зал. Він гарного, насиченого жовтого кольору, але ніяк мене не заспокоює, відчувається холодним. Зазвичай, якщо я йду через нього, це означає, що у мене концерт. Не люблю концерти, хоча це можливість показати свої здібності, але у мене немає такого бажання. Я просто хвилююся, що зроблю помилку, а це неприємно. Особливо після місяця підготовки. Вчора якраз тут у мене був концерт. Я грала на скрипці. Довго готувалася до нього. Це підтверджує біль моїх пальців на лівій руці. Для мене це було важливо, адже це мій перший концерт зі скрипки. На диво, я навіть не боялася. От і добре.

Ех, була б можливість, я б ще і на віолончелі грала, гарний інструмент. Але, мабуть, досить. Мене мама з квартири виселить. Моїх батьків вражає моя жага до знань. Батько каже, що він як не подзвонить до мене, так у мене нові нові хоббі та зацікавлення. Він правий, бо так він й дізнався про фехтування, скрипку, шахи, малювання і читання. Я думаю, що це цікаво.

Звісно, знаходяться особистості, які вважають мене нудною, не без цього. Розповідала одній подрузі про анархізм, а вона відповіла: "Краще б ти вивчала кольори помади, ніж це. Як тебе інші слухають?" І як я маю реагувати? Повна маячня. Не хочу про це думати.

Повертаю наліво, піду новою вуличкою.

Вона така гарна, тут такі атмосферні будівлі. Вау, вони справді гарні. Мені подобається таке, хоча через погоду якось сумно.

Вони навіть заспокоюють мене своєю чистотою та ніжністю кольорів. Кожну я захопливо роздивляюся, кожна з них по-своєму цікава та індивідуальна, у кожної різний колір та відтінок. Кожна асоціюється у мене зі сном, тихою ніччю. Це тому, що вони спокійні, наче сплячі через свої ніжні неяскраві кольори.

Проходжу економічну академію.

Наступного року я б могла потрапити до неї, але не хочу. До неї ходять діти буржуїв міста. Мені розповідали, що окрім твого статусу їх більше нічого не цікавить. Але виглядає непогано.

Переходжу дорогу. О, тут є світлофор. Не знаю, мені подобаються світлофори. Це прикольно. Я люблю чекати на зелений колір, щоб перейти дорогу та натискати на спеціальну кнопочку на ньому, щоб зелений швидже ввімкнувся. Деякі нетерплячі люди нажимають на неї по 10 разів, і куди вони поспішають?

Нарешті зелений, оминаю автобусну зупинку. Я задивилася на сивого діда з дорослими памперсами. Цікаво, а кому він їх бере? Собі чи жінці? Думаю, жінці, яка зараз вдома. Цікаво, а про що люди думають в старості? Я часто чую від старих людей типу: "От і мене скоро ногами вперед винесуть"; "Скоро мене не стане". Це сумно. Всі ми колись будемо такими?

Чомусь, я ніколи не боялася власної смерті. Не знаю, от мені не страшно. Все у цьому світі тимчасове, і я теж. Скоріше, я боюся болю, який відчую перед тим, як помру. Мабуть, це боляче. Хоча, в залежності від чого смерть.

Йду вулицею, яка веде в центр міста.

І чого мене сюди занесло? На цій вулиці постійно багато людей, всі кудись поспішають, метушаться, їх знервовані обличчя не дають мені спокою. Але мені нікуди не треба бігти, навушники розділяють мене з ними. Я не чую їх розмови. І не хочу.

Проходжу далі по невеличкій вуличці.

Мені вона подобається, бо тут багато цікавих магазинчиків. В Чехії багато в’єтнамських емігрантів і всі вони обов’язково мають свій мінімаркет, де можна знайти те, що навіть уявити не можеш, тільки іноді прострочене. Цікаво.

Виходжу в центр міста. Я не часто тут буваю. Ой, тут новорічний ярмарок. Гарно, милі прикраси. Я вирішила обійти весь цетр. Хочу обдивитися будівлі.

Добре, зайду подивлюся на цей ярмарок.

Вай, як гарно виглядає фонтан.

Поряд з фонтаном виділили місце для трьох овечок.

Бідні, 2×2 метри дерев’яної коробки для трьох. Познущалися з тварин. Цікаво, а як вони себе почувають в таких умовах. Мені їх шкода.

Роздивляюся ярмарок. Тут справді гарно, але мені якось не весело.

Поруч стоїть ялинка.

Але вона мені не дуже подобається. Могли б придумати щось яскравіше. Тут багато туристів. Мало іграшок, мало кольорів. Виглядає сумно.

Позаду мене невеличкий дитячий атракціон. Він викликає дивні емоції, навіть трохи сумні. через різнобарвність згадуються дитячі гойдалки, на які часто водила мене тітка в Херсоні. Цей час не повернути.

Він яскраво світиться, у нього гарні, насичені кольори. Саме те, що потрібно дітям. Аж Мері Поппінс згадується. Вилізаю зі спогадів про херсонські атракціони та йду далі.

Завертаю і на дорозі зустрічаю мідну статую чоловіка, одного відомого чеського письменника.

Він закривається плащем, здається, йому теж недовподоби така погода. Схожий на вампіра. Гарно тут. Найбільше мою увагу привернула церква на фоні.

У тій церкві з годинником є великий дзвін. Він б’є 12 годин дня і нагадує людям про час обіду. Я люблю, коли він б’є, це так класно. Якщо зняти навушники, я чую тільки його і вітер. Затишне місце. Я майже не ходжу сюди, але завжди знаходжу час, щоб посидіти під деревом. Під ним я відчуваю якийсь спокій, затишок після зайнятих та стурбованих людей. Це типу укриття від них. Ну, в принципі, дерева самі по собі спокійні. Вони завжди беруть на себе відповідальність за укриття від чогось. Наприклад, від палячого сонця, від дощу, від снігу і таке інше. Під ними добре ховатися.

Якщо пройти далі, то там є такий "кам’яний балкон", на який я теж часто сідаю. Ніде схожого я не бачила. Цікава частина міста.

Але повертати голову іноді страшно, бо за спиною нічого немає. Якщо щось піде не так, звалюся прямо комусь у двір. Сідаю на балкон. Задивляюся на будиночки знизу. Затишні та теплі, на відміну від погоди. У когось басейн, у когось собака у дворі. Мило. Теж хочу собаку, вони добрі, ніколи мене не ображають.

Який сильний вітер, мене зараз справді знесе комусь у двір, оце комусь щастя привалить. Ну його, злізаю. Дощ намочив волосся, від холоду не відчуваю рук. Навіть моя непромокальна куртка мене підвела. А шкода.

На цьому хочу закінчити свою розвідку. Продовжувати далі немає настрою.

РОЗВІДКА II

Я знову на майданчику. Сьогодні прекрасна погода. Світить сонечко, блакитне небо і немає вітру. Мені дуже подобається таке після сірих днів. Здається, дихати стало легше.

За мною паркується якийсь чоловік. Не може ніяк всістися, не чую музики.

Поки йшла на майданчик, зробила фото стежки до нього.

Вона рівна та красива, особливо, коли її освітлює сонце, дуже приємна. По ній прямо хочеться ходити. Люблю її. Так, сьогодні ідеальна погода для другої розвідки, абсолютний контраст з минулою.

Мені подобаються різнокольорові будинки вдалині. Нарешті сонце, тепер у них є барви, такими вони подобаються мені більше. Дивлюся і посміхаюся, приємно. Неподалік від них мій дім. Як жаль, що на фотографії не так яскраво.

Прийшла якась жінка похилого віку з візочком. Впевнена, це її онук, ну або онучка. Мабуть, батьки хочуть відпочити на свята. Вона заплющила очі, сіла напроти сонця, аби воно світило прямо на неї та на дитячий візочок. Здається, вона розділяє мою любов до сонячних днів. Добре, залишу їх на самоті, піду далі. Йду по тому ж маршруту, але сьогодні він інший. Сьогодні все яскраве, сьогодні скрізь є сонце.

Мені легше. Проходжу по вуличкам з хатами, на цей раз вони приємніші, яскравіші. Вони виділяють набагато більше тепла та затишку, ніж минулого разу. Новорічні прикраси не змінилися, хоча ні, брешу. Один будиночок червоного кольору вже прикрашений, на минулій розвідці він був пустий. Мене тоді це здивувало, бо вже двадцять перше число, скоро Різдво. Повісили гірлянду та зелений вінок на двері, але висять не дуже охайно. Що змусило хазаїна так затянути з прикрасами? Добренько, йду далі.

Проходжу повз яскравий дім.

Під ним граються дідусь та дві онуки. Здається, він дуже радий. Ця картина нагадує мені моє дитинство, змушує сумувати. Відчуття, що у мене щось вкрали, щось цінне. Сьогодні внесу невеличкі зміни у розвідку. Я не буду перебігати дорогу, як минулого разу, а піду через міст.

Відсутність доріжки для інвалідних візків або дитячих калясок всеодно привертає мою увагу.

Піднімаюся. Тут не дуже високо, але страшно, що впаде телефон. Та ну ні-і-і, я ж наче не боялася висоти раніше. На ньому гарно, але він знаходиться над головною дорогою, тому тут гучно, я хочу якомога швидше злісти. Навіть через навушники чую. Мені тут некомфортно.

Проходжу через трав’яний коридор, як завжди атмосферний, він наче якийсь магічний, асоціюєця з фіолетовим кольором. Знову дорога до школи, але цього разу вона не така сіра. Вона не викликає настільки неприємних емоцій, як минулої розвідки, але я досі її не люблю. Дивлячись на неї згадую, що скоро знову в школу, знову вставати о шостій, все продовжиться знову. Не люблю. Хоча, я наче і не проти піти в школу, дома теж сидіти не хочеться.

Так, сонце йде на користь страшній будівлі. Сьогодні вона трохи інша, чистіша наче, навіть приємніша, але всеодно якась брудна, негарна. Якби я могла її розмалювати, була б інша справа.

Я часто звертаю увагу на автобусну зупинку на цій дорозі. Коли бачу її, часто думаю про її зручність, хоч я і не користуюся нею. Думаю, діти, які живуть далеко від школи також зацінили. Проходжу смітник, на ньому знову пусто. Спокійний оливковий дім.

Настав час залізниці. Окрім звуків шлагбауму я ще люблю заглядати в сторону, куди їде потяг. А точніше, у правий бік, тому що в тій стороні ліс. Мені подобається. Щось таємне, незвичне, притягуюче.

Минаю музикальну школу, знову старається мене заспокоїти, але не сьогодні, у мене хороший настрій. Ой, треба сьогодні пограти на фортепіано, не гоже прийти після канікул без вивченої програми.

Завертаю на ту саму гарну вуличку, сьогодні будівлі яскравіші. Так ще гарніше.

Вже вдруге мою увагу привертає салон краси, бо його вітрина цікаво прикрашена, гарні кольори, я такого ще не бачила. Мені подобається її роздивлятися.

Ура-а-а, світлофор.

Знову чекаю зелений, мені дуже подобається очікувати його. Переходячи дорогу побачила, як п’ятеро дівчат, очевидно подружок, виходять з автобусу. Вони були різними, але водночас однаковими. Кожна з них була одягнена в чорну куртку, широкі штани та білі кросівки. У кожної була однакова зачіска та макіяж. Єдине, чим вони відрізнялися, це колір волосся та штанів. І чому так? Я думаю, що було б цікавіше, якби вони відрізнялися. Невже ні в кого з них не було бажання бути унікальною. Можливо, справа в конформізмі. Я притримуюсь думки, що кожна людина унікальна та цікава по-своєму, але коли бачу такі групи, я починаю сумніватися.

Сьогодні мало людей. І чому ж? Але мені це на руку. Я проходжу далі по вулиці і тут немає тих метушних людей. Тут тільки люди похилого віку з песиками і молоді батьки з візочками, мило. Вуличка стає приємнішою, я бачу, що її можна сприймати не тільки як постіну метушню. Йошким котик, хто ж забрав усі лавочки? Я не знала, що так можна. І нащо? Нема де присісти, жах. Я люблю сидіти під час прогулянок, так я встигаю все роздивитися.

Проходжу магазин квітів. Приємно пахне, люблю квіти. Шкода, що не вмію за ними слідкувати. Мама часто мене сварить через них, бо я забуваю їх полити.

Проходжу вуличку з магазинчиками, сьогодні вона трохи пуста і це навпаки їй завважає. Було краще, коли магазинчики працювали. Нарешті я причапала в центр. Сьогодні тут світло, я рада.

Роздивляюся будівлі. Так, сонце їх прикрашає, їх кути не такі гострі та темні, відчуваються ніжніше. Це надає їм краси. Піду гляну на овечок.

Йой, ярмарок пустий. А шкода, така погода на вулиці, так добре. Овечок немає, але я рада, хоч відпочинуть. Поруч з овечками стоять дерев’яні фігурки, які відображають народження Ісуса. Ех, зараз би один мій друг сказав "Ісус переслідує мене". Мабуть, його справді переслідують. Атракціону теж немає. Цікаво, як його перевезли?

Мабуть, так само, як і лавочки. Вилізаю з пустого ярмарку, йду в сторону балкону. Вулиця, яка веде до нього виглядає пустою, але теж непогана. Я б сказала, спокійна. Переді мною статуя чеського письменника, схожого на вампіра. Але цього разу він не дуже схожий на вампіра. Сьогодні він приємніший. Тепер просто мідний чолов’яга. Крас-а-а, сонце сліпить очі. Сьогодні тут краще, ніж тоді.

Сідаю на кам’яний балкон. Знову страшно, що впаду. От якби знизу була трава або кущики, то наче й непогано. Але там ялинки та колючі кущі, посадка буде невдалою, страшно. Наді мною кружляють літаки та вертольоти. Тьфу, розліталися. Хоча не в дощ же їм літати. При тому, що погода має значення для людей, сьогодні навіть туристи є. Це добре, всі вони в хорошому настрої. Біля мене пройшла одна група, яка говорила англійською. Англійська для них спільна мова, вони всі різних національностей, я не звикла до такого. Цікаво, чому вони вирішили побувати саме тут?

Добренько, на цьому я закінчую розвідку.

ДРЕЙФ

Нарешті діло дійшло до дрейфу. Сьогодні хороша погода, саме тому я вирішила проводити дрейф саме в цей день. Світить яскраве сонце, але холодно, мабуть це для того, щоб я не забувала, що ще зима. І всеодно я рада. Свій дрейф почну не з дитячого майданчику, як завжди, а з середини, від страшної будівлі, так як роблю його відразу після школи. Це я роблю для того, щоб потрапити в центр міста у певний визначений час, потім я поясню для чого це. До речі, щоб не йти на дрейф з рюкзаком, я скидаю його сестрі, а та вже віднесе додому. Я не люблю рокзаки і ношу їх тільки до школи.

Ну так от. У мене було дуже багато роздумів на рахунок страшної будівлі та моєї рутини в школі. Після канікул перший час я думала, що її більше немає і не збиралася нічого змінювати, мене все влаштовувало. Але с кожним днем ранки ставали все холодніші та сіріші, я зрозуміла, що помилялася. До асоціацій з страшною будівлею я підійшла творчо. Аналізуючи свої розвідки, я все думала і думала, а як можна змінити асоціації з нею; якою я б хотіла її бачити. Ну, звичайно, не такою, яка вона є. Чи зміниться щось, якщо я візьму звичайний папір та намалюю будинок таким, яким би я хотіла його бачити? Я так і зробила. Взяла яскраві олівці, ввімкнула фантазію та намалювала. Але на малюнку, як і в житті, небо було сіре, це було зроблено спеціально. Я даю право погоді бути такою, якою вона має бути взимку. Єдине, що я змінила — це сам будинок. Тобто те, що має великий вплив на мої асоціації з ранком. Будівлю я намалювала білішою та чистішою, на її бік додала різнокольорові квіти, домалювала новорічні прикраси, яких мені так не вистачало, а балкончики намалювала фіолетові – протилежність з реальним будинком, прототипом, так би мовити. Ідею, як саме його прикрасити, я взяла з голови, мені здається, вийшло цікаво. Різнобарвність це те, що йому треба. Саме так, я б могла перемалювати будь-що, міст, гойдалки, ялинку, але це було б неправильно. Так би я б уникнула важливості дрейфу, проігнорувала реальний світ та створила свій вигаданий, переховуючись у малюнках. Картину я намалювала ще вчора. Це для того, щоб сьогодні подивитися на висновок, чи змінилося щось в будівлі, чи був сенс у малюнку.

Підходжу до страшного будинку. Поруч каркають ворони, вони тут часті гості. Одна з ворон уважно мене оглядає, я б сказала, засуджуючи. І за що? Дивлюсь у відповідь, давлю авторитетом. Насправді, гарні птиці, асоціюються з чимось темним та загадковим. Але давайте вже звернемо увагу на будівлю. Вона все така ж висока та негарна, але вдень, коли світить сонце, вона світліша. Після того, як я зробила малюнок, дивлячись на цей будиночок, я постійно згадую про той яскравий, який я намалювала. Малюнок не приносить кардинальних змін, але він послабшує сірість будівлі, піднімає мені настрій, додаючи нові асоціації. Тепер у мене вдома є особиста версія цього будинку. Це була спроба подивитися на проблему з іншої сторони, і вона вдала. Також, після усвідомлення своєї рутини та роздумів про тих п’ять дівчат в однаковому одязі, мені приходить в голову цікава ідея. Я подумала, що й мені не заважало би більше проявляти свій стиль. Можливо, такий самопрояв надихне й інших. До того ж, це виявилося невеличким тренуванням для мене, бо частіше за все, я боюся одягати яскраві речі, бо невпевнена, що вони мені личать. Перед тим, як одягнути щось, купити якийсь одяг, я по десять разів перепитую у рідних чи личить мені. Тож, сьогодні я одягнена у контрастний одяг, порівнюючи з моїми буденними образам. На мені чорний світер з білим комірцем, сіра недовга спідниця, мій улюблений коричневий шарф, коротка куртка під колір шарфу та чорні теплі колготки, щоб не замерзнути. Також, щоб доповнити образ і зробити його максимально помітним, я додаю чорний картуз. Дуже шкода, що зараз не літо, мій образ би вийшов набагато цікавішим. Але не дивлячись на це, я всеодно привертаю увагу в школі. На мене обертаються, починають розмови та роблять компліменти. Це було незвично, але приємно. І день сьогодні хороший. Я побачила, що мій однокласник забув ключі, тож я наздогнала його та повернула їх.

Потім, вже інший однокласник навіть притримав мені двері. А ще, я отримала багато хороших оцінок з математики та хімії, бо добре підготувалася до тестів. Ну що ж, з хорошим настроєм підемо далі.

Проходжу смітник. На ньому чотири викинуті ялинки, мене засмучує, що люди так швидко розпрощалися з тим, до чого готувалися цілий місяць. Це якось неправильно. Підіймаю очі на оливковий дім, а він все такий ж беземоціональний та нейтральний, жодна будівля не викликала у мене так мало емоцій та асоціацій, як ця. Дивно. Йду далі по вулиці, спускаюся до залізниці. О-о-о, їде потяг, закривається шлагбаум, ура-а-а. Класні звуки. До речі, сьогодні я без навушників. Це для того, щоб не відділяти саму себе від перехожих та чути, що робиться. Якщо я одягну навушники, то я буду крутитися в своїх думках, як і завжди. Потяг проїзджає та грається моїм волоссям. Люблю дивитися, коли він на всій швидкості пролітає повз мене. Не знаю, просто якось атмосферно. Цікаво, куди він їде далі? Проїхав, шлагбаум відкрився, йду далі.

Минаю музикальну школу, її колір все такий ж приємний та заспокійливий. До речі, вчора вчитель дав мені новий етюд та сонату, вони важкі, але дуже гарні, я рада. Мені дають музику, яка мені подобається, тому мені приємно ходити до музикальної школи, комфортне місце. Проходжу концертий зал та переходжу на мою улюблену вуличку. Та-ак, ближче до центру людей стає більше, це мені на руку, тому що я планую спровокувати нове знайомство. Бачте, аналізуючи свої розвідки, я також звернула увагу на те, як я справлялася з рутиною. Там я писала, що я спровокувала нове знайомство в школі і як ця дія вплинула на мою рутину. Пройшов рік, все повторюється знову. Сьогодні хочу спробувати змінити щось таким ж способом, але іншою тактикою. Це буде людина, яка зацікавить мене прямо в цей день. Проходжу гарні будиночки. Ва-ай, все такі ж гарні тариємні. Виявляється, тут був в’єтнамський магазин, раніше я якось не звертала уваги. Хочу зайти, неодна прогулянка не може бути хорошою без хорошого напою. Заходжу в середину, вітаюсь з продавцем. Стою у відділі з напоями, тут великий вибір. За що люблю в’єтнамські магазини, то це за великий вибір. Дійсно, що хочеш. Я ніколи не беру енергетичні напої, бо у мене часті проблеми зі сном, а енергетики тільки все псують. На очі потрапляється спрайт. Зазвичай, я беру колу або какао з автомату, але сьогодні не дуже звичайний день. До того ж, сто років спрайт не пила, треба згадати смак. Йду у відділ з цукерками, захотілося взяти кіндер для своєї сестри. Там іграшки цікаві, можна повісити на рюкзак чи сумку. Хай порадується дитина. Купляю, вийшло не дорого. Прощаюся з продавцем та бажаю хорошого дня, просто так. Нехай комусь буде приємно. Йо-ой, ну і гарно ж сьогодні. Сонце світить на гарні будиночки, додає їм краси та зігріває. Подумала про сонячну погоду і чомусь мені згадалася одна українська пісня, яку я часто наспівувала, коли була зовсім малою. Там співалося наче: "ну де моя сонячна, сонячна?". І ще якось "я побудую дім, де ти будеш у безпецііі, неначе в фортеціі, щоб не бентежилии тебе дощіі". Дуже мила-а, треба буде якось її знайти та послухати. Відкриваю спрайт. М-м-м. те, що треба-а. Я маю брати його частіше.

Повз мене проходить сивий чоловік, з якимись коробками, та вітається просто так. Приємно. Але бачу його вперше. Моя сестра сказала б "маньяк" ну або "педофіл". Мені здається, що вона неправа. Можливо, у нього просто хороший настрій. А хоча, просто так зі мною ще не вітались. Можливо, переплутав. Не знаю, говорити так про людину, яка просто привіталася з тобою на вулиці якось неправильно. Ну, у всякому разі, причини цієї дії я не знаю, тому ярлики "добрий" чи "поганий" вішати не хочеться. Я також побажала йому гарного дня. Всім бажаю гарного дня. Проходжу далі. Ура-а, світлофор, вже вкотре чекаю на зелений. Людей все більшає, кожен обертається та звертає увагу на мене, на мій одяг. Я думаю, це через те, що вони не звикли до такого стилю. Частіше за все, чехи одягнені в широкі штани та якусь оверсайз куртку. Ну, у них такий, скейтерський стиль. Скільки очей… Ну, заради людей я і тут, саме зараз.

З трьох до п’яти вечора в центрі дуже людно. Особливо, багато підлітків, бо вони йдуть з навчання. П’ю напій, роздивляюся людей. На зупинці хтось залишив пару коричневих чобітків. Той, хто це зробив, мабуть, вже сто разів пожалкував, холодно все таки. Повз мене знову проходить сивий чоловік, але на цей раз з бородою. Він дуже схожий на Діда Мороза-а. Здається, я знаю, хто це. Цей чоловік грав Санта Клауса на різдвяному концерті. Та-а-а-ак, це він. Він підходить до мене, піднімає руки догори, наче щось показує на небі та каже (англійською): "Веселка!" Так ось в чому справа-а, а я думала, що він хотів від хлопця переді мною. Піднімаю очі. І справді, веселка. І як я не помітила. Різнокольорова, ясна, насичена веселка у холодному січні. Ну і ну, невже начаклував? Я посміхаюся Санті у відповідь та бажаю гарного дня. Він з ясною усмішкою та закрученою сивою бородою йде піднімати очі іншим. Молодець, Санта Клаус, так тримати. Ми розходимось у різні сторони. Надпиваю свій напій та насолоджуюся вуличками. Нарешті я в центрі. Новорічний ярмарок вже прибрали. Ех, швидко якось. Та-ак, це все чудово, але треба вже "жертву " обирати. Як цікаво виходить. Я можу познайомитися з будь-ким. Наприклад, з тією компанією з трьох хлопців та двох дівчат. Вони голосно сміються. Привабливо, але ні, занадто дорослі для мене. Що на рахунок тієї дівчини у чорній куртці? Хм-м-м. не те. Виглядає точнісінько, як ті п’ять дівчат з моєї розвідки. Ні, я звісно проти її стилю нічого не маю, але я б хотіла щось по-цікавіше. А може, з тою компанією дівчат у широких штанах? Та ні, вони про щось так емоційно говорять, я їм тільки заважати буду. Ухти, сонце так гарно світить на церкву з годинником, я хочу зробити фото.

Присідаю на лавочку, відпиваю спрайт. Опа. Поряд проходить дівчина у червоній куртці, круглих окулярах та з пофарбованим волоссям. Схожих на неї я ще не бачила. На ній немає зайвих прикрас, сумки чи ще чогось, тільки навушники. Цікаво, що вона слухає? Викидаю пусту банку спрайту. Ну все, це мій шанс. Ні пуху, ні пера. Мені стало страшно, брехати не буду. На секунду я засумнівалася. Може, не треба? А може, якось потім? Та ну ні-і-і, такого просто не може бути. Треба вже зламати цю залізну клітку. Нарешті я здвигаюся з місця, ура-а. Вона стала біля фонтану, підходжу до неї. Хм-м, з чого б почати розмову? В принципі, можна як завжди "привіт, не хочеш познайомитися?", по класичному, так би мовити. Вона у навушниках, мабуть, привітання не почує. Добре, зараз розберемося. Підходжу ближче, щоб побачила. О, піднімає очі на мене, помітила. Вони у неї такі чисті, ясні, хоч і прикриті окулярами. Кажу (чеською): "Привіт, не проти знайомств?" Вона: "Ухти, зовсім ні". Призупиняє відео в телефоні, знімає навушники і запитує: "Як тебе звати?" Ого, вона мила, я не очікувала такої реакції.

Після того, як дізнаємося імена один одної, ми обоє замовкаємо. Справа в тому, що у неї українське ім’я, такого імені у чехів я ще не чула. Думаю, вона замовкла по тій ж причині. Та ну ні, не могла ж я з першого разу потрапити на українку. Хоча, у нашому місті багато українців. Добре, запитаю я. Починаємо говорити одночасно, але мені не терпиться. "Слухай, а ти звідки?" - питаю я. Вона ж відповідає: "Я з України, з Харкова. Твоє ім’я я тут ще не чула. Скажи, ти теж з України?" Ну і ну, виходить, той Санта Клаус не тільки веселку начаклував. Відповідаю вже українською: "Так, я з Херсону. Ти не проти говорити українською?" Так у нас зав’язується розмова.

Щось мені підсказує, що вона не так звернула увагу на моє ім’я, як на мій акцент. У неї, до речі, його не дуже чутно, вона швидко говорить. Присідаємо на лавочку поруч з нами. Запитуємо про все: Скільки років? Які хоббі? Спортом займаєшся? А де навчаєшся? Як давно приїхала? Брата чи сестру маєш? Що любиш? Що ненавидиш? А як ставишся? Що читаєш? У що граєш? Куди ходиш? Кого любиш? Від чого тікаєш? Що помічаєш? Який характер маєш? Можливо, ти п’єш? А може ти куриш? А які магазини любиш?

Я не помилилася, вона справді цікава. До речі, старша за мене на 2 роки, а я подумала, ми однолітки.

І все таки, як цікаво заводити нові знайомства, дізнаєшся так багато нового. Мені варто робити подібне частіше. Вона повільно відкриває кишеню та дістає електронну сигарету. Перед тим, як ввімкнути її, вона запитує: "Вибач, ти не проти, якщо я закурю?" Я відчуваю себе дивно. Дозволу покурити у мене ще не питали. Плутаючи слова, я видаю: "Ну звісно ні. Кури, якщо хочеш. Ти чого, не буду ж я забороняти тобі курити. Чому ти питаєш". Я уважно спостерігаю, як працює сигарета. Смак винограду, цікавий вибір. З мого оточення ніхто не курить, тому для мене це незвично. Мені завжди було цікаво, чому люди починають курити, про що вони думають, коли курять? Але питати у неї про це, особливо, в перший день знайомства було б безтактно.

До речі, у неї дуже ніжний голос, схожий на зефір, я кажу їй про це. У неї аж щічки почервоніли. Вона також робить мені компліменти. Сказала, що я гарно одягнена, що їй подобається мій стиль, що вона відразу мене помітила та зацікавилася. Від купи приємностей я засміялася, мені було так весело, я навіть не знала, що відповідати окрім "дякую". Вона сміється у відповідь і додає, що у мене дуже мила усмішка. Мені стало так приємно, адже раніше я ховала її за маскою, у мене було багато комплексів на цей рахунок. Я посміхаюся ще більше. До такої купи компліментів в один день я не була готова. Вона піднімає телефон, дивиться на час і каже: "Вибач, через 15 хвилин у мене автобус додому, мені треба йти". Як виявилося, вона живе в іншому місті, а сюди їздить на навчання. Кожну п’ятницю вона їздить додому, а в неділю приїзджає сюди. В начальні дні вона живе у гуртожитку. Я пропоную провести нову знайому до зупинки, вона не проти. На зупинці все ті ж коричневі чобітки, цікава картина. Вона засміялася. Боже-е, я ж забула попросити інстаграм для зв’язку, як я могла. Добре, що автобус запізнюєця. Я рада, що згадала. Вдруге я б навряд її зустріла. Вона дивиться мені прямо в очі, мені аж ніяково. "У тебе що, різнокольорові очі? Вау-у-у, це так класно!" – закричала вона. Ну що ж це таке, знову мене роблять червоною. Колір моїх очей помічають рідко, а вона помітила. Це так мило з її сторони. Мені так приємно, я сказала "дякую" вже разів двадцять за нашу розмову. Мені подобається її волосся, цікавий вибір фарби. Приїзджає автобус, запізнився на чотири хвилини, ай-яй-яй. Ми прощаємось, обнімаємось. Вона заходить в автобус. Ой, про волосся подумала, але не сказала. Кричу їй прямо в слід: "А у тебе гарне волосся!" О, вона почула. Вона посміхається та говорить мені щось, але автобус так шумить, що я не чую. Добре, що вона посміхнулася. Поїхала. Водій гнав на всій швидкості. Очевидно, хотів наздогнати графік. Наступної зустрічі треба не забути запитати, коли у неї день народження. А то ще пропустю ненароком. Фу-ух, це було круто. Я наче покаталася на американських гірках. І похвилювалася, і посміялася. Мені аж легше. Та-а-ак, знову це відчуття, наче я все можу. А от якби я все ж таки передумала в той момент? Тоді б всього цього б не було. Добре, що я все ж таки підійшла. Хороший сьогодні день. Ну що ж, я ще не всі місця обходила, йдемо далі.

Нових знайомств сьогодні більше не планую, буде передоз. Прямую до кам’яного балкону. Та-а-ак. Мідний чолов’яга на місці, все стоїть та прикривається плащем. Хоч щось у цьому світі стабільно. Дує вітерець, хитаючи пусті вітки дерева. Наче нагадує, що я маю посидіти під ним. І як відмовитися від такого запрошення. Сідаю, слухаю голоси людей, чую, як поруч шелестить ялинка. Не жалію, що не вдягла навушники, так навіть краще. Іду на балкон. Ну все, цього разу точно посижу на ньому, вітер не сильний. Залізаю. Вай, гарно, але страшнувато. Обдивляюся небо, сьогодні воно блакитне та чисте, я вдало підібрала погоду. З голови не вилазить нове знайомство, я все думаю, аналізую те, про що ми говорили. Я рада, що наважилася зробити це. Посиділа так хвилин п’ятнадцять, подумала, пороздивлялася людей внизу, пташок у небі. Потихеньку темніє, вмикаються ліхтарі, стає ще гарніше та тихіше.

Але треба все ж таки продовжувати.

Так як дрейф у мене трохи перекручений, на відміну він розвідок, слідуюче місце, куди я йду, буде той дитячий майданчик. Для розваги поїду автобусом, хочу все ж таки скористатися тією зупинкою біля школи, на зручність якої я так часто звертала увагу. На відміну від автобусу моєї нової подруги, мій автобус ще й безкоштовний, гріх не скористатися. Саме автобуси білого кольору безкоштовні, тому що вони призначені для перевезення людей в школи, на роботу і в інші місця. Їздять вони кожні п’ятнадцять хвилин, з чотирьох ранку до десяти вечора, по всім зупинкам. Ох і чехи, можуть, коли хочуть. Мені подобається ця ідея. Я можу сісти та поїхати будь-куди у будь-який час. От наприклад, як зараз. Сідаю на зупинці з коричневими чобітками. Заходжу в автобус, мій образ знову роздивляються. Ой, один дідусь має картуз, дуже схожий на мій. Прикольно. Сідати не буду, їхати мені все одно не довго. Тут багато людей після роботи, он хай вони посидять. Водій автобусу не дуже добрий. Колись не впустив нас з сестрою, бо у нас була коробка піци. Сказав, що так не можна, ще й накричав. Назвав нас "дурними українками". Заради цікавості, моя мама навіть дізнавалася у знайомого водія, чи є таке в правилах. Так от, немає. Люди в автобусі заступалися за нас, але він ще й на них гаркнув. Все ж, мені здається, він просто був голодним. Цікаво, а як би він відреагував, якби я запропонувала йому шматок піци? Автомату під седінням у нього наче не було, не розстріляв би точно. А може б покусав? Хе-хе, можливо. Взагалі, він часто злий. Колись накричав на якихсь двох малих дівчат, бо ті багато каталися і не виходили з автобусу. Але на дворі ж зима, холодно. До того ж, вони тихо сиділи та говорили про щось, не кричали. У мене багато історій, в яких він поводить себе жахливо, але сьогодні він тихий. Хоча, я тут десять хвилин, а не цілий день, звідки мені знати. О, приїхали. Ура-а, на вихід. Зупинка стоїть на місці, все добре. І справді, як це зручно, мати безкоштовні міські автобуси. Моя оцінка - 8/10. Мінус 2 за, місцями, неадекватну поведінку водіїв.

Проходжу зелений коридор. А ти сьогодні навіть зеленіший, так тримати.

Діло доходить до закритикованого мною моста. Тепер я принципіально не буду ним користуватися, буду ходити під ним, просто так, він абсолютно безкорисний. Так я ще й енергію заощаджу. До речі, недавно, під час однієї із моїх прогулянок з подругами я навіть запитала їх думки стосовно цього мосту. Із моїми висказуваннями вони погодилися, додавши, що не раз зустрічали ситуації, коли їм треба було підняти дитячий візочок чи інвалідний візок брата вгору. Ай-яй-яй, стільки проблем через відсутність п’яти білих ліній внизу.

Проходжу далі та завертаю у прохід з будиночками. Я знову їх оглядаю, новорічні прикраси на вікнах все рідшають, хазяйки вже потихеньку їх знімають. Що під час двох розвідок, що сьогодні, дивлячись на ці будинки, я багато думаю про сім’ю, мені трохи сумно. Моя рука потихеньку дістає телефон з кишені та набирає номер бабусі. Чому саме бабусі? Бо я дуже давно з нею не говорила, я сумую. Так склалося, що вона зараз в Україні. З початку війни вона ні разу нікуди не виїзджала. Вона дуже віддана своєму домові та батьківщині. У нас не вийшло вмовити її поїхати з нами, ми старалися. Хоча я не маю права вмовляти її, вона прожила там сімдесят років, я б теж не хотіла виїзджати. Мені дуже шкода, що все так сталося. Я про війну в цілому. Все це якось несправедливо. Два гудки і бабуся бере трубку, швидко. Я запитую, як справи, чим займається, що читає, що в’яже, як кішка себе почуває і таке інше. Сказала, що знайшла батькову книжку по психології та сіла почитати. Цікаво, що з цього вийде. Запитує у мене, чим я займаюся цілими днями, як справи в музичній школі, що малюю, куди йду і т.д. Я розповіла про свою незвичану прогулянку та про нову знайому. Бабуся хвалить мене, каже, що пишається мною за те, що я поборола свої страхи. Нашу розмову перебиває бабусина сусідка. Чомусь вона вирішила подзвонити їй саме зараз. Ми прощаємося. Бабуся сьогодні в хорошому настрої. Я рада, що зателефонувала їй. До речі, я і не помітила, як дійшла до майданчика. Сьогодні він пустий, на вулиці вечоріє, тому всі діти вже вдома. Дивлячись на майданчик, згадую про своїх подруг. Не тільки про тих, з якими я тут гуляла, а про всіх. Згадуюється моя подруга з України. Я з нею теж давно не говорила, частіше за все, ми тільки переписуємося. У мене виникає бажання подзвонити і їй. Взагалі то, я рідко говорю по телефону. Не знаю чому. Мені якось не часто дзвонять. Беру ситуацію в свої руки. Три гудки, бере трубку. Достатньо швидко. Ого-о, давно я не чула її голос. Чую "Яі люди." – точно вона. Я рада її чути, здається, це взаємно. Під час розмови ми багато сміємося. Ми дружимо ще з четвертого класу, вона хороша. З нею завжди є про що поговорити, вона спокійна та вміє вести дискусії. Розповідає мені про ігри, в які грає, про новий одяг, який замовила в інтернеті, про школу, про свою любов до манго і таке інше. Йо-ой, моя ж ти зірочка. Буду їхати - привезу тобі вагон тих манго. Розповідаю їй про чеську школу, на кого буду вчитися та і як справи в цілому. Наша розмова тривала достатньо довго, але вона прощається, їй вже час йти. Як добре, що я їй подзвонила, було цікаво поговорити. Кладу телефон назад в кишеню. Слухаю тишу. Ввімкнули жовті ліхтарі, так стало ще гарніше. На диво, день вийшов веселим та цікавим. За один день так багато емоцій, мені дуже сподобалося. Я маю робити подібне частіше. Зірки все яснішають, а вітерець все холоднішає, мабуть, нам з вами час прощатися.

ПРО УРБАНІЗМИ

I

Сьогоднішні міста, які через свої економічні переваги стали місцем концентрації капіталу, змінили з часом й своє призначення. Якщо раніше ціллю перебування людей у місті була торгівля, то сьогодні її замінило та зробило лише засобом сліпе споживання, яке концентрується там, де концентрується капітал. Поштовх розвитку різноманітних товарів дав також стимуляцію їх розширенню, яке в результаті свого прогресу починає шкодити споживачу, що є не запереченням ринку, а його розвитком. У деяких випадках люди вже не в змозі відмовитись від цього виду споживання, так як з часом поліс  починає пристосовуватися до результатів технічного прогресу, щоб бути конкурентоспроможним. Одним із видів такого споживання є автомобіль, під який сьогодні має бути пристосоване кожне місто. Більш того, місто змінюється та формується під впливом попиту на авто, асфалютуючи все більше землі під дорожній рух, який відчужено поглинає місце інших видів життєдіяльності людини, що можна чітко побачити на карті, наприклад, Кривого Рогу, стан дорожнього руху в якому просто нестерпний.

Поки трафік разом з містом росте, зони людського життя стають все вужчими. Водночас з цим збільшується й відстань до міського центру концентрації різноманітних пунктів для споживання, а значить більшає й попит на авто. Найбільшою щільністю дорожнього руху буде користуватися центр, оскільки, як вже зазначалося вище, в ньому розміщена основна кількість підприємчої діяльності. Економічний розвиток серця міста гарантує йому естетичний догляд, що буде виділяти його на фоні інших міських районів. Відповідними є й ціни на нерухомість різних точок міста. Ціни, дорожній рух, скупчення людей провокують міграцію до більш далеких кутів буржуазного полісу, що тільки підіймає потребу у транспорті, зменшуючи той проміжок часу, який дозволяє людям контактувати з один одним при переміщені по місту. Замість цього люди атомізуються в межах своїх бляшанок на колесах. До того ж на руку автомобілям та подібним товарам-гегемонам грають шоу-образи, також основані на формі виробничого спілкування та розподілі праці, які в результаті формуюють товарний фетишизм, наявність якого допомагає ефективніше проводити трансформацію товару в ідол, створюючи нові варіації "невидимої руки ринку". "У цьому суспільстві вистави статус людини визначається її місцем проживання і мобільністю (особистими транспортними засобами). Ви не живете десь у місті, ви живете десь в ієрархії. На вершині цієї ієрархії ранги можна визначити за ступенем мобільності. Влада об’єктивно виражається в необхідності бути присутнім щодня у дедалі більшій кількості місць (ділові вечері тощо), дедалі далі й далі віддалених одне від одного. Привілейованим можна назвати того, хто протягом одного дня побував у трьох різних столицях" [8].

Але навіть перебування без автівки не рятує від атомізації суб’єктів. Сьогоднішня вулиця є лише пропагандиським середовищем, яке своїм візуальним розвитком акцентує на розвитку концентрації капіталу. Якщо раніше вулиця була пристосована до соціалізації, ставила людину в необхідность соціалізуватися, то сьогодні Дія та вкрай широкий асортимент порнографії дозволяють виходити на вулицю тільки задля того, щоб дійти до точки, де можна задовольнити свої фетиші. Це потребує виривання суб’єкту із контексту, надання йому нових цілей у вигляді гри, що й робить дрейф. Якщо раніше час, який належав робітнику ставав доступним йому після часу оренди його робочої сили, то зараз цього особистого періоду стало ще менше, так як сучасні позитивні моменти через їхню обмежену природу проживаються людиною не для неї, а для інших, навіть якщо суб’єкт цього не розуміє чи не визнає, для вистави, показово. Матеріалізуючи буржуазні стандарти, стараючись домінувати в них, інші класи створюють ідеальні умови для культурної гегемонії буржуазії, яка серед рідних ідеалів, створених буржуа для буржуа, буде завжди вище за класи, що надихаються нею, орієнтуючись на неї в споживанні, потреби для якого постійно тільки більшають через збільшення класової нерівності. Самому ж індивіду залишається тільки сіра буденність, яка викликає хіба що нудьгу, нудоту та виснагу.

Міська архітектура, збудована централізовано, всупереч міським жителям, чітко подiлена на приватні зони, які всім своїм виглядом матеріалізують буржуазну ідеологію вульгарного псевдоіндивідуалізму. Поки обслуги містяться в одних частинах міста, буржуазія різних рангів часто відділяється та обирає частину, де більш спокійно, немає цих самих міських процесів, де можна поселитися у своєму маленькому замку, часто за містом. Привілеєм вважається брати участь у міських подіях в ролі творця, а не спостерігача (тут можна провести паралель з дорожнім рухом). Цей сектор чітко виділяється візуально, також вказуючи на концентрацію, але не тільки капіталу, а й додаткової вартості. Не менш важливою ідеологією є буржуазний урбанізм, розрахований на стабільність міського простору заради функціоналізму, функціонал якого не має ніякого сенсу для низів, який тільки давить їх автономію, не даючи можливості контролювати простір.

Раніше, з самого зародження міст, поліси були в однаковому естетичному положенні, яке було більш убогим, порівнюючи з сьогоднішнім днем, але потім вони почали нерівномірно розвивати цей напрям за рахунок своїх економічних переваг. Якщо візуальний аспект, естетична вистава, також притягує до міст людей, то капітал тягнеться до них так само через економічні привілеї, на які сьогодні впливає й візуал, що концентрує там робочу силу, попит, а значить й конкуренцію між робочими. Але й конкуренцію капіталу, що призводить до розвитку його продуктивної форми, провокуючи збільшення конкуренції між робочими, оскільки техніка починає замінювати собою більшу кількість людської робочої сили, що дає зниження її ціни та ще більшу атомізацію людей через ворожнечу всередині класу. Разом з розвитком продуктивних сил більшає й розподіл праці, що ще більше відчужує робочого від процесу виробництва та його розуміння, оскільки розвиток засобів праці зменшує вимоги для виконання задач, передаючи основну роботу техніці, придатком до якої стає робочий. Причиною цього є якраз конкуренція роз’єднаних людей. Засоби виробництва починають дійсно контролюватися суб’єктами, коли вони вступають у взаємозв’язок. "Таким чином, на одному боці - сукупність продуктивних сил, що набули немовби речової форми і є для самих індивідів уже не силами індивідів, а силами приватної власності - вони, отже, є силами індивідів лише остільки, оскільки останні являють собою приватних власників <…> На другому боці - протилежна цим продуктивним силам більшість індивідів, від яких відірвано ці сили, унаслідок чого індивіди ці, позбавлені будь-якого справжнього життєвого змісту, стали абстрактними індивідами, але тільки лише тому вони й отримують тепер можливість вступити у зв’язок один з одним як індивіди" [10]. Зменшення вимог також впливає на збільшення конкуренції пролетарів.

Та навіть якщо номінальна та реальна заробітна плата робочого більшають, то відносна заробітна плата, порівняння доходу робочого та капіталіста, все падає, оскільки капітал капіталіста більшає набагато швидше, ніж заробіток робочого, а значить соціальна прірва нерівності тільки росте, а не зменшується.

Аналогічно працюють й міста з їхніми вулицями, економічний розрив між якими впливає на їх розвиток в усіх аспектах, що провокує перенаселення, яке тільки більшає через те, що розвинуті поліси та окремі простори навіть одного міста в результаті конкуренції розвиваються набагато швидше, ніж менш розвинуті. Але в багатьох випадках, як пояснює Л. Кох у тексті “Місто як жвавий центр”, перенаселення з’являється не через як таку кількість людей і машин, а через їх черезмірне пересування по місту та фіксацію суб’єктів в небагатьох місцях, які містять масові потреби.

II 

Необхідно, по-перше, відмовитися від ієрархічної організації міста, яка сприяє на відчуження жителів від організації власного життя та на їх життя в диктатурі стабільного простору, формуючого консервативні звички. Тобто повернути низам інтеграцію в політику. Це повинна бути не тільки політична, а ще й економічна децентралізація, гарантуюча автономію, яка прямує знизу вверх, починаючи з індивіда як одиниці, закінчуючи федерацією автономних формувань. Якщо говорити про організацію в межах міста, то автономія починається від будинку, продовжуючи районами, закінчуючи містом як таким. Райони будуть розподілятися в залежності від об’єктивних умов, від функціоналу, який визначать самі жителі. Розділення на ті розміри та форми, які будуть необхідними для взаємодії між районами та іншими містами, враховуючи різні умови, як, наприклад, рельєф і т.д. Це ж саме буде практикуватися і з більшими об’єднаннями. Політична та економічна інтеграція має бути максимально можливою та розповсюджуватися на як можна більше сфер життя. В першу чергу низова урбанізація має вміщати в себе заохочення жителів домівок приймати участь у їх плануванні та, можливо, будуванні. Цього цілком можна досягнути шляхом самоорганізації, як це було, наприклад, в 1976, коли Сігал зміг реалізувати свій метод взаємодопомоги на практиці, залучивши до проєктування та будівництва 78 сімей, які виконували більшу частину робіт, відповідно до своїх можливостей та адаптували будівлі під свої потреби. Або ж "соціальна зона" Ле Мерн архітектора Л. Кролла, який залучив студентів, жителів комплекса, які поділились на групи та прийняли участь у проєктувані будівель комплексу: гуртожитку, місця для відпочинку, їдальні, школи, клубів та кафе. Коли ж виникали різні точки зору на деякі питання, Кролл реорганізовував групу, щоб кожен ознайомився з проблемами та з’явилося єдине рішення. Хоч цю ініціативу й визнали зандто затратною та затягнутою, але вона має серйозну перевагу перед централізованими проєктами - вона зроблена споживачами для споживачів. Якщо все ж ситуація буде вимагати більш швидкого та дешевого зведення будівлі, то можна зменшити глибину інтеграції та більше задач надати експертам, які все ж мають враховувати та максимально реалізовувати умови споживачів в заежності від лімітів. Групування людей в асоціації споживачів та пряма участь у сферах, до яких вони мають відношення стануть однією з основ не тільки низового урбанізму, а й в цілому організації комуністичного ладу. Це допоможе усунути навіть самі побутові недокіли простору, як та ж відсутність пішоходного переходу.

По-друге, щоб усунути труднощі, що виникають від конкуренції, треба замінити її саме на контрольовану, низову взаємодопомогу, що допоможе заплановано формувати умови та стан полісів, щоб невідчужено надавати форми міським процесам, таким як прилив населення. Це допоможе досягненню об’єктивної краси та її стану в автономних секторах. Спільний ж стандарт краси здобувається саме через його колективний характер. Якщо одна точка зору - суб’єктивність, то масові точки зору - вже стандарт, що можна побачити у визначенні тієї ж ціни на товар, на яку серйозно впливає корисність продукту. Порядки полісу будуть залежати не від стихійної “невидимої руки ринку”, а від цілком конкретних суспільних, злагоджених дій. Це потребує зміни в цілому розподілу праці та ресурсів, для чого не годиться торгівля, що своїми елементами, тими ж грошима, затуманює уявлення про роботу системи, а найкращим варіантом буде децентралізована планова економіка, яка дозволить контрольовано розпоряджатися благами виробництва по потребам та можливостям. Експропріація засобів праці в результаті революційних масових дрейфів має також призвести до заміни самої основи праці, яка сьогодні тільки й пов’язує індивіда та засоби виробництва, калічачи першого. Необхідність праці ж зменшиться у вигляді зменшення робочого дня через концентрацію технологій в руках суспілства та автоматизацію. Праця має прийняти форму гри, знищивши саме поняття професії, яке є таким самим фетишем, стихійним та чужим для людини. Праця має стати не засобом виробництва, а ціллю самої себе, що перетворить її у гру, приємну самим своїм процесом, якому гравець буде радий. Як показали Блек, Фуко та інші, робоча дисципліна нічим не відрізняється від тюремної, в якій людина не має волі над собою. Праця як тюремна, бюрократична практика, якою тільки й може бути робота не як гра, в якій людина не сприймається ніяк інше крім фіксованої кваліфікації та ієрархічної планки, аналогічна державі, де індивід живе тільки в контексті класів, на захисті якої стоїть диктатура функціоналіських вулиць, дозвілля в рамках яких з часом стає виснажливим, після чого людина тягнеться назад на роботу за "відпочинком" від "відпочинку". На них людина є всього споживачем, функціонал якого відповідний класовому розділенню. Знищення капіталізму та державної ієрархії ставить людину саме в положення особистості, формуючи дійсну індивідуалістичну колективність, ілюзію якої створюють бюрократичні формування, нав’язуючи інтереси панівного класу суспільству.

По-третє, міста необхідно рятувати від перенаселення та густого дорожнього руху. Абзацу вище не вистачить для такої зміни простору. Оскільки автомобілі є сьогодні не тільки засобами пересування, а й одним з найголовніших елементів видовища, доведеться вбивати двох зайців одним, навіть дещо репресивним, пострілом. Треба діяти самим радикальним методом, а саме знищити саму потребу в автомобілі. На жаль, тут немає місця напівзаходам, як покращення положення громадського транспорту. Немає потреби ходити далеко - Літомержице, в якому проїзд на автобусі вже як п’ять років безкоштовний. Хоч вартість експлуатації транспорту й збільшилась з 12 млн до 15, але в перший рік безплатного проїзду перевезли 300 тис. пасажирів, кожного року цифра піднімалась на 140 тис. В 2022 було перевезено 613 тис. Пояснюють збільшення уваги до автобусів ростом цін на бензин. Але, не дивлячись на це, кількість автомобілів тільки зросла, що не дало здобути бажаного результату від зацікавленості громадським транспортом. До того ж продажі нових легкових автомобілів по всій Чехії зросли на 15,3%, що складає 221 422 авто, реєстрація мотоциклів зросла на 4% (до 26 575  одиниць). Приватний транспорт як шоу-символ не дасть себе змести громадському транспорту, який буржуазні стандарти перетворили на щось принизливе, навіть якщо він буде набагато зручнішим та дешевшим особистої автівки.

Вирішення цього питання потребує знищення не тільки потреби у пересуванні автомобілями та їх майбутніми аналоналогами, що встануть на їх роль, але й самої можливості. Це досягається ущільненням міста, його об’єктів. Дороги сьогодні є вирішенням штучної проблеми, яку вони ж і створюють, тобто вони - купа вільного місця, яке можна зайняти необхідною інфраструктурою, яка зробить місто більш густим, тобто до потрібної точки можна буде просто дійти пішки за короткий проміжок часу, при цьому не буде простору для дорожнього руху серед життєдіяльності людей. Якщо все ж виникне потреба у пересуванні транспортом для переміщення між, припустимо, містами, для перевезення ресурсів, як приклад, то має бути така можливість, розрахована виключно на транспорт спеціальних призначень чи громадський для дальніх поїздок. Щоб не відбувалось насктільки болючої інтеграції дорожнього руху в життя інших суб’єктів, як сьогодні, розміщення трас повинно бути як можна віддаленіше, а самим оптимальним варіантом такого розміщення є перехід від підземного руху до трафіку високо над містом, мостами на колонах.

А оскільки через радикальне зменшення відстані навіть в сумі особистих поїздок та поїздок спеціального призначення буде менше, ніж тільки особистих сьогодні, кількість та помітність трас буде просто смішною, порівнюючи з сучасністю, враховуючи також те, що сьогоднішні поліси при необхідності будуть поділені на окремі автономні міста.

Але залишається проблема скупчення людей, яка при застосуванні тільки методів, названних вище, стане просто тотальною давкою. Від цього поліс рятує географічна децентралізація відвідуваних пунктів, які будуть розміщені в залежності від розміщення жилих будівель, щоб скупчення розчинялося по розкиданим точкам, не навантажуючи простір. Колосальне зменшення численості людської та автомобільної маси в децентралізованих місцях підніме дійсну соціальну активність люду, який сьогодні уникає великої концентрації та активності людей і машин в повсякденних точках. До того ж низова організація ставить людей перед важливістю соціалізації та суспільних дій, направлених на досягнення спільних цілей, що будуть задовольнати більшість, якщо не всіх.

Лишній раз не будемо відходити від Літомержице, яке є невеликим містечком площею 17,99 км² з не дуже широкими вулицями та відносною географічною децентралізацією пунктів споживання, при цьому візуально розвинуте містечко. Хоча автівка є практично у кожного жителя, а кількість населення більш ніж достатня, але це все доволі легко переноситься, хоч й далеко не ідеально, оскільки застосовуються тільки напівзаходи (навіть менше, ніж напів), що не здатні усунути вищеназвані проблеми.

І все ж описані міри не дають гарантії добровільного усунення атомізації, оскільки люди можуть знаходити просто цікавішим сидіння вдома, де їх очікують різні віртуальні аналоги реального життя. Це значить тільки одне: міський простір необхідно перетворити у гру. В принципі життя має прийняти форму гри, починаючи від економіки, закінчуючи самим елементарними аспектами повсякдення. Це тягне за собою зміну й цілі міст, знищуючи споживання-виставу, створюючи поліс як ігрову зону, ціллю якої є саме саме знаходження в місті. Невід’ємним елементом міст як ігрових зон є заперечення його стабільності та функціоналізму, заміна їх на мобільність. Вільна, низова гра з формами простору, які в результаті з різних елементів формують гармонічну візуальну картину, заради комфортного, динамічного та цікавого життя. Мобільні будинки сьогодні не є чинось дивним, а динамічність цілих вулиць під волею мас - всього збільшення масштабів, яке в змозі надати виключно революція шляхом експропріації технологічного розвитку, вільний доступ до якого перетворить будні на мистецтво, на ситуаціонізм, тобто на підкорення собі стихійності, без якого бажаного повсякдення не існує. Зменшення розмірів міського простору посприяє реалізації та використанню динамічності. Особистість оволодіє засобами виробництва шляхом низової самоорганізації і суспільного володіння, а не миритиметься з роллю придатка до них.

Скажемо "НІ" комунізму робітничих рад! Наш вибір - комунізм ігрових асоціацій!



Авторство: Кос Кук, Сонна Ко.


Джерела:

1. Kotyzová, I., Kotyza, O: Litoměřice. Edice Zmizelé Čechy. Praha – Litomyšl: Paseka 2011.

2. Kotyza, O., Smetana, J., Tomas, J. (ed.): Dějiny města Litoměřic, Litoměřice 1997.

3. Kuča, K: Průvodce po Dómském náměstí v Litoměřicích, Biskupství litoměřické, Litoměřice 2011.

4. Landa, F: Urbanistický vývoj Litoměřic. 2012.

5. Landa, F: Stavba měst – Litoměřice, seminární zápočtová práce, FUA TU Liberec 2008.

6. Рубцов Б.Т: Гуситские войны. 1995.

7. Свеженцева О.І: ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ ЕКОНОМІКИ НАПРИКІНЦІ 40-х - НА ПОЧАТКУ 50-х РОКІВ XX СТОЛІТТЯ // Науковий вісник Ужгородського університету, серія «Історія», вип, 26, 2011.

8. Р. Ванейгем, А. Котаньи: Основная программа Бюро унитарного урбанизма // Сборник переводов "Анархо-урбанизм", ст. 74. 2023.

9. К. Маркс: Наёмный труд и капитал.

10. К. Маркс, Ф. Энгельс: Немецкая идеология // Избранные сочинения К. Маркса и Ф. Энгельса в 9 томах, т.2.

11. М. Аморос: Городской воздух // Сборник переводов "Анархо-урбанизм", ст. 67. 2023.

12. Л. Кох: Город как оживлённый центр // Сборник переводов "Анархо-урбанизм", ст. 39. 2023.

13. Я. Урбаньский: Существует ли (свободная) архитектура? (отрывок из книги «Odzyskać miasto») // Сборник переводов "Анархо-урбанизм", ст. 77. 2023.

14. Г.Э. Дебор: Теория дрейфа // Сборник статей и деклараций 1952-1985 "Ситуационисты и новые формы действия в политике и исскустве".

15. Г.Э. Дебор: Введение в критику городской географии // Сборник статей и деклараций 1952-1985 "Ситуационисты и новые формы действия в политике и исскустве".

16. Г.Э. Дебор: Перспективы осознанных изменений повседневной жизни // Сборник статей и деклараций 1952-1985 "Ситуационисты и новые формы действия в политике и исскустве".

17. Г.Э. Дебор: Анкета // Сборник статей и деклараций 1952-1985 "Ситуационисты и новые формы действия в политике и исскустве".

18. Г.Э. Дебор: Экология, психогеография, преобразование человеческой среды // Сборник "Психогеография" Ад Маргине Пресс, 2017. Ст. 97.

19. Г.Э. Дебор: Ситуационистские тезисы о дорожном движении // Сборник "Психогеография" Ад Маргине Пресс, 2017. Ст. 107.

20. М. Букчин: Граждане муниципалитетов (отрывок из книги «Урбанизация без городов»).​

21. Институт "Стрелка": Конспект лекции Р. Шефера "Новый урбанизм в нестабильные времена. Взгляд из Швейцарии".

22. Ситуационистский интернационал (С.И): Потребление свободного времени.

23. С.И: Иной город для иной жизни: унитарный урбанизм.

24. Б.Блэк: Упразднение работы.

Quinchenzzo Delmoro
Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About