Donate
Philosophy and Humanities

Постісторична архаїка, український гомонаціоналізм та Кінець пострадянської епохи

vadym_yakovlev03/02/24 17:43957

"У нас нічого цікавого. Путінські бандити, які не представляють нічиїх інтересів, крім своїх власних, воюють з ліберальною опозицією, що представляє інтереси 10 відсотків середнього класу, який проживає переважно у великих містах та ненавидить інші 90 відсотків населення", - сказав мені знайомий з Росії, коли в розмові ми торкнулися політики. "Це схоже на Україну, - відпові_ла я. - У нас одні бандити розповідають казки про "європейську мрію" і хочуть побудувати моноетнічну державу, інші ж бандити виступають за зближення з Москвою і спекулюють на ностальгії за радянською епохою. Але і ті, і інші плювати хотіли на звичайних людей".


Ця бесіда відбулася у далекому 2011. Вона була досить типовою для багатьох молодих студент_ок тих років, які сприймали офіційну пострадянську політику як безкінечний обман, в якому не слід брати участі. Така аполітичність зараз, під час війни між Росією та Україною, у обох країнах публічно не заохочується. Пропаганда, цензура та воєнна політизація зайняли тепер провідне місце у житті наших суспільств. Але колись все було по-іншому?


Вже не перший рік застосування терміну "пострадянський" щодо країн, які були частиною СРСР, критикується різними дослідни_цями, активіст_ками та мист_кинями. Цей термін вважається некоректним та застарілим, і таким, що не відображає всієї складності та різноманітності країн, що колись формували СРСР. Це справедлива, слід відмітити, критика. Проте пострадянська епоха в Росії та Україні, що завершилася з Євромайданом та анексією Криму у 2013-2014 роках, мала свої плюси та передбачала навіть певний різновид "цінностей". З одного боку, ці "цінності" полягали у виживанні, цинічному ставленні до політики, суспільства та крайньому індивідуалізмі. Це була епоха дикого капіталізму та відсутності "ми" як категорії політичної, суспільної та універсальної. З іншого боку, ці "цінності" були виражені у раціональному та досить реалістичному ставленні до політичних та економічних процесів і подій в країні. "Не довіряй нікому" - ось головне неофіційне гасло епохи дев’яностих 20 століття та нульових 21 століття в Росії та Україні.


З Євромайданом та анексією Криму російською армією внутрішня політика України та Росії стала продукувати найжахливішу за всю історію цих країн після розпаду СРСР архаїку. Росія остаточно дійшла до ідеї путінського царизму з акцентом на "консервативних цінностях" (цей шлях російський політичний клас обрав набагато раніше, ніж стався Євромайдан та почалася війна проти України), а Україна прийшла до ідеї створення моноетнічної прозахідної націоналістичної держави, суть якої можна виразити передвиборчим гаслом колишнього президента України Петра Порошенка: "Мова, Віра, Армія". У центрі політики обох країн вирішальне місце зайняли не цінності розвитку та благополуччя кожного окремого індивіда та громадян_ки, незалежно від його/її ідентичності та поглядів, а цінності Держави-Левіафана, в якій кожна окрема людина є лише гвинтиком державної системи.


Найдивніші форми цієї політики ми маємо змогу спостерегти в Україні, де окремі прогресивні елементи дискурсу боротьби за права людини були інструменталізовані офіційним націоналістичним мейнстримом. Наприклад, тема прав ЛГБТК та жінок. З 2014 року видимість представни_ць ЛГБТК в українському суспільстві стала значно вищою, ніж у попередні роки, а увага до прав жінок тепер вважається важливою складовою позитивних суспільних та політичних змін. Але фемінізм та квір-боротьба в Україні були повністю вписані в державницький мілітаристський та націоналістичний тренд. Тема прав жінок та ЛГБТК актуалізувались у суспільних дискусіях переважно через дискурс представленості жінок та ЛГБТК у армії. Український націоналізм та фанатична прозахідність з некритичним ставленням до внутрішньої та зовнішньої політики західних країн (критикувати “колективний Захід” в Україні актуально тільки у питанні недостатньої військової та політичної підтримки України) створили рамки для вираження ідей боротьби жінок та ЛГБТК за поліпшення стану своїх прав. Сталася мілітаризація та геополітизація дискурсу прав людини. Пригадуються слова відомої української ЛГБТК-активістки з початком вторгнення Росії у 2022 році, коли вона публічно заявила, що співчуває більше українським ультраправим патріот_кам, ніж російським ЛГБТК-активіст_кам.


Завжди цікаво дивитися, як націоналістична та воєнна пропаганда суперечить реальності та в який спосіб вона пронизана лицемірством. Наприклад, Росія виправдано звинувачує Сполучені Штати та НАТО в утручанні в справи інших країн та злочинах проти людяності. Однак це не заважає режиму Путіна здійснювати вторгнення в Україну або в Грузію та вчиняти ті самі злочини, що вчиняли НАТО або Штати в Іраку та в сучасній Сербії. Офіційний Київ своєю чергою наполягає, що Україна захищає у війні цінності свободи та демократії. Проте уряд України заборонив особам із чоловічим гендерним маркером у документах виїзд за кордон і оголосив примусову мобілізацію, яка, як не складно уявити, впливає не лише на тих, хто бажає й ладн_а йти на фронт, але й на тих, хто такого бажання не має. З настанням війни Україна по суті перетворилася на тюрму для останньої категорії громадян_ок.


З одного боку, ми бачимо Росію, яка бореться проти "гей-пропаганди". В одному з регіонів РФ місцева влада організовує вбивства та викрадення представників ЛГБТК. З іншого боку, ми бачимо Україну, де влада реалізує так звану політику "деколонізації". В межах цієї політики російськомовні громадян_ки піддаються дискримінації та ведеться боротьба проти російської культури та церкви, пов’язаної з Росією. Думка мільйонів україн_ок, для яких російська мова є рідною, російська культура є складовою їхнього культурного самовизначення або Українська Православна Церква Московського патріархату відіграє значущу роль у їхньому особистому житті, просто не береться до уваги.


Минулий пострадянський "тип мислення" росіян_ок та україн_ок часто передбачав аполітичність та недовіру до держави. Корупція, атомізація суспільства, погано функціонуючі державні інститути сприяли цьому. Причини цієї аполітичності не зникли, але фрустрація та незадоволеність рівнем життя та байдужістю влади до життя звичайних людей були успішно каналізовані українськими та російськими елітами в геополітичні та націоналістичні суперечки. Архаїчний антизахідний російський царистський проект "повернення до консервативних цінностей" зустрівся з братом-близнюком у вигляді архаїчного націоналістичного українського проекту повернення єдиної та уніфікованої української нації до "європейської цивілізації".


Пострадянська епоха - це реальність більшості країн колишнього СРСР, що виникла внаслідок приходу дикого капіталізму в наші суспільства. Нова політична ідентичність сучасних України та Росії навряд можуть призвести до вирішення більшості соціальних, інституційних та суспільних проблем, що мали місце до 2013-2014 років. Український та російський націоналізми можуть лише провадити безкінечну війну, знищуючи у цій запеклій борні десятки та сотні тисяч життів. Те, що російським та українським елітам (політичним, громадським та інтелектуальним) вдалося нав’язати більшості населення своїх країн проекти мобілізаційного державного націоналізму, ознаменувало кінець пострадянської епохи.


На одній зі своїх лекцій Глєб Павловський, колишній консультант Кремля і пізніше один з активних критиків політики Москви, поділився ідеями радянсько-російського філософа Михайла Гефтера про кінець історії. Згідно зі слів Павловського, Гефтер розробляв концепцію кінця історії ще до публікації відомої книги Френсіса Фукуями "Кінець історії та остання людина". Суть концепції Гефтера полягала в тому, що з розпадом СРСР в світі не настає світовий ліберальний та демократичний лад, а відбувається смерть homo historicus. Людство завершує свою історичну епоху та входить у період еволюційного виживання. Тепер вся попередня історія людства стає інструментом у руках однієї мети - виживання людей як виду та боротьби за своє місце в цьому новому та доволі жахливому світі. Історичний період був кривавим, але постісторичний період може бути ще більш жорстоким. У цю нову епоху всі попередні трагедії, віджилі практики війни, контролю та влади, все, що здавалося назавжди проминулим та вичерпаним, може бути застосовано та статися знову, тільки одночасно, в контексті парадоксального постмодерністського співіснування.


Коли кровопролитні бої між Росією та Україною порівнюються з Першою світовою війною, чи не маємо ми тут справу з постісторією за Гефтером? Коли у світі все чіткіше виокремлюється протистояння антизахідного та західного блоків, чи не знаходимо ми тут постісторичні паралелі з Холодною війною? Коли в Україні прогресивні ідеї боротьби за права жінок та ЛГБТК змішуються з жахливою мілітаристською та націоналістичною архаїкою, чи не є це проявом постісторичної іронії?


Десь рік тому в українських соціальних мережах стався справжній скандал, спричинений публікацією відео вечірки українських підлітків у клубі. Підлітки розважалися та співали пісні російських виконавців. Відео викликало обурення багатьох україн_ок, які заявили, що неприпустимо веселитися під російську поп-музику, поки українські солдати гинуть на фронті. Деякі підлітки, які були на тій вечірці, відповіли на ці звинувачення, що їм набридла війна і вони просто хочуть жити своїм життям, і що патріотизм не є близькою для них ідеологією. Я відразу згада_ла, як ми з друзями та подругами ще до війни, будучи підлітками, також розважалися під російську музику та записували такі відео. Пострадянська та передпостісторична епоха не повернеться знову в Україну та Росію. Хоча мені цього дуже хочеться, незважаючи на її суперечливість та неоднозначність. Залишається сподіватися, що підлітки, які брали участь у тій вечірці, не загинуть від російських бомб, путінської жорстокості або через амбіції самозакоханих українських та західних політик_инь.

Author

Nick Izn
xfaanfhhhfxu
Comment
Share

Building solidarity beyond borders. Everybody can contribute

Syg.ma is a community-run multilingual media platform and translocal archive.
Since 2014, researchers, artists, collectives, and cultural institutions have been publishing their work here

About